Рецензія на книгу: George O. Liber. Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914-1954. Toronto: University of Toronto Press, 2016. 416 pp.
Повальному людиновбивству в першій половині ХХ ст. в Україні присвячена компілятивна книга американського славіста Джорджа Лібера: «Тотальні війни і створення сучасної України, 1914 – 1954» [1]. Основний висновок праці міститься в анотації: фронтові м’ясорубки, терор, Голодомор і геноциди викували з україномовного населення українців. З таким підходом і тематичним ракурсом книгу непросто розмістити в історіографічному контексті.
При цьому перед читачем постає не стільки аналіз, скільки упорядкований перелік фактів, поряд з яким вкраплені історіософсько-геополітичні пасажі у дусі згаданого в цій роботі Самюеля Хантінгтона [2]. Проте цього автора критикували навіть неоконсерватори, наприклад, Френсіс Фукуяма. Він, зокрема, звертав увагу на відсталість поглядів цього теоретика розвитку цивілізації і вважав висновки Хантінгтона відірваними від дійсності.
Після прочитання рецензованої книги, всупереч твердженню її автора, залишається переконання, що війна не є каталізатором державного будівництва, тим паче вбивство не може бути двигуном прогресу. Національне українське відродження розпочалося не внаслідок війни, а як результат демократичної революції 1905 р. За більшовицького правління українізація відбувалася у відносно мирні і порівняно ситі 1920-ті роки НЕПу, а згорнута була під час Голодомору. Друге, нехай і боязке та обмежене українське відродження ХХ ст. мало місце під час доби «відлиги», коли закінчився період сталінських репресій.
Книга побудована за хронологічним принципом. Окрім двох світових війн, в історії України ХХ ст. штучно виділяється ще одна тотальна війна – соціальна інженерія, тобто більшовицькі звірства від 1917 р. до 1941 р. Проте створення покірних тилів – лише одна з причин цього кровопролиття. Надексплуатація, державний розбій теж призводили до мільйонів жертв. Водночас післявоєнний період у рецензованій роботі названий просто «сталінська Україна», що разом із заголовком і дослідницьким фокусом виглядає як спрощення. У 1945 – 1953 рр. вождь цілеспрямовано вів світ до розв’язання Третьої світової війни [3]. Але про це в монографії немає згадок і, відповідно, такий важливий процес не описаний на найбагатшому українському матеріалі. Навіть голод 1946 – 1947 років не привернув увагу автора.
При підготовці роботи не використані книги таких фахівців із США, як Річард Раак [4] і Алан Левін [5], які в контексті аналізу сталінських прагнень є для північноамериканської історіографії ключовими.
Тому зовсім непереконливою виглядає відповідь або, швидше, відповіді на питання, яке могло б стати в книзі головним: навіщо? Кому і для чого потрібно було нагромаджувати гекатомби трупів в Україні протягом цих сорока років?
Одне з пояснень, запропоноване в монографії, – стратегічне і економічне значення цієї території як житниці Європи, оскільки, мовляв, без українського хліба війну не виграти і світового панування не досягти (р. 287). Проте у 1917 р. Україна була все ще у складі Російської імперії, коли та війну програла. Потім Німеччина і Австро-Угорщина захопили її територію, отримали стратегічні запаси і… одразу ж змушені були капітулювати і припинити своє існування як імперії. Сталін і Гітлер то отримували, то втрачали Україну, але війну вони вели не хлібом, а танками і гарматами, які виробляли заводи Уралу і Сілезії. До того ж розорена комуністами Україна давала Гітлеру вже небагато продовольства. Рейх забирав їжу і в інших підкорених країнах Європи.
Нині більш переконливим виглядає традиційне пояснення причин Першої світової війни гегемоністськими прагненнями європейських держав, згідно з яким основним вузлом протирічь були Балкани.
Особливо бентежить тлумачення автором бажань і схильностей Сталіна: у книзі стверджується, що він хотів модернізувати країну. Чому ж тоді так вийшло, що народ, навіть у ті періоди, коли він не вимирав, – насправді не жив, а животів в умовах злиднів, дефіциту, скупченості і бруду? Картина обірваних, охлялих, хворих і питущих мешканців бараків, землянок, комуналок та обшарпаних хат аж ніяк не асоціюється з модерном [6].
Таким чином, навіть назва книги містить невірний смисловий відтінок: в період 1914 – 1954 рр. була створена не сучасна (анг. – modern), а нинішня (анг. – contemporary) Україна – в територіальному сенсі, тобто відносно державних кордонів. В якості ознак модернізації в монографії наводяться такі вибіркові показники, як зростання рівня писемності і частки міського населення (р. 284). Але в Ісландії, наприклад, майже поголовне уміння читати спостерігалося ще з періоду середньовіччя, що, проте, не зробило цей бідний рибальський острів взірцем для людства. А в Італії XXI ст. спостерігається повільна деурбанізація. І це не ознака здичавіння країни, а навпаки: наслідок розвитку засобів зв’язку і зростання життєвого рівня. Все більше людей може дозволити собі вибратися з багатоповерхівок, метушні і міського шуму в особняк на природі.
Комунізм і, в широкому сенсі, тоталітаризм є феодальною реакцією на розвиток ринкових відносин. Ідеологія вилучення власності і, як наслідок, придушення свободи глибоко архаїчна за своєю природою. Микола Бердяєв інтуїтивно відчув напрям більшовицької і фашистської «революцій» і тому саме так і назвав своє найяскравіше есе 1924 р.: «Нове середньовіччя». Сталін проводив не модернізацію, а примітивізацію країни. Численні самостійні господарства перейшли в режим ручного управління одного деспота. Йому необхідно було підпорядкувати своїй владі двісті мільйонів рабів. Це було засобом для створення військової машини на шляху до захоплення планети і власної безроздільної влади.
В рецензованому ж виданні Сталін зі своїми прибічниками змальовуються як люди просто хворі – параноїки (р. 133), схиблені на захисті країни (р. 157, 251, 286), з якої, проте, Коба витягав усі жили, накопичуючи ресурси для завоювань, в яких він занапастив безліч населення.
Голодомор з колективізацією в монографії витлумачені просто як помилка кремлівського вождя. Нібито вони стали проявом його радикально-оптимістичних планів індустріалізації, нерозуміння складності сільськогосподарського виробництва і людського чинника, «ірраціональності», віри в колгоспи як джерело процвітання (р. 162-164).
Рецензована робота не є воєнно-історичним дослідженням: у ній відсутні описи операцій, аналіз тактики і стратегії. Натомість немало сказано про українізацію і національну політику, які основної теми книги – війн – стосуються опосередковано. Проте немає огляду стану промисловості, насамперед ВПК, заводи якого діють в Україні і сьогодні. На світовому ринку країна і зараз може запропонувати зброю, але, окрім неї, не так багато. При цьоgму за рівнем прибутків на душу населення українці, за даними ООН, в 2017 р. перебували недалеко від кінця світового списку: на 132 місці. Тобто від воєнізованого минулого до заможної сучасності ще належить дійти.
Два беззаперечні досягнення післяреволюційного періоду – запровадження безвізового режиму з Євросоюзом і декомунізація – є усього лише поверненням на століття назад, у 1913-й рік. За царату підданий імперії виїжджав за кордон, просто отримуючи штамп у паспорті або, якщо такого не мав, за невеликий хабар.
У книзі недооцінена агресивність сталінізму. Так само на останній сторінці оповідання Путін представлений ледь не телепнем, який на міжнародній арені просто не розуміє, що робить, мимоволі штовхаючи сусідню державу в чужі руки: «Український проект (добре, що хоч не «змова». – О. Г.) слугує для посилення психологічної межі між українцями і росіянами, заради приєднання до загальноєвропейських інститутів в якості рівноправного партнера і отримання прямого доступу до цивілізованого світу – досі залишається у стадії розробки. Євромайдан – революція 2014 р. і поточна війна Росії проти України, можливо, прискорили ці процеси» (р. 290).
Проте прямим наслідком загарбань і битв стала територіальна суперечка, без вирішення якої Україну не приймуть ні в НАТО, ні в Євросоюз, ні в низку інших міжнародних організацій. Крім того, Путін у Криму розпочав тотальну русифікацію, яка ускладнить повернення цієї землі під владу Києва, а вторгнення в Донбас вже призвело до посилення зубожіння населення. Це сприяє «прямому доступу до великого світу» хіба що в сенсі масового виїзду українців на захід або в Москву на заробітки.
Таким чином, не війна, а демократизація Росії і, як наслідок, справжній мир є чи не основною умовою, яка сприятиме довгоочікуваній нормалізації життя від Ужгорода до Севастополя. Не насильство, а свобода і добробут є необхідними умовами і основними показниками прогресу.
Вперше цей текст було оприлюднено у Всеукраїнському науковому журналі Сiверянський лiтопис. — 2019. — № 6. — С. 161-163.
Публікується з дозволу автора та редакції.
_______________________________
Олександр Гогун – історик, докторант Вільного університету в Берліні. Є автором двох монографій: «Между Гитлером и Сталиным. Украинскые повстанцы» (СПб., 2004; 2-е изд. – М., 2012) , «Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944» (М., 2008; 2-е изд. – М., 2012) та низки публікацій про військову історію сталінізму. Дослідник УПА і Голодомору.
______________________________
[1] G. Liber. Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914-1954. Toronto, 2016. 416 pp.
[2] S. P. Hantington. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. New York: 1996.
[3] V. Zubok A Filed Imperie: The Soviet Union in Cold War from Stalin to Gorbachev. The University of North Caroline Press, 2009, P. 85; Закорецкий К. Третья мировая война Сталина. М.: Яуза-Пресс, 2009; Вайскопф М. Писатель Сталин. М.: НЛО, 2001, с. 83; Илизаров Б.С. Тайная жизнь Сталина. По материалам его библиотеки и архива. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Вече, 2003, с. 459; История России ХХ век. Эпоха сталинизма (1923-1953). Том II / Под ред. А.Б. Зубова. М.: Издательство «Э», 2017. С. 610 – 744; Афиани В., Фурсенко А. Сталин хотел воевать с США. Только его смерть предотвратила Третью мировую // Новая Газета. No 15. 27.02.2003; Рентола К. Сталин и судьба Финляндии / Пер. с финн. А.В. Толстиков. М: Весь мир, 2020. С. 200-207.
[4 ] R. Raack. Stalin’s Drive to the West, 1938-1945. The Origins of the Cold War. Stanford, 1996.
[5] A. J. Levine. Stalin’s Last War. Korea and the Approach to World War III. Londonetal., 2005.
[6] Меерович М. Наказание жилищем. Жилищная политика в СССР как средство управления людьми, 1917 –1937. М., 2008.
