«Посеред цивілізованої Європи» Джеффрі Вейдлінгера – це монографія про погроми в Україні між 1918 і 1921 роками, якої так довго бракувало. Враховуючи важливість і вплив антисемітського насильства, які вміло продемонстровані Вейдлінгером, дивно, що знадобилося ціле століття, щоб англійською мовою з’явилось серйозне наукове дослідження, присвячене цій темі. Звичайно, ці події були предметом досліджень і запеклих дискусій від перших повідомлень про насильство. Найперші дослідження, які з’явилися в 1920–1930-х рр., були написані на їдиш групою поміркованих сіоністів з оточення Еліаса Черіковера. Вони зібрали великий архів матеріалів про погроми, який зараз зберігається в Інституті єврейських досліджень (YIVO) [1]. Відтоді багато науковців використовували архів Черіковера та інші свідчення тих, хто вижив, щоб написати історію погромів. Назва однієї з монографій – «Погромник. Вбивство Симона Петлюри» [2] – показує її досить полемічний характер. Її автор Сол Фрідман використав матеріали Черіковера в дуже непрозорий спосіб, що змушує читача ставити під сумнів багато його висновків. У 1990-х рр. Генрі Абрамсон запропонував більш збалансовану точку зору на основі того самого архіву в розділі своєї монографії про єврейські партії в революційний період [3]. Хоча це призвело до полеміки з Ларсом Фішером [4], його опис довгий час вважався найкращим. Лише нещодавно науковці, які пишуть англійською, скористалися перевагами архівної революції, щоб глибше дослідити погроми; з’явилася низка статей і монографій, присвячених гендерним аспектам насильства [5], відповідальності УНР за погроми [6] і стосункам між більшовиками та єврейськими громадами [7]. Тим не менше, серед тих, хто вивчає погроми, Вейдлінгер є першим, кому вдалося як синтезувати існуючі дослідження, так і включити матеріали з архівів в Україні.
Монографія Вейдлінгера тим більше важлива, що україномовна наука не спромоглася належним чином вирішити це питання. У 1990-х рр. Володимир Сергійчук, наприклад, випустив монографію та збірник джерел, які покладали відповідальність за насильство виключно на неорганізовані банди, перекладаючи провину на них з українських урядових військ. Водночас він подекуди помилково пояснює антисемітське насильство тим, що євреї були надмірно представлені в більшовицькій партії та відкидали українську державність, повторюючи виправдання, які були озвучені самими погромниками [8]. В україномовній науці досі відчувається небажання торкатися цієї теми. Нещодавній огляд української історіографії революції та громадянської війни, здається, відкидає цю тему як таку, що заслуговує на розгляд, коли стверджує, що в цей період постраждали не лише євреї, але й інші національності. У цьому огляді схвально відзначається солідарність українських істориків у небажанні перетворювати погроми на трагедію одного народу (євреїв), виставляючи інший народ (українців) винуватцями [9].
Вейдлінгер починає і перемежовує своє дослідження погромів з оглядом революційних подій у колишній Російській імперії. Це цікаво написана розповідь, яка точно розміщує антисемітське насильство в ширшому соціальному та політичному контексті епохи. Велика кількість цитат учасників і свідків подій підкріплюють розповідь, надаючи як проникливості, так і історичної атмосфери. Таким чином, наразі це один із найкращих книжкових вступів англійською мовою до історії революції та громадянської війни в Україні. Яскравим мотивом є різноманітність ролей, які виконували євреї в ті роки. Звичайно, вони постають як жертви погромів. Однак ми також зустрічаємо Арнольда Марголіна, який служив в українському уряді, більшовицьку переговорну групу в Брест-Литовську, усі члени якої мали певне єврейське коріння, «цукрового барона» Абрама Доброго, чиє викрадення дало німецьким окупаційним військам привід для повалення українського уряду в 1918 р., та Сергія Гутника, першого міністра торгівлі в уряді Павла Скоропадського. Контрастні ролі двох убивць дійсно підкреслюють діапазон позицій євреїв у той час: з одного боку, Фанні Каплан стріляла у Володимира Леніна в Москві, вважаючи, що революція зайшла недостатньо далеко, а з іншого – Леонід Каннегіссер убив голову петроградської ЧК, вважаючи, що вона зайшла занадто далеко. Російська революція була подією, у якій взяли участь всі національності колишньої імперії, і євреї, як і будь-яка інша група, відігравали важливі, але дуже різні ролі.
Вейдлінгер також підкреслює, що багато євреїв вітали можливості, які надавав перший український урядовий закон про національності. Він описує позитивну реакцію на закон Центральної Ради про національну автономію та готовність створювати єврейські загони для боротьби за Раду, визнаючи деякі єврейські застереження. Навіть після початку погромів частина євреїв зберігала симпатії до УНР. Вони були готові прийняти наратив УНР про те, що насильство не контролювалось українським урядом. Вони порівнювали український закон про національності із ситуацією в Польщі, яку вважали гіршою. Це протиставлення стало важливим інструментом у запереченні претензій Польщі на міжнародній арені. Ставлення України до євреїв було центральним у спробі Марголіна отримати підтримку Антанти в Парижі, представивши УНР як багатонаціональну державу, яка добре ставиться до своїх меншин і є зразком для вирішення «єврейського питання». Це було якраз під час другого погрому в Житомирі. Аргумент впав на підготовлений ґрунт, оскільки польські погроми були більш помітними та добре відомими на Заході.
Основні розділи про погроми показують повний спектр виконавців: українські війська в Овручі, Проскурові та Житомирі (про це йдеться в розділах 5–8), польські війська під час зіткнень із ЗУНР (розділи 4 і 9) та польсько-радянської війни (розділ 15), військові ватажки (розділи 9 і 10), сусіди (розділ 11), «білі» (розділ 13) і Червона армія (розділ 15). Як пише Вейдлінгер, «практично всі переслідували цивільних євреїв» [10]. Об’ємні описи окремих погромів у кількох населених пунктах дуже ретельно реконструюють перебіг подій за свідченнями, зібраними під час розслідування погромів. Це тверезий звіт про жахливі масштаби насильства, заподіяного євреям у цих регіонах. Погроми могли наростати протягом кількох тижнів або спалахнути лише за кілька днів. Одні були вчинені вузьким колом бойовиків, інші – військами кількох військових формувань, у третіх були задіяні цивільні особи, що набувало характер етнічного заколоту. Погроми могли включати різноманітні злочини – фізичне насильство, вбивства, грабунки, приниження, каліцтва, тортури та зґвалтування, – хоча в окремих погромах деякі з цих дій були більш поширеними, ніж інші. Певні населені пункти пережили хвилі погромів, учинених різними сторонами громадянської війни. Вейдлінгер виділяє погроми, вчинені Білою армією Денікіна, включно з освіченими російськими офіцерами, як надзвичайні за їх жорстокістю та інтенсивністю протягом короткого періоду.
Замість того, щоб намагатися визначити одну причину насильства, Вейдлінгер виділяє кілька соціальних і політичних факторів, що лежать в основі погромів. Незважаючи на те, що всі злочинці воювали по різні сторони, багато хто вірив пліткам про юдеобільшовизм. Навіть Червона армія піддавалась цій риториці. За Вейдлінгером, українські командири й отамани сприяли ототожненню євреїв та більшовиків, оскільки вони не могли змусити селян боротися проти такої абстракції, як більшовизм, але могли мобілізувати їх проти уявної єврейської загрози. Вейдлінгер також виявляє фактор покоління: злочинцями часто були молоді селяни, які виросли під час світової війни, революції та громадянської війни; ця бруталізація спонукала їх до насильства, яке їхні батьки часто відкидали. Соціалізація в російській імператорській армії з її звичним антисемітизмом стала ще одним джерелом буденних антисемітських настроїв, під вплив яких підпало багато людей. Був і релігійний аспект: війна більшовиків проти православ’я дозволила антисемітам представити більшовизм як продукт єврейських інтриг. Крім того, українські селяни ототожнювали євреїв з містами, тому можна сприймати насильство як результат етнізації розриву між містом і селом в Україні. Вейдлінгер стверджує, що ненависть до євреїв репрезентувала відсутність ідеології, була способом пояснення жахів, які спіткали країну.
Вейдлінгер виважено оцінює відповідальність керівництва УНР за насильство. Він проводить межу між керівництвом УНР та її воєначальниками і військами: «Високі ідеали кабінету Директорії та інтелектуальних еліт, які його підтримували, не поділяла решта військового керівництва» [11]. У дослідженні подій в Житомирі наголошується, що в них винні місцеві воєначальники, а не сама Директорія. Автор підкреслює, що Симону Петлюрі не вистачало контролю на місцях, особливо над воєначальниками. Водночас він відзначає як небажання влади УНР допомагати, так і практичну обмеженість їхніх можливостей це зробити. Крім того, Вейдлінгер припускає, що Директорія була винна в тому, що залишила свої війська недостатньо забезпеченими і тому схильними до грабунків. На додаток, своїми словами та діями її представники не давали військам чіткого розуміння того, що насильство проти євреїв суворо каратиметься. Створення слідчої комісії щодо подій в Проскурові Вейдлінгер називає досить цинічним: місто вже не було під контролем УНР і потрібно було покращувати імідж уряду, особливо серед міжнародної спільноти. Петлюра засудив погроми лише тоді, коли його армія вже розпадалася і йому потрібна була допомога союзників, а не тоді, коли його війська справді вчиняли погроми.
Ця суміш високих ідеалів, обмеженої влади на місцях, цинізму та небажання діяти дуже правдоподібна. Особисто я пішов би трохи далі: я вважаю, що можна визначити причиною нерішучості УНР почуття багатьох осіб на різних рівнях уряду та держави, що євреї нібито викликали насильство на себе тим, на їхню думку, що не підтримували українську владу. Коменданти міст Дубно та Кременець проявили це переконання, коли стягнули надзвичайний податок з місцевих єврейських громад як покарання за їхню уявну нелояльність до УНР [12]. Навіть деякі офіційні особи, яким було доручено притягнути до відповідальності винуватців погромів, вважали євреїв ворожими. Коли Міністерство у справах євреїв звернулося до Міністерства юстиції з проханням розслідувати українські підрозділи, які поширюють антисемітські листівки та пропаганду, Міністерство юстиції звинуватило Міністерство у справах євреїв у тому, що воно хоче «взяти під свою опіку всіх євреїв, навіть якщо вони більшовики і Троцькі-Бронштейни». Міністерство юстиції звинуватило Міністерство у справах євреїв, стверджуючи, що воно «ображає нашу армію, наші національні почуття і, без сумніву, підкреслює своє вороже ставлення до нашої національної справи» [13].
Є свідчення, що Петлюра поділяв цю думку. Як згадує Вейдлінгер, коли Петлюра був у Житомирі під час другого погрому, він видав прокламацію, у якій стверджував, що більшовицька влада налаштувала народ проти «цих нових московських грабіжників і євреїв» [14]. У липні 1919 р. він зустрівся з делегацією єврейських лідерів, щоб обговорити погроми. Петлюра обіцяв вжити заходи проти своїх військ, але просив, щоб делегація вплинула на свої громади, щоб вони виступили проти більшовиків; він вказав на сусідню українську провінцію Галичину, де євреї нібито підтримали українців проти поляків і отримали за це вдячність населення. Це було натяком на те, що безпека євреїв залежала від їхньої лояльності до УНР [15]. Антисемітське насильство не було політикою українського уряду. Багато національно свідомих українців активно боролися з погромами. Проте в уряді були ті, хто прихильно ставився до виправдань погромників, навіть коли вони виступали проти спалахів антисемітизму та підтримували, принаймні в принципі, єврейську національну автономію.
Як і личить найповнішому дослідженню погромів англійською мовою на сьогоднішній день, Вейдлінгер розглядає наслідки насильства в наступні десятиліття. Погроми призвели до масового переміщення єврейського населення України: одні виїхали в міста України, інші – до Росії, треті – до Центральної Європи, Північної Америки та Палестини. Ті, хто втік до Радянського Союзу, зіткнулися з антисемітськими упередженнями і дискримінацією, зокрема у формі міфу про юдеобільшовизм. Як показує Вейдлінгер, у радянській Україні і Криму також існувала напруга між євреями та їхніми сусідами. Процес над Шварцбардом у Парижі загострив розрив між єврейською та українською громадами.
Така довгострокова перспектива дозволяє Вейдлінгеру дослідити його тезу, відображену в назві монографії, про те, що погроми були попередниками Голокосту. Однак він детально не розробляє цю тему, головним чином торкаючись її у вступі й останньому розділі. Це аж ніяк не анахронічний аргумент, який розглядає пізніші події в попередніх, а скоріше інтерпретація, заснована на досвіді жертв погромів громадянської війни: насильство в колишній Російській імперії дало євреям справжнє відчуття того, що вони зіткнулися з винищенням як народ; вони вже уявляли Голокост таким, яким він стався, за два десятиліття до того, як він став реальністю. Останні тенденції досліджень у цій сфері, які зосереджені на Голокості на сході, ролі місцевих злочинців і вбивствах поблизу від місця проживання, виявили схожість між цими двома періодами. Є спільні риси у виправданнях, формах і місцях насильства. Погроми громадянської війни переконали багатьох в Радянському Союзі, що насильство проти євреїв було прийнятною відповіддю на ексцеси більшовизму. Злочинці продовжували виправдовувати своє насильство, стверджуючи, що євреї відповідальні за більшовицькі звірства. Німці використали цей юдеобільшовицький міф, щоб під час Голокосту знайти спільну мову з місцевим населенням. Другий погром у Львові наприкінці липня 1941 р. німці назвали «петлюрівськими днями», сподіваючись втягнути українців у насильство, щоб помститися за Петлюру.
Була схожість у формах насильства; «дні Петлюри», наприклад, нагадували колишнє насильство своїм карнавальним характером, актами грабунку та приниження, поєднанням злочинців у формі й цивільних, а також використанням радянських злочинів як приводу для вбивства. Звичайно, Вейдлінгер бере до уваги розбіжності, перш за все центральну роль у 1941 р. дозволу, заохочення та підбурювання з боку зовнішньої сили – нацистів. Тим не менш, участь місцевих жителів у погромах часів Голокосту була звичайним явищем. Крім того, Голокост мав найбільшу кількість загиблих у місцях погромів часів громадянської війни. Ті, хто брав участь в насильстві на місцевому рівні в 1940-х рр., були свідками такого насильства двадцять років тому. Вони мали можливість знищити тих, хто вижив, і, отже, знищити нагадування про попереднє кровопролиття. Деякі з представників місцевої допоміжної поліції, яка працювала на нацистів, брали участь у громадянській війні; Вейдлінгер наводить цікаві приклади з архівів СБУ в Києві. Таке дослідження зв’язків між двома періодами насильства є, мабуть, найбільш цікавою тезою Вейдлінгера. Це, безперечно, заслуговує на подальше вивчення, зокрема щоб побачити, чи можливо знайти більш конкретні зв’язки між двома епізодами в документах того часу. Судячи з матеріалів, які цитує Вейдлінгер з архіву СБУ, можливе просопографічне дослідження представників допоміжної поліції Другої світової війни, які воювали у громадянській війні.
в листопаді 1918 р.
Збалансована, добре обґрунтована монографія Вейдлінгера також дає відповідь на актуальне питання про те, як можна написати історію українсько-єврейських стосунків, зокрема тих періодів, коли прихильники української національної справи чинили масові вбивства євреїв, у той час, коли російська держава використовує цю історію, щоб виправдати своє незаконне та смертоносне вторгнення в Україну. Зрозуміло, що цей російський міф базується на спотворенні історії й не відображає зацікавлення стражданнями євреїв. Путін – сам прихильник антисеміта Денікіна [16], чиї війська вчинили погроми з десятками тисяч єврейських жертв, – засуджує Петлюру як нациста [17] не через антисемітське насильство його військ, а через його віру в незалежну Українську Державу. Це ґрунтується на російському розумінні фашизму та нацизму не як антисемітських і антидемократичних ідеологій, а як західних форм «русофобії», терміну, яким часто зловживають і який часто означає не що інше, як критику чи опозицію до російської державної політики [18].
Вейдлінгер показує науковцям, як запобігти використанню недобросовісними діячами своїх досліджень для таких пропагандистських цілей. Його наукові розвідки є ретельними й базуються на широкому переліку архівних джерел. Він пише тверезо, без сенсаційних заяв, але з глибоким співчуттям до жертв насильства. Він називає злочинців поіменно, а не посилається на абстрактні сили, які представляють цілі нації. Він також досліджує повний спектр антисемітського насильства та усі групи погромників, включаючи поляків і росіян різних світоглядів. Водночас він не прагне оминути складні питання про відповідальність за насильство, вчинене українськими військами. Це єдиний спосіб орієнтуватися в історіографічному «мінному полі», створеному російською державною інструменталізацією та спотвореннями, з одного боку, й українськими припущеннями про те, що обговорення погромів свідчить про бажання очорнити всіх українців як погромників [19], – з іншого. Це надзвичайно вражаюче досягнення, яке робить ще більш яскравими читабельнісь і доступність роботи. Немає сумніву, що це буде класична робота про погроми на багато років уперед, яка матиме широку читацьку аудиторію серед науковців та звичайних читачів.
Переклад з англійської Дмитра Аладька
У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.
Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».
Читайте також:
Лариса Білоус. «У центрі цивілізованої Європи»: роздуми на полях книжки
Джеффрі Вейдлінгер. Відповідь на зауваги та рефлексія автора книги.
Посилання та примітки
1. Див. дискусію: Joshua M. Karlip, “Between Martyrology and Historiography: Elias Tcherikower and the Making of a Pogrom Historian,” East European Jewish Affairs, 38, 3 (2008): 264–267.
2. Saul S. Friedman, Pogromchik. The Assassination of Simon Petlura (New York: Hart Publishing Company, 1976).
3 Henry Abramson, A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917–1920 (Cambridge, Mass.: HURI, 1999).
4. Lars Fischer, “The Pogromshchina and the Directory: A New Historical Synthesis?,”
Revolutionary Russia, 16, 2 (2003): 47–93; idem, “Whither pogromshchina – historiographical synthesis or deconstruction?,” East European Jewish Affairs, 38, 3 (2003): 303–320.
5 Irina Astashkevich, Gendered Violence: Jewish Women in the Pogroms of 1917 to 1921 (Boston, Mass.: Academic Studies Press, 2018); Thomas Chopard, “Sexual Violence during Pogroms: The Civil War in Ukraine as a Laboratory for Anti-Jewish Violence (1917–22),”Ukraina Moderna, 29 (2020): 258–288.
6 Christopher Gilley, “Beyond Petliura: The Ukrainian National Movement and the 1919 Pogroms,” East European Jewish Affairs, 47, 1, (2017): 45–61; idem “Beat the Jews, Save… Ukraine: Antisemitic Violence and Ukrainian State-Building Projects, 1918–1920,” Quest. Studies in Contemporary Jewish History, 16 (2019)
7. Brendan McGeever, Antisemitism and the Russian Revolution (Cambridge: CUP, 2019); Elissa Bemporad, Legacy of Blood. Jews, Pogroms, and Ritual Murder in the Lands of the Soviets (Oxford: OUP, 2020).
8. Володимир Сергійчук, Погроми в Україні: 1914–1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських архівах (Київ: Вид. імені Олени Теліги, 1998); idem (ed.), Симон Петлюра і єврейство (Київ: Бібліотека українця, 1999).
9. В. Верстюк, О. Лупандін, «Сучасні інтерпретації революційної доби 1917–1921», Революційна доба 1917–1921 років у системі координат сучасної історіографії. Збірник наукових статей, ред. В. Ф. Верстюк. НАН України. Інститут історії України (К.: Інститут історії України, 2020), 49–51.
10. Jeffrey Veidlinger, In the Midst of Civilized Europe. The Pogroms of 1918–1921 and the Onset of the Holocaust (London: Harper Collins Publishers, 2021), 16.
11. Veidlinger, In the Midst, 104.
12. Сергійчук, Погроми, 247.
13. Gilley, “Beyond Petliura,” 52–53.
14. Veidlinger, In the Midst, 161.
15. Сергійчук, Погроми, 316–317.
16. Marlene Laruelle, Margarita Karnysheva Memory Politics and the Russian Civil War. Reds Versus Whites (London: Bloomsbury Academic, 2020).
17. Марічка Набока, Дмитро Джулай. «Чи відповідальний Петлюра за вбивства 50 тисяч євреїв?»
18. Jeremy Hicks, “World War II symbolism runs deep in Ukraine-Russia standoff”
19. Див., наприклад, Оксана Дудко, «“Нові архіви” та інтерпретації погромів 1919 року в Україні: рецензія на збірник статей»
