В українських та польських «бійців історичного фронту» чергова хвиля загострення. З одного боку, події в Польщі сприяють цьому: тут і суперечлива виставка у приміщенні Європарламенту «Pols-Ukrainians in 1918–1947: Conflict — Genocide — Non-memory — Hope», випади праворадикалів та популістська історична риторика представників політичного істеблішменту. З іншого — український медійний дискурс (наприклад, стаття на zaxid.net про це) та реакції окремих дослідників також залишають бажати кращого. Вони використовують події в Польщі для дзеркальної інструменталізації задля отримання репутаційних дивідендів через «історичний ресурс», до якого вже багато років звично звертаються.
Один із останніх витків цього «взаємовигідного» для певних акторів українсько-польського дискурсивного протистояння має стосунок до надзвичайно глобальної проблеми заперечення Голокосту (Holocaust denial). Йдеться про заяву Ґжеґожа Брауна про те, що, мовляв, газові камери в Аушвіц-Біркенау «це фейк». Така заява вже отримала низку відповідних реакцій із боку професійних дослідників у Польщі. Зокрема, за покликанням можна послухати коментар відомого польського історика Голокосту Яна Грабовські. Проте в Україні багатьом кортить пограти на цих заявах польських праворадикалів, лише поглиблюючи антипольські настрої серед громадськості (так само, як, власне, польські праворадикали роблять у стосунку до українців на теренах своєї країни).
І тут я одразу зауважив би важливість ширшого контексту. Питання заперечення Голокосту є глобальною, а не виключно польською проблемою. Вона зустрічається мало не в усіх куточках нинішнього глобалізованого світу. На думку американського історика Голокосту Омера Бартова, не останню роль нині у цьому відіграє й ситуативний геополітичний чинник — воєнна політика Ізраїлю в Секторі Гази. Водночас і, власне, пам’ять про Голокост перестала стосуватися виключно подій у період Другої світової війни, і глобалізувалася такою мірою, що є пам’яттєвим символом та точкою відліку для означування, порівняння, інтерпретації й комеморації жертв інших геноцидів.
Також важливо розуміти, що, на жаль, заперечення геноциду — це не лише проблема історії Голокосту, але й також інших геноцидів — до та після Голокосту. Щоб далеко не ходити, можна навести приклад заперечення Голодомору 1932–1933 років як геноциду владними елітами й державою в сусідній Російській Федерації, геноциду вірмен у Туреччині, комуністів у Індонезії в 1960-ті роки та інших. Напевно, немає геноциду, який не завершився би фазою заперечення або не наштовхувався б навіть після загального визнання на це заперечення в окремих колах та/чи в окремі періоди загострення «історичних війн».
Попри те, що Голокост є одним із чи не найбільш визнаних і, мабуть, точно найбільш дослідженим у світі геноцидом, він не застрахований від маніпуляцій та заперечень. На жаль, ситуація, коли спільнота винуватців або тих, хто в якийсь зі способів ототожнює себе з ними, вдається до стратегії «denial» — це дуже «природний» етап, що наступає після будь-якого геноциду. Відповідь на питання про те, чому так відбувається, лежить у глибинах наших культур, соціальних інститутів і навіть, власне, біологічних механізмів функціонування мозку людини.
Якщо дуже коротко, то причини заперечення геноцидів почасти ті самі, що й чинники, які їх зумовили. І багато в чому все лежить у площині дихотомії «Ми» — «Вони» та у стратегіях іншування. Тут є що сказати й історикам, і політологам, і антропологам, і соціологам, і навіть біологам, що досліджують мозок людини та інших представників тваринного світу.
Канадська історикиня Доріс Берґен означує будь-які тенденції до опору об’єктивним студіям та комеморації жертв минулих геноцидів поняттям «геноцидна культура». Її частиною може бути не лише виправдання чи заперечення геноцидних дій у минулому, але й стратегія перетворення винуватців у героїв. Це означає одне — суспільство не здатне осмислювати суперечливі чи злочинні сторінки минулого. Воно стає засліпленим викривленою картинкою минулого й не формує в своїй культурі пам’яті належних запобіжників від повторення геноцидних практик у майбутньому. Не меншу роль тут може відігравати і мілітарна культура героїзації як така. Проте я не знаю як уникнути такої в країні, що веде війну за виживання.
Отже, і ганебні тенденції із запереченням Голокосту, і маніпуляції навколо українсько-польських трагічних сторінок минулого — це частина нашої поточної реальності. Сучасні медійні технології та штучний інтелект лише поглиблюють та глобалізують ці проблеми, що існували в минулому, але набувають більшого розголосу та ширяться серед аудиторії в геометричній прогресії. Те, що відбувається в Польщі, на жаль, не є унікальним процесом і від цього точно не застрахована Україна.
Постає питання: як можна цьому протидіяти? Панацеї немає. Це перша і дуже важлива відповідь. Друга полягає в тому, що інструменталізувати ці негативні тенденції, поширюючи у медіа гасла в дусі «дзеркального відображення» мовляв «дивіться, який жах твориться у сусідів» — це не найкращий вихід, бо лише підігріває суспільні настрої до більших упереджень і стереотипів. Із точки зору соціологів, соціальних психологів та антропологів існує кілька ефективних стратегій протидії політиці іншування:
1) Індивідуалізація Інших: себто у відповідь на такі ексцеси в Польщі варто дуже конкретно артикулювати, хто саме і чому робить подібні речі, без узагальнень «вони», «поляки» тощо. Такі узагальнення і є підставою іншування — у цьому випадку з нашого боку. Не менш важливо демонструвати й протилежні випадки протидії таким ксенофобським випадам у середовищі польських інтелектуалів та істеблішменту. Це дозволить аудиторії збагнути складнішу й ньюансованішу політику про ті дискусії, які розгортаються в сусідній країні.
2) Пояснення природи тих механізмів, які формують упередження та стереотипи. Дихотомія «Ми» – «Вони» є природним процесом, і ми часто не помічаємо, як починаємо стереотипізувати. Переведення несвідомого в площину свідомого допомагає збагнути, що не так із нашим стилем мислення. Якщо ми робимо щось погане (або наші співвітчизники зробили це в минулому), ми спершу аналізуємо, шукаємо стратегію пом’якшення звинувачень щодо себе і своїх, намагаємося осягнути всю складність ситуації. А все тому, що себе та свою перспективу зазвичай знаємо ньюансовано у всій складності. Якщо йдеться про когось «чужого» — ми підсвідомо не надто схильні застосовувати таку стратегію, а одразу ж переходимо до звинувачень.
3) Відтворення різних перспектив і апелювання до зміни перспективи. Наприклад, пишучи про польських праворадикалів, не завадить зауважити, що такі існують і в Україні. Хоча нині вони менш популярні, ми зовсім не застраховані від зростання такої популярності, особливо в умовах війни. Якщо хтось вказує не «поганих» поляків, які служили у Вермахті, не варто забувати й про українців, що також формували ці підрозділи.
Аналогічне й зі співучастю в Голокості чи інших злочинах. Дискурс провини, якщо його спрямовано не на осмислення того, що відбулося задля створення запобіжників у руслі «Never again» (яке, до речі, не надто працює у стосунку до російсько-української війни, але не можна сказати, що взагалі недієве), а з метою звинувачення когось у сьогоденні — це стратегія інформаційної війни. Тут варто задуматися, чи потрібна нам така у випадку із нашими західними сусідами. Використання історії задля звинувачення своїх опонентів, їх очорнення і дискредитації — це політична стратегія СРСР у повоєнний період, а нині — Росії. І тут варто запитати себе: чого саме ми прагнемо досягти, вдаючись до таких методів? Можливо, розвінчуванням певних упереджень і негативних міфологем без звинувачення в зворотному напрямку працювало би на кращі результати?
Також не завадить згадати, що польські історики зробили значно більше у сфері студій Голокосту та інших геноцидів, аніж українські. Голоси польських істориків та історикинь у сфері студій Голокосту набагато чутніші на міжнародному рівні, аніж українських. Вони написали десятки, якщо не сотні, монографій на цю тему. Польські актори у сфері політики пам’яті створили чимало сучасних меморіальних центрів у місцях масових убивств євреїв, зокрема колишніх таборах смерті. Водночас в Україні навряд чи знайдеться бодай один музей рівня тому, що існує на місці Аушвіц-Біркенау. У Бабиному Яру музею досі немає, і невідомо, чи найближчим часом з’явиться. Приклад Польщі тут дуже промовистий: він засвідчує, що робота у сфері осмислення минулих злочинів ніколи не може бути завершена. У цій сфері не має такого етапу, коли можна сказати щось на кшталт: «Все, ми створили найсучасніші музеї, в нас є найглибші історичні дослідження з історії геноциду, тепер ми захищені від повторення цього в майбутньому;». І цей урок набагато важливіший для нас, аніж приклад сусідньої Росії, що зупинила свої процеси над осмисленням злочинів минулого, заледве почавши їх. Навіть в умовах цілком успішної демократії та вражаючих досягнень у сфері історичних студій завжди існує загроза того, що фашизм спробує повернутися. Тут варто згадати усе символічне значення монументу проти фашизму, що у 1986 році був встановлений в Гамбурзі. Це квадратна колона, що поетапно опускалась під землю, поки зрештою не зникла. На її місці залишилася пустота — символ того, що лише ми, суспільство, здатні протидіяти фашизму, загроза якого нині як ніколи велика. І Україна, напевно, має значно менше запобіжників у вимірі комеморації й історичних студій для протидії цьому тренду, аніж сусідня Польща.
4) Протидія ідеологізації й есенціалізації та узагальненням. Не варто робити висновки про «поганих» Інших, накидаючи на них ярлики, мовляв «всі вони такі», отже, всі винні. Тексти, що підштовхують читачів до подібних висновків — це дуже шкідливі й упереджені наративи іншування, це погана чи то журналістика, чи історична белетристика. Не менш важливо розумітися на розмаїтих політичних ідеологіях та навіть попри прихильність до якоїсь із них, намагатися відсторонитися й відрефлексувати свою позицію замість безоглядного декларування свого конформізму в межах певної ціннісної системи. Зрештою, політичні ідеології є лише маніфестацією чогось глибшого, що лежить у нашій природі і ми ще не до кінця це розуміємо.
5) Зміщення акцентів й пошук маркерів, що сформують почуття спільності з Іншим. Якщо ми не хочемо виробити в аудиторії упереджень щодо «Них», коли пишемо про негативні новини, варто вказати на позитивні аспекти, що можуть нас єднати і долати ці негативні тенденції іншування. Наприклад, в Україні і Польщі є чимало спільних точок дотику у минулому: українсько-польські стосунки — це не лише історія конфліктів, але й діалогу. І є чимало істориків, які прагнуть висвітлювати ці точки дотику, а про конфлікти говорити з точки зору примирення. Це позитивна тенденція, що також заслуговує на увагу.
Проте таке порозуміння дуже невигідне усім тим в Україні та Польщі, хто перетворив стратегію маніпулювання й викривлення історії на вагомий політичний і репутаційний капітал. Адже якщо будуть подолані проблеми, зникне невичерпний символічний ресурс, який нині приносить окремим людям та акторам вагомі символічні дивіденди.
