„Мій дідусь походив з маленького містечка в Галичині, я не впевнений як воно точно вимовляється, Zlochev? Я хочу відвідати його наступної весни, чи можете порадити якийсь хороший готель у Львові (це ж близько?) і гіда-історика з машиною?”
Майже справжня цитата
Хтозна, що було перше – фільм Everything is illuminated (і не менш відомий роман Джонатана Фоера) про пошуки втраченої ідентичності серед соняшникових полів України чи масові генеалогічні тури нащадків євреїв. Тепер уже все перемішалося – і фільм часто формує ідею того, як має виглядати така мандрівка – в міру комфортна road trip з дрібкою сентиментальності, де фоном замість Gogol Bordello звучать розповіді про історичний і соціальний контекст. В останні декілька років кількість бажаючих знайти гіда по батьківщині своїх батьків не зменшується – американські чи канадські туристи все ще остерігаються їздити самотужки по країні, де панує кирилиця та корупція.
Більшість туристів, це люди пенсійного чи передпенсійного віку, які вже можуть собі дозволити коштовну поїздку за океан, наситилися більш комфортними мандрівками до Західної Європи і відчули потребу знати родинну історію. З тутешнього села чи містечка походили їхні прадідусь чи прабабуся, які встигли емігрувати ще до І світової війни або ж в 30-х роках. Від галицького єврейського минулого в американських і канадських родинах переважно залишилося небагато – рецепти борщу, гефілте фіш чи налисників, пара дотепних слів на їдиші (сама мова втратилася вже в другому поколінні емігрантів), чи згорток пожовклих нерозбірливих листів. Покоління батьків теперішніх єврейських туристів переважно не цікавилося своїм минулим або ж свідомо його уникало. Галичина для них це проклята земля, випалена Голокостом і рідко кому з дітей єврейських емігрантів хотілося приїжджати, щоб глянути на зруйновані синагоги, та й залізна завіса не сприяла туризму. Вони справді зовсім не розуміють своїх дітей, що їдуть у ці далекі землі, де інших євреїв спіткала така сумна доля.
Що ж може знайти нащадок галицьких євреїв у Стрию, Бережанах, Дрогобичі? Напевне ніколи – свою родину, бо ті, кому вдалося вижити, давно вже виїхали. Можна знайти синагогу на тій чи іншій стадії руйнації, єврейське кладовище і місце масового вбивства, часом навіть декілька. Якщо пощастить, то за кадастровими мапами можна відшукати колишній будинок родини чи те, що стоїть на його місці. Приїжджають звісно не для того, щоб подивитися на черговий облуплений дім, а за чимось ефемернішим – за відчуттям міфічного штетла зі „Скрипаля на даху”. Чи справді тут дороги в болоті, ярмарок на головній площі і криві вулички? Виконавши обов’язкову програму з синагог, туристи починають звертати увагу на менш очевидні речі – наприклад, стару пошту, з якої надходили листи в Америку чи дорогу, якою прадідусь ходив до школи. Наважуються зайти у місцеві забігайлівки і побачити в меню ті ж знані з родинної кухні голубці чи борщ. Атмосфера, зрештою, виявляється для них важливішою за синагоги і мацеви.
Але найголовніше – це люди. Зараз саме той час, коли можуть зіткнутися ці два світи – єврейські туристи, зацікавлені своїм минулим і старші люди, народжені в 1920-х роках, котрі пам’ятають галицьких довоєнних євреїв. І тільки зараз вони можуть говорити – бо час потрохи затер біль і травми – довоєнне минуле стало міфічним для галичан так само, як і для американських відвідувачів. Більшість бабусь почне свою розповідь зі слів: „Жиди то були дуже добрі люди, ая!”. Вони пам’ятають євреїв управителів на фільварках, єврейських власників магазину, що обмінювали дітям цукерки на яйця, пару фраз їдишем. Найчастіше зустріти старожилів можна в селах, в містах більшість мешканців приїхали пізніше, менш відверті і знайти їх складніше.
Генеалогічний туризм починає лишати свій слід в Україні, піднімаючи рівень свідомості іншого, єврейського минулого цього краю. Місцеві краєзнавці і гіди в містечках почали звертати увагу на єврейські маршрути, вловивши попит. У краєзнавчому музеї в Бережанах, наприклад, поставили вітрину, присвячену єврейському минулому – після того, як пару десятків туристів поцікавилися інформацією. На любительських сайтах, на кшталт toursbylocals.com можна знайти тури в стилі Everything is Illuminated, з усією східноєвропейською екзотикою, включеною в круглу суму гонорару.
Місцевим уже давно не муляють око перекошені гробівці, зарослі кущами і закидані сміттям руїни синагог. Але для приїжджих це завше підтвердження тези про антисемітизм українців, і годі їм розтлумачувати про перебудову, складну економічну ситуацію чи про те, що костели і замки в такому ж сумному стані. Вони щиро переконані, що відновлення і збереження минулого має бути завданням місцевих влад, бо це їхнє місто. Останні, в свою чергу, дивляться на кожного туриста, як на мішок з грошима або ж на посланця, що змусить євреїв відремонтувати чи відновити руїни, бо це ж їхня історія. Поки триває ця гра в перекладання відповідальності і взаємозвинувачення, будівлі нищаться під дощем і вітром, надгробки з кладовищ заміняють тротуарну плитку і нове покоління виростає з думкою, що зруйнована синагога є неодмінним елементом галицького містечка.
Для туристів така поїздка зазвичай стає першим викликом, який підважує їхнє уявлення про Східну Європу і першим контактом з українцями. Це складно і для гіда – який кожного разу має проходити з туристом всі емоційні стадії – шоку, смутку, розчарування, ностальгії і захоплення. І для туриста – бо штетли зовсім не сентиментальні, а фільм виявився щирою правдою, а не гротеском. Тут розбиті дороги, обшарпані синагоги, секуляризовані єврейські громади, несподівано дорогі готелі та ресторани і монолітний український наратив у музеях. Тут смачна їжа, щирі люди, що допомагають на кожному кроці і шалено красиві поля за вікном таксі.
Владислава Москалець
