Час Різдва — це намагнічування фізичного простору, свого власного для кожної окремої родини. У багатьох великих сім’ях, за якимись своїми внутрішніми законами, формується цей центр — локація у просторі, куди без додаткових обговорень з’їжджаються на свята різні покоління, а якщо приїхати зовсім неможливо, намагаються перенестися туди думками, щоби бути всім разом. Навіть коли у стосунках між родичами не все бездоганно, Різдво мислиться як час примирення. Цей намагнічений простір називається домом, і переважно цей дім — у батьків, уже зовсім стареньких, але ще достатньо міцних, щоби накривати стіл із дванадцяти страв попри сімнадцятигодинні відключення світла. Подібно до першого чуда Христа — перетворення п’яти рибин на тисячі — приготування куті і ще десятка страв цілком могло би бути записано новітнім чудом, якби Біблія писалася з українського досвіду саме сьогодні. Те, що це чудо, свідчить зокрема та легкість, з якою все це робиться, незважаючи ні на що, бо ж Різдво, бо ж для родини.
Хоча, якщо повернутися до першотекстів, Різдво настає зовсім не вдома, а у вигнанні: в часі пошуку хоч якогось притулку, найпростішого даху над головою. Відчуття дому, тобто моменту відчуття себе на своєму місці, захищеним і в любові — бодай на один вечір — настає саме там, в екзодусі, з першою зіркою, між співами невідомими мовами і в присутності випадкових незнайомих людей.
Ренос Пападопулос у своїй книзі «У чужому домі» розповідає про т.зв. «парадокс дому», який він сформулював для себе, розпитуючи роками людей про їхній дім, без додаткових уточнень цього питання. Люди розповідали йому про найкрасивіші, найзахищеніші місця — свої ідеалізовані доми, незважаючи на те, де вони реально жили і чи взагалі цей дім мали. Пападопулос пише, що не знає жодного іншого поняття, крім поняття дому, яке не було би позначене амбівалентністю і дуалізмом сприйняття, як це є у більшості людських досвідів. Його співрозмовники завжди описували «дім» у найтепліший спосіб, часто дуже далекий від реальності, або ж розповідали про те, як вони свій дім створювали впродовж життя, але завжди — тільки позитивне.
Перше, що мені подумалося, коли я прочитала цей розділ: чи говорив він з українцями після 2014 року, і особливо впродовж останніх чотирьох років? Чи мислять інакше про дім люди, які у війні саме зараз, а не ті, які розповідають про неї як про прожитий, а, отже, хоча б частково опрацьований досвід?
Чим стає ця метафора дому і форми її втілення, у суспільстві, де щонайменше 14 мільйонів, і зокрема кожна друга дитина, втратили свій дім? Як змінюється колективне й індивідуальне уявлення про те, чим є дім у такій спільноті, особливо якщо тим, хто виїхав, ніхто і ніде не гарантує нового стабільного місця?
Дехто забрав чи досі забирає його з собою — у формі кількох фотографій, кількох дрібничок і спогадів, як панцир черепашки, і тоді дім стає наплічником. Це ампутована частина тіла, і все ж таки завжди занурена у води надій, тому відчувається живою. Дехто, з найсміливіших, пробує створити свій дім наново —«там, де ми зараз є», але часом здається, що завзятість, з якою це нове життя починає творитися, ховає в собі ще гострішу печаль, ніж вона буває у тих людей, які відкрито тужать. Навіть ті, кому більше немає куди повернутися, повертаються до своїх місць через оплакування, і зовсім не для того, щоби «відгорювати і жити далі», як це повторюють сучасні психологи. Навпаки, оплакування стає єдиним зв’язком і способом продовження життя з тим, чого фізично більше не існує, але що, можливо, перетворене в інших формах буття, більш зрозумілим людям, які вірять. Оплакування, яке триває роками, може бути також формою зберігання вірності. І навіть ті, хто намагаються позбутися ідеї дому, переконати себе, що краще не мати більше ніякого, ніж знову втратити, все одно його десь мають, часто схованим від себе самих. Бо людина — це продовження свого дому, наче продовження власної тіні, а тінь є чітким доказом різниці між людиною і привидом.
Американський антрополог Ренальдо Розальдо, відомий, зокрема, своїми студіями місцевих народів північних Філіппін, айлонгот (Ilongot people), показує як горювання (grief), лють (rage), а також вбивство іншого через відтинання голови (headhunting), — взаємозв’язані процеси. І ви, як каже Розальдо у своїй статті, або розумієте це, або ні. Саме для того, щоб хоч якогось зрозуміти, він починає вивчати культуру цього племені, щоби через аналіз культурної сили їхніх емоцій, і зокрема, культурного значення смерті у цього народу, зрозуміти їхній спосіб горювання, і, можливо, також і свій власний теж. Бо, як зізнається антрополог, до моменту приїзду в цю спільноту, він наївно плутав горювання (grief) з печаллю (sadness), а це — речі цілком, як виявилося, різні.
Невідомо, чи ці речі різні також і у нас. Ясно хіба те, що міґрація може бути, і часто буває, формою переживання горя — як культурно дозволена реакція на втрату, базована на вірі у те, що коли в людини чи спільноти не залишилося більше ніяких засобів, щоби самостійно полегшити внутрішній біль, можливо, це зробить дорога і зміна зовнішніх обставин. В одному зі своїх недавніх інтерв’ю Євген Глібовицький сказав, що еміґрація з України — це не так про війну і економіку, як про спробу полегшити «постійний ниючий біль, який кожен українець носить в собі», і відносно якого, на думку Євгена, у багатьох є простий вихід — зміна ідентичності. Перехід в іншу культуру — як спроба полегшення болю, спричиненого багатопоколіннєвими травмами, і тому українці або пробують це зробити самі, або програмують на це своїх дітей.
Мені здається, що в цьому спостереженні є щось, що й справді може описувати психологічну потребу певної частини українців. І все ж таки, у моїх дослідницьких інтерв’ю я бачу таку мотивацію не часто, або, точніше, бачила частіше до великої війни. Те, що я натомість бачу набагато частіше — це потребу максимально розширити, помножити власний культурний капітал, а особливо капітали дітей, через вивчення нових мов, навчання в європейських (часто паралельно з українською) школах й університетах, щоби зрештою розширити дітям простір можливого вибору, а, отже, де-факто майбутньої свободи — однієї з найбільших цінностей людського життя. Це не так рішення про полишання однієї ідентичності задля отримання нової, як про максимізацію шансів на життя у майбутньому, незалежно від країни (хоча для української демографії, ці вибори, звісно, матимуть значення), що виглядає на дуже раціональну стратегію, навіть попри те, що вона може описуватися — для себе й інших — через емоції і сентименти. Така максимізація життєвих шансів притаманна також й іншим спільнотам, наприклад, міґрантам з Боснії (Eastmond 2006), особливо після того як вони прожили поза батьківщиною багато років. Міжнародні наукові журнали повняться все новими і новими текстами, базованими на опитуваннях переселенців, деколи навіть неодноразових, про їхні майбутні міґраційні наміри, але ці питання і методології видаються мені застарілими. Питання про «повернення чи залишання» було би надто простим, навіть якби воно формулювалося після закінчення війни і початку відбудови, не кажучи вже про те, наскільки нерелевантним воно є сьогодні. Крім того, воно занадто «застаріле» для суспільства, де транснаціональний стиль життя на дві країни був реальністю для мільйонів людей і до повномасштабного вторгнення. Те, що ми можемо спостерігати, але ще навряд чи до кінця зрозуміти — сотні тисяч людей, які виїхали після 2022 року, сьогодні докладають багатьох зусиль, щоб утримувати фізичний контакт з країною, приїжджаючи в Україну щокількатижнів чи місяців. А якщо не можуть це робити фізично, роблять це ментально й емоційно.
Ще я бачу, як вперше за всі роки незалежності настроєвий вектор «виїзду за будь-яку ціну» масово змінився на вектор «повернення»: Україна загалом, і особливо індивідуальні локальні соціальні простори — місця, де люди мешкали, пили каву і купували квіти, — набули нових значень на відстані, і це не виглядає тільки на напади ностальгії. Якось же треба пояснити, чому чотири з восьми мільйонів українців повернулися через кілька місяців після першого шоку вторгнення, попри те, що війна тривала і триває. Якось же треба зрозуміти, чому багато освічених молодих людей, в тому числі і з маленькими дітьми, продовжують повертатися в Україну, в часи обстрілів і відключень світла. Все це — найімовірніше наслідок переоцінки цінностей, яка відбулася на основі власного досвіду міґрації, і привела до усвідомленого вибору місця для життя не лише через емоційні прив’язки до народження і дитинства, але тепер уже справді політичного вибору.
Якби фізичний рух у фізичному просторі вів до реального («успішного») перезавантаження ідентичностей, до реального «перепрограмування» життєвих траєкторій, люди, можливо, міґрували би в тисячі разів більше, ніж вони це роблять сьогодні, і точно не поверталися би так швидко на батьківщину. Адже «перейти у іншу ідентичність» неможливо за власним рішенням і вибором, навіть якщо зосередити на цьому всі сили і втілити сотні пункти інтеграційних програм. Міґрація, окрім надій і втрат, і способів горювання, — ще й про прийняття і відкидання (і останнього в міґрації значно більше, і, може, це навіть один з основних досвідів). І саме між цими двома полюсами, на індивідуальному і колективному рівнях, міґранти і першого, і другого, а часом і третього поколінь, будують своє життя, намагаючись до того ж і зберегти почуття власної гідності. Останнє інколи вимагає радикальних змін життєвого простору, щоби потім знову радикально змінити його назад.
Rosaldo, R. (2004). Grief and a Headhunter’s Rage. Death, mourning, and burial: A cross-cultural reader, 167–178.
Ренос Пападопулос. У чужому домі. Травма вимушеного переміщення. Шлях до розуміння і одужання. — Київ: Лабораторія, 2023
Eastmond, M. (2006). Transnational returns and reconstruction in post‐war Bosnia and Herzegovina. International Migration, 44(3), 141–166.
