Конференція “Усна історія в дії”, яка проходила 28-30 березня 2019 року в Інституті історії Ягеллонського університету, маркувала десятиліття від часу заснування Польського товариства усної історії. Як зазначили самі організатори і організаторки, вони прагнули створити майданчик, де були б представлені різні наукові, освітні та публічні проекти, що звертаються до методу та матеріалів усної історії. Відтак, учасники/ці мали можливість обговорити безліч прикладів того, як усна історія працює в дії.*
Відкривала зустріч дискусія “Минуле і майбутнє усної історії: поліфонія, хор чи какофонія” між Доброхною Калвою (Dobrochna Kałwa) та Пйотром Філіпковські (Piotr Filipkowski), яку модерував Марчін Яжомбек (Marcin Jarząbek). Розмова велася навколо декількох ключових тем: особливості перекладу наукової термінології, що виникла в іншому академічному контексті (скажімо, поняття testimony); підходи до інтерпретації джерел – від позитивістського до наративного; поліпарадигмальність усної історії; неможливість уникнути впливу власної біографії на те, що ми робимо як дослідники і дослідниці; роль наукової спільноти у забезпеченні якості проектів. Щодо останнього, то Марчін Яжомбек стимулював розмову в цьому напрямку своїм питанням про те, що ми, середовище науковців і фахівчинь, приймаємо як результат усної історії, тим самим наголосивши на конвенційній природі знання і необхідності постійної оцінки нашої роботи середовищем колег. Окремо у дискусії наголошувалося на важливості методологічного забезпечення проектів: “Методологія творить ядро усної історії”, – зазначила Доброхна Калва. Розмову завершило питання щодо викликів, які зараз стоять перед дисципліною, серед яких Пйотр Філіпковський назвав поворот до кількісних показників під впливом bigdata, а Доброхна Калва вказала на необхідність збереження гуманістичного посилу усної історії, який від початку визначав її розвиток.
У ролі основного доповідача на конференцію запросили одного з найвідоміших теоретиків усної історії Алессандро Портеллі (Alessandro Portelli). Його виступ будувався навколо книги “The Order Has Been Carried Out: History, Memory and Meaning of a Nazi Massacre in Rome” (2003), що розповідає про масове вбивство в Адреатинських печерах (Fosse Ardeatine) у 1944 році. Лекція розпочалася з питань про те, чому певні історії стають важливими для нас і в який спосіб вони присутні у нашому житті. Випадок з Адреатинськими печерами вчений аналізував на трьох рівнях: значення місця і міста (Риму), сам процес і пам’ять про нього. Цю конкретну історію він вивів на ширшу розмову про те, яке значення ці події мають для Європи як цілісності і у який спосіб ми говоримо про відповідальність за злочини, вчинені під час Другої світової війни.
Перший день конференції завершувала методологічна панель – вона викликала найбільший ажіотаж, чим ще раз підтвердила тезу Доброхни Калви. На ній з презентаціями виступили Вікторія Куделя-Швьонтек (Wiktoria Kudela-Świątek), Марчін Стасяк (Marcin Stasiak) та Якуб Ґалензьовські (Jakub Gałęziowski). Перша доповідачка зосередилася на особливостях використання рефлексивної автоетнографії в усноісторичних проектах, наголосивши на можливості через такі наративи поєднати читачів і читачок з особистістю автора чи авторки. Марчін Стасяк говорив про те, що інтерв’ю має забезпечувати приємні емоції як оповідачеві чи оповідачці, так інтверв’юеру/ці. На його думку, позитивного ефекту можна достягнути через відвертість під час знайомства: “Я чесний, я роблю свою справу, інтерв’ювання – це моя робота.” Проте за такого підходу інструменталізація людських історій стає очевидно – і ця проблема викликала жваву дискусію. Нарешті, доповідь Якуба Ґалензьовські стосувалася множинних зв’язків між усною історією і біографічним дослідженням. Він також підкреслював ризики “неправильно інтерпретованої міждисциплінарності”, яка творить сіру зону вседозволеності.
Ранкова панель наступного дня включала доповідь Юзефа Маркєвіча (Józef Markiewicz) з музею POLIN, у якій він розповів про особливості організації їхніх колекцій, а також про стосунки з різними аудиторіями, у тому числі з донорами їхньої інституції. Виступ авторки цього допису Наталі Отріщенко стосувався особливостей кураторської практики у архіві інтерв’ю “Міські розповіді” та підкреслював подвійну природу усної історії: вона вибудовується водночас як академічна наука, і як емансипаційна практика з сильним політичним посилом. Кожен із цих підходів передбачає апелювання до різних аудиторій та різні способи комунікації і оцінки проектів. Завершувала панель Мері Патріс Ердманс (Mary Patrice Erdmans), яка ділилася своїм досвідом ведення інтерв’ю тією мовою, яка не є рідною для оповідача чи оповідачки. Вона досліджує групу тих, хто був змушений виїхати з Польщі через свою участь у русі “Солідарність”: розмови відбуваються англійською, у тому числі за допомогою онлайн-перекладача. Науковиця вказала на важливу етичну дилему: чи має вона виправляти помилки у мові? Кого і як вона репрезентує через свій проект?
Ще декілька доповідей, які спровокували активні методологічні дискусії. Анна Вилегала (Anna Wylegała) на основі багатого польового матеріалу розповіла про низку ситуації, коли дослідниця стає частиною ширших дискусій всередині тих спільнот, які вона вивчає. Науковиця наголосила, що інколи буває складно не потрапити в пастку між різними людьми з часом протилежними інтересами. Її виступ розпочав обговорення ситуації, коли усного історика чи історикиню можуть інструменталізувати сильні гравці зі середовища мнемонічної спільноти. Темою дослідження Адріана-Георга Матуса (Adrian-George Matus) є протестні культури Угорщини і Румунії у контексті “довгого 1968 року”. Його основним викликом є пошук спільного знаменника для дуже різних середовищ, які він вивчає у тому числі методом усної історії, а також інтерв’ювання тих людей, які уже неодноразово розповідали свої історії. Нарешті, Емі Годгсон (Amy Hodgson) присвятила свій виступ темі ретравматизації свідків, що відбувається тоді, коли інтерв’ю проводиться непрофесійно і без поваги до почуттів та емоцій людей, які пережили насильство. На прикладі роботи комісії правди (truth commission) у Чилі вона показала, що розмови можуть мати негативний психологічний ефект для тих, хто у них залучений, – оповідачі й оповідачки відчувають, що їх використали, а їхній досвід знівелювали. У відповідь на таку практику, вона розробила власну методику інтерв’ювання, яка передбачає декілька зустрічей-сесій, залучення учасників і учасниць дослідження до редагування розшифровки запису, активний обмін інформацією про долю проекту тощо. Її виступ стимулював розмову про необхідність психологічної підтримки для самих науковців, яку можуть надавати як спеціалісти, так і професійна спільнота через спільні обговорення.
Однією із наскрізних тем конференції були емоції і те, як вони впливають на дослідників/ць і їхню роботу – емоції і позитивні, і негативні. У який спосіб їх можна концептуалізувати? Чи через авто-етнографію і саморефлексію, чи через сеанси обговорення з колегами, чи у розмові з нашими оповідачами й оповідачками? Як забезпечувати власну “психологічну безпеку”? Також у різних контекстах йшлося про виклики цифрування розмов і у такий спосіб творення нових відстаней – просторових, хронологічних, емоційних – між вченими і тими, з ким проводили інтерв’ю. Нарешті, останній (у цьому тексті, а не за своєю важливістю) мотив, про який варто згадати, – це відповідальність дослідників і дослідниць перед спільнотами, які вони залучають до проектів, а також перед своїми колегами і суспільством в цілому, адже усна історія функціонує також і за межами стін університетів.
Завершилась конференція методологічним воркшопом “Межі відповідальності. Етичні питання в проектах усної історії” від Аліни Добошевської (Alina Doboszewska) з фундації “Добра воля”. Вона запропонувала учасникам та учасницям цієї зустрічі працювати над трьома ситуаціями – дослідження у маргіналізований спільноті, проект із групою у поділеному і мілітаризованому контексті, підготовка фільму на основі міжнародного поля – кожна з яких у той чи інший спосіб відображала реальні проекти. Обговорення етичних дилем ще раз показало важливість кодексу професійної етики, який якщо і не надає готових рішень для конкретних питань, все ж є дороговказом і певним “суспільним договором” вчених про наші спільні цінності.
З програмою конференції можна ознайомитися тут.
* Конференція відбувалася у режимі трьох паралельних потоків: не усі презентації вдалося почути, тому ці нотатки стосуються лише частини виступів. Цим текстом я висловлюю свою вдячність команді конференції, а також усім, хто долучався до розмов та спільного міркування.
У публікації використано світлини Наталя Отріщенко, Доброхни Калви та «Centrum Historii Zajezdnia».
__________________________
Наталя Отріщенко – соціологиня, дослідниця у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів). Кандидатка соціологічних наук за спеціальністю “методологія і методи соціологічних досліджень” (2015, Інститут соціології НАНУ), випускниця історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (2012) та програми Міжінституційних індивідуальних гуманітарних студій (МІГуС) (2011). Сфера наукових зацікавлень: методологія соціологічних досліджень, усна історія, (пост)соціалістичне місто, урбаністичні трансформації, мапування простору.
