Почну з того, що цей етюд може здатися неприйнятним для самих кримських караїмів, або караїв. Річ у тім, що я вважаю їх за окрему етнонаціональну спільноту. Ба більше, певен – і про це напишу далі, що в караїмської еліти не було іншого вибору яко винаходити власну не тільки національну, а й саме етнічну окремішність.
Однак – із чим не погодяться кримські караїми – я переконаний, що ця спільнота є не «історичним» народом, а була однієї з багатьох етнолінгвістичних груп єврейського народу, і полишила «єврейський світ» у модерний час: у ХІХ столітті кримські караїми дистанціювалися від євреїв, фактично – східноевропейських ашкеназів, а в першій половині ХХ столітті – зробилися окремою й етнічною, і національною спільнотою.
У професійній історіографії є відповіді питання: хто такі кримські караїми і як вони зробилися окремою етнонаціональною спільнотою? Проте ці відповіді, по-перше, невідомі за межами професійної історіографії, а по-друге – наведені в історіографії без плинного суспільного контексту. Мене ж цікавить, чому кримські караїми зробили неочевидний вибір стати окремим народом і чому науковці пов’язали караїмів із хазарами, бодай писемні джерела мовчать про історію хазар після Хазарії. До того ж для мене важливо наголосити, що не тільки нації, а й етноси – творяться в історії.
У своїх міркуваннях звертатимуся до такого шляху мислення, яку назву «контекстним підходом». Цей підхід полягає в звернення до історичних ситуацій – соціяльних і дискурсивних, в яких діють історичні актори. Відтак задаю питання на кшталт: в яку ситуацію потрапляли кримські караїми, стикаючись з євреями-ашкеназами? і в яку ситуацію потрапляють ті, хто звертається до хазарської спадщини, і стикаються з хазарськими парадоксами? Про ці парадокси йтиметься нижче.
Шедевр архітектора Владислава Городецького та інженера Антона Страуса: караїмська кенаса в Києві (1898–1902)
1. Експозиція: хто такі караїми?
Конфесії можуть формувати національні спільноти та впливати на державні кордони. У сучасній етнополітології араби-сунніти й арабів-шиїти можуть розглядатись яко дві різні нації, оскільки за століття релігійного поділу мусульман і через політичне значення цього поділу дві спільноти набули національних рис [1]. Загальновідомо, що у 1947 році незалежність британська Індія отримала яко дві окремих держави – з індуїстською та мусульманською більшістю.
Серед євреїв є свої «суніти» – більшість і свої «шиїти» – меншість, які теж відрізняються за ставленням до Священного Передання. Юдейські «суніти» – рабиністи, або просто юдеї (євреї), а юдейські «шиїти» – караїми, як близькосхідні, так і кримські та литовсько-польські. Тож не дивно, що рабиністи та караїми могли «еволюціонувати» в різні нації. Кримські караїми пройшли таку «еволюцію», а близькосхідні караїми вважають себе за частину єврейського народу.
Порівняю також із католиками і протестантами. Останні ж критикують учення Римо-католицької церкви. Єврейські «протестанти» – караїми – критикують учення юдейських книжників – Талмуд, який був створений у Палестині та Месопотамії між зруйнуванням римлянами Єрусалиму та Храму в 70 році нашої ери до завоювання арабами Вавилонії у 630-х роках.
Караїмізм – яко друга конфесія післяхрамового юдаїзму – сформувався на Близькому Сході, в межах Арабського халіфату Аббасидів, орієнтовно в першій половині XI століття. Тоді відбулася інтеґрація низки антиталмудичних юдейських сект, які виникли у VIII–Х століттях. Засновником караїмізму нерідко помилково називають Анана бен Давида (719–795), який був главою лишень однієї з антиталмудичних сект – ананітів. Найбільш ґрунтовним тлумаченням терміну «караїм» є виведення його з івритського слова мікра – Священне Писання. Звідси караїми – «люди Писання».
Караїмські книжники відкинули Талмуд, хоч і зверталися до нього у своїх трактатах. Вони створили аналогічне правове вчення із суворішими приписами, ніж у рабиніств, і розробили власні обряди. Наприклад, рабиністи у суботу не можуть займаються «творчою» працею – не запалюють вогонь, зате можуть користуватися вогнем, запаленим у п’ятницю. А караїми не можуть навіть застосувати п’ятничний вогонь. Специфічно караїмським є інститут паломництва в Єрусалим, і ті, хто здійснили прощу в «Місто світу», додавали до свого імені епітет «Єрушалмі». Натомість для рабиністів паломництво не властиво, і тільки набагато пізніше узвичаїлися хасидські прощі на могили ребе і цадиків.
«Золотом віком» караїмізму в історіографії називають Х–ХІ століття, коли ця конфесія поширилася серед євреїв Середземномор’я, досягнувши Візантії та Іспанії/Андалусії. Однак XII століття поклало край розповсюдженню караїмізму. Спершу – 1177 року – в Кастилії рабиністи поскаржилися на караїмів – і тих вигнала християнська влада. Згодом найбільш авторитетний книжник-рабиніст Соломон бен Маймон (Маймонід, або РаМБаМ, 1135–1204) дійшов висновку, що караїмський обряд шлюбу відповідає талмудичному праву, а обряд розлучення – ні. Нагадаю: в юдаїзмі дозволені розлучення. Висновок Маймоніда призвів до зменшення раніше доволі поширених рабиністично-караїмських шлюбів і відокремлення караїмських громад од рабиністичної більшости. Докладніше про караїмів раджу почитати у популярній книжці Всєволода Віхновича «Юдаїзм» [2].
Пам’ятник Моше бен Маймону на його батьківщині – в іспанській Кордові. Скульптор: Амадео Руїз Олмос (1964)
За Середньовіччя одним із центрів караїмства став Крим. Після монгольської навали на пів острів почали переселятися караїмські громади з мусульманського Сходу, які, ймовірно, рятувалися від центральноазійських завойовників, а пізніше з Візантії – вірогідно, внаслідок захоплення Константинополя турками у 1453 році. Караїмським центром стало місто Кірк-Єр, або Кірк-Ор (буквально кримськотатарською мовою – «сорок фортець/міст/укріплень»), яке в середині ХІІІ століття зробилося столицею Кримського улусу Золотої Орди, а в середині XIV століття – Кримського ханату. Через переїзд столиці до Бахчисараю на межі XIV–XV століття і зростання чисельности караїмської громади місто отримало неофіційну назву Чуфут-кале (кримськотатарською мовою – «жидівська фортеця»).
Від межі XIV–XV століть караїмські громади, утворені вихідцями з Криму та інших реґіонів Золотої Орди, почали формуватись у торговельних містах Корони Польської та Великого князівства Литовського: Луцьку, Львові й Троках (Трокаї). Караїмські громади Речі Посполитої мали особливі королівські привілеї та існували окремо від громад рабиністів. Докладніше про кримських (і річпосполитських) караїмів до ХІХ століття раджу почитати у відповідному розділі монографії Михайла Кізілова «Кримська Юдея», звідки й походять мої відомості про етнічну історію караїмів [3].
Важливо відзначати й щодо кримських, і щодо річпосполитських караїмів, що – попри фактичну й юридичну відокремленість їхніх громад – в іноетнічних джерелах не розрізняються різні конфесійні та етнолінгвістичні групи євреїв. Простіше кажучи: для неєвреїв – як і рабиністи, так і караїми, як ашкенази, так і представники різних груп «східних євреїв» – всі були передусім євреями.
2. Караїмський протонаціоналізм і Авраам Фіркович
У середині XIX столітті питання окремішности кримських караїмів набуло політичного значення. Громадську тенденцію до виокремлення кримських караїмів волію називати «протонаціоналізмом». Початок караїмському протонаціоналізму був покладений наприкінці 1820-х років. У 1827 році Ніколай І видав Указ про призов євреїв на військову службу, який був сприйнятий за велике горе для євреїв усіх груп та конфесій. Кримські караїми, очолювані головою громади – гахамом – впливовим купцем Сімхою Бабовичем, розпочали діяти, звернувшись до своєї конфесійної відмінности.
Християнська юдофобія, яка зберігала своє значення і в модерні часи, ґрунтувалася на демонізації Талмуду. Нібито Талмуд був антихристиянським трактатом і викривленням старозавітного юдаїзму, слідування якому зробило євреїв «шкідливим». А караїми – нагадаю – відкидали Талмуд. Караїмським ж елітам удалося сформувати посольство у Санкт-Петербург на чолі з Бабовичем і донести свою позицію до Ніколая І. Імператор увільнив од призову кримських та литовсько-польських караїмів. Дещо пізніше, за аналогією з Оренбурзьким магометанським духовним зібранням і Таврійським магометанським духовним зібранням, у 1837 році було засноване Таврійське й Одеське караїмське духовне правління, очільник якого звався гахамом. Так караїми отримали власну державну інституцію. А в 1863 році – на світанку Алєксандра ІІ – караїми стали йменуватися не «євреями-караїмами», а просто «караїмами», дистанціювавшись від своїх іноконфесійних одноплемінників.
Газан, збирач рукописів, історик і педагог Авраам Самуїлович Фіркович (акронім – Евен Решеф – «метеор»)
Наступним питанням для російської влади стало: хто такі караїми? Інакше кажучи: якою є історія караїмів? Ось на це питання взявся відповідати книжник із Луцька, який мешкав і викладав у Криму, – газан (священик) Авраам Фіркович (1787–1874). Він зайнявся збиранням старовинних рукописів та книг, дослідженням надгробних написів на багатовіковому караїмському кладовищі у Чуфут-Кале. Підсумком Фірковичевої евристики стала концепція походження кримських караїмів од стародавніх євреїв, серед яких були наявні представники й «десяти втрачених колін Ізраїлевих», у період Персидського царя Камбіза (529–522 роки до нашої ери) з династії Ахеменідів, який нібито підкорив Крим. Подібні погляди, хоч і без розгорнутої аргументації, висловлювали й інші сучасники Фірковича [4].
На жаль, як виявили сучасники Фірковича, для устародавнення історії кримських караїмів він займався додаванням «приміток» до рукописів і викривляв надгробні написи при їхній публікації. Зрозуміло, що Фіркович не був «людиною ХІХ століття», не був знайомий з азами наукових досліджень і вимогами Леопольда фон Ранке до історичного пізнання. В результаті посмертно за Фірковичем закріпилася слава «фальсифікатора». Однак, як справедливо наголошує Всєволод Віхнович, ці закиди були геть несправедливим, оскільки Фіркович не фальсифікував самі історичні джерела і зробив величезний внесок до світової науки, зібравши колосальну колекцію писемних пам’яток, яка зберігається в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі [5].
Так висновки Фірковича дозволили відкинути обвинувачення щодо караїмів з арсеналу традиційної християнської юдофобії – про нібито страту євреями Ісуса Христа (за Фірковичем, кримські караїми не могли брати участь в євангельській історії) і використання євреями «антихристиянського» Талмуду (за Фірковичем, караїми не тільки не визнавали, а й не могли знати про існування Талмуду). Звідси караїми поставали перед християнським суспільством яко послідовники «чистого» Мойсеєвого закону, не «викривленого» рабиністами. Праці Фірковича, які дозволяли віддалити кримських караїмів од культурно інакших для них євреїв-ашкеназів, дозволили скасувати деякі правові обмеження щодо литовсько-польських і кримських караїмів.
Чому ж кримським караїмам удалося переконати владу та громадськість, що вони – не євреї, хоч і юдеї? Певен, що річ не тільки у Талмуді, а й у відмінностях між «східними» та «західними» євреями. «Західні євреї» – це ашкенази, які сформувалися в умовах християнської юдофобії. Власне, для домодерного християнства юдофобія була чи не «природною» річчю, оскільки в очах християн юдаїзм утратив сенс після пришестя Ісуса Христа, а звідси юдеї – це антихристияни. Тож «західні євреї» – це спільнота, відокремлена від своїх сусідів, за побутом, а також і за мовою: більшість ашкеназів мешкали серед слов’ян, а розмовляли германським їдишем, хай і східним їдишем зі значним слов’янським компонентом.
Натомість інші етнолінгвістичні групи євреїв були «східними євреями», які мешкали в ісламських країнах. Для мусульман євреї, як і християни, належать до «людей Писання», а тому, за винятком кризових часів, євреї мали відносно сприятливе середовище в ісламських країнах.
Певен, проблема полягала в тому, що кримські караїми відрізнялися від рабиністів-талмудистів, які асоціювалися з ашкеназами, не тільки через конфесійну окремішність, а й через свою схожість на неєврейське населення Криму, передусім – на кримських татар, на відміну від надто несхожих на слов’ян ашкеназів. Якщо вдатися до мого «контекстного підходу», то не стільки конфесійна, скільки «східно-західна» відмінність між кримськими караїмами та ашкеназами зробила неможливою інтеґрацію караїмів до єврейського національно-культурного простору за часів модернізації та секуляризації.
Напевно, караїми могли би почуватися «одним народом» разом зі своїми сусідами – кримчаками (кримськими євреями), які були рабиністами, але не ашкеназами, і теж, як і кримські караїми, побутово близькими до кримських татар. Тим паче, мови кримських караїмів і кримчаків є етнолектами (діялектами окремих етнічних груп) кримськотатарської мови. Додам, що мова литовсько-польських караїмів, яка теж називається караїмською є відмінною від караїмської мови кримських караїмів і являє собою етнолект дещо іншої – кипчацької мови.
The last but not the least: євреї були спільнотою, дискримінованою державою та стигматизованою – бодай не суцільно – в російському суспільстві. Наголосити на своїй конфесійній, а також і культурній відмінности від них, означало скасувати державні обмеження та суспільні неприйняття.
3. Хазарські пошуки: концепція для караїмів
Модерний націоналізм ґрунтується на історичному наративі яко життєпису нації. Кожна окрема нація повинна мати окрему історію. Історичною підставою для караїмського націоналізму міг бути тільки такий наратив, який був паралельним єврейським наративам. Ідея караїмського наративу прийшла з «хазарських пошуків» тогочасної російської орієнталістики. Стандарти гуманітарного пізнання змінюються, а тому те, що стосовно ХІХ – першої половини ХХ століття можна назвати піднесено – «хазарськими пошуками», то щодо наших часів назву зверхньо – «хазарські фантазії».
Якщо знову вдатися до мого «контекстного підходу», то «хазарські пошуки» науки ХІХ століття, тобто пов’язування хазарської історії із сучасними реаліями, здаються мені наслідками історичних парадоксів Хазарського каганату. Хазарія була впливовою східноевропейською державою раннього середньовіччя, яка об’єднала в єдиний простір кілька тюркських, іранських, угорських, слов’янських спільнот, а також єврейських купців та скандинавських авантюристів. Натомість науковці стикаються з двома парадоксами:
1. Не існує докладних і однозначно зрозумілих історичних відомостей про Хазарський каганат;
2. Хазари зникли з історичної арени практично одразу після поразок од руського князя Святослава Хороброго у 960-ті роки.
Обидва парадокси здаються неймовірними для деяких авторів. «Логічно» було би уявити собі потужну державу, творці якої пережили військові поразки. Продовжу виснувати за цими авторами: якщо хазари – юдеї і не могли не пережити поразки, а ніде в Степу чи на Кавказі ми сьогодні не знайдемо хазар, значить нащадки хазар відомі як євреї чи юдеї. Цей виносок, позбавлений «тягаря» інтерпретацій історичних джерел, можна застосувати і до кримських караїмів, щодо яких велись «хазарські пошуки» ХІХ століття, так і до европейських євреїв-ашкеназів, що зробили письменник Артур Кестлер та історик Шломо Занд у своїх пізніших «хазарських фантазіях» [6; 7; 8], до чого звернуся згодом.
Максім Гаммал про караїмський націоналізм і хазарську теорію походження караїмів
Піонером «хазарських пошуків» щодо кримських караїмів став російський сходознавець Васілій Ґріґорьєв (1816–1881), який у 1846 році сформулював свою лінгвістичну аргументацію: якщо караїми розмовляють тюркською – караїмською – мовою без семітських впливів, а відомо, що хазари-юдеї були тюрками, значить караїми – нащадки хазар. Ідею Ґріґорьєва розвинув інший російський орієнталіст Васілій Смірнов (1846–1922). Він сформулював концепцію єврейсько-хазарського синтезу, тобто змішування в Криму євреїв-караїмів і хазар-караїмів, результатом чого стало формування етнічної групи кримських караїмів [9]. Якщо ідея Ґріґорьєва не була сприйнята самими караїмами, то концепція Смірнова згодом знайшла своїх послідовників.
Продовженням «хазарських пошуків» стало формування концепції «чистого» хазарського походження кримських караїмів, яка в першій половині ХХ століття отримала також аргументацію із царини фізичної антропології, що цілком відповідало тогочасним стандартам наукового знання. Натомість, з погляду сучасної науки, по-перше, не існує взірцевих антропологічних типів – ані «семітського», ані «тюркського», а по-друге – фізична антропологія не визначає належність до етнічної спільноти. Концепція хазарського походження презентувала караїмів частиною тюркського світу, які прийняли свою конфесію від євреїв-«єретиків», але зберегли етнолінгвістичні ознаки тюркських народів.
4. Караїмський націоналізм і Серая Шапшал
Націоналізм – модерне явище, для якого релігія не має власного значення, а є складовою частиною національної культури. Караїми зазнавали емансипації, і караїмським інтеліґентам та підприємцям був потрібен «свій» націоналізм, який утверджував самобутність кримських караїмів і наголошував на їхній окремішности від євреїв, точніше кажучи – від рабиністів-ашкеназів, відмінних не тільки за конфесією, а й за мовою повсякденного спілкування та побутовими звичками. До того ж дискримінованих владою і стигматизованих у суспільстві. Тай узагалі: за логікою «націоналізованого» модерного суспільства ліпше бути «корінним» нащадком хазар, ніж «прибульцем» із Палестини. Підсумую: кримськими караїмам навряд чи було зручно почуватися представниками однієї і тієї ж самої нації зі східноевропейськими рабинистами-ашкеназами.
Караїмський гахам (гахан), орієнталіст, доктор філологічних наук Серая Мордехаєвич (Сергій Маркович) Шапшал
Провідником караїмського націоналізму, історіографічною підставою якого стала концепція хазарського походження караїмів, став гахам – голова Караїмського духовного правління – Серая (Сергій) Шапшал (1873–1961). У 1915 році він очолив духовне правління. А в серпні 1917 року відбувся з’їзд караїмських провідників, на якому перемогу отримала концепція хазарського походження, обстоювана Шапшалом. Натомість підтримуваний релігійними колами «традиційний» погляд на караїмів яко євреїв без Талмуду був відкинутий – і відійшов у минуле [9; 10]. Так кримські караїми стали модерною нацією.
Шапшал у своїх публікаціях та практичній діяльности караїмського лідера здійснив «деюдаїзацію» караїмства, тобто відокремлення своїх одноплемінників од євреїв та юдаїзму. Шапшал наголошував на належности караїмів до тюркського світу, сам караїмізм – презентував не конфесією юдаїзму, а окремою релігією, запозиченою від єврейських «реформаторів» – караїмів.
В рамках «деюдаїзації» Шапшал скасував викладання біблійного івриту (давньоєврейської мови) в караїмських школах і змінив назви релігійних свят на тюркські, ба навіть виправив назву своєї посади на гахан – похідне від слова хан – титул тюркського правителя. Також у своїх сходознавчих публікаціях Шапшал змінив назву середньовічного центру кримських караїмів – Чуфут-кале – на Чуфт-кале (або Джуфт-кале) – буквально: «подвійна фортеця».
Так кримські караїми стали й окремим етносом із власним етнонімом, й окремою нацією з власною елітою, максимально дистанціювавшись від культурно інакших євреїв-ашкеназів. А деюдаїзація означала секуляризацію – неодмінний супутник творення масового суспільства.
Варто наголосити, що теза про несемітське – не саме хазарське – походження караїмів урятувала їх од убивства нацистами під час Голокосту в Криму [11]. Однак, як демонструє Віхнович, нацисти вагалися з прийняттям «тюркости» караїмів – і якби перемогли у війні, то караїми могли би повторити трагічну долю своїх колишніх одноплемінників [12].
Джерело: «Сами в Крым и Рим. Блог Виктора Коровина»
Кримсько-караїмський (якщо доречне таке словосполучення) націоналізм і діяльність Шапшала принципово не відрізнялися від інших східноевропейських націоналізмів. Так, для української інтелектуальної традиції було – і почасти залишається – важливим наголошувати на відмінностях від російської та польської культури й історичної долі. Простіше кажучи: що для українців – росіяни та поляки, то для кримських караїмів – євреї. Річ не в ксенофобії, а в точках відліку національної самоідентифікації. Для «класичного» націоналізму «бути собою» означає відокремити «чуже», що не завжди спричиняється до ненависти.
Як на мене, принципова особливість караїмського випадку полягає в тому, що караїмське «культуротворення», очолене Шапшалом, виявлялось у конструюванні не тільки «національного», а й «етнічного». Адже караїмські еліти не тільки наголошували на особливостях своєї народної культури, а й утверджували свій етнонім – кримські караїми, або караї. Всі ці зусилля виводили караїмів за межі кола етнолінгвістичних груп єврейського народу. Етноси, як і нації, не є тисячолітніми, вони виникають і зникають. Тож зовсім недавно виник етнос кримських караїмів і, сподіваюся, існуватиме й у наступні століття.
Підсумовуючи, позиція Шапшала була прийнята його одноплемінниками, і на сьогодні залишається панівною в інформаційному просторі України, не кажучи про самі громади кримських караїмів [13; 14]. Послідовники Шапшала звернулися до «атавізмів» язичницьких тюркських обрядів, що свідчить про продовження творення етнічної ідентичности караїв, а також продовжили лінію на розривання зв’язків з юдаїзмом та єврейством [15].
Замість висновків: «хазарські пошуки» та «хазарські фантазії»
На завершення пропоную поміркувати про осмислення хазарської спадщини. Що споріднює «хазарські пошуки», які відповідали науковим стандартам свого часу, і «хазарські фантазії», які нічому вже не відповідають?
Обидві споріднені тенденції – і «хазарські пошуки», і «хазарські фантазії» – здаються мені зайвими. Не зайвими їх зробили би відповідні відомості джерел – якби ж вони були!
Так, для розуміння кримських караїмів яко складника «тюркського світу» можна обійтися без згадки про хазар. Повторюся: джерельних відомостей про хазар занадто мало, щоби можна було говорити про їхню присутність у Криму як етнічної спільноти. Поодиноке, хоч і доволі цікаве, джерело про хазар-юдеїв у Криму – «Житіє Костянтина Філософа», який приплив у Херсонес. Середньовічній історії відомі різні інші тюркські спільноти, з якими можна було би пов’язати караїмів, якщо стояти на позиції їхньої історичної окремішности.
Також певен, що для наголошенні на своєрідности євреїв-ашкеназів і на певній штучности зв’язку між євреями та Землею Ізраїлю як «історичної батьківщини», про що йдеться Шломо Занду, хазари теж ні до чого. Ашкенази були (на жаль, тільки були) своєрідними через те, що у власному стилі інтеґрували культурні впливи різних европейських народів.
Лекція Шауля Штампфера «Міт хазарського навернення», прочитана в Університеті Вашингтону в 2012–2013 навчальному році
«Хазарські фантазії», як і цілком симетричне їм заперечення істориком Шаулем Штампфером самого факту юдаїзації хазар [16; 17; 18], – хоча арабо-персидським книжникам й анонімному автору «Житія Костянтина Філософа» не було жодного сенсу «вигадувати» хазарський юдаїзм, – навряд чи можуть переконати вдумливих читачів. Бодай я завжди шануватиму й Занда, і Штампфера, яко класних істориків, сперечатимуся з їхніми побудовами та поліруватиму власну аргументацію під їхнім впливом.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих інтернет-джерел
_______________________________________________________________
1. Тату Ванханен. Этнические конфликты: их биологические корни в этническом фаворитизме / Пер. с англ. Д. Румянцева, вст. ст. В. Авдеева. – Москва: Кучково поле, 2014. – С. 32
2. Див.: Всеволод Вихнович. Иудаизм. – Санкт-Петербург: Питер, 2006.
3. Див.: Михаил Кизилов. Крымская Иудея: Очерки истории евреев, хазар, караимов и крымчаков в Крыму с античных времен до наших дней. – Симферополь: ДОЛЯ, 2011. – С. 91–171.
4. Там же. – С. 272–276.
5. Див.: Всеволод Вихнович. Караим Авраам Фиркович: Еврейские рукописи. История. Путешествия. – 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Академия исследования культуры, 2012. – С. 225–243.
6. Див.: Артур Кестлер. Тринадцатое колено / Пер. с англ. А. Кабалкина. – Москва: АСТ: Астрель, 2010.
7. Див.: Шломо Занд. Кто и как изобрёл еврейский народ / Пер. с иврита М. Урицкого. – Москва: Эксмо, 2010.
8. Див. мою критику хазарських побудов Шломо Занда: Михайло Гаухман. Визволяючи історію: єврейське питання в новому столітті [Яков Рабкин, Еврей против еврея: иудейское сопротивление сионизму, авторизованный пер. с фр. при участии А. Кушнира (Москва: Текст, 2009); Шломо Занд, Кто и как изобрел еврейский народ, пер. с ивр. М. Урицкого под ред. А. Этермана (Москва: Эксмо, 2010)] // Україна модерна. – 2013. – Вип. 20: «Фашизм і правий радикалізм на сході Европи». – С. 386.
9. Максим Гаммал. Публичная лекция «Караимы и идеология: появление караимского национализма» (Из цикла публичных лекций «История караимов в Российской империи») // Ютуб-канал «Еврейский музей и центр толерантности».
10. Максим Гаммал. Караимы в Российской империи // История еврейского народа в России / Под общей редакцией И. Барталя: в 3 тт. – Т. II: От разделов Польши до падения Российской империи / Под ред. И. Лурье. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2017. – С. 223.
11. Михаил Кизилов. Крымская Иудея: Очерки истории евреев, хазар, караимов и крымчаков в Крыму с античных времен до наших дней. – С. 305.
12. Всеволод Вихнович. Караим Авраам Фиркович: Еврейские рукописи. История. Путешествия. – С. 307–314.
13. Див., напр.: Крымские караимы: //karai.crimea.ru/
14: Див., напр.: Централизованная религиозная организация «Духовное Управление караимов Республики Крым»: //karaimspiritual.org/
15. Див. про продовження «деюдаїзції» серед сучасних кримських караїмів: Татьяна Щеголева. Основные этнокультурные аспекты русскоязычной караимской публицистики и состояние крымской караимской общины в конце XX – начале XXI вв. // Тирош. Труды по иудаике. – Вып. 6. – Москва, 2003. – С. 218–235.
16. Див.: Shaul Stampfer. Did the Khazars Convert to Judaism? // Jewish Social Studies: History, Culture, Society. – 2013. – No. 3 (Spring/Summer). – P. 1–72; також попередню версію цієї статті, перекладену російською мовою: Шауль Штампфер. Насколько хазары были иудеями? // Научные труды по иудаике. Материалы XVIII Международной ежегодной конференции по иудаике. – Том II. – Москва, 2011. – С. 9–67; а також критичну статтю щодо аргументів Штампфера: Борис Рашковский. Вновь о поиске следов хазарского иудаизма в письменных источниках // Там же. – С. 72–94.
