6 червня о третій годині ночі під час тривоги я, за звичкою, гортав різноманітні телеграм-канали з надією знайти хоча б якусь інформацію про напрям польоту ворожих ракет. Саме тоді, о 3:18, я побачив у російському каналі інформацію про те, що «ЗСУ зруйнували Каховську ГЕС». З одного боку, після чисельних фейків та дез, що вже стали звичними, це повідомлення аж ніяк не можна було сприймати за правду. З іншого боку, сама ймовірність підриву ГЕС росіянами не сприймалася як щось неможливе. Дочекавшись відбою я заснув, і лише о сьомій ранку побачив підтвердження про руйнування греблі.
У місті, де я народився, теж є гребля. Навесні ми їздили до неї на велосипедах дивитися, як велика маса води летить донизу з гуркотом. У моїй школі, розташованій у долині ріки, раз на рік обов’язково проводили навчання з евакуації на випадок прориву греблі. Іронічно, що саме водосховище, на якому знаходиться згадана гребля, почало одним з перших зневоднюватися після окупації Криму у 2014 році. Тоді, після перекриття Північно-Кримського каналу, Кримський півострів повністю перейшов на внутрішні водні ресурси, яких не вистачало на новоприбуле населення та російський військовий контингент з усіма його потребами. Досить швидко водосховища почали меншати, річки пересихати, а у свердловинах та колодязях зникала вода. Цивільне населення Криму кожної зими та весни з надією очікувало на рясні опади. Коли в 2017 році в українському фейсбуці постили фото із залитим водою після зливи Сімферополем та наслідками селю на південному узбережжі Криму з дописом «вот вам камни с неба», на півострові вже відбувалася екологічна катастрофа, бо на роздмухані окупаційною владою потреби використовувалися водні ресурси «до останньої краплі».
Якщо у квітні 2022 ми вивчили нове слово «геноцид», то цього червня наш поточний, воєнний, вокабуляр поповнився словом «екоцид». Не те щоб ми не чули його раніше: ще у листопаді 2022 Президент Зеленський на саміті G20 згадував про екоцид, не кажучи вже про застереження екологів щодо поширення важких металів і отруйних речовин як наслідок обстрілів, а також знищення нафтобаз, з перших тижнів великої війни. Не кажучи вже про викиди CO2. Низка безцінних біосферних заповідників та національних парків (серед них Чорноморський біосферний заповідник, Асканія-Нова, Азово-Сиваський природний парк, парк Олешківські піски і Джарилгач) перебувають на окупованих територіях. Безсумнівно, навмисне руйнування Каховської греблі — це наймасштабніша екологічна катастрофа з часів Чорнобиля. Не тільки для України, але й для Європи. Станом на зараз оцінити у повній мірі наслідки катастрофи вкрай важко. Серед них: загроза (зокрема загроза зникнення) для екосистем, забруднення, руйнування, ускладнення водопосточання для цивільного населення та загрози для сільського господарства. У небезпеці також унікальні заповідники, які входять до «Смарагдової мережі» Європи. Не кажучи вже про людські жертви та втрату дому для багатьох українців, знову. Не тільки фіксація (зокрема і задля примарного, але покарання винних) та дослідження, а насамперед подолання наслідків катастрофи потребують значних зусиль.
Справді, роботи дослідникам додалося. І мова не тільки про екологів. Адже Подніпров’я є надзвичайно багатим на археологічні пам’ятки, які востаннє досліджувалися ще до появи водосховища та будівництва мережі зрошувальних каналів. Пам’ятки ці належать до різних часів, від неоліту до Другої світової війни, та є яскравим прикладом майже безперервного заселення цих теренів представниками різних культур. Дослідницький потенціал цих територій важко переоцінити, адже йдеться про південні терени, де були античні поселення, пізньоскіфські городища, середньовічні пам’ятки, не кажучи вже про козацькі січі. Після вибуху та падіння рівня води вперше за довгий час відкрився доступ до цих пам’яток та інших чисельних знахідок. Наразі впевнено говорити про масштаби неможливо, адже окрім нововиявлених пам’яток, на цих теренах знаходяться тисячі необлікованих свого часу археологічних пам’яток. Наприклад, відомою, вже стала знахідка давньруського човна біля острова Хортиця. Археологи радше стурбовані новими викликами, адже окрім проблеми консервації нововиявлених пам’яток (як у випадку з човном), постає проблема їх дослідження in situ, та, загалом їх збереження для науки. Йдеться про навалу чорних копачів, яких важко назвати археологами, а радше грабіжниками. Проблему, що існувала задовго до Каховської катастрофи, тепер важко не помітити. Після підриву ГЕС активізувалися не тільки професійні копачі, але й ті місцеві, які сподіваються на вдалу знахідку. Загрозу становить не тільки поповнення приватних колекцій та можливий продаж знахідок за межі України, але й знищення пам’яток. Адже для археологічної науки висмикнуті з контексту горщик, монета чи фібула означають смерть пам’ятки. Якщо навіть в Запоріжжі, де на узбережжі чергують правоохоронці, а працівники Національного заповіднику «Хортиця» здійснюють щоденний моніторинг нововиявлених пам’яток, стан проблеми важко назвати «контрольованим», то нижче за течією, а тим паче на окупованих територіях, масштаби грабунку відверто лякають. Відкритим залишається питання, якою може бути належна відповідь цим викликам в умовах воєнних дій та елементарного браку фахівців археологів.
Окрім тих пам’яток що опинилися на поверхні, існує також проблема підтоплення пам’яток нижче за течією від Каховки. Підтоплення призводить не тільки до руйнування (як у випадку з будинком Поліни Райко), але й до ерозії ґрунтів, що ускладнює майбутні археологічні дослідження. Загалом, питання шкоди спадщині, археологічній та культурній, потребує ширшого за обсягом тексту. Так, з останнього, російські військові почали будувати оборонні позиції в охоронній зоні Перекопського (Турецького) валу та фортеці Ор-Капу.
Варто наголосити, шо попри чисельні археологічні знахідки на дні Каховського водосховища, віру у відновлення історичної справедливості та відродження Великого Лугу, слід не забувати, що навмисне руйнування греблі – було і є екоцидом, катастрофою. Вочевидь, певною мірою, терапевтична віра у відновлення Великого Лугу, солодка ностальгія за зромантизованою добою, зрештою, українська Атлантида, — це все потрібно, аби дати собі раду з травмою.
Не слід забувати, що підрив греблі був певною мірою прогнозованим. Багато говорилося про те, що рано чи пізно це відбудеться. Врешті-решт, ще у листопаді 2022 було змодельовано ймовірне затоплення територій у випадку руйнування ГЕС. Але ж не хотілося вірити у це, так само як зараз не віриться у можливість спланованої аварії на Запорізькій АЕС. Говорилося про те, що підрив греблі, попри катастрофічні наслідки для української території, зруйнує російську лінію оборони на Лівобережжі та позбавить Крим (який вони вважають «своїм») води. Хто ж у здоровому глузді піде на такий ірраціональний крок? Мабуть, в цьому полягає одна з наших найбільших помилок: оцінка ймовірних дій ворога у раціональних категоріях мислення, як-то «не нападе», «не обстріляють, тому що є напис “Діти”», «не підірвуть». У своїх судженнях ми спираємося на принципи, які є абсолютно чужими для наших ворогів: цінність людського життя, повага до прав і свобод, збереження природи. Їхні ракети прилітають по житлових будинках та торгових центрах не тому, що є неточними (хоча їх дурість та недбальство є добре відомими), а тому, що вбивати та знищувати для них є нормою, частиною плану. Ми не можемо знати напевно чи буде підірвана Запорізька АЕС. Але відтепер ми знаємо, що це можливо. І краще бути готовими до цього. Затим, прокинувшись одного ранку і прочитавши в новинах про чергову трагедію, вчинену руками росіян, не слід дивуватися і шукати пояснення.
