ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Обговорення книги: Jeffrey Veidlinger. In the Midst of Civilized Europe: The Pogroms of 1918–1921 and the Onset of the Holocaust (2021). Єврейські погроми революційного періоду та їхні наслідки для українсько-єврейських відносин

Джеффрі Вейдлінгер – доволі відомий американський історик, який спеціялізується на дослідженні історії єврейства в Російській імперії та Радянському Союзі, зокрема на українських теренах [1]. У його новій монографії найперше привертає увагу підзаголовок «Погроми 1918–1921 і початок Голокосту». Тож автор прагне виявити зв’язок між погромами революційного періоду та Голокостом.

Нещодавно, 2019 р., побачила світ монографія Еліси Бемпорад «Спадщина крові. Євреї, погроми та ритуальне вбивство в Країні Рад» про наслідки антисемітизму початку ХХ ст. і погромів часів Української революції, які набули геноцидального характеру, для подальшого існування радянського єврейства [2]. На завершення огляду рецензованої книжки зіставляю ці тематично споріднені дослідження.

1

Монографія Вейдлінгера складається з «подвійного» вступу – проблемного та джерелознавчого – і п’яти глав. Перші чотири висвітлюють події Української революції 1917–1921 рр., а п’ята присвячена міжвоєнному періоду і початку Голокосту в Україні у 1941 р.

У проблемному вступі автор наголошує на трьох лініях зв’язку між погромами та Голокостом. По-перше, тогочасні публікації про погроми в єврейській пресі містили трагічну риторику катастрофи, аналогічну пізнішим висловлюванням про Голокост (p. 6–7) [3]. До речі, сам заголовок книжки «Посеред цивілізованої Європи» – це цитата зі статті американського їдишського видання “Der morgen zhurnal” од вересня 1919 р. про єврейські погроми в Україні (р. 241). У 1920–1930-і рр. погроми були частиною свідомости євреїв. Проте відомості часів Другої світової війни про концтабори, гетто і масові страти витіснили тему погромів із «переднього плану» колективної пам’яти [4]. Спостереження Вейдлінгера спонукає замислитися про формування «дискурсу Голокосту», що походить від попередніх уявлень про історичні трагедії єврейського народу і потребує окремих досліджень.

По-друге, погроми спричинилися до величезних потоків єврейських біженців у країни Центральної та Західної Європи, а також у США та Палестину. Велика чисельність біженців призвела не тільки до розквіту єврейської філантропії, а й до посилення антисемітизму і встановлення жорстких квот для іммігрантів зі Східної Європи (p. 7–9). Останнє, як ідеться наприкінці книжки, далося взнаки наприкінці 1930-х рр., коли євреї намагалися, ба не завжди мали змогу врятуватися з Німеччини та інших країн Центральної Європи (p. 330).

Перша глава присвячена періоду від першої хвилі погромів у Російській імперії 1881–1882 рр. до перших значних погромів революційних часів, тобто до початку «погромного» 1919 р. Автор здійснює екскурс в історію погромів із виокремленням низки важливих подій – Кишинівського погрому 1903 р., Житомирського погрому квітня 1905 р. й Одеського погрому 1905 р., а також наголошує на поширенні антисемітизму на початку ХХ ст., що виявилось у публікаціях «Протоколів сіонських мудреців» і фабрикації «справи Бейліса» (p. 29–36). В короткому огляді не йдеться про причини погромів, хоча було би корисно зіставити різні хвилі погромів і порівняти їхні чинники та обставини. Крім того, важливо додати, що у Правобережній Україні – центрі єврейського життя і центрі погромницького року в 1919 р. – впродовж кількох років напередодні Першої світової війни найпотужнішою політичною силою були праворадикали-«чорносотенці», які виголошували відверто антисемітські гасла [5].

Продовженням історії погромів став опис становища євреїв у прифронтовій смузі на початку Першої світової війни. Серед російських військовиків поширилася антисемітська шпигуноманія, російські солдати нападали на євреїв під час окупації Галичини у 1914–1915 рр. і «великого відступу» російської армії у 1915 р. та виселяли євреїв на захід – за «смугу осілости» (p. 37–41). Автор побіжно згадав про Львівський погром 1914 р., влаштований російськими військовиками, хоча міг би приділити йому більшу увагу й у такий спосіб перекинути місток од військового антисемітизму часів Великої війни до наступного революційного періоду, позаяк погромниками й у 1914, і в 1919 роках зазвичай виступали військовики, які призвичаїлися вбачати в євреях «законний» об’єкт насилля.

Історію початку Російської та Української революцій Вейдлінгер окреслив у кількох сюжетах: спершу представив початок революції очима Арнольда Марголіна – українсько-російсько-єврейського адвоката, мемуариста і проукраїнського політика, а вслід за цим виклав загальну історію українського націоналізму початку ХХ ст. з окремою увагою до постаті Симона Петлюри, потім перейшов до Української Центральної Ради та Української Народної Республіки (далі – УНР), їхнього протистояння з більшовицьким рухом і війни з Червоною армією (p. 43–57). Авторські екскурси надто короткі та їм бракує розгляду українсько-єврейських відносин до 1917 р. Останні за дореволюційних часів зрідка осмислювалися літераторами й політиками, хоча проукраїнські позиції того ж таки Марголіна і насамперед Володимира Жаботинського варті висвітлення.

Окремий пункт глави автор присвятив українсько-єврейським відносинам за часів «першої» УНР, коли єврейська громада, як і інші національні меншини, отримала право національно-культурної автономії. Єврейські партії вітали це право, проте не підтримали незалежність України, оголошену за Четвертим універсалом, через прагнення зберегти єдність з усім єврейством і з економічним простором колишньої Російської імперії (p. 58–61). Додам: і з культурним простором, якщо йдеться про євреїв великих міст, які інтегрувались у російську культуру, і з усім пролетаріятом колишньої імперії, якщо йдеться про єврейських соціял-демократів з «Бунду».

Вейдлінгер приділив чимало уваги мирним перемовам у Брест-Литовську між Четвертним союзом, Радянською Росією і УНР, позаяк ці перемовини та мирний договір стали актами міжнародного визнання нових держав. Прикметно, що більшовицьку делегацію автор описав очима мемуариста, австро-угорського дипломата графа Оттокара Черніна, який відзначив єврейське походження тих дипломатів із «цілковито фантастичними ідеями» (цит. по: p. 63).

Опріч дипломатичної історії, в книжці викладені й інші події зими 1917–1918 рр.: створення Білої армії на Півдні Росії та перші напади на євреїв з боку солдатів – як українських бійців (із січня 1918 р.), так і червоноармійців (із березня того ж року). Особливу увагу автор звернув на напад загонів «Українського вільного козацтва» на євреїв київського Подолу через закид, буцімто євреї підтримали більшовицьке Січневе повстання 1918 р. на заводі «Арсенал» (p. 68). Справді, цей інцидент виглядає провісником пізніших погромів, скоєних частинами Дієвої армії УНР. Загалом цей пункт першої глави занурює читача в революційний час і окреслює політичну мапу України та Росії після більшовицького перевороту (p. 58–72).

Короткий виклад історії Української революції наведений і в наступному пункті, представляючи, так би мовити, «передпогромну експозицію». Оповідь відкривається інцидентом, який зазвичай не розглядають крізь призму українсько-єврейських відносин, але в якому були задіяні впливові українці та євреї. Цей інцидент – скандальне викрадення промисловця та фінансиста єврея Абрама Доброго, скоєне представниками Міністерства внутрішніх справ УНР. Добрий вів справи німецьких військ, уведених в Україну за Брестським миром, і входив до складу україно-німецько-австро-угорської фінансової комісії. Викрадення Доброго стало поштовхом до державного перевороту квітня 1918 р., коли німецькі війська розпустили Центральну Раду та привели до влади гетьмана Павла Скоропадського (p. 73–76).

Для точности відтворення подій і зацікавлення читачів наголошу, що виконавцем викрадення став Микола Красовський – колишній слідчий у «справі Бейліса», який сумлінно обстоював вірогідну «бандитську версію» вбивства Андрія Ющинського на противагу «кривавому наклепу» проти євреїв. Як на мене, «справа Доброго» – показовий випадок переплетіння особистих стосунків, політичних інтриг і фінансових інтересів, які неминуче відбивалися на міжнаціональних відносинах. Що цікаво, далі Вейдлінгер навів німецькі й австро-угорські звинувачення на адресу українських євреїв, буцімто вони заробляли на революції [NB: бодай самі співпрацювали з Абрамом Добрим. – М. Г.], поширювали антинімецьку пропаганду та працювали на Антанту. Тоді ж Скоропадський закидав євреям комунізм і скасував закон УНР про національно-культурну автономію, хоча продовжував співпрацювати з банкірами та промисловцями-євреями (p. 77–78).

Автор звертає увагу на єврейське походження революціонерів-терористів: Якова Блюмкіна – вбивці німецького посла в Радянській Росії Вільгельма фон Мірбаха; Фані Каплан, яка скоїла замах на Володимира Леніна; Леоніда Канегісера – вбивці Мойсея Урицького; Якова Юровського, який керував розстрілом Миколи II. Постаті цих російських революціонерів, котрі в очах представників єврейських національних сил виглядали відступниками, додавали популярности міту «жидобільшовизму» (p. 78–81).

Важливою подією в історії погромів та українсько-польсько-єврейських відносин став початок Української революції в Західній Україні. 22 листопада 1918 р. польські війська вибили зі Львова українські війська, роззброїли єврейську міліцію та розпочали погром, до якого долучилися містяни-поляки. Польські бійці закидали євреям і те, що вони наживалися на дорожнечі, й те, що поширювали більшовизм. Продовженням погромницької хвилі стали напади солдатів на євреїв у Варшаві та інших містах. Для Вейдлінгера Львівський погром 1918 р. був новим типом погрому, який був розпочатий військовиками після переможного бою за участю цивільних сусідів, під час якого євреям відмовляли у людській гідности (p. 84–87).

Того ж часу відбулася нова зміна влади у Наддніпрянській Україні. Гетьманський режим був скинутий унаслідок поразки Четвертного союзу та повстання українських лівих сил. Новий режим – Директорія, або «друга» УНР – спершу був підтриманий єврейськими силами (p. 89–90). Тож «передпогромна експозиція» була такою: в Україні настала революційна розруха і діяли різні війська, бійці яких мали тривалий воєнний досвід і для яких євреї були «законним об’єктом» застосування сили через беззахисність й уявну ворожість як капіталістів та більшовиків, а також – в очах польських шовіністів – як союзників українців.

Друга глава рецензованої книжки висвітлює найбільші погроми, скоєні Дієвою армією УНР: овруцький, два житомирських і проскурівський. Автор ретельно відтворює події, що дозволяє показати чинники окремих погромів: наприклад, поштовхом до Овруцького погрому січня 1919 р. стала відсутність чобіт в українських солдатів. Нагадаю: чоботар – одна з типових «єврейських» професій Східної Європи. А чим більшими були військові успіхи Червоної армії, яка у лютому 1919 р. вже взяла Київ і діяла на Волинському Поліссі, тим більше євреям закидали більшовизм, що й ставало причиною наступних погромів. З-поміж усіх своєю спланованістю та геноцидальним характером визначається Проскурівський погром [6]. Причому перші погроми на кшталт Овруцького не набули розголосу й не отримали реакції з боку політичного керівництва – Директорії та уряду «другої» УНР (p. 93–164). Відсутність протидії уможливлювала подальше поширення погромів.

На жаль, Вейдлінгер не аналізує причини ігнорування погромів керівництвом УНР і не розглядає проблеми управління в Українській Державі, що могло би пояснити читачам, як декларативно демократична і толерантна УНР, де був відновлений закон про національно-культурну автономію національних меншин та існувало окреме Міністерство єврейських справ, стала простором розгулу насилля. А спроби боротися з погромами розпочалися лишень у квітні 1919 р., коли територія УНР звузилася до Правобережжя.

Відзначу авторський розгляд рушійних сил погромів на підставі доробку науковців – класиків та сучасників – і на прикладі першого Житомирського погрому 1919 р. Річ у тім, що Овруцький погром був справою військовиків, а учасниками першого Житомирського погрому стали різні групи населення. Якщо за французьким психологом Ґюставом Ле Боном натовп – це колективна особистість з власними думками та почуттями, то за Зиґмундом Фройдом натовп визволяє приховані наміри особистости. Відтак, за Ле Боном, натовп погромників зробив житомирських християн антисемітами, а за Фройдом – погром дав змогу антисемітам «у душі» виявити себе «на ділі». А згідно із сучасним американським соціологом Марком Грановеттером, натовп породжує власні норми та вірування. Звідси солдати, які відкинули військову дисципліну і розпочали грабунок євреїв, показали цивільним нову норму поведінки (p. 130–131).

Третя глава висвітлює політичні перипетії 1919 р. Тоді Антанта вирішила підтримати Директорію проти більшовиків, а в Одесі висадилися французькі війська. На той час УНР не мала антисемітського іміджу, оскільки погроми не набули світового розголосу, чимало українських дипломатів були єврейського походження, та й представники Франції, «відповідальної» від Антанти за ситуацію у Східній Європі, самі сповідували антисемітизм, ототожнюючи євреїв із більшовиками. Натомість керманичам відновленої Польської Республіки доводилося виправдовуватися за погроми, вчинені військовиками, та запевнювати дипломатів країн Антанти, що національні меншини матимуть права і свободи у новій державі (p. 167–187).

Продовженням глави стала історія селянських повстань та погромів. Для селян євреї теж здавалися ворогами: євреї-капіталісти буцімто спекулювали зерном, а євреї-революціонери нібито прагнули привласнити землю, загнавши селян до комун (p. 189–190). Прикметним явищем стала поява самостійних отаманів, найвідомішим із яких став Никифор Григор’єв. Іншими подібними отаманами-погромниками з меншим територіяльним масштабом активности були брати Дмитро й Олекса Соколовські на Волині, Ілля Струк та Данило «Зелений» Терпило на Київщині (p. 191–215).

Того ж періоду, в травні 1919 р., більшовики розпочали пропагандистську кампанію проти антисемітизму під гаслом «Бути проти євреїв – бути за царя» і закликали євреїв до підтримки «червоних», що в очах деяких сучасників тільки наголошувало на тотожности між євреями та більшовиками (p. 197). Відзначу, що протидія антисемітизму з боку і більшовиків, і політичного керівництва УНР розпочалася одночасно, оскільки погромницька хвиля охопила Наддніпрянську Україну в перші місяці 1919 р., та й призвідниками насилля ставали бійці різних військ. Окрему увагу автор приділив погрому в містечку Словечне неподалік од Овруча, зображеного очима письменника Іцика Кіпніса. Цей погром був прикладом відносин між єврейськими містянами та українськими селянами, для яких євреї були то торговцями-здирниками, то більшовиками-антихристиянами (p. 217–230).

Автор знову звернувся до теми міжнародних відносин – ставлення держав Антанти до Другої Речі Посполитої та УНР на Версальській мирній конференції. Якщо право на відновлення Польської держави ніхто не заперечував, то Україну не вважали за політичного суб’єкта, роблячи ставку на «возз’єднання» Росії. Автор приділив чималу увагу ключовій ролі американського дипломата, представника США на Версальській конференції та очільника американської місії в Польщі Генрі Моргентау-старшого – вихідця з німецького єврейства. Що цікаво, Моргентау був супротивником сіонізму, звідки виходила його примирлива позиція щодо налагодження польсько-єврейського співжиття в новій державі, яку не сприймали ані польські, ані єврейські політики (p. 233–243). Тож од самого заснування Польської Республіки її громадське життя було просякнуте міжнаціональним суперництвом і домінуванням польського шовінізму, позначилося Українсько-польською війною 1918–1919 рр. і єврейськими погромами.

Четверта глава присвячена двом супротивникам: «білим» і «червоним». Збройні сили Півдня Росії, очолювані генералом Антоном Денікіним, були питомо антисемітською силою. Якщо в інших військах єврейські погроми були ексцесами, то для «білих» – правилом дії на українських теренах. Ба більше, призвідниками насильства ставали офіцери, та й сам Денікін висловлював антисемітські погляди. Натомість місцеві євреї вітали білогвардійців, не тільки заради демонстрації лояльности, а й тому, що євреї-підприємці встигли зіткнутися з більшовицькою експропріяцією приватної власности (p. 247–256). Прикладами «білих» погромів у книжці стали Фастівський погром вересня 1919 р. і Київський погром жовтня 1919 р. (p. 257–274). Криваві відносини між білим рухом і євреями показують, наскільки вкоренився образ «єврея-більшовика» як повсюдного ворога: навіть підтримка «білих» заможними та інтелігентними євреями не була в змозі заперечити це уявлення.

Окремий пункт глави автор присвятив Тетіївському погрому березня 1920 р. Після відступу «білих» та погрому від їхніх рук у містечку запанували більшовики, серед яких були й українці, і євреї. У березні Тетіїв захопив загін отамана Оверка Куравського й улаштував погром, який тривав десять днів, допоки в містечко не ввійшла Червона армія (p. 275–286). До речі, Куравський був нареченим Олександри Соколовської на прізвисько «Маруся Отаманша», сестри згаданих раніше отаманів (і теж погромників) Дмитра й Олекси Соколовських. Мені не зрозуміло, чому Вейдлінгер звернув таку увагу саме на Тетіївський погром. Напевно, ця подія вказує і на те, наскільки загроженим було становище євреїв, і на те, що євреїв рятували червоноармійці. Як тут не згадати парадокс, сформульований Елісою Бемпорад: чим більше євреям закидали більшовизм і через це чинили проти них насилля, тим більше євреї переходили на бік більшовиків [7].

Остання хвиля погромів революційного часу була спричинена польськими військами під час Радянсько-польської війни. Наступаючи на Київ, частини Війська Польського нападали на євреїв, а єврейські біженці рушили на території, підконтрольні Червоній армії (p. 288–294). Ситуацію переломив житомирській прорив Першої кінної армії під командуванням Семена Будьонного. Щоправда, для євреїв це означало подвійну загрозу: польські бійці «мстилися» євреям за поразки від «червоних», а будьонівці теж нападали на євреїв – спершу на Волині, а під час дальшого наступу – на Галичині. Трагедію 1920 р. Вейдлінгер зобразив очима російського письменника Ісака Бабеля – політрука Першої кінної армії та автора збірника оповідань «Кінармія» (p. 295–299). Певну увагу автор приділив і подіям у Південно-Східній Білорусі, куди восени 1920 р. вдерлася Народно-добровольча армія «білого» командира Станіслава Булака-Балаховича, у складі якої був і єврейський батальйон. Булак-Балахович заявив про відновлення Білоруської Народної Республіки (БНР), а його бійці влаштували серію погромів (p. 299–303).

Завершальна п’ята глава закільцьовує монографію, оскільки повертає читача до питання про наслідки єврейських погромів за революційних часів: біженство; розвиток доброчинности, зокрема американської організації «Джойнт»; поширення антисемітизму, наприклад у Німеччині періоду Веймарської республіки; збільшення єврейської громади Палестини, що призвело до загострення арабо-єврейських відносин; запровадження у США квот на імміграцію зі Східної Європи (p. 307–330).

Також автор присвятив фактографічний нарис «паризькому процесу» над убивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом. Ця частина книжки завершується словами українського політика Олександра Шульгіна до Арнольда Марголіна про катастрофічне значення процесу для українсько-єврейських відносин (p. 331–342). У подальшому викладі Вейдлінгер висвітлив наслідки погромів революційних часів і погіршення українсько-єврейських відносин із неочевидного ракурсу. Українські селяни поставали проти більшовиків у 1920–1921 рр., чинили опір колективізації та зазнавали геноцидного голоду в 1932–1933 рр., а радянська пропаганда називала повстанців і порушників хлібозаготівельних планів «петлюрівцями». Після погромів та «паризького процесу» подібний ярлик в очах євреїв був тотожний слову «погромники». Євреї ж були серед чекістів, які придушували селянські повстання, та активістів, котрі вилучали у селян продукти, як-от майбутній літературознавець і дисидент Лев Копелев (p. 343–348). Звідси випливає не висловлене автором, зате промовисте питання: чи ненависть українців до євреїв періоду погромів і прагнення євреїв помститися за це насильство вплинули на відносини між українцями та євреями у 1920–1930-і рр., коли вони опинялися по різні боки радянського режиму? Напевно, на це питання неможливо отримати відповідь. Як і на питання про вплив попереднього досвіду на поведінку українців щодо євреїв у 1941 р. Про початок Голокосту йдеться наприкінці книжки.

Іншими проблемними питаннями стала єврейська колонізація Південної України та Криму, ініційована «Джойнтом», і погіршення українсько-єврейських відносин в Галичині після «паризького процесу» (p. 348–352). Додам од себе: зв’язок колонізації з погромами простежується не тільки через діяльність «Джойнту», а й через переселення євреїв із міст і містечок унаслідок погромів, що приводило їх не лише до великих міст, а й до селянської праці. Завершується монографія оглядом погромів літа 1941 р. в Галичині та Західній Волині. Причому серед колаборантів, як указує автор, були колишні бійці Дієвої армії УНР і Збройних сил Півдня Росії (p. 355–370).

Таким чином, монографія Джеффрі Вейдлінгера являє собою нарис найвідоміших та добре задокументованих чи описаних погромів, хоч і без створення загальної картини подій, і простежує вплив погромів на українсько-єврейські відносини на інституційному й особистісному рівні. У книжці згадано і про російсько-єврейські, і про польсько-єврейські відносини, пов’язані з бойовими діями та погромними хвилями революційного періоду і питанням про визнання Антантою Польської Республіки в її «широких» кордонах, проте ці теми залишилися без розвитку. Загалом автору йдеться не тільки про початок Голокосту, як указано в заголовку книжки, а взагалі про період од початку 1920-х до 1941 р.

Розглянута монографія в мене створює враження продовження «лінії» Еліси Бемпорад. Вочевидь, задум Вейдлінгера не міг полягати в доповненні чи продовженні чужих досліджень. Тим паче праця над цими книжками, зважаючи на час їхнього виходу, мала здійснюватися почасти паралельно. Припускаю, що публікація книжки Бемпорад могла вплинути на коло питань, поставлених Вейдлінгером. До того ж Бемпорад – одна з тих науковців, хто читав чернетки Вейдлінгера під час його праці над книжкою (p. 447). Тож можу назвати монографії Бемпорад і Вейдлінгера прикладом заочної, через урахування здобутків колеги, та очної співпраці науковців, що дозволило розширити обрії нашого пізнання.

2

Завершивши огляд монографії Вейдлінгера і порівнявши її з монографією Бемпорад, пропоную зосередитися на трьох проблемних питаннях теми єврейських погромів та українсько-єврейських відносин з перспективи погромів. Перше питання – ставлення військовиків до євреїв. Причому бійців усіх тогочасних військових формувань.

Євреї за революційних часів – хоч у революційному та «погромному» 1905 р., хоч у теж революційному та «погромному» 1919 р. – уявлялися «соціяльним злом», у якому не могло бути суперечностей між різними гранями. Єврей-торговець чи ремісник, який під час інфляції підвищував ціни, і єврей-революціонер, який виступав проти капіталістів, котрі зокрема підвищували ціни, здавалися різним групам християнського населення спільниками, позаяк і ті, й інші були євреями. Звідси постає питання про конкретизацію цього «зла» в очах «суб’єктів уявлення» – військовиків.

Ризикну припустити, що євреї в їхніх очах поставали уявним «внутрішнім ворогом», аналогічним «відкритому» ворогу на фронті. Ворог на війні застосовує різні методи і спрямовує в бій різні роди військ. Причому кожен реальний та уявний «ворог», як і самі «ми», має вертикальну ієрархічну структуру, що включає й штабних командирів, і окопних рядових. Якщо євреї – «внутрішній ворог», то цей «ворог» має різні «роди військ»: і капіталістів – банкірів, торговців та промисловців, і революціонерів – більшовиків-терористів, і своїх «генералів» та «рядових». До «генералів», залежно від родів військ, належать хрестоматійні Ротшильди та місцеві багатії на кшталт Абрама Доброго – з одного роду військ; відомі з газет Лев Троцький і Яків Свердлов – з іншого роду військ. Наявні і численні «рядові» – як сивочолий чоботар та власниця лавочки на сусідній вулиці, так і більшовицький агітатор з-поміж учорашніх випускників гімназії у повітовому місті.

Звісно, вояки аж ніяк не були схильні до софістикованого мислення, але інтуїтивно, стикаючись з різними побутовими проблемами та військовими невдачами, зазнаючи впливу пропаганди, спрямовували свою агресію на ближчих тутешніх євреїв. Адже кожен єврей, який виробляв чи продавав потрібний солдату теплий одяг [8], кожен більшовик, який виявлявся євреєм, підтверджували загальне уявлення про «внутрішнього ворога».

Друге питання – ставлення євреїв до антисемітизму. У вступі Вейдлінгер звернув увагу на трагічну мову описів погромів у єврейській пресі. В юдейській релігійній традиції «жертовність» єврейського народу обумовлена його стосунками з Богом, і кожна історична трагедія спричинена певними «колективними гріхами». В єврейській інтелектуальній традиції теза про «жертовність» була збережена, але її пояснення полягало в особливому становищі євреїв як розсіяного народу. Сучасні історики піддають ревізії образ «жертви», звертаючи увагу на міжнаціональні відносини і політичну активність єврейства у конкретні історичні періоди [9]. Звісно, міркування про «жертовність» та спроби її деконструювати притаманні й іншим спільнотам і їхнім інтелектуальним традиціям включно з українською нацією.

Пропоную ризикований, але прикладний умовивід із уявлення про «жертовність»: якщо євреї – «жертва», то юдофобія (для домодерного світу) чи антисемітизм (для модерного суспільства) в їхніх різноманітних формах постають радше «злом» [10], ніж «проблемою». «Зло» – абстрактне, загальне та повсюдне, а «проблема» – конкретна річ: вона має причини і наслідки, які можна зрозуміти, а відтак вирішити, бодай пом’якшити. Однак саме «зло», а не «проблема» – зрозуміла для культури, завжди схильної до великих узагальнень, та й для моралі, яка користується бінарною опозицією «добро–зло». Звідси виникає питання про дзеркальну проєкцію єврейської ідентичности – антисемітизм як чинник єврейської ідентифікації. Наголошу, що острах «зла» мав реальні підстави: загрози та насилля проти євреїв, зокрема погроми, якщо йдеться про початок ХХ ст. І далі спробую застосувати свої міркування.

Третє питання стосується українсько-єврейських відносин крізь призму «паризького процесу». Вейдлінгер надто коротко його описав без аналізу аргументів з умовного «українського» та «єврейського» боку. Пропоную подивитися на «процес Шварцбарда» із перспектив «уроків історії», наголосивши на «історичних помилках» української та єврейської громадськости, які не дозволяли представникам двох народів знайти шляхи порозуміння. Якщо звернемося до української громадськости, то провідники УНР запізно розпочали боротися з погромниками і під час найбільших погромів не втручались у військові справи. Так, Симон Петлюра був цивільним керманичем попри звання Головного отамана. Однак його опоненти – Лев Троцький і Нестор Махно – теж були цивільними, які стали командувачами армій, і попри відсутність військового досвіду їм набагато краще, ніж Петлюрі, вдавалося підтримувати військову дисципліну та протидіяти погромникам. Тож відповідальність українських політиків полягала в перебуванні осторонь військових справ, і вони могли би визнати цю провину. Натомість вони тільки відкидали обвинувачення та називали Шварцбарда більшовицьким агентом, не маючи на це достатніх підстав. Парадоксально, що в такий спосіб ці політики, не будучи антисемітами, підігравали міту «жидобільшовизму» – фатальному ототожненню євреїв із більшовиками, яке й стало одним із мотивів погромів 1919 р. і пізніше погромів 1941 р.

Ставлення до антисемітизму як до «зла», а не до «проблеми», дозволяє пояснити позицію єврейської громадськости під час «процесу Шварцбарда». Адже на перший план вийшло абстрактне питання відповідальности Петлюри як Головного отамана «другої» УНР за єврейські погроми, а не конкретні питання про організацію цивільного та військового управління в УНР, що й уможливило погроми попри демократичність самих українських провідників і їхню орієнтацію на співпрацю з єврейськими партіями. Простіше кажучи, погроми спричинило не «велике зло», а «численні проблеми». Розгляд цих «проблем» міг бути цілком можливим на судовому процесі. Однак Шварцбард убив Петлюру, а не критикував УНР. Тож темою процесу стала відповідальність Петлюри, а не причини погромів. Адже виправдати Шварцбарда можливо було винятково за умови визнання провини Петлюри у масштабному насильстві – відвертому «злі», а не за те, що той був не в змозі організувати державне та військове управління в УНР. Тим паче, неодноразові згадки про Проскурівський погром на судових засіданнях буквально легітимізували почуття обурення щодо цієї геноцидальної події, на яку не зреагував Головний отаман.

На завершення відзначу парадоксальність міжнаціональної конфронтації. Під час «паризького процесу» з «єврейської» візії українці виглядали нацією, яка мала свій державний провід та своє військо, хай і тільки протягом трьох революційних років. Натомість з погляду «червоних» та «білих» український рух був не загальнонаціональною силою, а регіональною сепаратистською партією. Аналогічно для українських націоналістів обвинувачі Петлюри і захисники Шварцбарда поставали насамперед євреями та/або виразниками інтересів більшовиків, а не представниками різних сил та партій. Тож українсько-єврейські конфлікти – за всієї катастрофічности для євреїв і шкоди для українців – теж ставали чинниками націєтворення на Сході Європи.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину». 

Читайте також:

Лариса Білоус. «У центрі цивілізованої Європи»: роздуми на полях книжки

Крістофер Ґіллі. Переконливий і цікавий текст про погроми, якого давно не вистачало.

Джеффрі Вейдлінгер. Відповідь на зауваги та рефлексія автора книги.