​Друга свiтова вiйна як проєкт iдентичностi: iсторiя, пам’ять та легiтимнiсть. 1945–1985 рр. Частина 2

Формування міфу про «Велику Вітчизняну війну»

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. збіглися кілька політичних і культурних тенденцій, які посилили існуючі та запровадили нові меморіальні практики й ритуали. Вони виштовхнули «Велику Вітчизняну війну» безпосередньо в центр радянського політичного дискурсу. Найпомітнішими серед цих факторів були внутрішньополітична боротьба, геополiтична напруга часів Холодної війни, зростання соціальної влади ветеранів, відносна економічна стабiльнiсть та зміна поколінь.

Колишній голова Української РСР Микита Хрущов змінив Йосипа Сталіна на посаді Першого секретаря Комуністичної партії СРСР. Саме в хрущовські, а не в брежнєвські роки радянська держава і суспільство почали звертатися до концепції «Великої Вітчизняної війни» як основи державної ідентичності.

Важливо зазначити, що Микита Хрущов не мав такої влади і повноважень, як його попередник. Історизм та історичну політику часів «відлиги» неможливо зрозуміти поза контекстом внутрiшньопартiйноï боротьби. Тимчасовий союз Хрущова з маршалом Жуковим і, як наслідок, зі збройними силами вимагав значних символічних та економічних поступок армії, у тому числі в сфері історичної політики [1]. Безперечним є факт, що Жуков переймався соціальним статусом колишніх комбатантів і вносив пропозиції, спрямовані як на вшанування пам’яті про війну, так і на відновлення скасованих у 1947 р. грошових пільг ветеранам. Він також скаржився керівництву комуністичної партії на негативне зображення відставних офіцерів у різних виданнях. Принаймні деякі з його ініціатив були підтримані урядом [2].

Ми також знаємо, що наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. колишні учасники бойових дій займали більшість керівних посад у збройних силах і були помітними фігурами в комуністичній партії, державному апараті та інституціях культури. Водночас ветерани переважно працювали на звичайних роботах і часто страждали від матеріальної скрути, характерноï для періоду післявоєнноï вiдбудови. Цілком логічно, що поєднання пiдвищенноï соціальної влади та широко поширенe уявлення про соціальну недооцінку зрештою трансформувалося в очікування більшого колективного та індивідуального визнання, ніж у перше десятиліття після закінчення війни. Те ж саме стосувалося колишніх партизанів і представників радянської розвідки нижчоï та середньоï ланки.

У 1961–1962 рр. радянський пропагандистський апарат в Украïнi проводив кампанію з виявлення невідомих учасників руху опору [3]. Зі свого боку КДБ почав оприлюднювати інформацію про воєнні подвиги розвідників. У цьому контексті деякі офіцери у відставці складали і навіть намагалися опублікувати спогади [4].

Коли перше покоління, народжене під час війни та після неї, наприкінці 1950-х рр. досягло повноліття, постало абсолютно нове питання передачі «історичної пам’яті» людям, які безпосередньо не пережили метаподії. «Велика Вітчизняна війна» як консолідаційний міф постала на перетині цих різноманітних дискурсів.

Центральним символічним дороговказом сталa 20-та рiчниця Перемоги. Проте кількість видань і пам’ятних заходів на воєнну тематику значно зросла вже на початку 1960-х рр. Тож правильніше було б сказати, що 1965 рік ознаменував оформлення нової історичної культури [5]. Окрім урочистого відкриття місць пам’яті і застосування нових комеморативних практик, цей рік приніс багатьом живим та мертвим солдатам минулоï війни державні нагороди як символ суспільного визнання. Спостерігалася й інтенсифікація контактів між колишніми учасниками бойових дій у різних куточках СРСР. Саме в 1965 р. день 9 травня знову став вихiдним.

Тим часом зустрічі ветеранів і колишніх партизанів, до того часу виняткові, стали регулярними та повсюдними. Типова схема полягала в тому, що колишнi комбатанти  відвідували місця колишніх боїв, нові меморіальні комплекси та населені пункти всередині й за межами СРСР, які вони звільняли чи «брали» під час війни. Відтак поїздки поєднували в собі державний туризм, педагогічну функцію (у вигляді відвідування шкіл, військових частин, заводів та фабрик) і неформальне спілкування з представниками місцевих громад та бойовими побратимами. Ті ветерани та партизани, які не їздили на зустрiчi, – а багато хто за радянських часiв їздив хоча б раз – були почесними гостями на військових парадах у рідних містах і селищах. Паради стали звичайною частиною святкування Дня Перемоги. Їх супроводжували рiзноманiтнi  ритуали, шляхетні гасла та пісні на воєнну тематику, багато з яких були написанi під час цього комеморативного буму, створюючи надзвичайно емоційну атмосферу під час публічних заходів. Солдати строкової служби й піонери, які формували почесну варту біля військових меморіалів та на військових кладовищах, символізували єдність різних поколінь і вдячність молоді своїм пращурам [6]. З іншого боку, воєнні фільми, що переглядалися мільйонами глядачів, ставали не лише першоджерелом знань про «Велику Вітчизняну війну», а й набували характер фольклору та майже одразу так чи інакше інтегрувалися в державний комеморативний канон.

Показово, що соціальні трансформації 1960-х рр. розгорталися на тлі ширшого руху від того, що можна було б назвати «історичною культурою мужності», до «історичної культури емпатії». У цьому контексті символічне визнання ветеранів війни, колишніх партизанів і співробітників розвідки/органiв державноï безпеки відбувалося водночас із визнанням трагічного виміру війни. Як виявилося, постсталінське суспільство демонструвало значну схильність до емпатичного ототожнення з бійцями на передовій та широким колом жертв глобального конфлікту. Окремими темами виступали втрати, «невідомі солдати», страждання матерів, удів і дітей загиблих бійців [7].

До того ж радянське керівництво дійшло висновку, що символічна вдячність мала поширюватися на всіх, хто працював на благо суспільства. Отож у 1960–1970-х рр. радянська держава почала систематично вшановувати представників цивільних професій пам’ятниками та урядовими нагородами [8].

Комеморативні моделі, прийняті радянським істеблішментом у 1960-х рр., також не були чимось новим. З одного боку, вони мали близькі паралелі в традиційній культурі скорботи. З іншого – їх цінності значною мірою витiкали з радянської літератури 1950–1960-х рр. Один потужний культурний потік зосереджувався на сталінському перiодi та масових репресіях [9]. Інший стосувався досвіду фронтовиків під час війни (так звана «лейтенантська проза») [10]. Обидва сходилися навколо питання трагiчноï долі радянських військовополонених. 

Особливо вагомими у здійсненні цієї зміни парадигми були комеморативнi ініціативи Сергія Смiрнова (1915–1976), який наприкінці 1950-х рр. став відомим своїми скрупульозними зусиллями з реконструкції історії оборони Брестської фортеці та серією телеінтерв’ю з менш знаними героями війни [11]. Проєкти пам’яті Смiрнова передбачали численні поїздки різними куточками СРСР у пошуках захисників Брестської фортеці, дослідження в архівах, листування з сотнями свідків і різними органами радянської влади. Прямим результатом цих зусиль стало перетворення маловідомої пам’ятки на символ воєнної сили духу й самопожертви [12]. Смiрнову також вдалося привернути увагу до трагедіï військовополонених та посприяти реабілітації колишніх захисників фортеці, які після перебування в німецькому полоні опинилися в зубах радянської судової системи. У 1965 р. за книгу про Брестську фортецю письменник був удостоєний Ленінської премії з літератури. 

Наприкінці 1950-х невтомна активність Смiрнова привабила значну кількість послідовників і породила рух «червоних слідопитів». За підтримки комуністичного союзу молоді, міністерства освіти, міністерства культури, відомих учасників бойових дій та мереж краєзнавців члени цього руху зосередилися на реконструкції різних епізодів з історії революції, Громадянської війни і насамперед Великoï Вітчизняноï війни. Вони збирали інформацію про «невідомих солдатів», відвідували місця боїв – усе в межах патріотичного виховання. Їхнє гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» знайоме кожному, хто зростав у Радянському Союзі в 1970–1980-х рр. На початку 1980-х рр. радянська преса приписувала «червоним слiдопитам» встановлення імен 350 тис. «невідомих солдатів» і передачу артефактів у понад 140 тис. музеїв, кімнат та куточків «революційної, бойової і трудової слави» [13]. 

У 1960–1970-х рр. явище набуло такого культурного розголосу, що комуністичний союз молоді почав організовувати регулярні всесоюзні з’їзди переможців «змагань учасникiв походiв по мiсцях бойової слави». Перший мегазахід такого роду відбувся в Бресті у серпні 1965 р. в межах святкування 20-річчя Перемоги. У ньому взяли участь декілька тисяч делегатів з різних куточків СРСР. На заходax також були присутні Сергій Смiрнов, прославлений партизанський командир Олександр Сабуров, захисник Брестської фортеці Петро Гаврилов й інші високопоставлені гості [14]. У наступні роки такі з’їзди скликалися в Ленінграді, Києві, Ульянівську, Волгоградi, Москвi, Іваново, Мінську та Єреванi. 

Очевидним наслідком географічного розпорошення масових ритуалів, які свідомо встановлювали зв’язки між основоположними подіями радянської історії та оформлювали «Велику Вітчизняну війну» як жертву батьків і старших братів заради миру й щастя молодших поколінь, стало розширення ментальної географії радянської молоді. Активісти їздили різними куточками СРСР, зустрічалися з різними високопоставленими особами і, таким чином наділені престижем, поверталися додому, щоб впливати на своїх ровесників та родичів. 

Інші активісти працювали не з людьми й документами, а з археологічними пам’ятками та людськими рештками. Російський робітник Микола Орлов пiд час вiйни був підлітком і через свій вік не брав участь у бойових дiях. Орлов, однак, відзначився іншим. За роки до того, як телевізійна програма Смiрнова принесла йому широку популярність, чоловік з власноï iнiцiативи розмінував значну територію і похоронив багатьох бійців 2-ї ударної армії, які загинули в німецькому оточенні навесні 1942 р. й десятиліття потому лежали непохованими в лісах біля села М’ясний Бор у Новгородській області [15]. Якщо Смiрнов започаткував рух «червоних слiдопитiв», то Орлов вважається родоначальником так званого «пошукового руху». Організації, місія яких полягала у виявленні, ідентифікації та організації почесних поховань «невідомих солдатів», почали з’являтися на території СРСР у 1960–1970-х рр. й залишалися активними впродовж решти радянської і пострадянської епохи [16].

Протягом першого повоєнного десятиліття організовані акції пам’яті відбувалися насамперед у контексті радянських збройних сил i в символічно важливі дати. A вже наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. війна опинилася в центрі діяльності таких різних організацій, як управлiння пропаганди та агітації комуністичної партії, комуністичний союз молоді, міністерство культури, міністерство освіти, асоціації ветеранів, неформальні мережі колишніх партизанів і ентузіастів краєзнавства тощо. Навіть така закрита організація, як КДБ, намагалася не відставати [17].

Розширювався й діапазон комеморативних практик. Зустріч захисників Брестської фортеці 1956 р. започаткувала примiтну традицію і дала поштовх до будівництва великих меморіальних комплексів у різних куточках СРСР. Вони швидко стали місцями паломництва для радянських вiйськовослужбовцiв, школярів, учасників туристичних груп, іноземних відвідувачів і, звісно, самих ветеранів війни та колишніх партизанів [18].

Відкриття пам’ятних місць відбувалося пліч-о-пліч із розвитком складних ритуалів, які відтоді стали асоціюватися з пам’яттю про Другу світову війну. У 1967 р., наприклад, влада запалила Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата в Москві, започаткувавши ритуал, який незабаром буде відтворено по всьому СРСР. Прикладами iнших комеморативних практик були хвилини мовчання для вшанування загиблих на війні, переміщення «закривавленоï» землі з основних полів битв на значні річниці, автопробіги, прогулянки на човнах, походи місцями бойової слави, перепоховання невідомих солдатів, створення шкільних музеїв та куточків пам’яті, піонерські вахти на військових кладовищах у День Перемоги, вечори спогадiв,  спортивні змагання на честь героїв війни, військові реконструкції, врешті-решт весiльнi процесiï, що покладали квіти до меморіалiв Великоï Вiтчизняноï вiйни. Радянський пропагандистський істеблішмент навіть відродив концепцію міст-героїв, яка використовувалася для опису Ленінграда й Сталінграда ще під час війни [19].

Інституціоналізація метанаративу відбувалася через появу спеціалізованих наукових журналів, видання багатотомної «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу» (1960–1965), заснування Інституту військової історії (1966). Мемуари, до того часу виключний привілей воєначальників та високопоставлених партизанських командирiв, стали справді масовим явищем. 

Вже у 1970-i рр. культ «Великої Вітчизняної війни» безумовно набув елементів гротеску. Неконтрольована героїзація Леоніда Брежнєва, яка обурювала навіть членiв радянської еліти, й символічне піднесення полів битв, де генсек служив політичним офіцером, були, мабуть, найяскравішою ілюстрацією цієї тенденції. Втiм, будучи явищем масової культури, мемуари, твори мистецтва та наукова література, починаючи з кінця 1950-х рр., прагнули привернути увагу до максимально широкого кола осіб, полів битв, військових професій і соціальних груп. Зрештою, робота медиків, як авторитетно підсумувала стаття в «Известиях» у 1980 р., була такою ж важливою, як і робота військових стратегів [20]. Врештi-решт, у роки «перебудови» учасники цього комеморативного буму самі стали об’єктами aнтропологiчного інтересу [21]. 

«Велика Вітчизняна війна» фактично ставала основою радянської державної ідентичності та ідеологічною опорою її політичної спільноти. У багатьох частинах колишнього СРСР вона зберiгала за собою цей статус навіть у пострадянський період. Проте за лаштунками святкувань повільно набирала обертів криза радянської системи, яка стала очевидною принаймні з 1970-х рр. Соціально-економічний порядок та історична культура, яку він породив, зазнають значних пертурбацій вже в контексті горбачовської «перебудови» і «гласності» в другій половині 1980-х рр.

Україна Радянська

Імперативи політичної мобілізації, (ре)легітимації та післявоєнної відбудови в Україні вимагали бiльш нiж подолання наслiдкiв руйнівної війни і жорстокоï окупації країнами Осі. Необхідно було також сконструювати переконливі історичні аргументи на користь анексiï Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття. Ці зусилля неминуче призводили до визнання украïнських претензій на національну самобутність до мiри, не мислимоï в Радянській Україні до 1939 р. Водночас республiканська влада та український культурний істеблішмент були змушені обережно балансувати між утвердженням історичної суб’єктності республіки й визнанням «нерозривних історичних зв’язків» між Україною, Росією та іншими республіками СРСР. Підтримуваний державою історизм сталінської епохи віддзеркалював ці головні і дещо суперечливі цілі.

Пiсля завершення Другоï свiтовоï війни УРСР демонструвала ознаки обмеженого суверенітету. Її претензії на національний партикуляризм ґрунтувалися не лише на політичних інституціях республіки, членстві в ООН, статусі української мови як державної, стереотипних атрибутах української ідентичності, знакових діячах культури і пантеоні героïв минулих воєн та соцiалiстичноï працi [22]. Не менш значущими були систематичні зусилля побудувати метанаратив української історії, сумісний із ширшим наративом радянської влади. Такі зусилля, звісно, розпочалися в контексті політики українізації в 1920-х рр., продовжувалися у більш стриманій формі впродовж сталінських років, посилились під час «відлиги» і, мабуть, досягли найвищої точки розвитку під час перебування на посаді першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста (1963–1972).

Радянський метанаратив зручно залишав за дужками як масштаби державного примусу, так i людську ціну сталінської «революції зверху» й радянської безпeковоï політики напередодні Другої світової війни. Включення значних територій на заході постулювалося як в категорiях відновлення історичної справедливості (політичне «возз’єднання українських земель»), так і з посиланнями на приписи прогресивної політики, що нiбито поширила переваги радянської модерності на економічні та культурні задвірки Східної Європи. З іншого боку, представники радянського ідеологічного істеблішменту тлумачили нацистське вторгнення в СРСР як переривання політичної, соціальної і культурної модернізації – справжнє скочення у варварство, що призвело до величезних людських втрат, економічного спустошення та руйнування місцевої культурної спадщини.

Проте дискурси радянської модерності й нацистського варварства не були єдиними механізмами, за допомогою яких радянський уряд намагався мобілізувати українське населення та легітимізувати себе під час війни. Фундаментальними для радянських зусиль в Україні також були твердження про тимчасовий характер нацистськоï окупацiï, iсторiï про активну участь українців у збройній боротьбі і післявоєнній відбудові. Втім, визволення республіки від «фашистської окупації» завжди ставилося в заслугу багатонаціональному радянському народу. Провідну ж роль відіграв «братній російський народ». Спроєктовані на населення окупованих та щойно «звільнених» територій через різні доступнi медіа такі сенси формували основу відтвореного метанаративу радянської влади в Україні воєнного і післявоєнного часу.

Iсторики ретельно досліджували радянську національну політику та історичні дискурси до, під час і після Другої світової війни. Попри значні історіографічні здобутки, в історичній літературі приділено недостатньо уваги багаторівневому характеру радянської комунікаційної системи та впливу останньої на зміст ідеологічних кампаній. У контексті сучасних «війн пам’яті» може видатися дивним те, що тематика злочинiв українських націоналістів і співпраці ОУН з Третім Рейхом, яка виступала центральним елементом радянського публічного дискурсу в Західній Україні того часу, булa менш помітною в республіканській пресi, не кажучи вже про публiкацiï за межами УРСР. Ба більше, відповідно до доктрини «дружби народів» деякi помітні російськомовні літературні твори повністю замовчували національну приналежність повстанців-націоналістів, просто називаючи їх «бандитами» [23].

Натомість офіційний метанаратив послідовно фокусував увагу на злочинах нацистів і позитивному внеску різних етнічних груп у перемогу над ворогом. Тема «української військової доблесті», наприклад, була суттєвою складовою радянської політичної мобілізації не лише в самій Україні, а й в глибинних районах СРСР у той час, коли територія республіки перебувала під владою держав Осі. Водночас радянська влада свідомо підвищувала культурний статус «представників українського народу». Це були вірні радянській державі воїни збройних сил, партизани, науковці, робітники, колгоспники (наприклад, Герої Радянського Союзу Олександр Молодчий, Тимофій Шашло, Дмитро Остапенко; партизани Порфирій Куманьок і Олександр Балабай; «стахановці» Прасковія Ангеліна, Олексій Семиволос та Іван Перевертайло; представники творчоï і науковоï інтелігенції Олександр Довженко, Павло Тичина й Олег Богомолець) [24]. Поінформований спостерігач не міг не помітити, що це були радянські лоялісти, які до того ж походили переважно з російсько-українського прикордоння (Східна та Південна Україна). До того ж багато з цих людей мали розмиту культурну ідентичність, а деякі, ймовірно, не надавали особливого значення своєму етнічному походженню. Важливо відмітити й те, що деякі представники української інтелігенції не вважали радянських лоялістів справжніми «представниками українського народу» [25].

Розглядаючи радянські підходи до політичної мобілізації, (ре)легітимації й політики формування ідентичності, необхідно мати на увазі наступне. По-перше, в контекстi Другоï свiтовоï вiйни зріс символічний статус УРСР у рамках СРСР. По-друге, в контексті самоï України найвищий статус мали промислові регіони Донбасу, Сходу та Півдня.

Перша тенденція чітко проявляється у повоєнному притоцi в радянські керівні кола як власне етнічних українців, так i вихідців з УРСР та керівників республiканськоï партійної організації. Серед них були члени Політбюро та Президії ЦК КПРС Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Дем’ян Коротченко, Леонід Мельников, Максим Сабуров, Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський, Петро Шелест, Микола Тихонов, Володимир Щербицький, Микола Рижков, Віктор Чебриков, Володимир Івашко, Станіслав Гуренко; голови КДБ CРСР Володимир Семичастний, Віталій Федорчук і вже згаданий Віктор Чебриков; маршали Радянського Союзу Семен Тимошенко, Родіон Малиновський, Андрій Гречко, Андрій Єрьоменко, Кирило Москаленко, Павло Батицький та Петро Кошовий.

Друга тенденція стає очевидною після ознайомлення з біографіями цих людей. З 24 осіб у списку, за винятком Федорчука, жоден не народився в Центральній чи Західній Україні. Десятеро походили з промислового Донбасько-Дніпровського регіону, вісім – зі Слобожанщини та Полісся, троє – з півдня України. Багаторічний голова партійної організації республiки М. Хрущов народився в Курській області, а маршал А. Гречко був етнічним українцем з Ростовської області.

Майже ідентична картина спостерігається в списку з 21 посадовця, що очолювали республіканську партійну організацію, уряд та органи державної безпеки УРСР з кінця 1940-х рр. до кінця радянської епохи. Для порівняння, з 86 членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК Компартії України, які обіймали ці посади з 1943 по 1991 рр., тільки 22 були вихідцями з Центральної України. Лише двоє походили з областей, що увійшли до складу СРСР у 1939–1940 та 1945 рр. Затiнювали ці цифри представники Східної і Південної України (46 осіб) та функціонери, які народилися за межами УРСР, переважно в Росії (16 осіб) [26].

Якщо такі показники можуть здатися простим збігом, інша вибірка яскраво унаочнює характер і походження статусних ієрархій у післявоєнній Україні. Наявні дані свідчать, що 2 258 жителів УРСР у її кордонах після 1954 р. отримали найвищу державну нагороду за військові заслуги в роки Другої світової війни. Переважна більшість Героїв Радянського Союзу (1 553, або майже 69 %) були вихідцями з тих самих регіонів, що, як правило, постачали політичне та військове керівництво радянської України. Сім областей, анексованих Радянським Союзом пiд час вiйни могли похвалитися лише 25 Героями Радянського Союзу (трохи більше 1 % вiд загальноï кiлькостi) [27]. 

Такі політичні і культурні результати, звичайно, не були випадковими. Частково вони відображали довгострокову структурну проблему. У промислових містах Лівобережної України позиції радянської влади були сильнішими ще з часів Жовтневої революції та Громадянської війни. З іншого боку, політична демографія післявоєнної радянської української еліти була прямим наслідком геополітичної конфігурації, часу й тривалості окупації державами Осі. Німці та їхні союзники окупували Лівобережну Україну набагато пізніше, у випадку деяких районів Донбасу лише в 1942 р. До того ж панування держав Осі на сході України також закінчилося на місяці, а подекуди й на понад рік раніше, ніж в захiдних областях.

Отже, у 1941–1942 рр. радянська влада мала додатковий час для організації планової мобілізації до збройних сил місцевих чоловіків та евакуації робітників. Для порівняння, німецький бліцкриг і націоналістичне повстання на початку війни фактично зірвали мобілізацію в Західній Україні. Ба більше, через очікувану нелояльність держава воліла направляти західноукраїнських чоловіків до трудових пiдроздiлiв і запасних полків глибоко в тилу як у 1941 р., так і після відновлення радянської влади. Також варто зауважити, що станом на кінець 1943 – початок 1944 рр. мешканцi лівобережних областей були більш широко представлені як серед бiйцiв та командирiв Червоноï армiï, так і серед евакуйованих робітників.

У той час як українські націоналісти вибудовували своє бачення політичної спільноти на основі етнічної приналежності, радянські чиновники робили наголос на лояльності до держави. Власне радянська пропаганда в Україні цілеспрямовано розмивала межі між громадянською й етнічною концепціями української ідентичності, конструюючи претензії на легітимність таким чином, щоб привернути на свiй бiк якомога ширше коло людей. Іншими словами, комуністична партія та уряд Українськоï РСР підтримували «радянську українську ідентичність», роблячи основний акцент на атрибуті «радянський». Радянська держава підвищила символічний статус цієї уявної спільноти, коли мобiлiзувала до війська сотні тисяч етнічних українців і розпочала відновлення своїх структур влади на територіях, ранiше окупованих державами Осі.

Невдовзі в умовах радянської стратегічної переваги сам факт участі у бойових діях такої кількості чоловіків і жінок дозволив як державі, так і окремим особам вивести цей досвід на передній план у публічному дискурсі та перекодувати власну ідентичність шляхом замовчування незручних біографічних деталей і переосмислення досвіду окупації в категорiях радянського метанаративу, в центрі якого перебувала тематика злочинiв нацистського режиму.

На поверхневому рівні не було істотної різниці в тому, як держава конструювала відчуття політичної спільноти в різних частинах України у контексті пам’яті про війну. Ветерани Червоної армії та колишні партизани, наприклад, брали участь у щорічних святкуваннях Дня Перемоги, зустрічалися з військовослужбовцями, робітниками і школярами, відвідували нові пам’ятники та музеї бойової слави, брали участь в інших політичних заходах радянської держави навіть у Західній Україні, де позиціï радянського уряду завжди були дуже слабкими [28]. Незважаючи на воєнний і післявоєнний розвиток подій, кількість ветеранів війни, які проживали у Львові, Чернівцях та інших західноукраїнських містах, упродовж 1960–1970-х рр. також була значною, імовірно сягаючи десятків тисяч. Однак не зрозуміло, скільки з цих людей були мешканцями громад до війни. Є вказівки на те, що значна кількість оселилася на цих територіях після 1945 р. Схема нагадує політику Російської імперії на її периферіях (феномен козацтва) та військову колонізацію Східної Галичини й Волині польським урядом у 1920–1930-х рр.[29]

Водночас влада робила все можливе, щоб висвітлити місця пам’яті, пов’язані з революцією і битвами Громадянської та Великої Вітчизняної вiйни, довоєнними членaми Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), партизанськими рейдами в роки Другої світової війни і, нарешті, з радянськими лоялістами та офіцерами держбезпеки, які загинули в боротьбі проти ОУН і УПА [30]. 

У 1960 р., наприклад, влада органiзувала урочисте перепоховання на Пагорбі Слави у Львові останків радянського розвідника Миколи Кузнєцова, убитого українськими націоналістами під Бродами у 1944 р. Ця акцiя мала символізувати зв’язки між українським і російським народами та підкреслити внесок останнього у «визволення» України. У 1967 р. поблизу с. Лопатень у Волинській областi, на місці колишнього табору партизанського з’єднання під командуванням полковника держбезпеки Дмитра Медведєва, розпочав роботу музей під відкритим небом. У 1970-х рр. в м. Яремча Івано-Франківської області з’явився пам’ятник і музей, присвячений карпатському рейду партизанського з’єднання Сидора Ковпака. Отже, постійно створювалося враження, принаймні серед молодих людей, що радянська влада завжди була присутня в цьому регіоні. Ба більше, вона нібито була міцно вкорінена в місцевому суспільстві.

Однак те, про що не говорилося, також було значущим. Для України, на відміну від багатьох інших регіонів, були характерні приховані політичні розбіжності, які через контроль над публічною сферою та відносно слабкий зв’язок між різними частинами СРСР довгий час залишалися поза увагою принаймні тих, хто ототожнював себе з радянською державою й сприймав як належне її претензії на суверенітет. Насправдi цілком можливо, що в деяких частинах Західної України, наприклад у Тернопільській області, кількість колишніх націоналістів (близько 30 000), які там легально проживали, перевищувала кількість радянських ветеранів і колишніх партизанів, навіть беручи до уваги спроби радянського керiвництва змінити сприйняття політичної демографії [31]. Незважаючи на періодичні показові процеси, що з новою силою розпочалися в 1960 р., та напади на «українських буржуазних націоналістів» у пресі, більшість із цих людей не були частиною офіційного дискурсу про війну. Не було їх і в текстах, пов’язаних із культурою «відлиги», попри поворот до комеморацiï досвіду ширших соціальних верств. Проте націоналістичний історичний метанаратив продовжував функціонувати в українській діаспорі. Наприкінці 1980-х рр. він повернеться до Української РСР [32].

Владі не було потреби вдаватися до історичних та символічних маніпуляцій такого масштабу в Києві, Донецьку чи навіть Хмельницькому. Проте особистi iсторiï багатьох ветеранів, що походили з територій, раніше окупованих державами Осі, були складнішими, ніж одновимірні офiцiйнi зображення борців за радянську справу. Варто лише згадати той факт, що в 1943 і 1944 рр. радянські військові комісарiaти мобiлiзували сотні тисяч чоловiкiв, які провели кілька років під окупацією Осі і майже напевно йшли принаймні на незначні компроміси з окупантами та їхніми місцевими колаборантами. Багато хто не був прихильником радянської влади і пам’ятав травматичний досвід 1930-х рр. та багато речей, які не були частиною комеморативних ритуалів двадцять років пiсля завершення вiйни. Деякі ветерани, наприклад, колись були «чорними свитками» – так називали цивільних осіб, мобілізованих на ранiше окупованих територіях і відправлених у бій у цивільному одязі, практично без підготовки, іноді навіть без зброї [33].

До того ж радянські військові трибунали відправляли у штрафні батальйони та штрафні роти карних злочинців, ociб, винних у порушеннях військової дисципліни, і колишнiх колаборантів. Після відбуття термiну покарання такi люди реiнтегрувалися до регулярних військових частин. Після демобілізації ті, хто пережив бойові дії, безсумнівно, поверталися до своїх громад або розпочинали цивільне життя деінде. Радянська влада періодично поверталaся до цього питання після війни. Навіть військові нагороди та служба в радянських розвідувальних органах декого не захистили від судового переслідування [34]. Власне, колишніх учасників бойових дій регулярно позбавляли нагород за співпрацю з ворогом під час війни і серйозні злочини, скоєні після ïï завершення. Щоб уявити масштаби цього явища, варто зазначити, що серед ветеранів війни, яких пізніше було засуджено за звинуваченнями в державнiй зрадi та колабораціонізмi, було щонайменше 13 Героїв Радянського Союзу та шість повних кавалерів Oрдена Слави [35]. 

Офіційне мовчання навколо таких морально неоднозначних питань відображало основні параметри суспільного договору, який формувався в процесі переоцінки відносин між державою і суспільством з кінця 1950-х рр. Суворо покаравши воєнних злочинців та бiльш скомпрометованих колаборантiв ще пiд час вiйни і в перше повоєнне десятиліття, держава непрямо погодилася ставитися до більшості комбатантів, що залишилися, як до більш-менш рівних. У 1985 р., наприклад, усі колишні учасники бойових дій отримали орден Вітчизняної війни, включаючи деяких колишніх колаборантів, які раніше втратили військові нагороди [36]. Приховувалася iсторична складність та людська iндивiдуальнiсть червоноармійців. Повсюдні меморіали з іменами загиблих «воїнів-визволителів» і представників місцевих громад асимілювали їхню смерть в офіційний метанаратив про героїчну боротьбу й самопожертву.

Водночас обговорення питань, які безпосередньо пiдважували радянську легітимність, було неможливим аж до кінця радянськоï та пострадянськоï епохи. Такі проблеми охоплювали довоєнну політику радянського уряду, примусовий характер воєнноï мобілізації, масове дезертирство в 1941 р., розстріли солдатів за різні дисциплінарні порушення, позасудові страти колишніх колаборантiв і некомбатантів партизанами, органами державноï безпеки та військовослужбовцями радянських збройних сил, сексуальне насильство над німецькими жінками і безжалісні дії проти повстанців у західних областях УРСР. Навіть діяльність НКВC/НКДБ на окупованих територіях, яку теоретично можна було б легко асимілювати в наратив опору, в публічному дискурсі висвітлювалася нещиро. В Україні відповідні архівні документи розсекретили лише у 2011 р. У Російській Федерації архіви спецслужб залишаються малодоступними й досі. 

Стратегічне замовчування травматичного і конфліктного досвіду сталінізму, вiйни та окупації мало й значні незаплановані наслідки в контекстi культурного ангажування з ідентичностями багатьох комбатантiв. Незаперечним фактом є те, що під час війни Червона армія була багатонаціональною інституцією. Власне, радянська пропаганда це завжди підкреслювала. Однак етнічні росіяни безумовно були найбільшою і найпомітнішою групою у бойових частинах, особливо в 1941–1942 рр. Сучасні історичні дослідження вказують і на те, що багато солдатів дотримувались думки, що члени різних етнічних меншин, зокрема євреї, були відсутні в бойових лавах [37]. Зі свого боку, українцi стикалися з колективними звинуваченнями у «зраді» й «колабораціонізмi». Подібні розмови в середовищі радянських функціонерів та фронтовиків-росіян із занепокоєнням відзначали навіть неукраїнські представники радянської еліти [38]. Деякі ветерани-украïнцi відчували подібне ставлення ще у 1960-х і 1970-х рр.[39]

Тож ситуація в масовій культурі після війни була парадоксальною. Публічний дискурс наголошував на багатонаціональному характері «радянського народу» та Червоної армії під час і після війни. Однак у контексті офіційного русоцентризму в більшості літературних творів і фільмів фігурували персонажі, які розмовляли переважно або виключно російською мовою. Етнічні відмінності, як правило, маркувалися, але солдатів неросійської національності було небагато і їм відводилися другорядні ролі. Такі дискурси створювали певний дисонанс у тому, як концептуалізували війну в різних регioнах СРСР. Жителі України, наприклад, сприймали як належне те, що українці зробили вагомий внесок у перемогу СРСР у війні. Зрештою, це був основоположний наратив Української РСР, і вони бачили докази у вигляді нагороджених ветеранів щороку 9 травня. До того ж більшість із них мали батьків, бабусь і дідусів чи більш далеких родичів серед ветеранів та загиблих на війні. У Росії ж складалося уявлення про те, що на фронті воювали переважно «росіяни», принаймні в тому сенсі, що «українці» та «білоруси», які служили в Червоній армії, не мали ідентичності, яка суттєво відрізняла б їх від росіян культурно і політично. Іншими словами, iдентичнісні конфлікти пострадянської епохи формувалися за десятиліття до того, як ці перцептивні відмінності були колективно усвiдомленi та почали набувати політичне значення [40].

Зрештою, до 1985 р. метанаратив радянськоï влади, в якому важливе місце посідала концепція «Великої Вітчизняної війни», закріпився в широких верствах населення колишнього СРСР. Однак приховані політичні розбіжності й альтернативні приватні спогади залишалися, особливо на етнічних периферіях Радянської імперії включно з Україною. Коли «перебудова» та «гласність» відкрили публічну сферу для зовнішніх метанаративів і раніше маргіналізованих голосів усередині СРСР, сталінські злочини, Друга світова війна й сама легітимність радянської системи негайно стали критичними точками історичних суперечок та довгостроковим фактором політичної дестабілізації. В Україні суперечності і політичні розколи, що виникли в результаті цього, визначали внутрішню політику країни та її відносини з Росією, Польщею й іншими країнами ширшого регіону протягом пострадянського періоду. Однак це вже тема для іншої книги.

Цей текст є скороченою версією одного з розділів монографії Oleksandr Melnyk, World War II as an Identity Project: Historicism, Legitimacy Contests, and the (Re-Construction of Political Communities in Ukraine, 1939–1946. Переклад Автора.

У публікації використано світлини, надані Автором.