Останніми роками в Україні відбулися значні зміни у життєдіяльності міст. Постійний приріст міського населення поставив на порядок денний низку питань щодо створення комфортного і привабливого для проживання простору, котрий сприяв би не тільки ефективній трудовій діяльності людини, а й її відпочинку та відновленню ресурсів. Водночас суттєві можливості для їх вирішення відкрила реформа децентралізації влади. Запровадження бюджетів ініціатив, проведення громадських слухань, новітні урбаністичні практики – все це активізувало участь громадян у процесах містопланування та прийняття рішень. Дедалі більше уваги приділяється розвиткові публічних/громадських просторів, у яких відбуваються щоденні соціальні взаємодії. Серед них важливе місце займають дитячі ігрові та спортивні майданчики. Саме з їх облаштуванням пов’язана значна частина громадських проєктів і програм. Незважаючи на це, історія дитячих майданчиків як соціокультурного явища донині залишається мало відомою як для пересічних громадян, так і для науковців.
Діти на вулицях
Спеціально відведені території для активного відпочинку дітей з’явилися відносно недавно – у середині ХІХ ст., коли зусиллями органів місцевого самоврядування, громадських організацій, окремих осіб у великих містах Західної Європи і Північної Америки було облаштовано дитячі пісочниці, сади і майданчики. Їх появу обумовили три ключові фактори. По-перше, з розвитком психолого-педагогічних знань посилилася увага до дитини, її природи, потреб, навчання, виховання, самореалізації тощо. Педагоги-реформатори пропагували важливість керованої спільної ігрової діяльності, а також вірили, що змалку “неправильно” соціалізовані особи можуть стати загрозою для суспільства. Зокрема відомий російський педагог і психолог П. Каптерев у 1898 р. писав: “потрібно наполягати на відведенні у кожному місті і містечку майданчиків і садів для дитячих громадських ігор [1]. Вони мають бути невід’ємною частиною кожного благоустроєного міста і містечка, що виражатиме увагу мешканців до молодого покоління і розуміння однієї з найважливіших потреб дитинства” [2].
По-друге, індустріальна революція спричинила стрімку урбанізацію, а відтак й збільшення чисельності незаможного населення, надмірно зайнятого у промисловому виробництві. Батьки, котрі працювали цілими днями, залишали дітей фактично без нагляду.
По-третє, забавки на вулицях у модерному місті становили подвійну небезпеку. Постраждати могли і самі діти, потрапивши під колеса повозок, автомобілів, трамваїв, і пішоходи та транспорт, рухові котрих вони перешкоджали, інколи, навіть зумисно [3].
Отже перед владою міст постала нова задача: прибрати неповнолітніх з вулиць та вберегти їх від “світу розпусти” (безхатченків, злочинців, жебраків та іншого “поганого товариства”), натомість запропонувавши безпечні умови для ігор та спілкування.
Дитячий сад для “інтелігентної публіки”: від ідеї до втілення
У 1887 р. подібна ідея виникла в Одесі й була досить швидко реалізована. Саме тоді у актора і підприємця В. Форкатті закінчився строк оренди муніципального саду, розташованого на схилах внизу Миколаївського (нині – Приморського) бульвару. Міська управа планувала здати сад в чергову оренду для “улаштування розваг та лікування мінеральними водами”, але сталося інакше.
Член торгово-господарського відділу управи О. Чижевич запропонував перетворити сад на центр дитячого дозвілля. Обґрунтовуючи свою пропозицію, він заявляв, що наявність у місті спеціального простору для дітей є суспільною необхідністю [4]. Дітлахи на бульварі – ця проблема існувала вже не перший рік і ось нарешті випала нагода її розв’язати. З полегшенням видихнули би всі: і містяни, котрим дитячі забавки заважали, і власники транспорту, котрі весь час мали пильнувати, чи не кинеться хтось з малих бешкетників просто під колеса, і батьки дітей. Та і самим дітям вільніше гратиметься в саду, ніж поміж людей, повозок і автомобілів. Крім того й підліткам не завадила б можливість розвивати свої фізичні якості на спортмайданчиках.
Ініціатора – Осипа Осиповича Чижевича, – його ж сучасники називали одним із найвизначніших громадських діячів міста. Він був провідником дворянства Одеського повіту, директором-засновником Херсонського земського банку й більше 20 років присвятив службі в міській думі та управі. Здобувши освіту у Рішельєвському ліцеї та багато подорожуючи Західною Європою, він мав досить прогресивні погляди на організацію життєдіяльності міста й доклав чимало зусиль для благоустрою Одеси. “Перший проєкт конки, … улаштування боєнь, … дитячого і Дюківського саду, притулку для малолітніх злочинців – все це не тільки його ініціатива, а й енергійна діяльність з розроблення проєктів, кошторисів та одержання відповідних дозволів” – зазначалося в ювілейному виданні на честь 100-річчя Одеси [5]. Сам О. Чижевич вважав, що виборні особи мають бути наділені такими якостями, як здоровий глузд, добра воля, завзятість, чесність, а головне – повинні любити свою справу, віддаватися їй, навіть на шкоду власним інтересам [6].
Замислюючи облаштування в Одесі місць для дозвілля дітей та їхнього фізичного розвитку, О. Чижевич керувався потребами міської громади та практичним досвідом інших країн [7]. На розгляд управи і думи він представив фактично готовий план, у якому пропонував встановити в саду різні дитячі атракціони (гойдалки, “гігантські кроки” [8]), гімнастичні споруди, лавки для сидіння, а також обладнати майданчик для крокету [9] із закупівлею необхідного спорядження. Все це планувалося зробити за рахунок міського бюджету. Водночас до організації відпочинку залучали і приватних підприємців. На умовах оренди передбачалися місця для улаштування каруселі, кегельбану, тиру, торговельних павільйонів (для продажу морозива, молока, кумису, кефіру, мінеральної води, фруктів тощо), буфету та кондитерської [10]. За задумом Осипа Осиповича такий крок забезпечив би надходження коштів для подальшого утримання саду в пристойному стані. І попри видатки на його облаштування та невеликий дохід від запланованої оренди, місто нічого не втрачало б, а, навпаки, отримувало більше вигоди, порівняно з контрактом Форкатті [11].
Зваживши всі “за” і “проти”, міська дума схвалила цей проєкт, виділивши на його практичну реалізацію 500 руб. Керівництво усіма процесами доручили О. Чижевичу [12]. Роботи в саду почали з упорядкування території та найнеобхіднішого ремонту. За лічені дні засипали ями та вибоїни, полагодили паркани (зі сторони моря і саду Воронцових), поручні, ворота, будиночок сторожа, павільйон для музикантів, будку для касира, приміщення колишнього кафешантану. Із Міського саду перенесли будку для наглядача, обгородили майданчик перед музичним павільйоном, встановили і пофарбували 24 лавки довжиною від 1,4 до 6,4 м. Згодом відремонтували ще й будівлю для продажу молока, ресторан із кухнею та спорудили переносну дерев’яну платформу для танців. Над двома входами прилаштували нові вивіски з написом “Детский садик”. Також придбали і встановили спортивно-ігрове обладнання: два комплекти для крокету, дві підвісні гойдалки, гойдалку-ваги (балансир), гімнастичний комплекс, бруси, стійку з гачком для метання кілець, стовп і канат для атракціону “гігантські кроки” [13].
Робота першого Дитячого саду в Одесі
На початку літа 1887 р. сад вже був готовий до відвідування. Відповідно до правил користування він був відкритий зранку і до заходу сонця в літню пору та з 10 до 16 год восени і взимку. Перебувати у саду могли і діти, і дорослі незалежно від віку та статі. Вхід був безкоштовним, окрім днів, коли влаштовували гуляння з музикою й танцями. Вільно проходити через сад можна було й відвідувачам оздоровчого закладу “морських теплих ванн”, розташованого неподалік. Дітям дозволяли бавитися не тільки на алеях і майданчиках, а й на траві поміж дерев. Водночас суворо забороняли витоптувати штучно висіяний газон, квіти та інші рослини. Відповідальність за псування зелених насаджень, ігрового приладдя та спортивних конструкцій покладали на осіб, що супроводжували дітей. Також до саду не можна було приходити з домашніми тваринами. Виняток становили лише маленькі собачки, яких носили на руках, або тримали на мотузочку. Ці правила, з деякими несуттєвими змінами та уточненнями, залишалися чинними впродовж багатьох наступних років [14].
Громадське управління постійно дбало про благоустрій і комфортність Дитячого саду. Щороку напередодні відкриття лагодили будівлі, гойдалки, спортивні споруди, ігрове приладдя тощо. Непридатний для використання інвентар замінювали новим. Побіжно висаджували квіти і газони, розчищали насадження, вирівнювали алеї та майданчики, робили їх зручнішими для ходьби і бігу, наприклад, замінивши покриття з гравію на білий/жовтий пісок. У 1903 р. до безкоштовних розваг, улаштованих за рахунок міського бюджету додали ще й кегельбан, збудований із підручних матеріалів. Він став улюбленим місцем відпочинку переважно для молоді 15–18 років [15].
Окрім благоустрою міська управа подбала і про персонал. Спочатку для охорони майна найняли лише сторожа, а потім, для догляду та прибирання саду, ще й різнороба. Завідував садом спеціальний наглядач, для якого обов’язковою умовою була наявність освіти. Він повинен був забезпечувати порядок, не допускати на територію саду безпритульних, непристойно одягнених та нетверезих осіб, видавати інвентар для ігор та стежити за черговістю його використання, попереджати відвідувачів про закриття саду, а також контролювати якість продукції, котру реалізовували у своїх павільйонах і ятках приватні підприємці [16].
Для організації забав із дітьми згодом стали наймати помічників завідувача. Переважно це були так звані фребелічки – слухачки/випускниці вищих жіночих педагогічних закладів або курсів з дошкільного виховання за методом німецького педагога Фрідріха Фребеля. Особливу увагу приділяли рухливим іграм, які влаштовували щодня, крім вихідних та свят, коли було занадто людно. Діти старшого віку більше займалися гімнастичними вправами. Також у саду двічі на тиждень (понеділок і п’ятниця, пізніше – вівторок і субота) для дітей проводили уроки танців. Заняття відбувалися під керівництвом досвідченого педагога. Першим учителем був представник відомої в Одесі танцювально-спортивної родини Цорн (син) [17]. У такі дні сад відкривали о 15 год. Танці ж починалися о 16 год і тривали до сутінок. При цьому за вхід потрібно було заплатити 10 коп. з особи. Безкоштовно впускали тільки дітей до 7-ми років та їхніх супроводжувачів [18]. Періодично маленькі відвідувачі саду брали участь у театральних постановках і концертах. Для подібних дійств було облаштовано сцену, закуплено завісу та декорації [19].
Оскільки затія зі створенням публічного простору для дітей була новою і незвичною для Російської імперії, громадське управління вирішило докладніше ознайомити мешканців Одеси з практикою європейських міст у цій сфері, опублікувавши у “Ведомостях Одесского городского общественного управления” дайджест “свіжої” статті з віденської газети “Neue Freie Presse” [20]. У дописі такого собі Жозефа Куґлера йшлося про значну користь від улаштування у великих містах громадських майданчиків та садів для дитячих ігор. Переймаючись відсутністю у Відні подібних просторів, автор закликав містян створювати їх, беручи за зразок досвід кількох німецьких та британських міст. Він зазначав, що в Берліні і Брауншвейзі такі сади організовують і утримують органи місцевого самоврядування, в Кобленці ними опікується німецька імператриця, а в Бремені – громадська організація. В Англії ця справа поширилася завдяки діяльності національних товариств охорони здоров’я (National Health Society та Ladies Sanitary Association) і розробленню відповідного законодавства. Саме з цим Ж. Куґлер пов’язував існування значної кількості дитячих майданчиків і садів у Лондоні (28), Манчестері (11), Бірмінгемі (9), Бредфорді (7) і Лідсі (5). При цьому він зауважував, що скрізь публічні простори влаштовано так, щоб залучити якомога більше дітей, під керівництвом та наглядом фахівців урізноманітнити їхнє дозвілля рухливими іграми, танцями, гімнастичними вправами, футболом, фехтуванням, маршируванням тощо [21].
У підсумку експеримент одеського громадського управління виявився вдалим у різних аспектах. Діти отримали безпечне місце для забав, оздоровчо-спортивної діяльності та соціальної адаптації. Міська управа, витративши відносно невеликі кошти, доходами від вхідної плати (869 руб. 80 коп.) та оренди (690 руб. 50 коп.) майже перекрила видатки на ремонт [22]. Дорослі мешканці позитивно сприйняли і підтримали починання, надіславши після закриття літнього сезону на ім’я міського голови (тоді ці обов’язки виконував Г. Маразлі) відкритого листа з подякою. У ньому, зокрема, зазначалося: “вважаючи улаштування міського дитячого саду внизу Миколаївського бульвару … дуже корисним нововведенням, що слугує не тільки для розваг після навчальних занять, а й для розвитку фізичних сил молоді, – ми щиро дякуємо міському громадському управлінню і маємо честь просити ваше превосходительство клопотатися перед міською думою про подальшу його підтримку, а за можливості, то і про влаштування подібного саду на околицях міста” [23].
Дитячий сад в Одесі успішно приймав відвідувачів понад 20 років, відкриваючись на літній сезон із 1 травня до 1 жовтня. Упродовж цього часу вхід залишався безкоштовним, а плата в дні танців – незмінною (10 коп. з особи). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сад у різні роки щодня відвідувало від 200 до 700 осіб, а у вихідні та свята ця кількість могла збільшуватися до 3 тис. Загалом за сезон своє дозвілля у саду проводили від 60 до 80 тис. людей, серед яких переважали діти та підлітки від 2-х до 17-ти років [24].
За роки існування Дитячий сад став своєрідним визначним місцем і туристичним об’єктом Одеси. Відомості про нього наведено у багатьох довідкових виданнях, зокрема у путівниках В. Коханського (1892 р.) та Г. Москвича (1904 р.) [25]. У другому з них можна прочитати такий опис: “спустіться в сад величними бульварними сходами або невеликими східцями від Воронцовського майданчика, і ви одразу потрапите в царство дітей: у буквальному сенсі слова тисячі дзвінких дитячих голосів весело лунають у повітрі, а їхні маленькі володарі, розділившись на строкаті й жваві групи, шумно розважаються, обліпивши різноманітні “гімнастики” й рухливі “ігри” – гойдалки, каруселі, гіганти, крокети, серсо [26], кільця, візочки, запряжені козликами тощо… Виходить надзвичайно жива, зворушлива картина дитячого здоров’я, веселощів, невимушеності і свободи” [27]. Пізніше сад згадували у своїх творах відомі уродженці Одеси В. Жаботинський (роман “П’ятеро”) та В. Катаєв (автобіографічна книга “Розбите життя, або Чарівний ріг Оберона”).
Парки для простих одеситів
Успішне функціювання Дитячого саду й постійні звернення містян спонукали одеське громадське управління до влаштування на околицях ще двох публічних просторів для юного покоління – у Дюківському саду та Олександрівському парку. Відкрите у 1891 р. Дитяче відділення Дюківського саду призначалося здебільшого для жителів Молдаванки, Слобідки-Романівки та Бугаївки. Його організували за прикладом Дитячого саду. Тут так само від 1 травня до 1 жовтня під наглядом найманих педагогічних працівників діти відпочивали і зміцнювали своє здоров’я, займаючись фізичними вправами, граючись в індивідуальні та колективні ігри. Крім стаціонарних атракціонів та гімнастичних конструкцій у розпорядженні малечі були кеглі, серсо, м’ячі, повітряні змії, рушниці та інші іграшки.
Сюди приходили гратися діти з бідніших і неблагополучних родин (цей район зажив слави кримінального, де скупчувалися шахраї, жебраки, безхатченки та інші маргінали). Більшість із них не мали змоги навчатися, тож міська влада взяла на себе просвітницьку місію, влаштовуючи бесіди на різні теми та освітні прогулянки. У 1908 р. для всіх охочих підлітків проводили заняття з військової гімнастики та стройового вишколу [28]. На початку ХХ ст. дитяче відділення Дюківського саду як місце позаурочних гулянь облюбували одеські гімназисти.
На відміну від двох попередніх, майданчик в Олександрівському парку був спеціалізованим. Його називали ареною для шкільних ігор і створили у 1889 р. за клопотанням керівництва навчального округу для спортивних занять вихованців закладів середньої освіти. Утім з 1892 р. у літню пору нею могли користуватися учні початкових училищ та місцеві дітлахи. Інколи туди приводили і сиріт із одеських притулків. Розташовуючись на краю парку з виходом до моря, арена приваблювала багатьох дітей та дорослих [29].
Загалом окраїнні майданчики для ігор були досить популярними. За інформацією управи, у сезон кожний щоденно відвідувало приблизно 350 хлопчиків і дівчаток. Для них періодично влаштовували свята та змагання з недорогими подарунками та призами. Причому, якщо в Дюківському саду юним одеситам вручали іграшки, книги, письмове приладдя, то їхнім одноліткам в Олександрівському парку – дрібні речі для домашнього побуту. Переможців спортивного протиборства зазвичай нагороджували почесними знаками – срібними або позолоченими жетонами [30].
Усі три об’єкти перебували у господарському розпорядженні міста й фінансувалися з його бюджету.
Добра справа має продовження
Створені в Одесі публічні простори для дітей були першими в Російській імперії. Після багатьох схвальних відгуків у періодичній пресі ними зацікавилися в інших великих населених пунктах. До міської управи надходили численні запити з проханням проконсультувати або надіслати розроблені правила. Іноді в Одесу приїжджали спеціально для того, щоб безпосередньо ознайомитися з функціонуванням садів і майданчиків для ігор [31].
Наступними ініціативу одеситів підтримали і реалізували кияни, організувавши у 1892 р. за рішенням садової комісії міської управи дитячі ігри на верхній терасі Володимирської гірки. Керував ними учитель Л. Гудвіл разом із помічником. Орієнтуючись на праці відомих тогочасних дослідників фізичного виховання – французького фізіолога і публіциста Ф. Лагранжа та російського педіатра і психолога Є. Покровського, – вони віддавали перевагу рухливим розвагам і забавам (наприклад, квач, гуси, місток, кішка і мишка, перетягування каната, коні і вершники тощо) [32]. Такий підхід певним чином обумовило і доволі незручне місце проведення ігор – вузька і довга ділянка парку, оточена глибокими ярами без якого-небуть спеціального облаштування (крім невеликого павільйона для сховку від дощу та двох-трьох примітивних “спортивних” конструкцій) та огородження. До того ж там полюбляли прогулюватися кияни та гості міста, які не дуже зважали на інтереси дітей. “У святкові й вихідні дні тераса наповнюється всілякого роду людом – кухарки, покоївки, візники, лакеї, вояки, писарі, різні майстри та ремісники походжають тут юрбами, а над цими юрбами нескінченно витають рої крилатих фраз і висловів” – зауважував Л. Гудвіл [33]. Тому Київська міська управа одним із своїх завдань визначила облаштування спеціальної території для ігор та фізичного розвитку юних містян. Однак реалізація такого проєкту потребувала певного часу та коштів.
Не залишились осторонь і небайдужі кияни. На початку 1890-х років з ініціативи коменданта Київської фортеці генерала О. Аносова на схилах Дніпра навпроти Києво-Печерської чоловічої гімназії було закладено сад (нині – Парк Вічної Слави) – висаджено різні породи дерев, прокладено доріжки, дерев’яні місточки, споруджено альтанки та встановлено лавки для сидіння. Так на мапі Києва замість пустиря з’явилося нове зручне місце для відпочинку. Однак головною “принадою” парку став відкритий у 1893 р. великий дитячий майданчик, обладнаний за рахунок пожертв гласних міської думи, Л. Бродського, графа Жевуського, вояків київського гарнізону та ін. Як писала газета “Киевлянин”, там можна було знайти гімнастичні споруди з жердинами, канатами, щоглами, драбинками, колодами, гірки для катання на возиках та набігання, трамплін для стрибків, гойдалки, “гігантські кроки”, кеглі тощо. Все це було безоплатно і більше урізноманітнювало дозвілля маленьких відвідувачів порівняно з розвагами на Володимирській гірці. Мешканцям Печерська так припав до душі дитячий майданчик, що вони інколи ототожнювали його з садом загалом, неофіційно називаючи “Андросовським” [34].
Дівчачі забавки та хлоп’ячі ігри
Хоча всі дитячі сади і майданчики були однаково доступними і для хлопчиків, і для дівчат, гендерний розподіл за іграми та відвідуванням все ж існував.
Ознайомившись із досвідом країн Західної Європи, зокрема Німеччини, О. Чижевич зауважував, що більшість спортивно-ігрових майданчиків була зорієнтована винятково на хлопчиків шкільного віку. Тому, плануючи Дитячий сад в Одесі, він намагався всіляко уникнути подібної ситуації й забезпечити можливість “зміцнювати здоров’я іграми та гімнастикою на чистому відкритому повітрі” дошкільнятам, і, насамперед, дівчаткам. Однак поділ за статтю зберігався. Діти майже не бавилися разом. Для них на території саду було влаштовано окремі майданчики, хоч і з однаковими гімнастичними снарядами, атракціонами та наборами ігор [35]. Водночас арену в Олександрівському парку створювали для цілорічних занять спортом учнів саме чоловічих гімназій та училищ. Питання про спорудження аналогічного майданчика для вихованок жіночих навчальних закладів постало в Управлінні Одеського навчального округу тільки в 1911 р. [36].
Подібна ситуація спостерігалася і в Києві. Улаштовуючи рухливі ігри на Володимирській гірці, Л. Гудвіл розподіляв дітей на три групи: 1) малеча обох статей до семи років; 2) дівчата 7–14 років; 3) хлопці 7–14 років. Залежно від цього і проводилися ті чи інші розваги. Найбільш “обділеними” виявилися представниці другої групи, оскільки у заняттях з ними організатори керувалися настановами Ф. Лагранжа про вилучення із гімнастики для дівчат усіх вправ, що сприяли розвитку м’язів як таких, що не відповідають фізіологічним особливостям жіночого організму. Натомість їм пропонували ходьбу, танці, перескакування через мотузок, гру у волан та “грацію”. Вважалося, що цього абсолютно достатньо для фізичного розвитку жінки [37].
***
Отже, створення спеціальних публічних просторів для дітей було закономірним явищем розвитку модерних міст. В Україні піонерами цієї справи стали Одеса та Київ. Вони ж виявилися першими і в межах усієї Російської імперії, випередивши столичні Петербург та Москву [38]. Прикметно, що ініціатива у заснуванні дитячих майданчиків і садів належала не приватним особам і громадським організаціям, а муніципальній владі. Дії громадських управлінь цілком відповідали тогочасним світовим тенденціям та грунтувались на тогочасних наукових уявленнях про розвиток дітей. І можна стверджувати, що незважаючи на певні хиби, органи міського самоврядування Одеси та Києва досить успішно виконували свою соціальну функцію, забезпечуючи існування публічних просторів для активного дозвілля юного покоління.
Статтю підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©Валентина Шевченко
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.
______________________________
Валентина Шевченко – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Авторка/упорядниця понад 50 наукових і навчально-методичних праць з історії України та правознавства. Наукові зацікавлення охоплюють сфери історичної урбаністики (формування та освоєння міського публічного простору (urban open public space), громадський транспорт, благоустрій міст), соціально-економічної історії України ХІХ – початку ХХ ст. (приватна підприємницька діяльність у кредитно-фінансовій сфері), українського контексту Першої світової війни. Живе і працює у Києві.
_______________________________
[1] Під поняттям “громадські ігри” розуміли групові, колективні ігри багатьох дітей з родин різного соціального походження.
[2] Каптерев П. Ф. Избранные педагогические сочинения / Под ред. А. М. Арсеньева. Москва, 1982. С. 142.
[3] Див.: Мейсак Л. Детские площадки в контексте социальных и городских изменений[4] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 24. С. 1; № 28. С. 3; Объяснительная записка к отчёту Одесской городской управы за 1887 г. по торгово-хозяйственному отделению. Одесса, 1888. С. 14.
[5] Федоров Н. Столетие Одессы. С портретами административных и общественных деятелей и с видами Одессы. Одесса, 1894. С. 64–65.
[6] Чижевич О. О. Одесское городское хозяйство. Сборник статей по разным отраслям городского хозяйства. Одесса, 1895. С. 7, 9.
[7] Там же. С. 36–38.
[8] “Гігантські кроки” – атракціон, у якому до високого стовпа з вертушкою вгорі кріпили міцні мотузки (канати) з лямками. Сидячи в лямці, гравці розганялися, відштовхувалися ногою від землі і підстрибуючи, кружляли навколо стовпа.
[9] Крокет – гра, в якій кожен з учасників команди ударами молотка по дерев’яній кулі намагається швидше провести її через відповідно поставлені на майданчику дужки.
[10] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 28. С. 3.
[11] Там же. № 36. С. 3.
[12] Там же. № 30. С. 4–5.
[13] Там же. № 36. С. 2–3; Объяснительная записка к отчёту Одесской городской управы за 1887 г. по торгово-хозяйственному отделению. С. 14.
[14] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 31. С. 2; Чижевич О. О. Указ. соч. С. 90.
[15] Отчёт Одесской городской управы за 1903 год. Одесса, 1905. С. 174.
[16] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 37. С. 3.
[17] Засновником танцювально-спортивної династії Цорн був Фрідріх Альберт Якоб (у джерелах трапляються ініціали Ф. А. й А. Я., найуживаніше імення – Альберт Якович), який переїхав до Одеси з Німеччини і 1839 р. відкрив першу в місті танцювальну школу. Він працював балетмейстером театру, викладачем танців і гімнастики у Рішельєвському ліцеї, давав приватні уроки. Як теоретик написав працю “Граматика танцювального мистецтва і хореографії”, опубліковану німецькою (1887 р., Лейпциг), російською (1890 р., Одеса) та англійською (1905 р., Бостон) мовами. 2011 р. цей твір перевидало російське видавництво “Лань”. Справу батька продовжив син Олександр, який також викладав танці в одеських гімназіях та був капітаном-розпорядником Одеського товариства велосипедистів-любителів. Судячи з рекламного оголошення, де значилися “А. А. Цорн (отец) и А. А. Цорн (сын)”, вважаємо за ймовірне, що в Дитячому саду заняття проводив внук Альберта Яковича. Підготовлено за матеріалами: Знаменні і пам’ятні дати Одещини. 2019 рік: календар. Одеса, 2018. С. 14; Кобзарь Н. Спортивные забавы одесситов в конце 19-го – начале 20-го веков; Об Одессе с любовью! ; Проект Ю. Парамонова; URL: https://www.livelib.ru/author/704954-aleksandr-albertovich-tsorn
[18] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 44. С. 1.
[19] Див.: Отчёт Одесской городской управы за 1898 год. Одесса, 1899. С. 97–98; За 1899 год. Одесса, 1900. С. 142.
[20] Оригінальну статтю було вміщено у вечірньому випуску газети під назвою “Kinderspielplätze” (з нім. – дитячі майданчики). Див.: Kugler J. Kinderspielplätze // Neue Freie Presse. Abendblatt. 1887. № 8239 (4 August). S. 4
[21] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 54. С. 1.
[22] Объяснительная записка к отчёту Одесской городской управы за 1887 г. по торгово-хозяйственному отделению. С. 14–15.
[23] Ведомости Одесского городского общественного управления. 1887. № 84. С. 2.
[24] Див.: Отчёт Одесской городской управы за 1898 год. Одесса, 1899. С. 97; За 1899 год. Одесса, 1900. С. 142; За 1900 год. Одесса, 1901. С. 152; За 1903 год. Одесса, 1905. С. 174; За 1904 год. Одесса, 1907. С. 834; За 1905 год. Одесса, 1908. С. 233–234; За 1906 год. Одесса, 1908. С. 234–235; За 1907 год. Одесса, 1909. С. 194; За 1908 год. Одесса, 1911. С. 500; Отчёт Одесской городской управы за 1902 год по народному образованию. Одесса, 1903. С. 160.
[25] Коханский В. Одесса и её окрестности. Полный иллюстрированный путеводитель и справочная книга. 3-й год изд. Одесса, 1892. С. 75; Москвич Г. Иллюстрированный практический путеводитель по Одессе. Одесса, 1904. С. 54–55.
[26] Серсо – гра, в якій кільце підкидають догори спеціальною паличкою, а потім ловлять на неї ж (або його має впіймати інший гравець на свою паличку).
[27] Москвич Г. Указ. соч. С. 54–55.
[28] Отчёт Одесской городской управы за 1898 год. С. 99; За 1904 год. С. 835; За 1908 год. С. 501.
[29] Там же. За 1898 год. С. 98–99; За 1899 год. С. 143; За 1900 год. С. 153–154; За 1902 год. С. 162–163; За 1903 год. С. 176–177; За 1904 год. С. 836; За 1906 год. С. 237; За 1907 год. С. 196.
[30] Там же. За 1898 год. С. 99; За 1900 год. С. 153–154; За 1907 год. С. 195–196.
[31] Чижевич О. О. Указ. соч. С. 40; Общественные детские игры и их воспитательное значение. – С. 33.
[32] Общественные детские игры и их воспитательное значение. – Киев, 1896. С. 45–46.
[33] Там же. С. 47–48.
[34] Ковалинский В. Сад генерала Аносова // 2000 (газета). 2014. 6 июня; Общественные детские игры и их воспитательное значение. С. 49.
[35] Чижевич О. О. Указ. соч. С. 38; Общественные детские игры и их воспитательное значение. С. 37.
[36] Чижевич О. О. Указ. соч. С. 38; Державний архів Одеської області. Ф. 42. Оп. 35. Спр. 2762. Арк. 88.
[37] Общественные детские игры и их воспитательное значение. С. 45–46.
[38] У Петербурзі дитячі майданчики та сади з’явилися в 1893 р., а в Москві – у 1895 р. Див.: Общественные детские игры и их воспитательное значение. С. 33–37
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів
та коректність цитат несуть автори текстів.
