У Франціска Гойї є картина «Колóс, або Паніка», яка зображує сердитого велетня, від кроків якого розлітаються хмари і тремтить земля. Невідомо, хто цей велетень – охоронець чи загроза. Єдине, що реальне – це страх. Динамізм роботи відображає радикальність змін, які переживають її персонажі. Іспанський художник зумів висловити те, що є невимовним, матеріалізував те, що не має форми – відчуття небезпеки. Він також уперше звернувся до досвіду війни звичайних людей, які часто не мають змоги щось змінити, не знають всіх деталей, і єдине чого прагнуть – це вижити. Схожі почуття, певне, переживали дев’яносто пасажирів «нового вагону Симона Петлюри», які у вересні 1919 року відбули від станції Вінниця у напрямку Польщі. Більшість з них тікали від жаху кількох останніх місяців більшовицької влади [1].
Після того, як у серпні 1919 року військові частини Симона Петлюри спільно з Українською галицькою армією отримали військову перевагу на Поділлі, ті, хто бажали виїхати з охоплених революційними подіями українських теренів, отримали таку нагоду. Серед пасажирів потягу були дві жінки – 40-річна Марія Собанська (в дівоцтві Грохольська) та її тітка 53-річна Зофія Грохольська [2] з дітьми. Їхній від’їзд організував брат Марії та племінник Зофії – Здіслав Грохольський, який домовився з Симоном Петлюрою про окремий вагон потягу. На відмінну від попередніх, нагальність цього від’їзду не ставилася під сумнів. «Було вирішено, що ми виїжджаємо через три дні. У неділю 1 вересня 1919 ми виїхали – дев’яносто дві особи»[3], пише Зофія Грохольська у своїх спогадах. Чоловіка Марії Ієроніма і старшого сина Павла чекісти ув’язнили у містечку Ольгопіль, тому довелося їхати без них, адже іншої нагоди могло й не бути. Захопивши лише найнеобхідніше та те, що зберегли після численних конфіскацій, пасажири вагона з надією прямували до, здавалося б, безпечнішої Варшави.
Чоловіка та сина Марії розстріляють уже після її від’їзду – восени 1919 року. Тадеуш – старший син Зофії – загине у бою з кавалерією Семена Будьонного у 1920 році. Післяреволюційні десятиліття і Друга світова війна принесуть ще більше втрат родині. Але тоді, у вересні 1919 року, після кількох місяців переховувань, грабунків та арештів, пасажири потяга з полегшенням залишали Поділля, де їхні родини жили протягом століть.
Спогади: для кого і навіщо?
В еміграції Зофія і Марія написали спогади, і хоча обоє писали їх для родини і про родину, спогади доволі різні. Зофія Грохольська[4]почала упорядковувати свої нотатки одразу по прибутті до Варшави, тому її враження від пережитого були ще свіжі і опис подій 1917-1919 років вийшов досить емоційним. Її спогади насичені дрібними деталями, що допомагає відчути неспокійну атмосферу періоду, але чимало подій подано без жодних пояснень. Натомість Марія Собанська[5]написала спогади значно пізніше – на початку 1960-х років, а опубліковані вони були вже після її смерті у 1973 році. Марія мала більше часу на обмірковування тексту, і як наслідок, її спогади більш упорядковані та тематично структуровані. Основну увагу Марія приділила не так революційним подіям, як життю до революції у родинному маєтку Грохольських у П’ятничанах.
Прочитання спогадів як історичних джерел має численні недоліки, насамперед з огляду на їх вибірковість та упередженість. Вони відображають особисті сприйняття та ставлення їхніх авторок[6], і саме у цьому контексті їх тут використано. Помітно, що Зофія та Марія ідеалізують свою родину, уникають згадок про будь-який конфлікти чи негаразди[7].Представники родини Грохольських завжди поводяться гідно та стримано, не впадають у відчай та не спричиняють складнощів. Спогади також містять описи подій, свідками яких авторки не були, але про які знали з розповідей близьких. Авторки некритично привласнюють ці наративи. Зофія інколи вводить до тексту пряму мову, що надає спогадам динамічності та робить сюжет цікавішим.
Серед тем, які авторки «замовчують» – політичні та військові події. Зофія не згадує про діяльність своїх синів, учасників польського руху, вказуючи лише на небезпеку перебування для них у місті. У спогадах обмаль інформації про її племінника – графа Здзіслава Грохольського, який був доволі помітною людиною у політичному та громадському житті Вінниці. Про важливість його особи здогадуємося лише тоді, коли Зофія пише, що його безуспішно розшукує Єросевич (тодішній начальник у місті), додаючи: «не знаю, чому його (Здіслава) так щиро ненавидів» [8]. Крім того, сина Зофії Ремігуша заарештовують, помилково прийнявши за Здзіслава.
Спогади Марії Собанської та Зофії Грохольської – це розповіді жінок у той час, коли історія переважно «творили» та «записували» чоловіки. Їхні описи дають змогу поглянути на події 1917-1919 років з позиції тих, хто були далекими від політики (чи вважали себе такими), жили у провінції та посідали високе соціальне становище. Це спогади не про військові перемоги чи поразки, а про виживання в умовах колапсу центральної та місцевої влади, про побутові дрібниці, про арешти, реквізиції представниками різної влади, чутки та грабунки, – все те, що надає минулому реальності. Спогади показують, наскільки по-різному особи можуть пам’ятати ті самі події, а також те, як вони конструюють свою розповідь.
До сьогодні питання, які дослідники ставлять до подій 1917-1920 років доволі обмежені. Історичні розвідки зосереджуються на політичних та військових подіях, їхня мета – передусім, пояснити хто і як отримав владу. Досвід окремих осіб та груп, зазвичай, залишається «поза кадром». А на регіональному рівні загалом шукаємо лише локальні прояви тих змін, які відбулися в столиці. Так, сьогодні у Вінниці міська влада активно розвиває образ міста як тимчасової столиці Української Народної Республіки. Польські сюжети з історії Вінниці та Поділля подаються відособлено, як цікавинки, а не в контексті загальної історії краю. Утім, вже зроблено перші кроки з систематизації знань про польську спадщину Поділля. Наприклад, Вікторія Колесник уклала бібліографічний словник відомих поляків з Вінницького регіону [9], а наукові співробітники Художнього музею у Вінниці зібрали детальну інформацію про польські родини краю, відновили їхні родоводи.
Щодо польських досліджень, то вони доволі повільно стають відомими в Україні. В Україні уривки спогадів Собанської (опубліковані у Польщі у 2002 році) увійшли до першого тому «Вінниця у спогадах»[10] – проект, який був започаткований Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм 2010 року. Укладачі включили до збірки лише уривки, які безпосередньо стосуються минулого Вінниці, що з огляду на значний обсяг мемуарів зрозуміло. Водночас такий фрагментарний формат ускладнює аналіз тексту спогадів. Краща ситуація зі спогадами Зофії Грохольської, які були опубліковані зусиллями її онука Генріха Грохольського в Україні у 2018 році (їх вихід співпав з відзначенням 100-річчя Української революції) після видань польською та англійською мовами.
У цьому нарисі увагу зосереджено на кількох темах, які є наскрізними у спогадах двох представниць родини Грохольських, важливими як для авторок, так і розуміння подій 1917-1919 років на Правобережжі. Йдеться про втрату польськими родинами маєтків, соціально-політичного становища, ставлення до російської влади та відносини з українськими селянами.
Від «родинного гнізда» до колекції музею
Польський історик та бібліограф Роман Афтаназі свого часу зробив неймовірне: зібрав інформацію про понад 1500 садиб і палаців на території колишньої Речі Посполитої, чимало з яких були зруйновані у 1918-1920 роках. Увага вченого до польських маєтків не випадкова, адже вони були місцем концентрації і вираження «польськості» на цих теренах протягом більше як трьохсот років. Наповнені родинними речами, портретами та книгами, садиби були осередком родинної історії, втіленням тяглости польської традиції в регіоні. 11-томна праця Афтаназі є власне «архівом пам’яті», єдиним у своєму роді зібранням спогадів про той «втрачений світ»[11].
Афтаназі не перший, кого зацікавила ця тематика. У 1928-1929 роках професор Антон Урбанский видав чотири книги «Кресовое мементо», але Афтаназі розширив географію дослідження, включивши території сучасних України, Білорусії і Литви, які до 1772 року входили до складу Речі Посполитої. Десятиліттями працюючи в архівах та листуючись з колишніми власниками садиб, Афтаназі зібрав надзвичайно детальну інформацію про кожну з них. Цінність праці Афтаназі важко переоцінити, адже зараз багато з описаних маєтків з їхніми розкішними інтер’єрами та парками «існують» лише на сторінках цієї книги. Зокрема, у ній можна знайти детальний опис та фотографії пограбованих і спалених у 1918 році палаців Грохольських у Стрижавці та П’ятничанах поблизу Вінниці. Ці ж «місця пам’яті» описані у невеликому, але вже раритетному путівнику «По Брацловщине» Дмитра Малакова. Відомий більше як києвознавець, Малаков 1982 року дослідив польські садиби Поділля.
Марія Собанська народилася в 1879 році у П’ятничанах і прожила там до 1899 року, коли після одруження з Ієронімом Собанським переїхала до Сумівки. У П’ятничанах залишилася її матір Ванда Горохольська та брат Здіслав зі сім’єю. У своїх спогадах Марія детально описує інтер’єри кожної з кімнат палацу в П’ятничанах. Вона, як і Афтаназі, прагне на папері зберегти те, що було знищене, але її оповідь не відсторонена, це дитячі ностальгічні спогади за втраченим домом, де опис інтер’єрів поєднаний з розповіддю про побут його мешканців.
Зофія Грохольска (у дівоцтві Замойська) переїхала до палацу у Стрижавці після одруження з Тадеушом Грохольським у 1886 році. Вони мали п’ятьох синів та двох дочок. Тадеуш Грохольський помер за рік до початку Першої світової війни. У спогадах вона детально описує інтер’єри, планування будинку, а також згадує про обшуки, які відбулися у маєтку восени 1917 року. Остерігаючись пограбувань, родина вивозить частину речей до вінницького будинку «Родзін». Примітно, що це передусім, родинні портрети, книги, а також предмети католицького культу – те, що було найбільш цінним для родини.
Погроми маєтків у Стрижавці та П’ятничанах відбулися майже одночасно – 17-18 січня 1918 року[12]. Скориставшись непевністю ситуації після приходу більшовиків до влади у Вінниці, селяни та колишні військові вдалися до грабунку. За словами Зофії, вони нібито побоювалися, що більшовики заберуть коней і корів, тому почали їх «рятувати». Авторка дещо лукавить, зазначаючи, що їй неприємно не тому, що грабують палац, а тому що знищують культуру. Грабунок та спалення обох маєтків залишили болісний слід у пам’яті Марії та Зофії. «Як страшно виглядало, а як же болісно було дивитися на знищення родинного гнізда мого дорогого чоловіка…»[13], – пише Зофія, яка бачила заграву від пожеж у Стрижавці і в П’ятничанах.
Марія Собанська не була свідком погрому в П’ятничанах, але її розповідь теж доволі емоційна. «У Вінниці ситуація дуже загострилася через збунтовані військові частини, які через неї проходили, з ними об’єднувалися селяни, щоб грабувати й нищити все, що потрапляло їм до рук… Попри перестороги моя мама (Ванда Грохольська) не хотіла виїжджати (з маєтку). Недооцінювала небезпеку ситуації, не вірила в «можливості» все більш роз’ярілого люду. Врешті одного дня її вдалося з сестрою відправити до міста, а вже увечері селяни увірвалися на подвір’я і до палацу, знищуючи з запалом абсолютно все. У будинку був ліфт, який сягав третього поверху, обладнаний братом, щоб полегшити нашій мамі добиратися з поверху на поверх. Руйнівна банда до того ліфтового отвору накидала меблів, полила гасом і підпалила. Вогонь поширився на цілий будинок, випалюючи все, що було дерев’яне, – передусім сходи, паркет, одвірки й лутки. Залишилися тільки залізні кручені сходи для челяді» [14]. І додає: «Казали мені, що після погрому подвір’я в П’ятничанах було засіяне безліччю різних цінних паперів, листів і альбомів, які ми зберігали з величезним пієтетом» [15].
Те, що палаци були знищені майже одночасно, і паралельно зі встановленням більшовицької влади у місті, свідчить, що ситуацією скористалися. «Право сили» визначало поведінку осіб в умовах, коли сили, які раніше охороняли порядок у місті, зникли. Плітки та чутки, які ширилися містом, зростання злочинності, цілеспрямована діяльність окремих груп, перш за все, більшовиків, які підбурювали населення, прагнули використати негативне ставлення до представників польської шляхти у своїх цілях, – визначали загальну ситуацію на Поділлі у 1918 році. Часта зміна влади, прибуття людей з інших регіонів, які не знали місцевого контексту, створювало плутанину та сприяло хаосу у державних установах. Губилися не лише речі, але й люди (часто в результаті арештів). У спогадах Зофія детально описує обшуки і реквізиції майна вже у вінницькому будинку: «речі вивозили, забирали, знищували, а я, беззахисна, мусила дивитися на все те, що було реліквією після мого найдорожчого чоловіка, після його і моїх батьків, що являло собою наші родинні скарби. Ах, скільки ж раз, зітхнувши, я думала, що краще було б, якби це все пропало у Стрижавці у вогні. Принаймні не були б обшарпані й доторкані такими руками»[16].
Однією зі стратегій збереження майна стало перетворення його на музейну колекцію. Так, художник та викладач Вінницького реального училища В’ячеслав Коренєв, щоб уберегти від реквізиції цінні речі та свою квартиру, перетворив їх у музей. Це поклало початок створенню у Вінниці «народного», а згодом краєзнавчого музею. Зі спогадів Георгія Брілінга[17], сина Густава Брілінга, директора музею до 1933 року, стає зрозуміло, якими драматичними були перші роки його формування. В’ячеслав Коренєв та Густав Брілінг розшукували та зберігали раритетні речі, перш за все, з польських маєтностей. Так, на складі сільськогосподарських машин були знайдені картини, меблі, польські старовинні монети, за припущенням Георгія Брілінга, вони належали родині Грохольських. Зофія також згадує В’ячеслава Коренєва, який приходив і відбирав її родинні речі до музею.
В умовах постійної зміни влади зберегти зібране було надзвичайно важко. У 1920 році після приїзду Симона Петлюри до Вінниці з музею забрали окремі речі для облаштування його резиденції. Згодом частину речей Брілінгу вдалося повернути, в результаті таємних нічних вилазок до покинутої резиденції. Тоді ж у місто ненадовго приїхав і Здіслав Грохольський. З представниками польської влади він прийшов до музею і забрав більшість речей, які належали родині. Але багато речей Грохольських ще залишалися у селян, які почали продавати їх на ринку набагато пізніше. Наразі Вінницький краєзнавчий музей має лише невелике зібрання речей Грохольських, основою музейної колекції є речі та портрети Потоцьких з маєтку графині Марії Щербатової в Немирові. 20 січня 1920 року її з донькою розстріляли більшовики у дворі власного палацу. А вже наступного місяця, у лютому, до Немирова приїхала комісія з Густавом Брілінгом для опису та вирішення долі речей, які знаходилися у маєтку. Марія Щербатова з родини Потоцьких була добре відомою в окрузі та їй вдалося до 1920 року зберегти маєток від пограбувань.
Розпорошені по музейних та приватним колекціях, речі польських родин втратили свою функцію відображення і збереження родинної пам’яті. Наразі більшість з них представлені у Художньому музеї Вінниці, утвореному в 1987 році в результаті виділення художнього відділу з краєзнавчого музею в окремий музей. Це доволі контроверсійне рішення радянської влади, зважаючи на сумнівну фінансову та адміністративну доцільність існування двох паралельних інституцій, закріпило ситуацію, коли твори мистецтва презентують поза їхнім історичним контекстом. У результаті відвідувача не може не дивувати, що у провінційному художньому музеї представлені роботи видатних європейських майстрів чи китайська порцеляна. Натомість, палаци, чи радше те, що від них лишилося, наповнюються мистецькими творами місцевих художників, часто доволі низької якості, що різко контрастує з величчю архітектури. У цих величних маєтках також, зазвичай, відсутня інформація про їхніх колишніх власників та трагічні обставини, що змусили їх залишити Поділля.
Відносини з російською владою: релігія і мова
Ставлення до російської влади є однією з помітних тем у спогадах Зофії та Марії. Захист своєї релігії (католицизму) і мови (польської) були умовами збереження польської ідентичності та відповіддю на спроби русифікації регіону після приєднання Поділля до Російської імперії у 1793 році.
І Зофія, і Марія наголошують на власній (та інших членів родини) релігійності. У відповідь на негаразди Зофія вдається до молитви: «не було ані слова скарги… цілковите віддання волі Божій переповнювало наші серця»[18]. Марія прямо характеризує свою матір Ванду як захисницю католицизму: «з почуттям християнської відповідальності за свій «виводок» прагнула (Ванда Грохольська) запобігти змішуванню віровизнання, а що не робила нічого наполовину, то траплялося, що католицьку дівчину, якій «загрожувало» одруження з православним, висилала за кордон – до Галичини, де мала відданих їй людей, які такою особою опікувалися і знаходили для неї життєве середовище. Коштів на ті поїздки мама також не шкодувала. Коли я вже була заміжня, за прикладом батьків, які робили стільки добра людям навколо, старалася чинити так само»[19]. Адже, як Марія пише: «Уряд і попи підтримували мішані шлюби: католиків із православними. Російські закони наказували, щоб діти з таких шлюбів визнавали православ’я – або всі, або ж доньки йшли за мамою, а сини – за батьком». У наведеному уривку, крім супротиву асиміляційній імперській політиці, помітним є також патерналіське ставлення до нижчих класів.
Зофія у спогадах детально описує перетворення домініканського костьолу у Вінниці, засновником якого був Михайло Грохольський (1705 – 1765), брацлавський земський суддя, у церкву в 1832 році і перенесення звідти родинної усипальниці Грохольських. Вона обурюється вилученням гербу Грохольських з костьолу: «граф Ігнатєв, один з генерал-губернаторів, (Подільський губернатор у 1911-1915 роках) поцікавився, що означає цей герб. Отримав відповідь, що це герб засновника. Дуже розгнівався і наказав негайно збити герб, щоб стерти слід московського грабежу»[20].
Мовне питання, а саме збереження польської мови, також було джерелом напруженості у регіоні. Члени польських родин не бажали вивчати російську мову і часто цього не робили. У розмові з представниками «нової» влади Зофія відмовляється говорити російською, стверджуючи, що знає лише польську і українську[21]. Останню, як свідчать спогади, вона використовувала у спілкуванні з селянами. Марія пише про утиски у вживанні і навчанні польською мовою «учням у школі поза уроками не дозволялося її використовувати: був наказ, щоб говорити російською. За кожне порушення загрожували покаранням, включно з видаленням зі школи»[22]. Вживання польської мови сприймалося як частина супротиву посилення російського впливу.
Авторки та члени їх родин всіляко демонструють свою національну приналежність, що свідчить про високу національну свідомість поляків. Так, Зофія згадує як на Різдво її племінник Здзіслав Грохольский прикрасив Білу залу П’ятничанського маєтку «зеленню, польськими орлами і вимпелами з польським кольором» [23], у цей час на подвір’ї палацу розташовувалися польські військові частини.
Правобережжя, і Поділля зокрема, було особливим, не схожим на інші регіоном Російської імперії, зокрема зважаючи на етнічний склад населення. Відповідно відрізнялася й політика управління цими територіями. Погляд на Російську імперію лише як на «тюрму народів», обмежує розуміння складності національних відносин у державі Романових. Як вказує японський дослідник Кимитака Мацузато, національна політика часто зводилася до принципу «розділяй і володарюй», коли влада «загравала» з різними національними групами, надаючи переваги одній, щоб погамувати іншу. Тому не можна говорити про одну модель, яка пояснює всю російську національну політику[24]. Це помітно на Поділлі, де росіяни були в абсолютній меншості, українці мешкали в основному по селах, головними землевласниками були поляки, а третину населення Вінниці становили євреї[25]. Царизм управляв шляхом втручання в існуючі відносини, обмежуючи законом чи надаючи перевагу тим чи тим. Після польських повстань російська влада була зацікавлена в послабленні польського впливу в регіоні, і у своїй антипольській діяльності інколи використовувала селянство[26]. Остерігаючись поляків саме з огляду на їхню національну свідомість, вона намагалася послабити їх земельне володіння, яке було основою їхнього політичного впливу[27].
Зі спогадів помітно, що регіон надзвичайно культурно та національно різноманітний. Водночас, авторки прихильно ставляться, перш за все, до поляків, які є «своїми» та завжди наділяються позитивними епітетами, наприклад, «порядні люди-католики»[28]. Марія та Зофія окремо пишуть про польських військових, долями яких вони опікуються. Зофія згадує напад озброєних груп українських селян на польських військових у квітні 1918 року та власну допомогу у їх лікуванні. І хоча поляки кількісно становили невелику групу населення, але у спогадах їхня присутність найбільш помітна, адже для авторок регіон є польським.
Свої «інші»: українські селяни у спогадах
Більшість дискусій щодо польського спадку в Україні зосереджуються навколо питання про характер відносин між українцями і поляками. І часто відповідь зводиться до таких альтернатив як добросусідство чи конфлікт[29], що обмежує розуміння цих відносин. Знаним дослідником відносин польської шляхти з селянством та імперською владою на Правобережжі був Даніель Бовуа. У 1996 році в Україні вийшла його праця [30] присвячена періоду 1831-1863 років, де він розглядає польське питання в Російській імперії. Тадеуш Епштейн [31], аналізуючи розвідку Бовуа, погоджується, що володіння поляками значною частиною землі [32] визначало негативне ставлення місцевого населення до заможних верств, але він також вказує на такі проблеми регіону, як перенаселення сільської місцевості, низький рівень сільськогосподарських технологій, урбанізації та індустріалізації. Тому важливо підійти до минулого регіону більш комплексно, розуміючи весь спектр проблем і викликів, які стояли перед його мешканцями на межі ХІХ-ХХ століть.
У спогадах членів польських родин відображено їхній суб’єктивний і найчастіше патерналіський погляд на селянство. Ставлення іншої сторони нам загалом не відоме, адже селяни не писали спогадів. Зважаючи на складність проблеми, у даній статті не йдеться про з’ясування взаємин між представниками польських заможних родин та селянством на такому обмеженому матеріали як спогади, а радше про виокремлення погляду Зофії та Марії на це питання.
Відносини з селянством тісно пов’язані з політичними проектами та ідеями, які були поширенні серед польської спільноти краю, адже йдеться про зв’язок власності, території і нації. Надзвичайно вдало розкриває це питання та аналізує політичні проекти поляків на Правобережній Україні, а також зміну відносин з українською владою, Марцел Гарбос [33]. Вчений згадує про ідею «цивілізаційної місії» поляків на цих теренах з XVIстоліття. Польські садиби, замки, костьоли, а згодом фабрики і заводи, переважали в просторі та відображали національні досягнення поляків. І незважаючи на обмеження російської влади, до 1917 року 40% приватних земель перебували у власності поляків, а також більшість дистиляцій та млинів[34].
Селяни жили бідно, а їхні можливості були обмеженими, шансів залишити село в умовах відсутності освіти майже не було. Та становище українського селянства не було гіршим, ніж в інших частинах імперії; понад те, ставлення імперської влади (виразника «руськості» на цих територіях) було до них більш лояльним у контексті антипольської політики[35]. Уже перед Першою світовою війною селяни володіли значною частиною орної землі в регіоні, питання було не в розподілі землі, а в тому, що регіон страждав від низької ефективності її обробітку[36]. Сільське господарство залишалося екстенсивним. Тому певним чином, більшовицький заклик до конфіскації та розподілу землі великих землевласників був популістським рішенням складної проблеми.
Авторки спогадів підкреслюють добрі відносини з селянами та прислугою до революції. Щоб довести відданість служилих селян, Марія наводить родинні перекази про події, які сталися десятиліття перед революцією. «Коли за мого діда у П’ятничанах було ліквідовано панщину, селяни зі слізьми прийшли благати, щоб все залишилося як раніше, бо що вони зроблять без опіки пана. Напевне, не у всіх дворах були такі взаємини, але загалом можна сказати: ці люди були добрі й зуміли в різних ситуаціях проявляти свою прихильність до нас, попри те, що уряд робив усе, щоб порізнити село з двором»[37]. Знаходимо тут апеляцію до згаданої політики російської влади «розділяй і володарюй» щодо національних груп Російської імперії. В іншій частині Марія прямо пише: «мушу тут навести доказ прихильності селян, які служили у нашому дворі, повернутися у часі до повстання 1863 року, коли батько був заарештований разом з іншими поміщиками у Вінниці. У складовому покої на третьому поверсі були приготовлені сувої сукна для цілого повстанського загону, який мав формуватися. Несподіваний обшук. Двоє наших служників, яких пам’ятаю ще в мої дитячі літа, Амвросій і Андрій, без нічийого наказу пішли на гору й порізали сувої на килимки для підлоги, позаяк ті не могли ані становити загрозу, ані викликати підозру в жандармів» [38]. Тут служники проявляють кмітливість, хоча найчастіше селяни у спогадах постають як недалекі люди. Однак важливим є той факт, що Марія вважає за необхідне ввести цей, здається, укорінений в родинних переказах, епізод у текст.
Авторки поділяють патерналіське і поблажливе ставлення до селян, які на їх погляд, потребують настанови та освіти. Марія детально описує як навчала грамоті та катехизу селянських дітей. У спогадах Зофії помітно, як поступово селяни перетворюються на загрозу, як виникає напруження з селянами, «які раніше були дружними, а тепер з нехіттю відповідають на вітання». «Збаламучена пропагандою людина стає несвідомим знаряддям підривних сил». Або, як вказує Зофія: «страшна це річ – погано осмислена свобода!»[39]Примітно, що свої селяни, тобто ті, хто служив у домі Грохольських, представлені як більш свідомі. Вони стали такими в результаті взаємодії з Грохолькими, чи в процесі служіння, чи були освічені безпосередньо представниками родини.
Оскільки авторки уникають політичних тем, судити про їхнє ставлення до української влади можемо лише з інформації «між рядків». Це загалом поблажливо-нейтральне ставлення, без особливого зацікавлення чи сподівань. У Зофії знаходимо короткий підсумок «коли управляли українці, проживання було ще можливим, хоча дуже важким, хліба та інших продуктів було ще доволі»[40]. Разом з тим, саме українські селяни допомогли членам родини вижити, переховували їх. Побоюючись арештів Зофія Грохольська з сином тікає з міста і переховується по селах. Знайома з сільським життям, знаючи мову і звичаї, Зофія видає себе за українську селянку. У її спогадах навіть вміщено тексти українських пісень, які вона записала латиницею.
Певним протиставленням недалеким, але добродушним і «своїм» українським селянами, є єврейське населення. Євреї становили значну частину населення Вінниці до революції, але, як бачимо, зі спогадів вони залишилися «чужими» для авторок. У спогадах Зофії неодноразово з’являються євреїв, які завжди є «іншими/чужими». При кожній згадці вона наділяє їх негативними характеристиками і часто пов’язує з більшовиками, які є найбільш небезпечною групою для неї. Пишучи про період, коли у місті діяла надзвичайна комісія (ЧК), Зофія згадує «єврей-кат розстріляв безневинні жертви», «брудних дитинчат годували брудні няньки-єврейки» [41]. Крім того, варто згадати брутальне пограбування, жертвою якого стала Зофія разом зі своєю родичкою Вандою Грохольською. Цей епізод Зофія описує надзвичайно детально та яскраво у спогадах, вказуючи, що на них напала група бандитів з п’ятнадцяти осіб «всі євреї і три хлопці-українці» [42]. Образ євреїв потребує ґрунтовнішого аналізу, адже в оцінці Зофії забагато суб’єктивного ставлення, яке сформувалося в результаті пережитих подій. Також і дореволюційна пропаганда російської влади схильна була ототожнювати більшовиків з євреями.
Характерно, що авторки, акцентуючи власну гідність та освіченість, відділяють себе від інших – представників нової влади, солдатів та селян – неосвічених, шумних та недалеких. Марія навіть окремо наголошує на своєму естетичному вихованні «мама дуже дбала про те, щоб все з чим ми стикалися, було ладне і не визнавала бридких іграшок… завдяки цьому до нині не зношу бридких речей»[43]. Розділення на «своїх» та «інших» поглибилося з революційними подіями, але також все стало набагато складнішим та заплутанішим, адже лояльності змінювалися. У період 1917-1919 років через Вінницю пройшла величезна кількість людей різних національностей, різних політичних уподобань та соціальних статусів, більшість з них залишала місто після зміни влади. Соціальний і національний склад населення змінився, а також питання національності стало більш акцентованим у контексті політичної боротьби. Спогади розкривають нам «світ» до 1917 року, в якому національні поділи були не те, що непомітні, але культурне та національне різноманіття приймалося як належне. Відносини між різними групами були різні, але всі змушені були до співжиття, а тому приймали «іншість» один одного.
Ubibeneibipartia – де маєток, там і батьківщина
Провісником змін, подією, яка сколихнула польські шляхетні родини, стало вбивство князя Сангушка у Славуті революційними частинами російської армії 1 листопада 1917 року. Саме зі згадки про цю подію починаються спогади Зофії Грохольської. Для неї точкою відліку драматичного періоду змін, який завершився виїздом родини до Варшави, є не події початку 1917 року, а саме вбивство у Славуті. Вбивство князя ніби зняло табу на недоторканість польських родин та їхньої власності, засвідчило, що насильство щодо них є можливим. Остерігаючись чогось схожого у Стрижавці, Тадеуш Грохольський, старший син Зофії, сформував домашню варту за участі слуг для охорони маєтку.
У польській пресі, наприклад, газеті Dziennik Kijowski, ця подія подавалася не як одиничний прояв агресії і насильства проти конкретної людини, а як порушення порядку і замах на польську національність. Зі вбивством у Славуті стали очевидними руйнування «старого світу», а з ним і міжстанових відносин у Російській імперії.
Зі спогадів ми достеменно не знаємо, як пережила Марія Собанська місяці, що передували виїзду – події цього часу вона описує лише побіжно. Знаємо, що 1 грудня 1918 року більшовики заарештували родину Собанських у Сумівці та відвезли до Бершаді. Того ж дня Марію та її двох доньок відпустили, а чоловіка Ієроніма Собанського з двома синами ув’язнили у містечку Ольгополь. Марія переховувалася у Тульчині з дочками, звідки її забрав до Вінниці наприкінці літа брат, Здзіслав Грохольський. Зофія, натомість, залишила досить детальний опис своїх переміщень після того, як змушена була тікати з Вінниці під загрозою арешту. Спершу вона переховувалася у селах поблизу міста, але зрештою дісталася Турбова, за 25 км від міста. Під наступом більшовиків Зофія знову змушена була переховуватися по лісах та селах. Після того, як війська Симона Петлюри отримали перевагу Зофія змогла нарешті залишити укриття та дістатися звільненої Вінниці.
У вагоні потягу, про який домовився Здзіслав з Симоном Петлюрою, місць для всіх бажаючих залишити Поділля не вистачало. Переїзд був важким, як згадує Зофія, «в Ольховці шлях був розірваний, всі вийшли, ми посиділи на полі, пішки ішли по шосе. Весь Гусятин був знищений. Прийняли нас там наші (польські) військові»[44]. Останні нагодували пасажирів, дали свідоцтва і відправили до Львова. 5 вересня жінки дісталися Варшави.
У Марії від’їзд, який вона називає «вигнанням», описаний ще драматичніше. Вона згадує, як в останню мить до вагону потягу застрибнув її син Стась. У Жмеринці потяг затримали, галицькі українці «того часу мали свій штаб у Вінниці й пожалкували, що нас усіх випустили, відтак зателефонували, щоб повернути поїзд». На той час на вокзалі у Жмеринці був Симон Петлюра. І ось як Марія описує те, що сталося: «Здзісь побачив Петлюру, який йшов по перону. Двері замкнуті й солдат, який стоїть на чатах, не дає їх відкрити. Мій брат відштовхує вартового, силою відкриває двері, вискакує на перон до Петлюри та інформує його про те, що діється, одночасно нагадуючи про його розпорядження й відповідальність. Вражений отаман зблід, сторопів і пообіцяв все владнати»[45].
Представники польських родин, які врятувалися від більшовицької влади, прагнули дістатися Польщі, яка 11 листопада 1918 р. проголосила незалежність. Польська армія ще повернеться на Поділля для допомоги Симону Петлюрі у боротьбі з більшовиками, але безуспішно. А от знаковою до сьогодні подією у Вінниці є зустріч Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою 17 травня 1920 року, про що сповіщає приїжджих меморіальна табличка на будівлі міського вокзалу.
* * *
1917 рік запустив ланцюг радикальних змін на українських територіях. Змінився склад населення, соціальні та політичні відносини. Досвід польських родин є невід’ємною частиною минулого Поділля, хоча у радянський час було докладено значних зусиль для стирання пам’яті про польських мешканців краю та їх «демонізації». Тому дослідження польських сюжетів в історії України є важливим завданням. Слід однак остерігатися ностальгії та романтизації наративу про період, що передував більшовицькому перевороту. Варто також утримуватися від звинувачень у всіх бідах лише чужинців. Зі спогадів Марії і Зофії складається враження, що руйнування прийшло ззовні, «не-місцеві» розбурхали населення та зруйнували уставлені відносини. Але це, вірогідно, радше бажання авторки заперечити негаразди і суперечності, які існували всередині Російської імперії, зокрема і на Поділлі, аніж віддзеркалення реальної ситуації. Одним з ключових завдань є глибше зрозуміти процес руйнування «старого світу», що означало не лише руйнування маєтків, а й заперечення власне осіб, які уособлювали той світ.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторкита Редакції сайту “Україна Модерна”. © Олександра Гайдай
У публікації використано світлини, надані Авторкою.
__________________________
Олександра Гайдай – історикиня, кандидатка історичних наук, експертка з науково-освітньої роботи у Музеї історії Києва, авторка монографії «Кам’яний гість: пам’ятники Леніну в Центральній Україні» (Київ, 2018) та співавторка «Політика і пам’ять. Дніпро—Запоріжжя—Одеса—Харків. Від 1990-х до сьогодні». Учасниця міжнародної дослідницької платформи “Ukrainian Regionalism” при університеті Санкт-Галлена.
_________________________
[1] Впродовж 1917-1920 років влада у Вінниці змінювалася понад десять разів. У березні 1917 року у місті було створено Раду громадських організацій, яку очолив Здзіслав Грохольський. Рада підтримала Тимчасовий уряд, натомість новостворена «Спілка подільських українців» підтримувала Центральну Раду. Діяла також і Рада робітничих і селянських депутатів. Тричі у місті розміщувався уряд Української Народної Республіки. Уперше, у грудні 1918 року під час антигетьманського повстання Директорії, вдруге — з 2 лютого по 6 березня 1919 року після відступу з Києва під натиском Червоної Армії і до встановлення більшовицької влади у Вінниці. І востаннє — у травні 1920 року під час радянсько-польської війни. У листопаді 1920 року радянська влада остаточно закріпилася у регіоні.
[2]Представники польської шляхетної родини Грохольських мешкали на Поділлі з XVIIстоліття і на початку ХХ століття залишалися одними з найбільших землевласників у регіоні. Серед найбільш помітних володінь родини були: маєтки у П’ятничанах, у селі Грицеві та селі Стрижавці, дім у Вінниці.
[3]Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. Вінниця, 2018. С. 95.
[4] Grocholska Z. PainfulMemories1917-1919. Warszawa, 2017. Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. Вінниця, 2018.
[5]GrocholskichM. Wspominkinikłe. Primum, 2002.
[6] Аллан Мегіль визначає чотири способи використання історичних мемуарів як доказ того, що об’єктивно трапилося в минулому; як свідчення того, як минуле було сприйняте людьми, які пізніше записали свої спогади; як об’єкт історіографії, який заслуговує на увагу; а також вчений виокремлює ситуацію, коли спогади стають цінністю самі по собі. Megill A. Historical Knowledge, Historical Error. A Contemporary Guide to Practice. The University of Chicago Press, 2007. P.29-30.
[7] Описуючи життя у П`ятничанах до революції, Марія пише«життя наше пливло спокійно. Години були розписані, панували лад і порядок. Нас пильнувала люба Бонця»SobańskaM. Wspominkinikłe. Р.223.
[8] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 48.
[9]Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини: біографічний словник. Вінниця, 2007.
[10] Вінниця у спогадах. Т.І. ХІХ- початок ХХ ст. Кіровоград, 2013.
[11]Вперше праця Афтаназі була опублікована в 1986 році, вдруге багатотомник видали у період з 1991 по 1997 рік.
[12] AftanazyR. DziejerezydencjinadawnychkresachRzeczypospolitej. T. 10 , Województwobracławskie. Wrocław,1996.
[13] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 38.
[14] Собанська М. Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 248-249.
[15] Там само. С. 249.
[16] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 79-80.
[17] Брилинг Г.Г. К истории Винницкого областного краеведческого музея. Очерки.(рукопис) Винница, 1968.
[18] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 38.
[19] Собанська М.Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 240.
[20] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 40.
[21] Там само. С. 65.
[22] Собанська М.Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 241.
[23] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 33.
[24] Мацузато К. Польский фактор в Правобережной Украине с ХІХ по начало ХХ века // Ab Imperio, 1, 2000, C. 142.
[25] Д-р. Ганна Вегжинек наводить такі дані щодо складу населення Вінниці на початку ХХ ст. православні 32%, 8% – католики і найбільшу кількість 60% – іудеї.Вегжинек Г. Вступ / ГрохольськаC. Болючі спогади 1917-1919. С. 9.
[26] Мацузато К. Польский фактор в Правобережной Украине с ХІХ по начало ХХ века // Ab Imperio, 1, 2000, C. 128.
[27] Там само.C. 130.
[28] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 89.
[29] Можна згадати працю Богдана Гудя, хоча вона і не охоплює територію Правобережжя, але задає певний дослідницький підхід: Гудь Б. З історії етносоціальних конфліктів. Українці і поляки на Наддніпрянщині, Волині і Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ століття. Харків, 2018.
[30] Бовуа Д. Шляхта, кріпак та ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). Київ, 1996.
[31] Epsztein T. Polish Landowners in Volhynia, Podolia, and Kyiv Gubernia (1863-1914) in Daniel Beauvois’ La Bataille de la Terre//Harvard Ukrainian Studies, №1/2, 1997, P. 179.
[32] Поляки складали меншість у складі населення Правобережної України – до 1914 року тут проживало 740 000 поляків, 11 531 220 українців та 2 047 890 євреїв. На 1890 р. на Поділлі було 1257 власників земель поляків, які володіли 942,584 десятин. Водночас Тадеуш Епштейн зазначає, що «враховуючи сучасний стан досліджень, важко чітко встановити загальну площу землі, що належить полякам до початку Першої світової війни» EpszteinT. PolishLandownersinVolhynia, Podolia, andKyivGubernia. P. 173-95.
[33] Garbos M. R. Revolution and the Defence of Civilization: Polish Vision of Nationhood, Property and Territory in Right-Bank Ukraine (1917-1922) // The Slavonic and East European Review, Vol. 96, N3. P.469-506.
[34] Там само. С.477.
[35] Epsztein T. Polish Landowners in Volhynia, Podolia, and Kyiv Gubernia.P. 177.
[36] Там само.P. 178.
[37] Собанська М.Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 242.
[38] Там само. С. 243.
[39] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 31.
[40] Там само. С. 58.
[41] Там само. С. 90-95.
[42] Там само. С. 60.
[43]Собанська М.Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 222.
[44] Грохольська С. Болючі спогади 1917-1919. С. 95-96.
[45] Собанська М.Мої спогади / Вінниця у спогадах. Т.І. С. 250.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
