Між 1918 і 1921 роками, під час заворушень і насильства, характерних для революційних часів в Україні, близько 40 тис. євреїв було вбито під час більш ніж тисячі антиєврейських заколотів і військових акцій – і те, й інше зазвичай називають погромами – приблизно в п’ятистах різних місцях. Ще 60 тис. євреїв згодом померли від голоду й травм, отриманих у результаті насильства, або від хвороб та наслідків, безпосередньо пов’язаних з погромами. Життя багатьох інших було зруйновано. Приблизно 600 тис. єврейських біженців були змушені тікати через кордони, а ще мільйони були переміщені всередині країни. Близько двох третин усіх єврейських будинків і більше половини всіх єврейських підприємств у регіоні було пограбовано або знищено. Погроми спричинили травму в постраждалих громадах щонайменше на одне покоління та викликали тривогу в усьому світі.
Це була не перша хвиля погромів на цій території, але її масштаби перевершили попередні спалахи насильства за колом учасників, кількістю жертв і глибиною варварства. Українські селяни, польські міщани та російські солдати безкарно грабували своїх сусідів-євреїв, викрадаючи майно, яке, на їхню думку, належало їм по праву. Озброєні бойовики за мовчазної згоди та підтримки значних верств населення рвали євреям бороди, розривали сувої Тори, ґвалтували єврейських дівчат і жінок й у багатьох випадках катували євреїв-містян, перш ніж зібрати їх на ринкових площах, вивести на околиці міста та розстріляти.
Це насильство відбувалося під час жорстокого періоду в історії регіону, коли сотні тисяч інших також загинули від голоду, війни та хвороб. Але, як я показую у своїй книзі «Посеред цивілізованої Європи», євреї були виокремлені для фізичного знищення фактично усіма сторонами конфлікту та були свідомо обрані мішенню на основі їхньої етнічної приналежності. Більшовики звинувачували євреїв у тому, що вони буржуазні капіталісти, а буржуазні капіталісти звинувачували їх, що вони більшовики. Поляки звинувачували євреїв у симпатіях до українців, а українці – у симпатіях до поляків. Росіяни звинувачували їх у тому, що вони німецькі шпигуни, а німці – в проросійських настроях. Оскільки єврейське населення не було зосереджене в одній конкретній географічній зоні, а розпорошене по містах, вони самі не могли претендувати на територіальний суверенітет і тому шукали союзи і партнерства з різними політичними та національними партіями.
Я назвав свою книгу «Посеред цивілізованої Європи», щоб привернути увагу до іронії, що таке насильство та заворушення могли статися в Україні, новій незалежній державі, яка обіцяла розпочати нову еру миру й стабільності, засновану на соціалістичних принципах і обіцянках національної автономії. Українські Універсали, у яких викладалися цілі нової держави, чітко включали євреїв та інші етнічні меншини і обіцяли їм широкі права, такі як право використовувати мову їдиш і право керувати своїми внутрішніми справами з пропорційним розподілом державних коштів. Мали б бути єврейські школи, лікарні, будинки престарілих, сиротинці, заклади соціального забезпечення та охорони здоров’я – усі вони мали функціонувати на їдиш. Значна частина єврейської громадськості в усьому світі сприйняла створення Української Держави, розглядаючи її як зразок етнічної та національної співпраці.
Однак цей момент взаємного визнання тривав недовго. Через кілька місяців після заснування Українській Народній Республіці загрожували численні армії загарбників: з півдня прибула монархістська армія колишніх російських імперських офіцерів, відома як Добровольча південноросійська армія або «білі»; зі сходу – більшовицька Червона армія; із заходу – поляки. Селяни-повстанці створили власні осередки влади по всьому регіону. Перехід у нову війну – після років боїв у Великій війні – сприяв атмосфері недовіри та знищив дух співпраці, який прагнули створити Універсали.
Але найбільшою загрозою українській незалежності була більшовицька Червона армія, яка стала остаточним переможцем у революційній війні. Видима присутність низки осіб єврейського походження в керівництві Червоної армії, головним чином Льва Троцького, культивувала популярну концепцію, яку підживлювали лідери контрреволюції, що євреї та більшовики – це одне й те ж. Асоціювання євреїв з більшовиками впливало на афективний настрій солдатів, подібні переконання були вкорінені в їхньому світогляді й активно пропагувались поваленим царатом, який звинувачував євреїв у всьому революційному русі. Багато хто вважав, що боротьба з більшовизмом вимагала знищення євреїв.
Хоча деякі з перших погромів були здійснені Червоною армією, Троцький був першим військовим командиром, який вимагав припинити антиєврейське насильство серед своїх військ. У результаті багато євреїв почали бачити в більшовиках своїх захисників і приєдналися до Червоної армії та більшовицької бюрократії, щоб отримати захист. Приплив євреїв до більшовицького руху сприяв народним асоціаціям євреїв з більшовиками, заклавши підґрунтя наступного конфлікту через двадцять років.
Михайло Гаухман у своїй вдумливій рецензії погоджується з тим, що багато українців розглядали євреїв як «внутрішнього ворога» чи «суспільне зло» й ототожнювали єврейського торговця з єврейським революціонером. Таким чином, коли вони бачили «сивоголового чоботаря», вони думали про Троцького і спрямовували свій гнів проти того, кого вони бачили як місцевий прояв більшовицької влади. Гаухман пропонує теоретичне розмежування між розглядом антисемітизму як «зла», яке він бачить як нерозв’язну абстракцію, і як «проблеми», для якої є рішення. Він стверджує, що перше ризикує створити розрив між євреями та українцями, як це сталося під час процесу Шварцбарда. Здебільшого я намагаюся уникати терміна «антисемітизм» у своїй книзі, оскільки погоджуюсь, що він часто більше затемнює, ніж просвітлює. Насильство, яке мало місце в Україні як під час революційної епохи, так і під час Голокосту, можна пояснити політичними, економічними, соціальними та релігійними термінами. Євреї ставали мішенню, тому що в них бачили прояв більшовизму або тому що, як вважалося, вони мали політичні симпатії до ворога. Цей конфлікт також можна розглядати як результат економічної та соціальної конкуренції між переважно єврейським містом і переважно християнською сільською місцевістю. У будь-якому випадку ті, хто нападав на євреїв, спиралися на існуючі релігійні стереотипи, принижуючи своїх сусідів-євреїв.
Гаухман також правильно вказує на подібність між моєю власною роботою та роботою Еліси Бемпорад, чия остання книга «Спадщина крові» також стосується погромів у Країні Рад. Як і моя робота, книга Бемпорад показує, як убивства та руйнування під час погромів знизили моральні перешкоди щодо подальшого насильства проти євреїв і підштовхнули євреїв до більшовиків. Бемпорад стверджує, що радянська влада представляла погроми як пережиток царського минулого і вихваляла більшовизм за те, що він успішно подолав це минуле.
На мою роботу вплинула не лише Бемпорад, а й низка інших вчених, які дійшли подібної аргументації: Ірина Асташкевич – про гендерне насильство під час погромів; Олег Будницький – про антиєврейське насильство часів громадянської війни; Вільям В. Гаген, Каміль Кієк, Артур Марковський і Конрад Зелінський – про погроми в Польщі; Генрі Абрамсон – про український уряд і євреїв; Лідія Мілякова – про погроми в Україні й Білорусі; а також роботи Еліаса Черіковера та Джозефа Шехтмана, які першими привернули увагу до погромів і чиї зусилля задокументувати їх зробили можливим моє власне дослідження.
Крістофер Ґіллі, чия робота також вплинула на мене, вказує на різноманітність ролей, які євреї виконували в революційну епоху. Були люди єврейського походження, які служили в усіх головних українських урядах – від Центральної Ради до Української Народної Республіки Симона Петлюри і навіть Гетьманату Павла Скоропадського. Були євреї, які підтримували Білу армію Денікіна, вірячи, що вона запровадить закон і порядок, і були, звичайно, євреї, які вирішили стати на бік більшовиків. Ґіллі також зазначає, що багато різних видів насильства були класифіковані як погроми, починаючи від локальних заворушень і закінчуючи повномасштабними військовими діями, що є ситуацією, яка відкидає будь-яке однопричинне пояснення. Натомість він погоджується з моєю позицією, що в основі насильства були численні соціальні та політичні фактори, хоча він і покладає більшу відповідальність на Петлюру.
Лариса Білоус дає найбільш критичну рецензію, відкидаючи моє дослідження як «неакадемічне» та «науково-популярне» незважаючи на те, що моя книга заснована на оригінальному дослідженні й містить 1 193 виноски з посиланнями на тисячі сторінок архівних документів і сотні інших робіт вісьмома мовами. Хоча свій докторський ступінь я отримав з російської історії, вона бачить мене як єврейського історика, а не як історика Східної Європи, начебто не можна бути фахівцем в обох галузях. На жаль, вона пропонує карикатуру на мої аргументи, а не серйозну критику слів, які я насправді написав. Наприклад, Білоус звинувачує мене в тому, що я представляю Україну як «розсадник антисемітизму», повний «кровожерливих українських націоналістів». Насправді книга демонструє велику підтримку українського націоналістичного проєкту, задуманого Українською Народною Республікою, і показує, як євреї в усьому світі підтримали це починання. Я повністю відкидаю думку про те, що в українському націоналізмі є щось антисемітське, і насправді стверджую протилежне – що низка конкретних історичних і соціологічних обставин призвела до насильства в Україні. Вплив революції та насильства тієї епохи створили атмосферу підозрілості й пошуків цапа-відбувайла, у якій, як вважалося, були приховані вороги. Український національний проєкт демонстрував багато перспектив, поки його не знищили іноземні вторгнення з боку новонародженої Польської Республіки, більшовицької Червоної армії та Білої добровольчої армії.
Коли німці вторглися в червні 1941 р., вони змогли успішно інструменталізувати триваючу травму насильства революційної доби. Їм це вдалося не через національний характер українців, а тому що територія, яку вони загарбали, ще відчувала на собі наслідки звірств, які сталися двадцять років тому. Німці несуть основну відповідальність за Голокост: у Гітлера була маніакальна одержимість знищенням євреїв, яка спонукала до «остаточного вирішення», а нацистська расова політика виправдовувала та заохочувала знищення шести мільйонів євреїв. Але наукова література на цю тему не підтримує ідею про те, що нацистська Німеччина «повністю відповідальна за Голокост», як стверджує Білоус. Голокост був явищем усього континенту. Гітлер не зміг би досягти успіху без підтримки мільйонів людей від Франції Віші до Райхскомісаріату «Україна». Місцеві обставини та історія вказують на те, як відбувався геноцид євреїв, а в Україні погроми 1918–1921 рр. були невід’ємною складовою цієї історії.
Моя точка зору полягає не в тому, що погроми «є ключем до розуміння масового знищення єврейського населення», як припускає Білоус. Я радше бачу погроми як один додатковий фактор серед багатьох, хоч про нього часто забувають. Серед інших причин, які я згадую, – «християнський теологічний антиюдаїзм, расові теорії ХІХ ст., соціальна заздрість, економічні конфлікти, тоталітарні ідеології, державна політика, яка стигматизувала євреїв, і вакуум влади, створений розпадом держави» (р. 9), і цей список у жодному разі не є вичерпним. Я стверджую, що погроми «встановили насильство проти євреїв як прийнятну відповідь на ексцеси більшовизму» (р. 10), внесли вбивства євреїв у колективну пам’ять і створили кризу біженців у Німеччині, яку ранні нацисти використали, щоб заручитися підтримкою для свого проєкту. Нацисти мотивували колабораціоністів, прирівнюючи євреїв до більшовиків, спираючись на ті самі наративи, з якими українські селяни та російські бойовики масово винищували євреїв у революційні часи. Ці фактори також слід враховувати при розумінні траєкторії геноцидного насильства, яким був Голокост.
Після публікації моєї книги восени 2021 р. спадщина революційної епохи та українського руху за незалежність була використана урядом Путіна в його агресивній війні проти України. Хоча сучасне зловживання цією історією не було частиною моєї книги, я погоджуюся з Крістофером Ґіллі, що вигаданий Путіним міф про фашистську Україну не має нічого спільного з історичною реальністю революційної доби, особою Симона Петлюри чи навіть з історичним українським ставленням до євреїв. На мою думку, Путін боїться поширення в Україні плюралістичної демократії, а не фашизму.
Але було б помилкою ігнорувати темнішу частину історії короткої доби української незалежності під час революційної епохи. Я розумію, що це нелегко. Я живу в Сполучених Штатах, де американцям знадобилося більше 250 років, щоб побороти важке минуле нації. Тільки зараз ми в Америці починаємо розуміти, що означає те, що наші батьки-засновники були рабовласниками і що наша країна була побудована на спинах рабів та корінних американців. Україна теж має важке минуле. Сьогодні, коли країна захищається від російської агресії, можливо, не час переосмислювати історію. Але завтра, коли світла, демократична, плюралістична та вільна Україна вийде з цієї жахливої війни, я сподіваюся, що чесна взаємодія з історією країни – особливо з її найважчими моментами – допоможе окреслити контури нової України.
Переклад з англійської Дмитра Аладька
У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.
Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».
Читайте також:
Лариса Білоус. «У центрі цивілізованої Європи»: роздуми на полях книжки
Крістофер Ґіллі. Переконливий і цікавий текст про погроми, якого давно не вистачало.
