(Зауваги до опрацювання спільного комюніке істориків обох країн)
Цю статтю проф. Станіслав Кульчицький надіслав мені 17 жовтня 2024 року після ознайомлення з першою редакцією Комюніке. В той період ми планували проведення Конгресу, який було з певних організаційних причин перенесено на наступний рік. Після кількох редакцій Комюніке, проф. Кульчицький 15 листопада 2024 року погодився долучитися до його підписантів.
Ми домовились, що ця стаття буде опублікована невдовзі після публікації Комюніке. Дякуємо порталу «Україна модерна» за можливість публікації.
Олександр Шевченко, співкоординатор проєкту «Друге польсько-українське Комюніке»
Передмова
10 жовтня 2024 року співробітник Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету і Центру КАРТА (Варшава) Олександр Шевченко звернувся до мене з пропозицією взяти участь в опрацюванні комюніке, метою якого є вироблення спільної позиції дослідників обох країн про польсько-українські відносини у ХХ–ХХІ століть. У центрі уваги документу мають бути «важкі питання» 1940-х років, які й досі турбують людей.
У червні 1994 р. часопис Центру КАРТА опублікував комюніке, підписане 11-ма польськими і 11-ма українськими істориками, в якому формулювалися узгодженості й розбіжності в поглядах на «важкі питання» спільної минувшини. Через три десятиліття надійшов час опрацювати нове комюніке. 27 листопада 2024 р. в Музеї історії Польщі у Варшаві на польсько-українському конгресі відбудеться підписання спільного комюніке. Виникла гостра потреба довести політикам, політологам та історикам, що між нашими сторонами нема фундаментальних розбіжностей в інтерпретації встановлених фактів. Існує можливість порозуміння, треба закрити історичні рахунки взаємних кривд, які кремлівські пропагандисти намагаються розпалювати між нами.
Зауваги до опрацювання спільного комюніке я будую двома частинами. У першій частині маю намір нагадати розробникам робочої версії комюніке про нашу участь в дослідженні взаємин між українцями і поляками за три десятиліття після публікації першого комюніке. Мова йде про сюжети, в яких мені довелось брати безпосередню участь. Врахування їх виявиться корисним під час вдосконалення робочої версії комюніке. В другій частині варто зупинитись на обставинах, які мали місце при встановленні державного кордону між відроджуваною Польщею і Радянським Союзом за результатами Другої світової війни. Цей сюжет відсутній в Другому Комюніке, але він здається мені важливим під час опрацювання.
Утаємничувати обидві частини своїх зауваг нема жодного резону. Широка громадськість в обох наших країнах повинна знати те, до чого прийшли дослідники. Адже результати їхньої роботи завжди публікувалися, хоч за три десятиліття могли виявитися призабутими. Тому одночасно з адресуванням цих зауваг Центру КАРТА я ставлю їх на свою стрічку в Academia.edu
І. 1. Моє ставлення до «важких питань» 1940-х років
Минувшина завжди залишається незмінною, але формування її образу — справа суб’єктивна. На відміну від представників інших наук і навчальних дисциплін, професійна діяльність історика містить у собі додаткову складову: інтерпретацію, пропаганду і охорону ідентичності, з якою він пов’язує самого себе, прищеплення власному середовищу тієї історичної пам’яті, що її вважають необхідною або він особисто, або політична сила, від якої він залежить. Тому моя суб’єктивна думка про «важкі питання» спільної історії потребує додаткової аргументації: а) з яким середовищем я себе пов’язую, б) який світогляд маю, в) які посади займав, перебуваючи на дослідницькій роботі історика упродовж 66 років, тобто дві третини століття.
По материнській лінії я вірмен, Мати — Маріанна Карапетівна Хорозова походила з бессарабських вірмен, хоч народилася вже в Одесі у 1910 році. Пишаюсь тим, що у листопаді 2015 року був нагороджений орденом Святих мучеників — жертв геноциду вірмен — громадською нагородою Спілки вірмен України. У Вірменії бував, але не жив, зв’язків з вірменським середовищем не маю.
Інша річ — моє походження по батьківській лінії. Мій предок з української шляхти з-під Самбора полонізувався, взяв участь у польському повстанні 1830 року, був депортований на Кавказ. Ближчі предки на Кавказі зросійщилися, а батько Владислав Веніамінович Кульчицький юнаком опинився в Одесі, став студентом Інституту інженерів водного транспорту, де й зустрів студентку Маріанну. Влітку 1937 року, через півроку після мого народження чекісти його заарештували «за приховування польської національності», і ми з мамою та бабусею назавжди втратили з ним зв’язок. У 16 років коли наспіла пора одержувати паспорт з обов’язковим позначенням національності, я мав намір оголосити себе поляком, але мати жахнулася. Маючи репресованого батька, оголошувати себе поляком в сталінській державі було вкрай небезпечно. Так я став росіянином, не маючи жодних зв’язків з російським середовищем. Коли здобув обов’язковий дворічний робочий стаж для вступу в омріяну аспірантуру, то мав намір подавати документи услід за старшим товаришем до Ленінградського відділення Інституту історії АН СРСР. На щастя, в тому році відділення не одержало аспірантської вакансії від московського центру, і я поїхав до Києва, в АН УРСР. Жах охоплює: ким би був тепер, якби тоді опинився в Росії?
Висновок з усього викладеного один: я пов’язую себе з українським середовищем, але не маю цілковитої залежності від цього. Тобто можу більш-менш об’єктивно оцінювати історичні зв’язки між українцями і поляками.
Тепер стосовно світогляду, який не менше, ніж походження, впливає на інтерпретацію минувшини. В academia.edu депонована книга «Історик на зламі епох. Станіслав Кульчицький. Матеріали до біобібліографії, інтерв’ю, спогади (К., Інститут історії України НАН України, 2016. — 531 с.). В ній позначені всі мої друковані праці, починаючи з 1955 року. Аналізуючи їх, російська редакція Вікіпедії звинувачує мене в пристосуванстві: вчора пропагував одне, сьогодні поширює щось протилежне, чи можна йому вірити? Не приховую, що пишався своєю книгою «Партія Леніна — сила народна», яку київське видавництво «Радянська школа» опублікувало в 1981 році для вчителів та учнів. Як і всі радянські люди у третьому поколінні, я був сліпим кошеням, хоч і не відчував, що живу у спотвореному світі. Перший зсув у свідомості відбувся, як і у моїх ровесників, під час боротьби з «культом особи». Тоді я лише позбувся сліпої відданості Сталіну, в дусі якої виховувався з дитинства. Довелось тоді вивчити польську мову, щоб читати комуністичну пресу з Польщі, яка більш детально інформувала про боротьбу з «культом особи», ніж радянські газети.
Світоглядний зсув під час «перебудови» і перших років незалежності виявився радикальнішим, ніж у моїх ровесників, тому що я раніше, ніж інші фахівці почав «розгризати» ретельно замаскований сталінський злочин, наслідком якого став Голодомор. Якщо тут згадується «перебудова», то варто відійти від моєї скромної особи і підійти до вершин влади. В своїх публікаціях я неодноразово підкреслював, що системна криза, яка дедалі більше охоплювала Радянський Союз, змусила останнього генсека ЦК КПРС Михаїла Горбачова розпочати політику «перебудови», ключовою ланкою якої стала ліквідація зв’язки між партійною і радянською вертикалями влади. Абсолютна влада компартійного керівництва зникла внаслідок конституційної реформи 1988 року, хоча кілька сотень членів ЦК КПРС і депутатів Верховної Ради СРСР цього не розуміли, коли схвалювали висунуту Горбачовим із подачі Александра Яковлєва ідею «повновладдя Рад». Усі вони були радянськими людьми в третьому поколінні, і так звиклися з оманливою конституційною формою влади, що вже не відчували, як «працює» її диктаторська сутність.
Подивимося тепер, що написав Александр Яковлєв через півтора десятиліття у передмові до російського видання «Чорної книги комунізму», яка була перекладена на російську мову і надрукована в Москві з його ініціативи: «Так уже склалася моя доля, що я багато й уїдливо вивчав праці Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Мао та інших «класиків» марксизму, засновників нової релігії — релігії ненависті, помсти та атеїзму. Це не минуло даремно: саме «класики» зробили мене переконаним антикомуністом, противником мракобісного, підступного своєю простотою і доступністю вчення. Давним давно, понад 40 років тому, я зрозумів, що марксизм-ленінізм — це не наука, а публіцистика — людоїдська і самоїдська. Оскільки я жив і працював у вищих «орбітах» режиму, в тому числі й на найвищій — у Політбюро ЦК КПРС при Горбачові — я добре уявляв собі, що всі ці теорії і плани — маячня» (Куртуа С. и др. Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии. — Москва, 1999. — С. 13).
Перейду тепер до позначення своїх наукових і науково-організаційних посад. Науковим співробітником Одеського облдержархіву став у віці 21 року, коли навчався на історичному факультеті Одеського університету ім. І. Мечникова. Від 1960 р., коли став аспірантом Інституту економіки, моє життя назавжди пов’язалося з академічним середовищем. Від березня 1972 р. працюю в Інституті історії України НАН України: старшим науковим співробітником, завідувачем відділом історії 20–30-х рр. ХХ ст. (1977–2015 рр.), головним науковим співробітником (дотепер). Виконував обов’язки заступника директора по науковій роботі (1977–1979, 1990–2009 рр.), заступника академіків — секретарів Відділення історії, філософії і права (1983–1988, 1998–2009 рр.).
Співробітники відділу, який досліджує міжвоєнний період 20–30-х рр. ХХ століття, опинилися перед суто хронологічною необхідністю вивчати Голодомор і Великий терор. Це призвело мене і моїх колег по відділу до прискореного і глибокого переосмислення спотвореної реальності, в якій перебували радянські люди. Тривала робота в якості заступника директора Інституту історії України зобов’язала мене взяти участь у «підручниковій» комісії українських і польських авторів шкільних підручників з вітчизняної історії, яка дала всім нам неоціненний досвід підручникотворення. Довелось також брати організаційну і творчу участь в дослідженні проблеми ОУН-УПА, у наукових конференціях українських і польських істориків, присвячених «важким питанням» спільної минувшини.
І. 2. «Підручникова» комісія
Поставлена в заголовок назва є побутовою. Повна назва звучить так: Українсько-польська комісія експертів з питань удосконалення змісту шкільних підручників з історії та географії.
У 1992 році в Україну прибула з державним візитом прем’єр-міністр Польщі Ганна Сухоцька. Українська і польська сторони прийшли до згоди у необхідності упорядкувати бачення наймолодшим поколінням конфліктних ситуацій, які нагромадилися у відносинах між двома країнами за тисячу років спільного розвитку. Не йшлося про приховування українсько-польських конфліктів від покоління, яке входило у життя. Йшлося лише про тактовність і повагу до сусідньої держави при висвітленні конфліктних ситуацій. Учні повинні були навчитися толерантності в оцінках і зрозуміти, що представлена у вигляді історії минувшина не мусить розділяти обидва народи.
Домовленість між Ганною Сухоцькою і прем’єр-міністром України Леонідом Кучмою була реалізована у вигляді договору між міністерствами освіти обох країн. До складу комісії входять науковці, як правило — автори шкільних підручників, і представники міністерств. Комісія працює щороку, поперемінно то в Україні, то в Польщі. Перше засідання відбулося в 1993 році, останнє — в жовтні 2023 року у приміщенні польського Міністерства едукації.
Предметом дослідження експертів є підручники з історії і географії. Географія цікавить експертів тільки одним аспектом: історичним. Існує поняття «картографічної агресії», зрозуміле без пояснень. Йдеться лише про те, щоб спільний кордон між сусідніми країнами позначався коректно.
Висновки «підручникової» комісії носять рекомендаційний характер, але до них прислуховуються автори підручників та видавництва. Комісія цілком слушно наполягає на тому, щоб політична позиція авторів підручника або їхні ідеологічні устремління не привносилися в тексти, призначені для дитячих очей.
Цей сюжет хотів би завершити наведенням побажання співголови комісії Владислава Серчика, висловленим в інтерв’ю, взятому секретаркою української частини комісії, головною спеціалісткою МОН України Раїсою Євтушенко. «Наша робота, — зазначав пан Владислав, — є надзвичайно важливою не лише в галузі освіти обох країн, вона має непересічне значення й для суспільства в цілому. Ми готуємо молоде покоління до активного співжиття з найближчим, і не лише географічно, партнером. Маємо надію, що молоді поляки й українці будуть мудрішими за своїх батьків, дідів, і ніколи не стоятимуть перед трагічним вибором. З іншого боку, ми сподіваємося, що наші наміри та дії будуть належно оцінені нашими ровесниками, які інколи ще перебувають під впливом старих образ та затятої взаємної неприязні» (Кульчицький Станіслав. Українсько-польська «підручникова» комісія: підсумки роботи / Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 13, частина 2. — К., Інститут історії України НАН України, 2003. — С. 94).
За тривалий строк спілкування з моїм старшим колегою (нині покійним) я багато чому у нього навчився — і в підручникотворенні, і в підходах до трактування спільної історії наших народів, і в організаційній роботі , що забезпечує ефективність «підручникової» комісії.
І. 3. Проблема ОУН-УПА
Українські суверен-комуністи, які були при владі в радянську епоху і мали намір зберегти її в пострадянські часи, мусили відшукати своє коріння в дорадянському минулому. Борис Єльцин укладав союз з російськими демократами і визнав символікою своєї політичної сили те, що існувало в дорадянському минулому: імперський триколор з двоголовим орлом. Леонід Кравчук уклав союз з націонал-демократами і відшукав історичні корені незалежної України у придушеній більшовиками Українській Народній Республіці з її синьо-жовтим національним прапором і тризубом. Тризуб Володимира Великого був визнаний як малий державний герб в лютому 1992 року. Якраз у цьому році й виникла проблема ОУН-УПА.
У червні 1992 року голова Спілки офіцерів України Роман Костюк запропонував мені разом відзначити піввіковий ювілей Української повстанської армії. Незважаючи на негативне ставлення до українських націоналістів, директор Інституту історії України Юрій Кондуфор не заперечив моєї пропозиції — свого заступника по науковій частині — провести спільними зусиллями наукову конференцію, присвячену цьому ювілею. Організаційний комітет очолив голова Української республіканської партії Михайло Горинь, а вся оргробота лягла на мене і на відповідального секретаря комітету Оксану Ганжу — співробітницю відділу, в якому я працював. Конференція відбулася в серпні 1992 року і заявила в своїх рекомендаціях, що законодавчий орган незалежної України мусить визнати членів ОУН і вояків УПА борцями за її незалежність (Українська повстанська армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940–1950-х рр. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 25-26 серпня 1992 р. — К., Інститут історії України НАН України, 1992. — С. 236).
1 лютого 1993 р. Президія Верховної Ради ухвалила постанову «Про перевірку діяльності ОУН-УПА». На Міністерство юстиції покладалося завдання створити урядову комісію, яка зайнялася б реалізацією постанови. Однак через відсутність фінансування справа не зрушила з місця. Тільки у вересні 1996 р. Верховна Рада створила парламентську комісію, яку очолив народний депутат Анатолій Юхимчук. До комісії на паритетних началах увійшли народні депутати, які представляли протилежні погляди на проблему ОУН-УПА. Саме через це робота комісії була паралізована. Тоді у травні 1997 р. Леонід Кучма за поданням Кабінету міністрів створив урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА, яку очолив віце-прем’єр-міністр Валерій Смолій (який став директором Інституту історії України після Юрія Кондуфора). При комісії почала працювати робоча група, яка не мала постійного складу (за винятком керівника групи Станіслава Кульчицького і відповідального секретаря Олександри Веселової). Фахівці залучалися до роботи на підставі трудових угод, фінансованих Міністерством юстиції.
Упродовж семи років (1998–2004) робоча група випустила в світ 28 книг загальним обсягом 5819 сторінок (294 друк. арк.), опублікованих поліграфічною ділянкою Інституту історії України невеликими накладами. Більша частина їх — це монографічні розробки «білих плям» з історії ОУН і УПА. Кращі публікації були покладені в основу підсумкової колективної монографії «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси» (К., Наукова думка, 2005. — 495 с.). Книга представлена в інтернеті, у тому числі на моїй стрічці в academia.edu. У тому ж році «Наукова думка» опублікувала масовим накладом брошуру «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (56 с.).
У Фаховому висновку підкреслювалося, що протистояння між прибічниками і противниками націоналістів, між ветеранами ОУН і КПРС, УПА і Радянської армії з часом тільки загострюється. Визначаючи своє ставлення до проблеми ОУН-УПА, українська влада за будь-якого рішення наражатиметься на протест з боку частини суспільства. Єдиний вихід полягає у деміфологізації діяльності, з одного боку, ОУН-УПА, з іншого — Кремля, в поширенні історичної правди, якою б вона не була.
Зазначалося, що українсько-польські відносини упродовж віків складалися нелегко, часом — трагічно. Найбільш трагічною сторінкою в цих відносинах було збройне протистояння української і польської підпільно-партизанських формацій — УПА і Армії Крайової. Скільки б сьогодні окремі дослідники не говорили про втручання німців або радянських партизанів в польсько-українську ворожнечу, намагаючись інколи навіть цілковито на них перекласти відповідальність за міжнаціональний конфлікт в роки війни, слід стверджувати, що не вони все-таки відігравали в конфлікті ключову роль. Криваве протистояння було детерміноване польським і українським шовінізмом, обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні.
В основі українсько-польського конфлікту воєнного часу корінився один чинник — земля, як підкреслено у Фаховому висновку. Ця боротьба нерідко набувала кривавого характеру тому, що йшлося не про визначення державної приналежності регіону, а про користування конкретною ділянкою землі, яка годувала. У кожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі у ХVІ столітті, і навіть у тих, кому Польська держава за заслуги перед нею дала ділянку землі, щоб підтримати і розвинути «польскість кресів». Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігійні і національні. Але не слід забувати також, що переслідування українців за релігійною ознакою на «східних кресах» здійснювалися не тільки екстремістськими елементами, а й місцевою адміністрацією при бездіяльності або й потуранні центрального уряду довоєнної Польщі.
Далі у Фаховому висновку говорилося: в аналізі українсько-польського протистояння ми приділили особливу увагу волинській трагедії, тому що вона після багатьох десятиліть замовчування тепер знаходиться в центрі уваги як польських дослідників, так і міжнародної громадськості. Проте не варто виокремлювати Волинь з регіону, на якому розгортався українсько-польський конфлікт. Під час волинських подій особливо постраждали поляки. Адже у цьому регіоні поляки були етнічною меншиною. В інших регіонах, і передусім — на Холмщині, більше постраждали українці. Відповідальність за вбивства несе керівництво тих політичних сил, які протистояли одна одній, тому що прагнули відродити власну національну державу з включенням до неї території спільного протистояння українців та поляків (безвідносно до того, хто являв собою етнічну меншину — поляки або українці). Безпосередньо на території сторонами конфлікту були поляки, представлені силами самооборони (пізніше до них приєдналися й тим самим разконспірувалися загони Армії Крайової), а також українці, представлені ворогуючим між собою силами — ОУН(Б), ОУН(М), загонами Тараса Боровця-Бульби. Німецька адміністрація і радянські партизани у цьому конфлікті були здебільшого спостерігачами.
Варто назвати опубліковані поліграфічною ділянкою Інституту історії України монографії і довідники про українсько-польське протистояння, які лягли в основу двох згаданих вище публікацій, здійснених «Науковою думкою». Адже ці монографії і довідники стали тепер бібліографічним раритетом:
- Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр. К., 1999, 220 с.
- Здіорук С. І., Гриневич Л. В., Здіорук О. І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945–1998 рр.). К., 1999, 173 с.
- Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. Апотований покажчик фондів УПА (1942–1946). Вип. 1. Упорядники: Г. В. Папакін, О. Д. Вовк, З. Яцишин. К., 1999, 60 с.
- Здіорук (Стельмах) О. І. «Літопис УПА»: час, події, джерела. Джерелознавча достовірність та інформаційна цінність багатотомного видання «Літопис УПА». К., 2000, 142 с.
- Кокін С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944–1953). Вип. 1. К., 2000, 214 с.
- Шаповал Ю. І. ОУН і УПА на терені Польщі (1944–1947 рр.) — К., 2000, 332 с.
- Ільюшин І. І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). — К., 2000, 198 с.
- Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. К., 2001, 289 с.
- Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у 1940-х рр. Упорядники Лисенко О. Є., Патриляк І. К. К., 2003, 253 с.
- Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни. Бібліографічний покажчик. — К., 2003, 124 с.
- Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943–1944 рр. — К., 2003, 313 с.
Фаховий висновок робочої групи при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, а також колективна монографія «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси», яка послужила доказовою базою при обґрунтуванні фахового висновку, стали доступними для уряду і широкої громадськості з кінця травня 2005 року. Однак політичні ускладнення, завдяки яким цілком залежний від Кремля Віктор Янукович спочатку домігся посади прем’єр-міністра, а потім — президента України, на ціле десятиліття відклали визнання державою членів ОУН і вояків УПА борцями за незалежність України. Тільки 9 квітня 2015 р. обраний після Революції Гідності новий президент Петро Порошенко підписав Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України». Члени ОУН і вояки УПА були позначені цим законом серед інших організацій, структур та формувань як борці за незалежність. Держава зобов’язувалася надавати їм соціальні гарантії, пільги та інші виплати, забезпечити всебічне вивчення історії їх боротьби, сприяти увічненню їхньої пам’яті, заохочувати й підтримувати діяльність неурядових установ та організацій, які здійснюють дослідницьку і просвітницьку роботу, пов’язану з проблемою ОУН-УПА.
І. 4. Робота над «важкими питаннями» на семінарах
В контексті розглядуваної проблеми слід згадати результати наукових семінарів на тему «Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни». Про їх організацію було домовлено в грудні 1995 р. у Варшаві на зустрічі представників Об’єднання українців у Польщі і Світового союзу вояків Армії Крайової з українськими істориками. Наукове і методичне керівництво семінарами взяли на себе Військовий історичний інститут (Варшава) і Волинський університет ім. Лесі Українки (Луцьк).
Перший семінар відбувся у березні 1996 року в Луцьку, другий — в травні 1997 року у Варшаві, третій — у травні 1998 року в Луцьку. Останній, ХІІ-й семінар мав місце в Торуню у листопаді 2006 року. Доповідачами з української сторони були Андрій Боляновський, Володимир Баран, Володимир Вʼятрович, Богдан Заброварний, Леонід Зашкільняк, Ігор Ільюшин, Ярослав Ісаєвич, Юрій Киричук, Микола Кучерепа, Микола Литвин, Юрій Макар, Степан Макарчук, Іван Патриляк, Юрій Шаповал та ін. Польська сторона теж була представлена досвідченими доповідачами, серед них – Анджеєм Айненкелем, Яном Кенсиком, Міхалом Клімецьким, Ґжеґожем Мазуром, Ґжеґожем Мотикою, Збіґнєвом Пальським, Чеславом Партачем, Генриком Піскуновичем, Вальдемаром Резмером, Владиславом Філяром, Мареком Ясяком. Результатом роботи стала публікація 11 томів доповідей під загальною назвою «Україна — Польща: важкі питання».
«Важким питанням» українсько-польських взаємин в роки Другої світової війни присвячені солідні докторські праці. Варто зупинитися на двох докторських дисертаціях, де мені довелось виконувати роль наукового консультанта. Перша з них — праця Ігоря Ільюшина «Польське військово-політичне підпілля в Західній Україні (1939–1945)», захищена в Інституті історії України у 2003 р. Автор підсумував в ній попередні публікації, здійснені робочою групою при урядовій комісії з вивчення і оцінки діяльності ОУН і УПА. Продовжуючи роботу над обраною темою, Ігор Ільюшин опублікував у Києві в 2009 році книгу «Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.). У цьому ж році книга була надрукована у Варшаві під назвою «УПА і АК. Конфлікт в Західній Україні (1939–1945)». У книзі проаналізовані унікальні документи, знайдені автором в зарубіжних українських, радянських, польських і німецьких архівах. Особливу наукову цінність являє собою розділ, в якому проаналізований міжнаціональний конфлікт на Холмщині, Підляшші і Волині.
Не меншу наукову цінність являє собою дослідження Олега Ленартовича «Український національно-визвольний рух на Волині в роки Другої світової війни», видане в Луцьку окремою монографією в 2011 р. Автор проаналізував в ньому процеси поширення націоналістичної ідеології серед населення регіону, становлення крайового проводу ОУН, збройну боротьбу УПА, діяльність Тараса Бульби-Боровця і Фронту української революції Тимофія Басюка, невдалі спроби польсько-українського порозуміння в роки війни.
Заслуговує також на увагу видана в Тернополі у 2006 р. монографія Галини Стародубець «Українське повстанське запілля (друга пол. 1943 – початок 1946 років)». Коли авторка захищала по книзі докторську дисертацію, я брав участь у захисті як офіційний опонент.
Поняття «повстанське запілля» Галина Стародубець вводить у науковий обіг вперше. Авторка виявляє сутність запілля на Волині і Східної Галичині як структурного елементу повстанського руху, досліджує формування на цій території морально-психологічного клімату у населенні, вивчає господарське життя і діяльність господарської референтури, аналізує форми і методи організації самооборони українців, розповідає про організацію медико-санітарної служби.
ІІ. Державний кордон між Польщею та Україною, встановлений за результатами Другої світової війни
28 листопада – 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася зустріч Франклін Делано Рузвельта, Вінстона Черчилля, Іосіфа Сталіна. Розуміючи, що після поразки Третього рейху першою на територію Польщі увійде Червона армія, Вінстон Черчилль визнав за потрібне своєчасно розв’язати вузли польського питання. У неофіційній зустрічі з Сталіним 29 листопада він зазначив, що Польща багато важить для Великої Британії, яка через неї почала війну з Німеччиною. Разом з тим, підкреслив прем’єр-міністр, для нього нема нічого важливішого, ніж безпека західного кордону Росії. Тому він вважає, що Польща мусить просунутися на захід, на територію Німеччини. Іншими словами, він запропонував Сталіну переформатувати Польщу, тобто перетворити її за рахунок переможеної Німеччини з ягеллонської на п’ястівську.
Присутній при розмові міністр закордонних справ Ентоні Іден зауважив (так зазначав Черчилль у своїх спогадах), що його дуже вразила репліка Сталіна про можливість для поляків просунутися на захід до Одеру. Сталін «на ходу» ухопив пропозицію Черчилля про переформатування Польщі і визначив її географічні координати. Польща повинна була відмовитися від західноукраїнських та західнобілоруських земель і як компенсацію здобути територію Німеччини, обмежувану на заході Одером.
На офіційній зустрічі Великої трійки 1 грудня Сталін підтримав пропозицію Черчилля і розшифрував її так: «Мова йде про те, що українські землі повинні відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року, встановлений радянською конституцією» (Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав — СССР, США и Великобритании. Сборник документов. Москва, 1978. — С. 165). Політикам та історикам, які вважають датою возз’єднання українських земель 1939-й рік, варто поглянути на цей документ. Датований 1943-м роком, він говорив про возз’єднання у майбутньому часі.
Ідея Черчилля оригінальною не була. 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти визначила східний кордон відроджуваної Польщі, обмежуючи його населеними в основному поляками землями, з чим польські керівники категорично не погоджувалися. У липні 1920 року міністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон звернувся до керівників радянської Росії з нотою, в якій пропонував зупинити наступ Червоної армії на Варшаву біля кордону, запропонованого Антантою в грудні 1919 року. Відтоді цей кордон дістав назву «лінії Керзона».
Завершуючи розгляд питання, Велика трійка погодилася із запропонованою Черчиллем формулою: «Осердя польської держави і народу повинне бути розташоване між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, із включенням до складу Польщі Східної Прусії і Оппельнської провінції. Але остаточно проведення кордону вимагає ретельного вивчення і можливого розселення населення в деяких пунктах» (Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав — СССР, США и Великобритании. — С. 167).
Обґрунтовуючи формулу, Черчилль зауважив: «Я скажу полякам, що вони одержують чудове місце для існування — територію завдовж понад 300 миль у будь-який кінець» (Черчилль У. Вторая мировая война. Книга 3. — Москва, 1991. — С. 225–226). З цього випливає, що прем’єр-міністр розумів, «головний біль» усіх польських політиків ХХ століття: старовинні (п’ястівські) землі були германізовані, тим часом як у Литві, Білорусії та України поляки залишалися національною меншиною. Центральна смуга корінних земель з Краковом і Варшавою для поляків була надто вузькою. Сталін з формулою Черчилля погодився, але «на ходу» зарезервував за Радянським Союзом два незамерзаючих порти на Балтійському морі — Мемель і Кеніґсберґ.
Роз’яснюючи свою формулу східного кордону Польщі в парламенті, британський прем’єр-міністр заявив 22 лютого 1944 року: «Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантії щодо будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна Польщею в 1920 році. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій лінії Керзона, яка хоча б частково намагалася вирішити проблему… Я можу визнати, що російські вимоги у питанні забезпечення безпеки західних кордонів не виходять за межі розумного або законності. Маршал Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли спільного висновку, що Польща повинна одержати компенсацію як на півночі, так і на заході за рахунок Німеччини» (Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Том VІІІ. — Москва, 1974. — С. 57).
Тиск Черчилля на польський уряд Станіслава Миколайчика у Лондоні мав свої причини. Після вступу Червоної армії на територію Польщі Сталін сформував у Любліні свій кишеньковий уряд. Прем’єр-міністр розумів, що в разі відходу уряду Миколайчика від конструктивної позиції у питанні про східний кордон Польщі Сталін вестиме справи тільки з люблінським урядом. Щоправда, люблінські поляки теж не були у захваті від кордону по лінії Керзона. Щоб вплинути на них, Сталін використав керівництво УРСР. Голова уряду і перший секретар ЦК КП(б)У Н. Хрущов з трибуни Верховної Ради УРСР 1 березня оголосив вимогу «включення до складу Української радянської держави прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав» (Козловський Іван. Встановлення українсько-польського кордону. 1941–1951 рр. — Львів, 1998. — С. 105). Цю вимогу включення до складу УРСР старовинних українських земель на захід від лінії Керзона, які здобули назву Закерзоння, використовували тільки як інструмент тиску на лондонський і люблінський уряди. Керівники СРСР насправді не бажали підривати значення лінії Керзона вимогами приєднати до СРСР землі на захід від неї.
Причини неприйняття поляками лінії Керзона були зрозумілі: втрачалася половина території міжвоєнної Польщі. Поляки знали, що втрачали і не мали певності в тому, що одержать. Їм обіцяли землі, на яких впродовж п’яти-шести поколінь жили німці. Під час зустрічі з Франкліном Д. Рузвельтом у Вашингтоні в червні 1944 р. Станіслав Миколайчик зауважив, що надмірна окупація на заході створила б непотрібне тертя з німецьким населенням (Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Том VІІІ. С.112–114).
4–11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція трьох союзних держав. 7 лютого радянська делегація одержала документ під назвою «Переглянута формула для Польщі». У ньому був зафіксований консенсус з приводу східного кордону Польщі і перелічувалися німецькі території, які вона мала одержати в компенсацію за територіальні втрати. Тут же формулювалося рішення величезної ваги: «Домовлено, що німці зі вказаних районів повинні бути репатрійовані в Німеччину, і що всі поляки в Німеччині повинні за своїм бажанням репатріюватися в Польщу» (Крымская конференция руководителей трех союзных держав — СССР, США и Великобритании. 4–11 февраля 1945 г. Сборник документов. — Москва. 1979. — С. 97–98). Якщо для поляків переселення було справою добровільною, то німці, як випливало з документу, репатріювалися примусово. Як відомо, з територій, які перейшли до Польщі і Радянського Союзу, було виселено до десяти мільйонів німців, а з Судетської області Чехословаччини — до трьох мільйонів. Ці депортації за своїми масштабами були безпрецедентними.
Восени 1944 року між Польським комітетом національного визволення та урядами УРСР, БРСР і Литовської РСР у Любліні були укладені угоди про обмін населенням. За два роки, до серпня 1948 року, з України в Польщу переселилися 810,4 тис. поляків, а з Польщі в Україну — 482,9 тис. українців (Буцко О. В. Украина — Польша: миграционные процессы 40-х годов. — К., 1997. — С. 62, 69). Повоєнна Польща стала однією з найбільш етнічно однорідних країн.
В наші дні, коли в Польщі виникають розмови про «втрачені землі на Сході» (а вони вже виникли), відповісти на них просто: згадайте про 10 мільйонів німців, які втратили свою батьківщину. Це негайно усуне претензії на «східні креси».
