Непримиримий і невтомимий Павло Чижевський

Огляд на: Валентина Піскун. Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну. Київ: Кліо, 2024. 160 с.

Постать Павла Чижевського (1860–1925) як українського депутата Державної думи Російської імперії (1906) потрапила у мій науковий фокус під час підготовки кандидатської дисертації (2009–2012) та монографії на її основі. І хоча об’єктом аналізу була діяльність понад 400 парламентарів, він якісно вирізнявся на фоні інших за лідерськими якостями та авторитетом, активністю й позицією щодо важливих питань (насамперед, аграрного й національного) [1]. Нагода поглянути на життєвий шлях Павла Чижевського випала у 2012 р., коли мені доручили підготувати невелику довідкову статтю для «Енциклопедії історії України» [2]. Саме тоді у голові виникло питання: чому до сьогодні немає комплексного дослідження, присвяченого цьому далеко непересічному діячу, який відігравав, м’яко кажучи, не останні ролі в українських суспільно-політичних процесах упродовж кінця ХІХ – початку ХХ ст. та Української революції 1917–1921 рр. й до смерті? Лише із появою книги відомої дослідниці Валентини Піскун «Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну» можна впевнено стверджувати, що це питання втратило актуальність.

Мало пройти аж 100 років після смерті, щоб життя та діяльність доктора фізичних наук (1884), секретаря Олександрівської повітової земської управи (1893–1905), депутата Державної думи Російської імперії (1906), члена Української Центральної Ради (1917–1918), голови Надзвичайної торгово-фінансової місії УНР до Франції, Італії, Швейцарії (1919–1920), члена Ради Республіки (1921), міністра фінансів УНР в еміграції (1922–1923) тощо стало окремою темою для вивчення. Можливо, пояснення криється в тому, що «іноді такі люди як Чижевський здаються нам людьми другого-третього плану», утім «насправді це людина першого плану», як справедливо зауважив авторитетний історик Ігор Гирич на презентації книги [3].

Щоб достукатися до широкого кола читачів авторка обрала науково-популярний стиль викладу. Це добре відчувається із перших рядків. Проте початок книги засвідчує і глибину дослідницького пошуку, адже розповідає про родинний сільський будинок на Полтавщині, який зберігся до наших днів. Працюючи над книгою, авторка відвідала ті місця, поспілкувалася із тамтешніми мешканцями.

Науково-популярний стиль ніяк не зашкодив широкому використанню архівних матеріалів, простежується доречність подання уривків із джерел українською мовою [4]. Інша риса авторського почерку – вписування подій у широкий історичний контекст, як ретроспективний, так і перспективний. Читач у доступній формі дізнається про знакові епізоди епохи та постійно відстежує зв’язок тогочасних процесів із сучасністю. Хоча інколи надмірне узагальнення розфокусовує увагу по відношенню до головного «героя» книги. Попри пояснення авторки про докладне висвітлення теми попередниками, у книзі явно бракує авторського аналізу, напевно, головної праці Павла Чижевського – «Основи української державності», 1921 (де серед іншого, презентовано проєкт «Конституції Української Держави»).

Книга побудована на використанні класичного проблемно-хронологічного методу, що дозволяє не заплутатися в перипетіях життєвого шляху та численних проєктах діяча. Така ймовірність цілком реальна, адже його активність охоплювала не лише суспільно-політичну роботу, а й такі до певної міри неочікувані зацікавлення як: використання вітрової енергії, виробництво цегли, філателія. Та це лише незначні епізоди. У книзі Павло Чижевський еволюціонує від діяча місцевого рівня до регіонального, і далі – загальнонаціонального. Від того, хто безуспішно клопоче про брукування вулиці в Олександрівську (суч. Запоріжжя, тогочасне населення – 19 тис. осіб), до одного із лідерів української фракції у загальноімперській Державній думі, а ще згодом – члена Української Центральної Ради та, врешті, автора власного конституційного проєкту.

Еволюціонують як масштаби роботи П. Чижевського, так і його погляди. Тут варто більше говорити про домінуючу тенденцію серед тогочасних українських діячів, ніж про якусь винятковість: автономістська позиція змінюється незалежницькою лише після 1917 р. Утім, під негласний нагляд поліції П. Чижевський потрапив ще в 1883 р., а 1885 р. – під арешт та заслання до Сибіру. Це було своєрідним «знаком якості» його діяльності, як і подальші конфлікти із націоналістами-чорносотенцями чи державним апаратом. 

Ні для кого не секрет, що Російська імперія (та пізніше її штучна реінкарнація – Радянський Союз) поховала у своїх архівах та знищила у застінках величезний масив культурної спадщини українського народу. Це простежується і на прикладах з біографії П. Чижевського. Так, Валентина Піскун виявила інформацію про заборонену до поширення 1916 р. і повністю вилучену вже надруковану брошуру під назвою «Чому наша земля зветься Україною» [5].

У частині книги, що охоплює період до 1917 р., дещо бракує інформації про діяльність Павла Чижевського в останні роки ХІХ – на початку ХХ ст., насамперед у повітовому земстві та міській думі Олександрівська. Зокрема, відомо про публічну суперечку між ним та Феліксом Мовчановським (міський голова на початку ХХ ст.) щодо будівництва водопроводу [6]. Також ще до подій 1905 р. Павло Чижевський запропонував змінити систему виборів повітових земських гласних [7]. Очевидно, що здобутий у той час (й пізніше на Полтавщині) професійний досвід і суспільний авторитет мав важливе значення для обрання П. Чижевського у 1906 р. депутатом Державної думи, що зробило його діячем значно більшого масштабу.

Проте, можливо, бажання більш детального розгляду цього періоду життєвого шляху П. Чижевського продиктоване винятково моєю професійною зацікавленістю відповідним періодом. Саме через таку «профдеформацію» впадають в око деякі твердження авторки на кшталт: «ініціаторами реформ були переважно дворяни», у той час як ця верства майже виключно формувала центральні органи влади, тож ініціювала будь-які зміни чи, навпаки, гальмувала їх. Також деяка інформація, викладена в книзі, потребує уточнення: не доводиться говорити про повну заборону 1844 р. на виїзд осіб до 25-ти років за кордон (серед винятків: на лікування, торгові справи, навчання мистецтву і вищим ремеслам); про «замовчування» інформації про діяльність кирило-мефодіївців у радянський час; спроба ж друку Євангеліє українською мовою стала причиною (а не приводом) видання Валуєвського циркуляру 1863 р. [8]. І насамкінець варто зазначити, що до колегії Павла Ґалагана приймали дітей віком від 14 років [9].

Протистояння Павла Чижевського із владою, чи навпаки – її з ним, обернулося різними провокаціями та конфліктами, арештом, звільненням, ще одним ув’язненням та позбавленням виборчих прав [10]. Це вплинуло на здоров’я, що лише стимулювало активніше працювати. Після втрати депутатського мандату (Державну думу було розпущено через 72 дні від початку роботи) та можливості обратися ще раз П. Чижевський налагоджує плідну співпрацю із українськими парламентарями наступного скликання, серед яких був рідний брат його дружини – Микола Рубісов.

У подальшому, перший досвід легальної (і нелегальної) законодавчої діяльності став у нагоді під час роботи в Українській Центральній Раді та різних урядових структурах УНР, а також допоміг П. Чижевському сформуватися послідовним представником незалежницького руху. Навіть на початку 1920-х рр. П. Чижевський не втрачав надії на консолідацію суспільства у боротьбі з більшовиками. До останнього він вірив у створення незалежної суверенної України в етнографічних межах, утім сподівання дожити до цього моменту не справдилися [11]. 

Чітко простежується «європейськість» постаті П. Чижевського «у способі мислення, поведінці, ставленні до людей» [12]. Про це свідчать не лише закордонні поїздки з кінця ХІХ ст. чи проживання в еміграції, а ґрунтовне вивчення тамтешньої дійсності, порівняння її з місцевими українськими реаліями, намагання імплементації окремих передових здобутків (від аграрного сектору до фінансового чи в цілому державотворчого). 

Епізодично у книзі зустрічається інформація про особисте ставлення Павла Чижевського до кількох авторитетних сучасників. Після 1917 р. у його діях та висловлюваннях неодноразово проявлялася принципова позиція. З точки зору сьогодення далекоглядною видається незгода з арештом Петра Болбочана та розгляд його справи крізь призму більшовицької спецоперації. Цікаво, що навіть страта полковника не затьмарила позитивне ставлення П. Чижевського до Симона Петлюри. У цьому плані менше пощастило Михайлу Грушевському, Володимиру Винниченку чи Степану Рудницькому, яких П. Чижевський засуджував за їхню співпрацю із більшовиками. Натомість очільник уряду УНР Борис Мартос зазнав критики за непрофесіоналізм. На жаль, читач залишився без деталей щодо «подібних випадків недобросовісного виконання обов’язків» іншими високопосадовцями, які П. Чижевський описав у листі до Віктора Приходька, керуючого міністерством фінансів УНР. При цьому багатьом із нас симпатизуватиме дефініція «державний кіт», як він саркастично називав окремих політиків за їхню любов «злизувати вершки з різних смачних речей, які тільки знайдуться в державі» [13].

Гострих випадів у бік опонентів Павло Чижевський не цурався ще з часів земської діяльності. У книзі згадується один із пізніших прикладів, коли він у відкритому листі назвав двох депутатів Державної думи, націоналіста Анатолія Савенка та октябриста Георгія Скоропадського (нащадок гетьмана Івана Скоропадського), «українськими перевертнями» [14].

Добре показано, що оцінки, які давало Павлу Чижевському оточення, якнайкраще відображають його характер: «непримиримий і невтомимий», «людина глибокого переконання та енергії» (О. Лотоцький), «дошпортувався до всього» (Є. Чикаленко), «працював не за страх, а за совість» (В. Андрієвський). Відчувається й симпатія авторки до об’єкту дослідження. Нічого дивного для історичної персоналістики, хіба якщо мова йде про очевидних лиходіїв на кшталт Гітлера чи Сталіна (хоча ми добре знаємо, де останнього таким не вважають). Лише в одному місці зафіксована думка В. Піскун про «наївність» П. Чижевського у сприйнятті реалій початку 1920-х рр., яка відразу ж пояснена його «порядністю» [15].

На завершення варто сказати, що життя головного героя книги точно не склалося як би йому хотілося. Чого варта лише особиста трагедія розлуки з дружиною та двома синами наприкінці життя. «…Він не жив, а мучився, але, як усі туберкульозні, був завжди в оптимістичному настрої, повний надії на недалеке будуще!», написав його давній знайомий В’ячеслав Прокопович через два дні після смерті друга [16].