Куди прямує наша Кліо або українська історіографія з перспективи століття

Огляд на: Serhy Yekelchyk. Writing the Nation: The Ukrainian Historical Profession in Independent Ukraine and the Diaspora. Ibidem Рress, 2023, 266 p.

«Живе минуле історії існує в теперішньому часі, але не в 
                          безпосередньому досвіді теперішнього, а лише в самопізнанні теперішнього»

                                                                                             Робін Дж. Колінгвуд. «Ідея історії»

Як еволюціонувало українське історіописання від часів визвольних змагань початку ХХ століття до сучасної російсько-української війни? Як змінився український історичний цех протягом трьох десятиліть незалежності? Яка роль діаспори в цих змінах? Якими є основні напрямки українського історіописання сьогодні? Дізнатися про це можна, прочитавши нову книгу українсько-канадського історика Сергія Єкельчика.

Навряд чи Автор потребує представлення для українського читача, зацікавленого в історії. Книги Сергія Єкельчика [1] демонструють широкий спектр його наукових зацікавлень: зародження модерної української нації, досвід повсякдення в тоталітарний час, конструювання історичної пам’яті, виклики сьогодення. В своїй нові книзі Єкельчик поставив амбітне завдання – спробувати охопити та проаналізувати основні тенденції в українському історіописанні періоду незалежності України. Насправді ж хронологічні межі дослідження є ширшими та охоплюють понад сотню років: від початку ХХ століття і до початку третього десятиліття ХХІ ст.

Автор наголошує на вагомій ролі української діаспори у формуванні сучасного історичного наративу. Поширення заборонених в СРСР історичних концептів та західної методології справило помітний вплив на розвиток українських досліджень. Межі між «українською» та «діаспорною» історіографіями, які були частиною невтішної радянської реальності, вже давно стерлись. Сучасна українська історіографія стає глобальною (сам Автор є яскравою ілюстрацією цього). Українські дослідники все частіше стають учасниками міжнародних проектів, виграють гранти та отримують позиції у західній академії. Нова глобалізована українська історіографія кидає виклик російським імперським наративам, подібно до того, як це робили попередники сучасних істориків, починаючи з Михайла Грушевського [2]. Таким чином, історіописання  стає одним з рушіїв деколонізаційних процесів в Україні [3].

В першій частині своєї книги Єкельчик демонструє, як Революція Гідності та подальша російська агресія в Криму та на Донбасі в 2014 році стимулювали появу феномену «публічної історії». Процес переходу від радянської української до сучасної української історіографії не був «різким розривом», радше це нагадувало поступову еволюцію, коли старі методологічні моделі накладались на нові наративи. Як наслідок, протягом 1990-х – на початку 2000-х рр., частина дослідників воліла взагалі відмовитись від методологічних пошуків, зосередившись на дослідженнях джерел та висвітленні раніше табуйованих тем – «білих плям» української історії. Це прагнення звільнитись від тенет ідеологій та зануритись у студії над джерелами чимось нагадувало діяльність багатьох радянських істориків у 1970–1980-х рр. [4].

Однак, як показала дискусія навколо провокативної тези Марка фон Гаґена «Чи має Україна історію» (висловленої в 1995 році) низка учасників дискусії, зокрема, Сергій Плохій дотримуються думки, що сховатися виключно в джерелах не вдасться, без історичних мітів не обійтись, тому потрібно створити новий український міт [5]. Єкельчик наголошує, що в перші два десятиліття незалежності радянська та нова українська історіографії знаходились в стані симбіозу, що було особливо помітним в спробах визначення нації, описі економічних процесів та характеру козацьких повстань (згадується відома стаття Наталі Яковенко «В кольорах пролетарської революції» [6]). Однак, цей симбіоз не виправдав надмірних надій, висловлених, зокрема, Орестом Субтельним. В 1993 році він закликав українських істориків не позбуватися марксистської методології, а використовувати свої радянські напрацювання для створення нової соціальної історії [7]. Однак, як показав час, марксизм для більшості істориків, які сформувалися за радянської доби, був не стільки дослідницькою методологією, скільки офіційним наративним дискурсом, який прагнули оминути в нових умовах. Це призвело до того, що вивчення робітничого руху довгий час залишались слаборозвинутим напрямком як в діаспорі, так і в незалежній Україні [8]. Важливою тезою книги є те, що не можна зводити українське історіописання перших років незалежності лише до творчості умовних «ревізіоністів» та прихильників національної парадигми. «Ревізіоністи», підважуючи старі тези національної парадигми, часто мимоволі посилювали її новими [9]. 

Історіописання виявилось тією сферою української гуманітаристики, яку складно назвати «вежею зі слонової кістки». Робота під постійними нападками одночасно зліва та справа: з боку націоналістів, прихильників імперської спадщини та постмодерністів вже давно стала  modus vivendi істориків сучасної України [10]. Попри це, у четверте десятиліття української незалежності історики вступають як повноправні партнери національних та інтернаціональних історіографій, з відкритістю до нового теоретичного апарату та методологічних підходів, розвитком жіночих студій, регіональної історії, мікроісторії та історичної антропології. Відтоді, як революція Гідності закріпила політичне, а не етнічне розуміння української нації, нове глобальне українське історіописання дрейфує все ближче і ближче до більш відкритої та інклюзивної національної історії, стаючи радше мозаїчним, ніж монолітним [11].

Друга частина книги присвячена розвитку та впливу українських історичних студій в Північній Америці. Почавшись з перших невпевнених спроб у міжвоєнний період, українські студії в Канаді поступово розгорнулись після завершення Другої світової війни. Яскравою ілюстрацією цього були тексти та лекції відомого українського історика Дмитра Дорошенка. Як показав час, розуміння Дорошенком ґенези формування української нації в багатьох аспектах співпадало з тенденціями досліджень у цій сфері наприкінці ХХ століття. Дорошенко зміг першим синтезувати бачення Михайлом Грушевським українського народу як етно-лінгвістичної групи з «державницькою» увагою до еліт В’ячеслава Липинського[12]. Однак Дорошенко не зміг створити власну школу в Канаді через ряд конфліктів та непорозумінь. Невдовзі після свого повернення в Європу науковець помер. Справжній перелом в українських студіях в Канаді відбувся на початку 1970-х, коли ліберальний уряд П’єра Еліота Трюдо (1919–2000) офіційно задекларував початок політики мультикультуралізму, тобто інклюзивного бачення Канади як країни багатьох рівних культур. Українсько-канадська спільнота використала цю можливість, лобіюючи зміни в шкільництві, культурному житті та академічній сфері. Як наслідок, після запрошення Івана Лисяка-Рудницького та залучення низки канадських дослідників, в Університеті Альберти в Едмонтоні сформувався новий академічний центр українознавства. Логічним продовженням діяльності Центру стало створення Канадського Інституту Українських Студій (КІУС) у 1976 році [13]. 

Окрему частину книги присвячено розгляду методології Лисяка-Рудницького [14]. Як дослідник «історії ідей», науковець звертав особливу увагу на зв’язок між соціальними та інтелектуальними процесами. Коли на Заході на початку 1970-х рр. почався відхід від історії ідей на користь інтелектуальної історії з її апелюванням до ширшого соціального та культурного контексту, філософських та політичних ідей, Лисяк-Рудницький залишався вірним своїм поглядам [15]. Задовго до конструктивістського повороту та появи  концепту «уявлених спільнот» Лисяк-Рудницький розробив власне комплексне бачення багатовимірного розуміння формування української нації, яке зміг поширити в діаспорі, де не бракувало прихильників так званих «примордіалістів», переконаних у вічному існуванні українців [16]. Методологічною візитівкою визначного діаспорного історика стало встановлення зв’язку між соціальними процесами та ідеями, широкий компаративний підхід до ідеологічних та культурних феноменів, приправлений мікроісторичними case studies [17]. 

Аналізуючи причини феноменального успіху «Історії України» Ореста Субтельного на початку 1990-х рр., Єкельчик показує, що Субтельний талановито використав категорії, якими користувалась радянська історіографія, проти неї самої. Ідеї Липинського про роль еліти в новому прочитанні ставали немов відгомоном відомої «керівної ролі» КПРС, тези про економічну та соціальну модернізацію вкладались одночасно і в радянський наратив, і в західний ліберальний дискурс. Важливо при цьому наголосити, що книга Субтельного була написана насамперед як навчальний посібник для українських студій закордоном, а не методологічний посібник для українських істориків. Варто не забувати важливі праці попередників Ореста Субтельного, щоб зрозуміти еволюцію історичного українського гранднаративу в діаспорі. Так, наприклад, нарис української історії Романа Шпорлюка [18] демонструє, що багато політичних, соціальних та культурних процесів сучасної України пояснюються тим, що модернізація бездержавної нації відбувалась під чужим управлінням [19].

Постколоніальну оптику осмислення історіографії Єкельчик згадує в третій (виникнення просторових студій, дослідження української культури) та розкриває у четвертій частинах книги (дебати стосовно виходу України з російського імперського дискурсу історії Східної Європи, європейський та глобальний вимір української історії). Пострадянська гібридність полягала в тому, що довгий час осмислення історії української культури відбувалось в межах патріотичного українського та проросійського дискурсів, кожен з яких мав багато прихильників в різних регіонах України. На думку Автора, на справжню деколонізацію цього напрямку варто чекати після появи інноваційних праць, подібних до «Нарису історії культури України» Мирослава Поповича [20]. Основна ідея цієї праці полягає в тому, що етнічна українська культура в незалежній Україні служить центром тяжіння в культурній системі, яка також включає в себе російськомовну українську та постімперську/пострадянську культури [21]. 

В завершальній частині своєї книги Єкельчик відзначає досить повільний процес зміни історичного гранднаративу. Європейські наративи, як до того марксистські в СРСР, у багатьох українських працях й досі залишаються радше деклараціями, адже в них слабо представлені західні методи досліджень. Довгий час соціальна історія (зокрема робітнича), історія повсякденності, жіноча історія та історія меншин залишалися
(та, подекуди, ще залишаються) на марґінесі українських історичних досліджень. Водночас для Заходу ці напрямки історичної науки вже давно є фундаментальними. Національна парадигма та політична історія й досі превалюють в шкільних підручниках. Оскільки «європейський вибір» є важливим історичним полем зіткнення в російсько-українській війні, вкрай важливо, на думку Автора, щоб українські історичні наративи змінювались від декларацій європейськості до написання історії України в сучасний європейський спосіб. Навчання студентів деконструюванню колоніального наративу та розумінню України як поліетнічної політичної спільноти, що базується на демократичному виборі, дасть переваги Україні над жорстоким та конфліктним типом імперіалістичної історії, що несе в собі путінська Росія [22].

Перше, дещо несподіване відкриття, до якого підштовхує книга Сергія Єкельчика, полягає в тому, що знову, як до того у ХХ столітті, бути істориком України – важливо, до того ж важливо як у самій Україні, так і за кордоном. У 1970 р. Роман Шпорлюк під псевдонімом Павло Чернов написав в діаспорній газеті «Сучасність» статтю «Україна як професія» [23]. В ній він переконував українську діаспорну молодь продовжувати освіту та займатися «українськими» студіями, зокрема присвяченим СРСР. Він вбачав у цьому не стільки «відання данини» своєму походженню, скільки «розумний егоїзм» та досить успішну кар’єрну стратегію на Заході. Час підтвердив, що він мав рацію. Пройшло менше десятиліття від написання тієї статті, і різноманітні совєтологи та спеціалісти по національному питанню в СРСР стали вкрай затребуваними на Заході як численні радники та експерти. Здається, вперше з того часу, після початку російської агресії в 2014-му, та, особливо, повномасштабного вторгнення 2022-го року, бути українським гуманітарієм означає мати перспективи для кар’єрного росту. Шкода, що передумовою цього стали жахливі події війни. Час підвищеного інтересу до української гуманітаристики варто використати з максимальною користю: засвоювати нові методологічні моделі та розробляти нові напрямки досліджень. 

Водночас цілі напрямки в історіографії, на кшталт студій пограниччя/фронтиту, залишились майже не поміченими Єкельчиком [24]. Огляд постколоніальних дискусій обмежився аналізом спроб вписування історії України в європейську історію як окремої дисципліни, а не частини російської історії. Однак власне історіографічний аналіз праць про російсько-українські стосунки в економічній, культурній, соціальній та політичних сферах залишився поза увагою Автора [25]. Часом висвітлення окремих напрямків історіографії може видатись занадто очевидним для спеціалістів [26]. Проте зрозуміло, що осягнути весь спектр українського історіописання за сотню років на трохи більше ніж 200 сторінках – завдання нездійснене в принципі. Тому переваги книги з лихвою перекривають будь-які її недоліки, гадані та дійсні. Найголовніше, що вдалося Автору – написати цікавий нарис української історіографії в гранично стислому та водночас інтелектуально розлогому форматі. Ця книга має шанси стати must read для всіх студентів-істориків, які починають знайомство з історичним ремеслом. Навіть досвідчені дослідники зможуть знайти для себе в книзі щось нове, краще зрозуміти той довгий та складний шлях, який довелося подолати українській істторіографії. Залишається сподіватися, що ця книга Сергія Єкельчика, як і попередні, якомога швидше буде перекладена та видана в Україні. Безсумнівно, свого вдячного читача вона тут знайде.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.