Інколи думаєш про одне, а починаєш помічати інше. Інколи фонове думання про якесь поняття фокусує погляд на нібито цілком очевидних речах, які раніше залишалися десь на маргінесах свідомості. Читаючи недавнє дослідження Міші Габовича та Миколи Гоманюка Monuments and Territory. War Memorials in Russian-Occupied Ukraine (CEU Press, 2024), я намагалася зрозуміти, чи не є одне з центральних понять дослідження Memorialscape надмірним. Чи не покривається поле, з яким працюють автори, більш звичним (ну, для мене більш звичним) поняттям Memoryscape. Поняття Memoryscape є скороченням Landscape of Memory та відсилає до фреймів пам’яті, осмислених як спосіб сенсової організації простору, в якому можна рухатися як в тексті про минуле. Ми можемо «прочитати» цей текст, бо вміємо зчитувати наративи та розпізнавати образи, що розгортаються в меседж. Меморіскейп формується всіма матеріальними об’єктами, які стають тригерами зчитування повідомлень, — тобто, меморіскейп розмічений матеріальними об’єктами, які дають можливість «читати» обжитий світ. Календар пам’ятних дат теж є елементом меморіскейпу. А Memorialscape зосереджується на розмітці ландшафту меморіалами. При цьому Memorialscape досліджується не тільки фіксуванням, які меморіали є в просторі, а аналізом «стосунків» між меморіалами, тобто тих додаткових повідомлень, які людина зчитує в просторі, коли бачить сусідство меморіалів, перевантаженість простору певною темою тощо. «Стосунки» між меморіалами — надзвичайно продуктивна тема. При цьому мені здалося, що в понятті «ландшафтів пам’яті» цей фокус теж є включеним. Можливо, варто згадати лезо Окама та не примножувати поняття без необхідності.
Так чи так, думаю, що саме міркування авторів про «стосунки» меморіалів у просторі змусили мене придивитися до деяких меморіалів, що працюють «у парі». Додаткові меседжі, які формулюються через сусідство, абсолютно точно закладались авторами.
Я прекрасно знала по «картинках» про меморіал Жінкам Другої світової війни в Лондоні, але варто було побачити його наживо, щоби сусідство з легендарним Кенотафом відкрило додаткові виміри суспільного запитування. Меморіал Жінкам був відкритий в 2005 році, відкриття було приурочене до 60-річчя перемоги над нацизмом. Скульптор Джон Міллз розмістив на чорному постаменті зображення різного одягу, який носили жінки, змушені покинути звичне життя та вдягнути військові строї чи робочу уніформу.
Про що це? Війну закінчено — жінки повісили одяг військового часу на гачок та повернулися до мирного життя? Може бути така оптимістична інтерпретація. Може бути й інша: ми не бачимо, власне, жінок, ми бачимо тільки функції, які вони виконували під час війни. У просторі чоловічої героїзації жінкам немає місця. Тут підважується, власне, героїчний наратив. Серед елементів уніформи на поверхні меморіалу ми побачимо не тільки військову форму чи одяг медсестри, тут є навіть зварювальна маска. Нібито абсолютно негероїчний об’єкт.
Якщо ми розглядаємо меморіал Жінкам Другої cвітової окремо (що теж цілком можливо), його висловлювання здається достатньо простим та навіть прямолінійним. Але на дуже невеликій відстані від нього знаходиться Кенотаф, встановлений в Вайтхолі в 1920 році. Меморіали розташовано на достатній відстані, щоби «читати» їх як окремі висловлювання, але в достатній близькості, щоб сформувати нові неочікувані сенси.
Кенотаф є іконічним образом, що супроводжує британську традицію військової меморіалізації від завершення Першої світової війни. Культ Невідомого солдата як базової фігури воєнної комеморації двадцятого століття візуально оформлюється, зокрема, контурами Кенотафа. Нагадаю, що сама Могила Невідомого солдата розташована у Вестмінстері, а Кенотаф був відкритий в той самий день, що й Могила, та став центральним об’єктом будь-якої військової комеморативної церемонії в столиці Великої Британії. Це сакральне місце не тільки для Лондона — копії Кенотафа в Вайтхолі протягом 20-х років з’явилися на територіях імперії. Невідомий солдат — це військовий, ім’я якого «знає тільки Бог», але подвиг якого вшановується всім суспільством, тут немає жодної незгоди.
І ось поряд з’являється інший меморіал з зображенням уніформи, яку жінки Другої світової залишили на гачках. Саме поряд з Кенотафом, що відсилає до фігури Невідомого солдата, цей меморіал формує додатковий меседж: це не просто нагадування про роль жінок у війні, це нагадування про невидиму фігуру в воєнній історії. Герой війни це солдат, навіть якщо ім’я його невідомо. У випадку жінок невідомим виявляється не тільки ім’я, сама фігура виявляється невидимою. Перемогу роблять тисячі невидимих. Інколи їхня робота дуже негероїчна. Але без цих жінок в зварювальній масці фронт теж не міг би триматись.
У таких парних стосунках важливий не тільки сам меседж меморіалу, але й практики, що вибудовуються щодо них. Якщо Кенотаф є об’єктом безсумнівно сакральним, то меморіал Жінкам Другої світової у 2015 році був вандалізований. Після перемоги Консервативної партії на виборах на меморіалі червоною фарбою написали «Tory scum». Де жінки Другої світової, де — торі? Але ось так.
Друга пара меморіалів, від близькості яких в мене перехопило подих, знаходиться в Амстердамі. І якщо Кенотаф та жіночий меморіал фокусують нашу увагу на різних аспектах одного й того самого соціального явища, то в Амстердамі на відстані декількох метрів опиняються об’єкти з нібито абсолютно різним сенсом.
На живописній набережній Амстердаму, неподалік від мерії, ми побачимо два меморіальні об’єкти: пам’ятник Бенедикту Спінозі та Меморіал єврейському спротиву (Monument to Jewish resistance). Фігура Спінози миттєво захоплює увагу — бронзова постать в довгому плащі, прикрашеному… папугами та розами. Під ногами філософа бачимо ікосаедр — математичну модель всесвіту, створену розумом. Осягнувши математичні істини, ти осягнеш етичні закони, які дозволять жити щасливо. На п’єдесталі напис «Мета держави — свобода».
Спіноза як уособлення свободи, раціонального вибору та готовності вийти за межі суспільних конвенцій, стає символом багатошаровості культури та історії Амстердаму. Тут завжди жили різні люди. Екзотичні папуги на плащі філософа стають тут метафорою готовності міста приймати та обіймати. Папуги стали звичними мешканцями міста в останні декілька десятків років. Зараз вони вже не сприймаються як щось дивне. Спіноза, який жив нібито між світами, між рідною юдейською громадою та християнським світом, дивиться на птахів з розумінням.
Біля пам’ятника Спінозі табличка, яка повідомляє, що він народився тут, на цьому місці в родині єврейських біженців. Амстердам був прихистком. Тут могли знайти порятунок ті, кому загрожувала небезпека там, де вони жили раніше. Місто приймало цих людей, як нині воно приймає папуг. Коли дивишся на цей пам’ятник, мимоволі посміхаєшся — настільки він про свободу, відкритість, розум. Про той світ, в якому хотілося б жити.
Якщо від пам’ятника Спінозі подивитись убік річки Амстел, ми побачимо Меморіал єврейському спротиву. Не жертвам Голокосту, а саме єврейському спротиву. Цей меморіал увічнює відчайдушну спробу Бенні Блюма організовувати в єврейській боксерській школі бойові загони, які охороняли квартал від націонал-соціалістів. Амстердам наповнений пам’яттю про Голокост. У програмі відвідування міста обов’язково буде згадка про Музей Анни Франк та про Національний меморіал Імен Голокосту. В Амстердамі говорять не про великі цифри, а про імена ось цих людей, які тут жили та вважали це місто, цю країну, своїм домом, прихистком, безпечним місцем. Коли світ зламався, ці люди готові були відстоювати своє життя силою. На жаль, сили були нерівними. Пам’ятник на березі Амстела саме про спротив.
Меморіал був створений бельгійським скульптором Йозефом Глаттом та відкритий в 1988 році. Напис на нідерландській фіксує факт злочину проти громадян єврейського походження. На нідерландській та івриті можна прочитати парафраз слів пророка Єремії «Хай мої очі проливають сльози день і ніч без упину за загиблими бійцями мого улюбленого народу».
Чорна стела з абрисами порожніх скрижалей співрозмірна фігурі філософа. Коли стоїш між ними, то обидва монументи окреслюють подібний за розміром простір. Між встановленням цих меморіалів двадцять років — меморіал Спінозі був створений скульптором Ніколасом Дінгсом в 2008 році. Філософ не дивиться прямо на меморіал єврейському спротиву, але ти нібито вловлюєш його можливий рух – якщо він повернеться до свого ікосаедру, він якраз опиниться обличчям до нагадування про відчайдушну сміливість Бенні Блюма, теж нащадка колишніх біженців, які знайшли в Амстердамі дім. У 2008 році амстердамці кажуть: ось наші справжні цінності, ось це ми будемо відстоювати. І пам’ять про злочин підкреслює, наскільки цінності крихкі, якщо їх не захищати.
Меморіалскейп тут створює окрему історію, сильнішу за меседж кожного меморіалу. І як на мене, він стає ще потужнішим, якщо в розмову включається меморіскейп, сам простір міста з акцентами архітектури чи політичних маркерів. Це не відповідь на моє запитування про доцільність відокремлення поняття меморіалскейп, це загальне міркування про способи прочитування меморіалів. Автори Monuments and Territory точно не розглядають монументи як щось відокремлене від ландшафту. Це скоріш про мою вдячність дослідникам за «запліднення уяви».
Саме стоячи між двома амстердамськими меморіалами, я повернулася до думок про лондонські меморіальні пошуки. Ці дві пари стали певними точками відліку у власних міркуваннях про ландшафти пам’яті. При цьому для мене важливо, що в обох згаданих «парних стосунках» ти маєш можливість «поспілкуватись» і з кожним меморіалом окремо. Вони розташовані достатньо автономно, не намагаючись «перебити» розповідь іншого. Ця парність очевидно закладалася при створенні другого в часі меморіалу. Але ця близькість позбавлена нав’язливої дидактичності. Глядач зберігає свободу увійти в ці стосунки, чи ні.
