ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Обговорення книги: Jeffrey Veidlinger. In the Midst of Civilized Europe: The Pogroms of 1918–1921 and the Onset of the Holocaust. New York: Harper Collins Publishers, 2021. «У центрі цивілізованої Європи»: роздуми на полях книжки

Напередодні Першої світової війни у Східній Європі проживало більше 6 млн євреїв. Більшість із них були підданими Австро-Угорської та Російської імперій: 2 246 000 (1910 р.) та близько 6 млн відповідно. Для порівняння, у Британії проживало 250 000 євреїв (1914 р.), у Франції – близько 100 000, у Німецькому Рейху – близько 617 000 [1]. Жодна з цих держав не була вільна від антисемітизму. Зрештою, на початку XX ст. Відень був єдиною європейською столицею, де антисемітизм був ідеологією правлячої політичної партії. Війна 1914–1918 рр., викликані нею біженство, примусові депортації, здійснені російським військовим командуванням, колапс імперій, розбудова на їхніх руїнах нових національних держав та хвиля погромів 1918–1921 рр. завдали непоправної шкоди єврейським громадам регіону, які вже менше ніж через два десятиліття були повністю знищені під час Голокосту. 

Тема погромів 1918–1921 рр. у Східній Європі завжди перебувала у тіні подій періоду Другої світової війни і насправді ще чекає на ретельні дослідження. Тож вихід книжки, яка звернулася до складної теми та ще й поставила перед собою амбітне завдання прослідкувати, як насильство революційного періоду «заклало основи для Голокосту», просто не міг залишитись непоміченим. Автором книжки є Джеффрі Вейдлінгер, авторитетний американський науковець, професор Мічиганського університету, перу котрого належить кілька дуже якісних досліджень з історії євреїв Російської імперії. Важливо наголосити, що ця його остання книжка є науково-популярним (не академічним) виданням, що неодмінно позначилось на її тональності та підході автора до дослідження. Науково-популярність уможливила розвиток досить контроверсійної теорії без максимального залучення попередніх наукових напрацювань, зокрема і з історії Голокосту, історії України та Східної Європи зазначеного періоду загалом. Книжка має дуже промовисту назву – «Посеред цивілізованої Європи: погроми 1918–1921 років і початок Голокосту», яка очевидно має викликати зацікавлення у якомога ширшої читацької аудиторії. Книжка не залишилась непоміченою: отримала Канадську єврейську літературну премію з історії та стала фіналістом премії Лайонела Ґелбера й Національної єврейської книжкової премії. 

Хоча тема складна та неминуче звертається до опису сцен насильства, книжка читається досить легко і загалом передає канву погромних подій на території українських земель у 1918–1921 рр. Вона складається зі вступу та п’яти частин. Останній розділ п’ятої частини можна вважати своєрідним висновком, бо саме у ньому автор намагається пов’язати погроми періоду постреволюційних війн та Голокост, і саме він найбільше перегукується за настроєм і ідеями зі вступом. Тож чи вдалося дослідникові довести цей зв’язок? 

У першій частині розглядається історія антиєврейського насилля у Російській імперії, вплив Великої війни, особливо примусові депортації єврейського населення з прифронтової зони та погроми, здійснені російською армією. Відповідно до хронології подій, автор переходить до Лютневої революції 1917 р., українського державотворчого процесу у буремну революційну добу та завершує розділ розпадом Австро-Угорщини. У другій частині автор аналізує погроми, шо сталися протягом перших місяців 1919 р. на Волині (погроми у Житомирі й Овручі) та Поділлі (Проскурів). Головними призвідцями погромів тут виступають афілійовані з армією УНР військові частини, які «карали» місцеве населення за «симпатію до більшовиків». Третій розділ звертається до антиєврейських погромів, учинених різними повстанськими групами, які функціонували у вакуумі влади, створеному поразками армії УНР та нездатністю українського уряду встановити контроль і порядок на території, на яку претендувала УНР. Повстанські загони, які складались переважно із селян, були головними призвідцями насильства, до якого долучались також місцеві жителі. Вейдлінгер тут наводить приклад селища Словечне (Словечно у книжці; Житомирщина). Четверта частина присвячена періодові, коли більшовики перемагають у війні проти УНР, Білої армії, війська Польської Республіки та організованого селянського спротиву. У цій частині автор приділяє увагу антиєврейському насиллю, основними призвідцями якого були «білі» війська, а також загони селян (погром у Тетієві, Київщина, березень 1920 р.) та демонструє, як «загальна терпимість до насильства зростала з кожним окремим епізодом» (р. 16). Остання частина книжки сфокусована на довготривалих наслідках погромів: біженству (внутрішнє і до країн Західної Європи), його впливу на наростання праворадикальних рухів у Європі та страху перед більшовизмом. Судові процеси над селянськими повстанськими ватажками за звинуваченнями у бандитизмі й примусова колективізація у радянській Україні, на думку автора, посилили вороже ставлення селян до радянської влади, а отже і до євреїв, які неодмінно з нею асоціювалися. І, нарешті, остання глава присвячена погромам, вчиненим німцями у червні 1941 р., та має за мету показати, як «нацисти експлуатували місцеву пам’ять» про погроми, використовували вже відомі місцевому населенню методи насильства та користались з поширеної серед населення ідеї юдеобільшовизму (p. 16).

Безперечно, Вейдлінгерові вдалося показати гуманітарну катастрофу, спричинену безкінечними війнами та відсутністю будь-якого порядку чи законності у регіоні. Його дослідження базоване на широкій джерельній базі і загалом передає атмосферу періоду, але чи допомагає її зрозуміти? Навряд чи. Головна небезпека криється у тому, що автор старався каузально пов’язати дві історичні події, але в процесі читання стає очевидно, що теорія не працює або принаймні є непереконливою.

Для Вейдлінгера погроми 1918–1921 рр. – це «інший khurbn [їдиш – знищення], інший голокост. Або, якщо висловлюватись точніше, справжній початок Голокосту» (p. 1). Виглядає так, що автор має вже готову версію розвитку подій. Він знає, що у цьому ж регіоні стався Голокост, а отже заздалегідь налаштований проєктувати своє знання про винищення євреїв під час Другої світової війни на погроми, які відбулися приблизно двадцять років до того, щоб довести зв’язок між ними. Для нього це приблизно та сама Україна, вогнище світового антисемітизму, і ті самі кровожерливі українські націоналісти, які з приходом німецьких нацистів до влади та початком Другої світової війни нарешті отримали нагоду остаточно винищити євреїв. При цьому Вейдлінгер так хоче довести вину українців, що майже готовий зняти вину з гітлерівської Німеччини. Принаймні у процесі читання (особливо вступу та останньої глави) складається стійке відчуття, що ініціатива розв’язання масового насильства належала саме місцевому населенню, бо ж вони вже вміли ненавидіти євреїв і добре знали, як ефективно здійснювати етнічну чистку. Для читачів, які добре обізнані з історією України та регіону загалом, необґрунтованість і, м’яко кажучи, натягнутість таких тверджень є очевидною, але для аудиторії, яка нічого (чи майже нічого) не знає про Східну Європу й Україну (а це більшість англомовних читачів), теорія Вейдлінгера може видатись цілком життєздатною, навіть якщо не дуже переконливою. 

Ерік Гобсбаум назвав «коротке» ХХ ст. (1914–1991 рр.) «віком екстремізму», або «добою крайнощів», тобто найбільш руйнівною добою в історії людства. Стара добра імперська Європа загинула у результаті Першої світової війни, і настала доба катастроф (міжвоєнний період та Друга світова війна), позначена тріумфом держав-націй, виникненням, підйомом та зрештою занепадом фашизму й комунізму. Масове антиєврейське насильство було частиною цієї буремної доби; воно було схоже на погроми XIX чи початку ХХ ст., але були й відмінності. Безумовно, наявна ескалація.  Як зазначає Вейдлінгер, між антиєврейськими погромами 1918–1921 рр. та довоєнними була велика різниця, а рівень насильства, кількість учасників і жертв були незрівнянно вищими. У період воєн, що точилися на українських землях по завершенні Великої війни, сталося більше 1 тис. погромів у більш ніж 500 населених пунктах, принаймні 40 тис. євреїв було вбито і ще 70 тис. померло від поранень (р. 3–4). У них брали участь чи не всі етнічні групи, які там проживали. Щоб зрозуміти логіку розвитку масового насильства, потрібно звернутись до комплексного (а не вибіркового) розгляду передумов. 

Вейдлінгер пояснює все тривкістю ідеї юдеобільшовизму серед народних мас України та, очевидно, Польщі, бо ж йдеться і про Галичину. Міф «жидокомуни» чи «юдеобільшовизму» був і є поширеним у всіх країнах та на всіх континентах. Ця конспірологічна теорія сягає корінням «Протоколів сіонських мудреців» (сфальсифікованих російською таємною поліцією на початку XX ст.). Відповідно до неї, існує всесвітня змова євреїв, які прагнуть встановити контроль над неєврейським населенням. У 1910-х рр. ця ідея трансформувалася у міф «юдеобільшовизму», згідно якого євреї «винайшли» комунізм і масово його підтримали, а отже є відповідальними за всі злочини більшовиків. Ідея «юдеобільшовизму» існує навіть у сучасному суспільстві. Юдеобільшовизм пояснює вибух антиєврейського насильства у 1941 р. в Галичині, яка у 1939–1940 рр. була під радянською окупацією. Тут справді антирадянські настрої були дуже свіжі, а відкриття в’язниць із закатованими НКВС десятками тисяч політичних в’язнів неминуче обернуло гнів місцевого неєврейського населення проти євреїв. Побутовий антисемітизм доклався до зростання нацизму і відіграв роль у геноциді єврейського народу у 1933–1945 рр., але вважати, що між погромами 1918–1921 рр. та Голокостом існував каузальний зв’язок, бо серед населення була поширена ідея юдеобільшовизму, – це радше свідчення нерозуміння (чи поверхового розуміння) історії регіону. 

Читаючи працю Вейдлінгера, важко не згадати про книжку Тімоті Снайдера, у якій він назвав Україну, Польщу, Білорусь і країни Балтії «кривавими землями». Саме тут, у серці Європи, у першій половині ХХ ст. нацистський та комуністичний режими вбили близько 14 млн людей. Населення пережило громадянську війну, голод 1921–1922 рр., колективізацію, Голодомор-геноцид 1932–1933 рр., Великий Терор 1937–1938 рр. Хоча Вейдлінгер присвятив міжвоєнному періодові одну главу, цей період однозначно не є для нього значущим у плані розуміння антиєврейського насильства періоду Другої світової. Він повторює поширену думку про те, що мовляв українці, які пережили Голодомор, ще більше ненавиділи через це євреїв. Але як тоді пояснити Голокост на білоруських територіях, де не було того голоду, який був в Україні? Таке нерозуміння історичного контексту можна пояснити тим, що автор не є спеціалістом ні з історії України, ні з історії Східної Європи – він спеціаліст з єврейської історії. Проте це не є виправданням ігнорування цілих пластів соціальної та політичної історії регіону. І дуже хочеться вірити, що це не була свідома маніпуляція історичними фактами, щоб довести теорію, яка розвалюється, якщо включити ширший історичний контекст. Бо відповідальність за Голокост цілком і повністю належить нацистській Німеччині, яка розпочала його задовго до того, як окупувала Східну Європу. 

Вже у самій назві книжки присутній мотив «цивілізованої», тобто Західної Європи, яка протиставляється відсталій та перманентно насильницькій Східній Європі, уособленій Україною. Назва «Посеред цивілізованої Європи» взята з листа Анатоля Франса, написаного у жовтні 1919 р. до Великих держав на захист євреїв Східної Європи: «У самому центрі цивілізованої Європи, на зорі нової ери, від якої світ чекає своєї хартії свободи та справедливості, існування цілого народу знаходиться під загрозою. Такі злочини ганьблять не тільки людей, які їх вчиняють, а й людський розум і совість» (p. 241 та присвята на p. vii). Але чи була Європа «цивілізованою» або що стояло за «цивілізованістю»? Бо очевидячки окрім високої культури та мистецтва це ще був колоніалізм та практики насильства у віддалених колоніях, зокрема насильство й геноцид, розв’язаний Німеччиною у Південно-Західній Африці (теперішня Намібія). Саме колоніалізм викликав розвиток євгеніки та расових теорій, які стали ідеологічним опертям Голокосту. Перед початком світової війни 1914 р. німецька влада використовувала щодо чорношкірих тоголезьких робітників і польських мігрантів у Східній Німеччині моделі контролю, як білі жителі американського Півдня використовували для домінування над чорним населенням [2]. На мою думку, дослідження європейського колоніалізму є значно продуктивнішим підходом, ніж намагання знайти зв’язок між двома хвилями антиєврейського насильства, які прокотилися Східною Європою у 1918–1945 рр.

У процесі читання книжки може скластися враження, що українські землі у 1918–1945 рр. були чимось цілісним. Автор не приділяє багато уваги тому фактові, що напередодні Першої і Другої світової війни не існувало української держави, яка включала б усі землі, що становлять сучасну Україну. Вейдлінгер згадує, що перед 1914 р. українські землі були поділені між Австро-Угорською та Російською імперіями, але потім пояснення геополітичної ситуації у регіоні майже зникає. Після польсько-радянської війни 1919–1921 рр. території, де проживали українці, були поділені між Польщею (Галичина та Волинь), Чехословаччиною (Закарпаття і Пряшівщина), Румунією (Буковина) та Українською РСР (усі інші землі). Крім того, у 1918–1919 рр. у Східній Галичині існувала Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові, яка у січні 1919 р. формально об’єдналась із УНР. Ця політична географія є дуже важливою для розуміння розвитку соціальних процесів у регіоні, бо всі вищезазначені держави мали свою (часто дуже відмінну) політику щодо єврейського населення. Зважаючи на геополітику, я не бачу причинного зв’язку між погромом, організованим німцями у Львові у 1941 р., та погромами в Тетієві, Житомирі, Проскурові, Овручі або інших локаціях українського Поділля, Полісся чи Півдня у 1918–1921 рр. Вже хоча б тому, що населення цих земель жило у дуже відмінних соціально-політичних і культурних реаліях. 

Хоча автор зауважує, що Україна, яка була частиною Речі Посполитої, була поділена між Австро-Угорською та Російськими імперіями, надалі йдеться саме про підросійську частину, де діяло російське імперське законодавство, за яким євреї були безправними членами імперського суспільства. В імперії Габсбургів, до якої входила Галичина та Буковина (а отже Львів і Чернівці), становище євреїв було незрівнянно кращим, але після відновлення польської державності у 1918 р. й переходу Південної та Північної Буковини до складу Румунії (за Сен-Жерменським мирним договором) їхнє становище суттєво погіршилось через наростання антисемітизму в обох державах. На жаль, читачі не дізнаються про це з книжки, бо автор не приділяє належну увагу історії регіону та тому, що у міжвоєнний період не існувало єдиної України у її сучасному розумінні, а отже не можна прямо проєктувати реалії однієї частини українських земель на їх іншу частину. Вейдлінгер сфокусований на російській/радянській Україні (це його спеціалізація), але не зрозуміло, як це надається до пояснення насильства у Галицькій Україні, зокрема у Львові (й ті декілька прикладів про осіб, які переїхали з Центральної України в Галичину по завершенні війн 1918–1920 рр., точно не допомагають авторові). 

У вступі також звучить тема пам’яті, проте знову ж це загальні твердження автора, нічим не підтверджені в основній частині книжки. На його думку, інформація про погроми збереглась у колективній пам’яті, «“спадщина жорстокостей”, залишена “українськими жахами” 1918–1921 рр., “досі не загоїлася повністю”», а «геноцид нацистської Німеччини з його безпрецедентним масштабом і жахливою кількістю смертей створив перспективу для свого роду прощення, можливість усунути докази минулих звірств і релятивізувати гріхи попереднього покоління, дозволити погромам бути забутими через набагато більше лиходійство» (p. 9).

На думку автора, «невпинне кровопролиття під час конфліктного формотворчого періоду розбудови держави [йдеться про УНР]  привчило населення до варварства та жорстокості. Коли прибули німці, охоплені антибільшовицькою ненавистю й антисемітською ідеологією, вони знайшли місце вбивства, яке існувало десятиліттями, де масові вбивства невинних євреїв врізались в колективну пам’ять, де неймовірне вже стало реальністю» (p. 8). Вейдлінгер вважає, що погроми показали всім, що масове винищення населення можливе, і взагалі Голокосту не було б без погромів 1918–1921 рр. в Україні. Проте «цивілізована Європа» знала і практикувала масове насильство задовго до погромів 1918–1921 рр. Та й не українці (чи поляки) прийшли у Західну Європу і почали там винищення єврейського населення, а якраз дуже навпаки.

Метою Вейдлінгера було пояснити, що Гітлер «не з’явився нізвідки, без натяку на майбутній апокаліпсис» (p. 4). На мою думку, дослідники історії Голокосту це вже дуже добре встановили, але автор книжки вважає, що саме погроми в Україні та Польщі є ключем до розуміння масового винищення єврейського населення під час Другої світової війни, при цьому він посилається на статті в американській пресі 1919–1923 рр. Єврейські активісти того часу писали зокрема, що «атмосфера, створена ними [погромами], посилювала антиєврейський дух і колись вибухне масовою бійнею євреїв» (p. 5). Та проєктувати думки сучасників на події, що стались через майже 20 років, й намагатися використовувати їх для підтвердження теорії – це принаймні ненауково. Автор наполягає, що «повне винищення євреїв в окремих містечках породило ідею, що євреїв загалом одного дня можна буде знищити». От тільки не відомо, яким чином (і чи взагалі?!) це надихнуло Гітлера написати автобіографічну книгу «Моя боротьба» (Mein Kampf), де він почав говорити про «новий порядок», озвучив ідеї антиславізму, своє бачення майбутнього світоустрою без євреїв та ідею життєвого простору (Lebensraum). Або ще краще – де зв’язок між цими погромами та рейхскомісаром Еріком Кохом чи Еріком Ґіммлером, рейхсфюрерами СС, які й визначали політику на окупованих територіях? Який зв’язок між Нюрнберзькими расовими законами 1935 р., «Кришталевою ніччю» 1938 р. у Німеччині, ритуалами приниження євреїв у щойно окупованому нацистами Відні в 1938 р. та погромами у постреволюційній Україні? Вейдлінгер вважає, що «ці дослідження [з історії Голокосту] розширили наше розуміння розподілу провини, включивши не лише таких віддалених лідерів, як Гітлер, абстрактні політичні філософії, як-от фашизм, і такі великі безособові організації, як нацистська партія, але й звичайних людей, котрі приймали рішення на місцевому рівні» (p. 8). Окремі представники місцевого населення брали участь в антиєврейських акціях, ініційованих нацистами, але це аж ніяк не можна проєктувати на все населення України. Фахівці з історії Голокосту, зокрема Дітер Поль, довели, що ставлення автохтонного неєврейського населення не було фактором, який визначав напрямок розвитку та кривавий фінал масового винищення євреїв у дистрикті «Галичина» чи Райхскомісаріаті «Україна» [3]. Тут у мене виникає лише питання, чи приймало місцеве населення якісь рішення. По-перше, хто конкретно мається на увазі, коли йдеться про «місцеве населення»? З тексту Вейдлінгера випливає, що це «звичайні люди» («ordinary men» Крістофера Браунінга), але чи справді вони мали вибір і чи можна так рішуче засуджувати людей, які самі підпадали від расову теорію Гітлера, а їх територія проживання була визначена як Lebensraum великої арійської нації? На жаль, Вейдлінгер про це не обмовився ні словом: ні про Східну Європу як «життєвий простір» арійської нації, ні про «антиславізм», ні про відсутність у Рейхскомісаріаті «Україна» місцевих організацій з антисемітською програмою (там взагалі не було політичних організацій окрім комуністичної партії). 

Автор зауважує, що історики «рідко шукали коріння Голокосту в геноцидному насильстві, скоєному проти євреїв у тому самому регіоні, де “остаточне розв’язання” почнеться вже через два десятиліття. Основною причиною цього недогляду була особлива увага до переслідувань євреїв у Німеччині, де антиєврейське насильство за десятиліття до приходу Гітлера до влади було відносно рідкісним, а також до нацистських таборів смерті в окупованій Польщі, де німецька бюрократія модернізувала й інтенсифікувала свої методи вбивства» (p. 8). Тож географія (той самий регіон і ймовірно ті самі люди) тут виступає важливим чинником, натомість роль нацистської Німеччини відсувається на задній план, бо ж «відомий факт», що погроми – це явище,  характерне саме для Східної «варварської» Європи. На мою думку, причини та передумови Голокосту варто шукати ще у часи до початку Великої війни і війн, які за нею слідували. Криваві 1910-і рр. бруталізували населення, зруйнували уставлені норми поведінки, викривили до невпізнаваного вигляду уявлення про моральність. Рівень насильства, який ще кілька років тому здавався немислимим, став буденністю. Це, звичайно, не є виправданням погромів чи взагалі насильства у будь-які його формі, але це також автоматично не означає, що через двадцять років населення цих територій легко візьметься за зброю і піде вбивати євреїв лише тому, що це дозволено і вони нарешті цього дочекались. На жаль, Вейдлінгер ігнорує ту обставину, що загони СС, які прийшли у радянську Україну і докладали багато зусиль для залученням (читай – примусом) місцевого населення до винищення євреїв, зіткнулися з проблемою – неєврейське населення дуже цьому опиралось [4]. Радянська влада зробила євреїв рівноправними громадянами, досить ефективно приборкала антисемітизм та змогла інтегрувати євреїв у радянське суспільство. Участь місцевих колаборантів у антиєврейському насильстві, розв’язаному німцями, аж ніяк не означає, що все населення було налаштоване агресивно проти євреїв. Інший проблемний момент – в окупованій нацистами радянській Україні (у складі до 1939 р.) не було тієї хвилі погромів, які були у Східній Галичині, що стала радянською у 1939 р. і яка на противагу, наприклад, Центральній Україні у 1918–1921 рр. не знала такого високого рівня антиєврейського насильства, яке пройшло територіями, що до 1917 р. були частиною Російської імперії [5]. Тож, очевидно, погроми 1918–1921 рр. ніяк не надаються до пояснення Голокосту на українських землях.

Автор є непослідовним у тому, як же визначити погромне насильство – як геноцид чи все ж етнічний бунт (ethnic riots). Погроми, «локалізоване шаленство насилля», відповідно до твердження автора, категорично відрізнялось від «систематичних розстрільних операцій в Україні» і видавалося вже «реліктом минулої доби» (p. 8). Тож і там, і там – екстремальне масове насильство і наявна ескалація. Тема геноциду (чи «геноцидних тенденцій», якщо йдеться про погроми 1918–1921 рр.) чітко з’являється лише у вступі та в останній главі, в основній частині тексту йдеться про погроми як етнічні бунти. На мою думку, визначення насильства 1918–1921 рр. як етнічного конфлікту найбільше підходить до історичних реалій. 

Таким чином, причини масового антиєврейського насильства періоду Другої світової війни варто шукати деінде, але не у погромах 1918–1921 рр. і не в Україні. Найбільша небезпека книжки Вейдлінгера криється у її науково-популярному характерові, тобто вона у досить легкій формі пояснює складні історичні події, але подає ширший історичний контекст, а це те саме, що намагатись скласти уявлення про когось чи щось, дивлячись у криве дзеркало.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».

Читайте також:

Крістофер Ґіллі. Переконливий і цікавий текст про погроми, якого давно не вистачало.

Михайло Гаухман. Єврейські погроми революційного періоду та їхні наслідки для українсько-єврейських відносин.

Джеффрі Вейдлінгер. Відповідь на зауваги та рефлексія автора книги.