Александра  Пульвермахер: «Упродовж 21 місяця з вересня 1939 до червня 1941 року німецька окупація Польщі виявилася більш смертоносною, ніж радянська»

«Метою історичного порівняння є не встановлення однаковості, а виявлення структурних подібностей і насамперед поглиблення розуміння відмінностей»

– Пані Александро, чому Ви обрали собі тему дослідження, яка стосується порівняння нацистських та радянських репресій проти польського руху опору на теренах окупованої Польщі у 1939–1941 роках?

– У 2014 році я звернулася до свого наукового керівника професора Дітера Поля за порадою щодо вибору теми наукового дослідження. Спочатку я хотіла вивчати Другу світову війну в Словенії, але він порадив мені звернути увагу на Польщу, запропонувавши провести порівняльне дослідження цієї країни протягом перших 21 місяця її окупації Німеччиною та Радянським Союзом. Отож у своїй бакалаврській і магістерській роботах я порівнювала німецькі й радянські депортації польських громадян, а в докторській дисертації зосередила увагу на придушенні польського опору, яке здійснювали гестапо та НКВС. Це завдання виявилося особливо складним, оскільки вимагало від мене розуміння польської мови і глибокого вивчення кількох непростих тем – німецької окупації Польщі, радянської окупації та методологічних основ проведення історичного порівняльного дослідження.

– У медійному дискурсі східноєвропейських країн подекуди простежується порівняння нацистської та радянської тоталітарних систем. Воно не завжди академічне й часто полягає у прирівнюванні двох режимів як однаковою мірою злочинних. Які критерії порівняння Ви обрали в академічному вимірі? Праці яких дослідників позначилися на виборі критеріїв та методології?

– Не тільки у Східній Європі, але й в Австрії, особливо поза академічними колами нерідко трапляються випадки, коли націонал-соціалізм ототожнюють зі сталінізмом. У дитинстві я часто чула, як вдома говорили, що Сталін несе відповідальність за більшу кількість смертей, ніж Гітлер. Однак такі твердження мали швидше виправдовувальний підтекст: мій дід, наприклад, служив солдатом у вермахті і все своє життя продовжував голосувати за Австрійську партію свободи (FPÖ). Це твердження не можна вважати цілковито хибним, адже за доби сталінського режиму справді загинуло більше людей, ніж за часів нацистського панування. Втім, для ґрунтовного історичного аналізу вкрай недостатньо обмежуватися виключно кількісними показниками жертв. При проведенні порівняльних досліджень диктатур набагато важливіше враховувати якісні аспекти масових злочинів, а саме мотиви, цілі та ідеологічні засади, що лежали в основі кожного режиму.

Цілком зрозуміло, що багато людей – особливо в Польщі та Україні – схильні проводити паралелі між цими двома радикальними режимами і навіть ставити їх в один ряд. В обох країнах мільйони перебували під владою цих режимів, часто проживаючи досить травматичний досвід. До того ж в Австрії та Німеччині часто можна почути заперечення: «Це не можна порівнювати!». Однак таке твердження є хибним у своїй основі, адже порівняти можна будь-що, і історики, явно чи неявно, займаються порівняннями як само собою зрозумілою справою. Інтерпретуючи минуле, вони часто несвідомо спираються на сучасні системи координат. Метою історичного порівняння є не встановлення однаковості, а виявлення структурних подібностей і насамперед поглиблення розуміння відмінностей.

Польща якнайкраще підходить для проведення порівняльного історичного аналізу у зв’язку з наявним у неї досвідом окупації двома тоталітарними режимами. Як просторові, так і часові координати постають цілком природно, так само, як і tertium comparationis [1]. Просторова рамка визначається поділом країни після підписання пакту Гітлера-Сталіна, який фактично розділив територію Польщі майже порівну між Третім Райхом і Радянським Союзом. Часова рамка випливає з послідовності вторгнень: спочатку скоординовані німецька та радянська окупації у вересні 1939 року, а потім німецький напад на Радянський Союз у червні 1941 року. Tertium comparationis – польське населення, яке зазнавало впливу обох режимів і реагувало на це способами, що виходили за встановлені межі. Польські мережі опору не тільки підтримували зв’язок через демаркаційну лінію, але й дали змогу десяткам тисяч людей фізично перетнути новостворений кордон: така динаміка ще більше зміцнює підґрунтя для ретельного синхронізованого порівняння двох окупаційних систем.

Я дослідила низку праць, у яких різною мірою використовується метод порівняння. Зокрема, особливо цінними були теоретичні есе Детлефа Шміхена-Акермана  [2] та видання «Beyond Totalitarianism: Stalinism and Nazism Compared» [3]. В останній праці тему кожного розділу висвітлюють дослідник націонал-соціалізму спільно з дослідником сталінізму. 

Порівняння як метод виникло в сфері політичних наук, а оскільки порівняльні дослідження диктатур у Німеччині та Австрії довгий час вважалися табу, в галузі історичних досліджень ще багато роботи. Частково це пов’язано з тим, що порівняльний аналіз є далеко не простим і має певні методологічні складнощі. Як мінімум це вимагає глибокого знання історії обох об’єктів дослідження, а також відповідної мовної компетентності. Також необхідно забезпечити надійну базу першоджерел, щоб можна було провести змістовне порівняння.

Під час моєї першої доповіді на конференції у Відні двоє істориків розкритикували мій підхід як надто жорсткий – і певною мірою ця критика справедлива. Порівняльні рамки мають певні обмеження і можуть бути доповнені аналізом взаємозв’язків та взаємозалежностей. Також дуже важливо вийти за межі порівнянь на мікрорівні, які можуть призвести до спотворень або неточностей, якщо не враховувати контекст. Однак в цілому порівняльний аналіз має набагато більшу аналітичну цінність, ніж однобічна перспектива.

«Я використовую три поняття, які означують простори насильства – криваві землі, рімленд і пограниччя»

– У дослідженнях Ви дискутуєте просторові концепти «криваві землі» (bloodlands), «рімленд» (rimlands) і «пограниччя» (borderlands), які використовуються в роботах Тімоті Снайдера, Марка Левена та Олександра Прусіна. Зазначте, будь ласка, основні переваги та критичні зауваги до цих просторових підходів і їхньої продуктивності у Вашому академічному дослідженні.

– У результаті «просторового повороту» [4] 1990-х років деякі історики почали концептуалізувати так звані простори насильства як основу для пояснення масового насильства. Я використовую три поняття, які означують простори насильства – криваві землі, рімленд і пограниччя. Всі вони відносяться до регіонів, розташованих уздовж кордонів колишніх Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Головним аргументом, який наводять ці вчені, є те, що це пограниччя перетворилося на окремі зони насильства, сформовані спадщиною, розколами й протиріччями імперського правління. «Криваві землі» Тімоті Снайдера [5] є найвідомішим прикладом такого підходу, хоча він і не позбавлений аналітичних недоліків [6]. Марк Левен розширює поняття рімленду, включаючи в нього Кавказ та Османську імперію [7]. Просторова концепція Олександра Прусіна є вужчою за охопленням – вона включає лише частину Польщі, – але натомість набагато ширшою у часі, ніж дві інші концепції, охоплюючи період від 1870 до 1992 року [8].

Ці просторові моделі мають фундаментальну цінність, оскільки висувають на перший план транснаціональну перспективу Центрально-Східної Європи – регіону, який тривалий час залишався на периферії більш широких історіографічних наративів, незважаючи на те що був осередком масового насильства, особливо в першій половині ХХ століття. Випадок України це яскраво ілюструє, оскільки насильство залишається визначальною рисою її недавньої та сучасної історії. «Криваві землі» Снайдера є чудовим вступом до цієї теми, а Прусін пропонує детальніший опис внутрішньої динаміки насильства, зокрема підкреслюючи роль місцевих громад не лише як жертв, а й як активних учасників. Найбільш амбітним з аналітичної точки зору – хоча й найскладнішим із концептуальної – є дослідження Марка Левена, яке в першому розділі другого тому містить порівняльний аналіз німецької і радянської окупацій Польщі.

«Рівень смертності в радянській системі ГУЛАГу до 1942 року був значно нижчим, ніж у німецьких таборах»

– На яких саме хвилях репресій, розстрілів та депортацій зосереджено Ваше порівняльне дослідження? Чим зумовлювався такий фокус дослідницької уваги?

– У своїй магістерській роботі я досліджувала депортації польських громадян, які відбувалися в схожих масштабах в умовах як німецької, так і радянської окупацій у період з вересня 1939 року по червень 1941 року. Однак більш детальний аналіз виявляє суттєві відмінності в основних мотивах. Німецькі окупанти передусім прагнули вигнати якомога більше поляків та євреїв з анексованих територій, щоб створити життєвий простір (Lebensraum) для переселення етнічних німців – це було явною метою їхньої політики германізації. Натомість радянська влада хотіла очистити Східні Креси від так званих «неблагонадійних елементів» відповідно до своєї мети радянізації окупованих східних територій Польщі.

У докторській дисертації я порівнювала придушення польського підпілля, яке здійснювали гестапо та НКВС, фокусуючи увагу зокрема на превентивному переслідуванні ймовірних опонентів. Обидва режими проводили масові депортації, страти й арешти. Однак існували суттєві відмінності в тому, як ці заходи реалізовувалися і з якою метою. Масові депортації, здійснювані німцями, були спрямовані не стільки проти політичних опонентів, скільки проти більш широких груп населення, які підлягали виселенню. Водночас радянські депортації були тісно пов’язані з переслідуванням осіб, яких вважали політично або соціально підозрілими. Німці розпочали масові розстріли відразу після вторгнення, часто здійснюючи їх у довільний спосіб в межах таких операцій, як Intelligenzaktion та Außerordentliche Befriedungsaktion (Надзвичайна акція з умиротворення). Натомість НКВС не проводив масштабних страт на початковому етапі окупації; масові вбивства, такі як Катинський розстріл, відбулися пізніше, навесні 1940 року та під час відступу радянських військ у червні 1941 року.

В умовах обох окупаційних режимів польські громадяни зазнавали масових арештів і депортовувалися до відповідних табірних систем. Однак у цьому були суттєві процедурні відмінності. Під радянською окупацією людей принаймні формально засуджували – часто після не надто ретельних або сфабрикованих судових процесів – перед тим, як відправити їх до ГУЛАГу. На противагу цьому німецькі окупанти систематично обходили правові процедури за допомогою так званого Schutzhaft (превентивного арешту), який дозволяв безстрокове утримання під вартою без суду. Десятки тисяч представників польської інтелігенції – разом з багатьма іншими, хто не належав до цієї категорії, – згодом були депортовані до німецьких концентраційних таборів. Більше половини з них не вижили в умовах ув’язнення. Для порівняння, рівень смертності в радянській системі ГУЛАГу до 1942 року був значно нижчим, ніж у німецьких таборах, незважаючи на суворі умови в обох системах.

– Чи мала місце у 1939–1941 роках співпраця між НКВС та гестапо? У яких напрямках ця співпраця розвивалася і чому породила чимало міфів у медійному дискурсі?

– Таємний додатковий протокол до німецько-радянського Договору про дружбу та кордон від 28 вересня 1939 року офіційно передбачав спільні заходи проти польського опору. У ньому зазначалося: «Обидві сторони не допустять на своїх територіях будь-яку польську агітацію, яка може мати вплив на територію іншої сторони, вживаючи заходів для запобігання подібній діяльності, та інформуватимуть одна одну про вжиті заходи». Однак на практиці така співпраця, схоже, була вкрай обмеженою.

Тим не менш, сформувався стійкий міф про те, що нібито проводилися спільні наради гестапо та НКВС, який деякі історики продовжують поширювати навіть в останні десятиліття. Походження цього наративу можна простежити до заяви командувача Армії Крайової Тадеуша Бура-Коморовського, який у своїх мемуарах стверджував, що у березні 1940 року в Кракові відбулася нарада, на якій спеціальна комісія НКВС нібито координувала спільні з гестапо операції проти польського підпілля. Однак швидше за все Бур-Коморовський переплутав діяльність німецьких і радянських служб безпеки з діяльністю комісій з переселення, які дійсно кілька разів збиралися в Закопаному, Кракові, Бресті та Перемишлі. В останні десятиліття багато істориків, переважно польських, намагалися знайти докази такої співпраці, але безуспішно. Натомість у 1995 році російський історик Олег Вишлов опублікував протокол , [9] судячи з якого, на зазначеній зустрічі обговорювалися питання демаркації кордону та переселення населення, а не спільні операції проти опору. Ще одним фактором, що перешкоджав активній співпраці у придушенні польського підпілля, була глибока взаємна недовіра між партнерами по пакту, кожен з яких активно займався шпіонажем проти іншого.

«Радянський апарат безпеки був створений значно раніше і міг спиратися на більший оперативний досвід»

– Один із бічних аспектів Вашого дослідження зосереджено на репресіях проти євреїв, які чинилися німецькою та радянською владою на окупованих територіях Польщі у 1939–1941 роках. Євреї часто оцінювали обидва режими з перспективи пошуку «меншого зла». Як єврейським біженцям із нацистської зони окупації в радянську бачилося це «менше зло»? 

– Понад 3 млн польських євреїв опинилися в геополітичній пастці, створеній пактом Молотова-Ріббентропа, хоча більшість із них ще не повністю усвідомлювали наслідки. Варто підкреслити, що із приблизно 1,7 млн польських євреїв, які жили під німецькою окупацією, лише близько 300 тис. втекли або були вигнані німцями – це приблизно шоста частина від загальної кількості. Ця відносно невелика частка вражає, зважаючи на надзвичайне насильство, що панувало упродовж перших місяців окупації.

Євреї могли вважати німецьку чи радянську окупацію більш загрозливою залежно від взаємопереплетеної й непростої взаємодії різних факторів: географічного розташування, сімейних обставин, віку, статі, релігійних переконань, політичних поглядів – наприклад від того, чи були вони відданими комуністами або ж лідерами сіоністських організацій. Багато єврейських біженців – переважно чоловіки, які покинули свої сім’ї, – мали труднощі з інтеграцією в радянську систему. Робочих місць та житла не вистачало, а радянська влада все більше рухалася в напрямку ліквідації єврейських традиційних інституцій, таких як єшиви та синагоги. Цей процес примусової секуляризації мав глибокий вплив на переважно ортодоксальне єврейське населення Польщі.

Радянська влада прагнула виселити єврейських біженців з анексованих територій, вживаючи таких заходів, як направлення їх на роботу в промислові регіони та видача радянських внутрішніх паспортів, що суттєво обмежували їхню свободу пересування. Однак ці зусилля мали обмежений успіх. Тоді НКВС вдався до хитрощів: біженцям було запропоновано вибір – або прийняти радянське громадянство, отримавши обмежувальний внутрішній паспорт, або зареєструватися для репатріації до окупованої німцями зони. Багато біженців, особливо ті, хто залишив членів своїх сімей на контрольованих Німеччиною територіях, не хотіли приймати радянське громадянство, побоюючись втратити будь-яку надію на возз’єднання. Понад 65 тис. єврейських біженців зареєструвалися для репатріації, не знаючи, що НКВС уже давно вирішив їхню долю по-іншому, знаючи, що німецька влада не дозволить їм повернутися. Наприкінці червня 1940 року цих людей масово депортували до Сибіру.

– Чи вдалося Вам простежити у 1939–1941 роках певну еволюцію нацистської та радянської каральних систем під впливом досвіду, який вони отримали на окупованих польських територіях?

– У мене склалося враження, що гестапо з часом адаптувалося і поступово навчалося. Хоча чітке уявлення про польське підпілля воно формувало повільніше, ніж НКВС, поступово воно покращило своє оперативне розуміння. Схоже, ефективність значною мірою залежала від окремих офіцерів. Наприклад, два співробітники поліції безпеки в Радомі, Альфред Шпількер і Пауль Фухс, діяли в Генерал-губернаторстві на значно вищому рівні, ніж багато інших підрозділів гестапо. Вони активно займалися вербуванням членів підпілля, щоб проникнути в мережі опору або переконати окремих осіб співпрацювати з окупантами. Хоча гестапо в основному покладалося на представників німецької меншини як інформаторів та колаборантів, задокументовано окремі випадки, коли поляки – і навіть євреї – були інформаторами цієї структури.

– У своїх дослідженнях Ви пишете про те, що радянські карально-репресивні органи НКВС у 1939–1941 роках виявилися ефективнішими за німецькі. У чому проявлялася ця ефективність радянського НКВС? Чому, на Вашу думку, німецький апарат поліції безпеки виявився менш ефективним?

– Радянський апарат безпеки був створений значно раніше і міг спиратися на більший оперативний досвід. Крім того, НКВС мав доступ до значно більших людських ресурсів. Це суттєва перевага, особливо при обробці величезних обсягів розвідувальної інформації, зібраної оперативними співробітниками, інформаторами та таємними агентами.

Німецька поліція безпеки складалася з гестапо, кримінальної поліції (Kripo) та служби безпеки (SD). Вже влітку 1939 року значна частина їхнього особового складу була відправлена до окупованої Польщі. Однак серед них було чимало так званих Ostnieten – осіб, яких перевели на схід, тому що вважали непридатними для служби в Райху. До цієї групи часто входили чоловіки, в особових справах яких були записи про схильність до алкоголізму, корупції чи неправомірної поведінки.

Іншим фактором, який імовірно впливав як на ефективність, так і на менталітет особового складу, була інституційна спадщина Великого терору, яка залишила глибокий слід у НКВС. Масштабні чистки кінця 1930-х років кардинально вплинули на кадри, що вижили, прищепивши їм культуру страху, конформізму та гіперлояльності. На відміну від цього німецький персонал не піддавався такому внутрішньому терору; навіть за найтяжчі проступки не загрожувала страта.

Як НКВС, так і гестапо використовували в цілому схожі методи переслідування політичних опонентів, хоча і з різним ступенем інтенсивності та процедурної складності. Яскравим прикладом більш методичного підходу НКВС є так звана «пірамідальна схема»: під час допитів на заарештованих систематично чинився тиск, щоб вони співпрацювали як інформатори. Слідчі застосовували різні форми психологічного тиску – наприклад, погрожували затриманим депортацією або розправами над членами їхніх родин. Використання таких прийомів не було особливо складним, зважаючи на те, що НКВС заздалегідь отримував детальну інформацію про заарештованих та їхнє соціальне оточення, що дозволяло чинити цілеспрямований тиск. Коли психологічний тиск виявлявся неефективним, НКВС вдавався до фізичного примусу, використовуючи широкий і систематично розроблений арсенал тортур. На відміну від цього допити гестапо, як правило, базувалися майже виключно на застосуванні грубої фізичної сили – найчастіше у вигляді жорстоких побоїв, – приділяючи порівняно мало уваги психологічному маніпулюванню чи стратегічному вербуванню.

НКВС вербувало інформаторів серед усіх верств суспільства, тоді як гестапо покладалося переважно на представників німецької меншини. З їхньою допомогою велося спостереження за населенням: розмови в громадських місцях, кафе тощо підслуховувалися, і про це повідомлялося в НКВС. Таким чином НКВС вдалося дуже рано заарештувати підозрілих осіб, а згодом навіть і високопоставлених посадовців польського опору. До квітня 1940 року НКВС інфільтрувався в Союз збройної боротьби (ZWZ) у Львові настільки, що його можна було назвати організацією НКВС, яка була здатна перехоплювати інформацію не лише в межах Польщі, але навіть від польського уряду в екзилі та його осередків у Румунії й Угорщині. Водночас гестапо все ще майже нічого не знало про польський підпільний рух. Його співробітники спеціалізувалися на переслідуванні комуністів, які в Польщі не відігравали практично ніякої ролі.

«Хоча НКВС швидше створив комплексний апарат стеження й дезінтегрував соціальні структури, він убив менше польських громадян, ніж гестапо, за той самий період»

– Продовжуючи міркування у контексті попереднього питання, складається враження, що радянська каральна система, попри те що була значно вишуканішою й ефективнішою в методах своєї діяльності, зрештою згодом (зокрема під час німецько-радянської війни) поступилася нацистським каральним інституціям за масштабами смертоносності (стрімкість та масовість убивств, які чинилися на теренах СРСР під нацистською окупацією, доти були безпрецедентними). Виходячи з Вашого дослідження, чи маєте Ви припущення, чому так сталося?

– Упродовж 21 місяця з вересня 1939 до червня 1941 року німецька окупація Польщі виявилася більш смертоносною, ніж радянська [10]. Ця різниця частково пояснюється часто не надто розбірливим характером німецьких репресивних заходів. Простіше кажучи, брак адміністративного досвіду та знань про місцеві умови компенсувався огульним насильством: така динаміка зберігалася і під час подальшої німецької агресивної війни проти Радянського Союзу.

Це, своєю чергою, порушує фундаментальне питання: як Радянський Союз, попри свій величезний і складний апарат безпеки, міг бути захоплений зненацька у червні 1941 року? Слід підкреслити, що відповідальність за цей катастрофічний провал на початкових етапах німецького вторгнення лежала на самому Сталіні. Незважаючи на неодноразові термінові попередження про неминучий напад Німеччини, він їх проігнорував, будучи переконаний, що Гітлер не ризикне відкрити другий фронт. Виходячи з цього, я стверджую у своїй дисертації, що в умовах тоталітарного режиму навіть найефективніша і найпотужніша система політичного контролю у кінцевому підсумку виявляється безсилою, якщо диктатор, який стоїть на чолі держави, припускається фундаментальних помилок.