Українці останніми роками заново відкривають для себе шляхту завдяки книгам Наталії Яковенко та Наталії Старченко, а тим часом поляки аналогічно вивчають історію свого селянства. Книга Йоанни Куцель-Фридрисак «Селянки. Розповідь про наших бабусь» досягла рекордного накладу понад 600 000 примірників. Її можна було придбати скрізь у Польщі, навіть у популярному супермаркеті Biedronka. Дискусії про долю селянських героїнь стали явищем, що охопило не лише читацькі клуби, а й сімейні обіди та зустрічі за кавою. Хоча у Польщі це явище описують терміном «народний поворот» (zwrot ludowy), його можна порівняти із сучасним українським явищем «деколонізації» історії та відновлення пам’яті про раніше марґіналізовані групи та репресованих героїв.
Польська національна історія зі шкільних підручників розповідає переважно історію шляхти, королів та національних повстань проти Росії та Німеччини. Тобто, це політично-військова історія, яка охоплює лише вузький сегмент та не відповідає культурній та сімейній пам’яті девʼяноста відсотків польського суспільства, що за походженням є простими селянами. На відміну від українського національного проєкту, який виник «знизу», а селянська культура з її піснями та вишиванками увійшла в мейнстрім, польська народна культура створювалася переважно згори — інтелігенцією шляхетського походження. У Польщі вишиті сорочки можна побачити лише в етнографічних музеях. Досі селянське походження може бути джерелом сорому. Експлуатація, приниження та суворі умови життя наших бабусь та дідусів із села затьмарювали соціальне просування їхніх онуків, і донедавна вони залишалися табу. Рух «народної історії» відповідає на сучасні питання поляків про те, хто вони та звідки родом — універсальні питання, що ставлять перед історією.
Демократія означає не лише інституції та вибори щокілька років, але й написання більш інклюзивної історії. Це ширше явище, відоме в європейській та світовій науці як історія «знизу» («history from below») — надання голосу жінкам, меншинам та нижчим класам. Першою новаторською книгою «народного повороту» стала Ludowa historia Polski («Народна історія Польщі») Адама Лещинського, опублікована у 2020 році. Натхненням для неї стала книга американського історика Говарда Зінна «Народна історія Сполучених Штатів» (A People’s History of the United States). Після книги Лещинського у Польщі вийшла низка книжок на схожі теми: «Влада підлеглих» (Siła podporządkowanych) Міхала Раушера, «Хамство» (Chamstwo) Кацпера Поблоцького, «Панiв різати пилою. Три легенди про Якуба Шелу» (Panów piłą. Trzy legendy o Jakubie Szeli) Ришарда Ямека, продовження дослідження Адама Лещинського «Захисники кріпацтва» (Obrońcy pańszczyzny), та остання книга Антоніни Косьек «Вибачаюся за потворне письмо. Спомини сільських жінок» (Przepraszam za brzydkie pismo. Pamiętniki wiejskich kobiet).
«Народна історія» та інші ревізіоністські проекти у польській історії можливі завдяки відчуттю онтологічної безпеки: існування польської держави чи нації не підлягає сумніву, чи то в Росії, чи в Берліні, чи то в середині польського суспільства. Навіть коли Польща зникла з карти на 123 роки (1795–1918), ніхто в Європі не заперечував існування такої країни, а поляки поставали під власною національною назвою у переписах імперій, які ними правили. Тому сьогодні існує група польських дослідників, які зосереджуються на деконструкції польської нації та націоналізму. Вони розглядають теми, що замовчувалися, фальсифікувалися або вважалися контроверсійними, як-от польська співучасть у Голокості чи польський колоніалізм. Такі публічні дискусії, де поляки сперечаються один з одним про євреїв чи українців, не є рідкістю. У цих критичних дебатах шляхетська традиція точно не представлена як гарант історичної безперервності та державності нації (як в Україні), а навпаки — як бар’єр для модернізації суспільства сьогодні (див. відомий есей Анджея Ледера «Фільварські відносини»). Також у побутових розмовах у Польщі часто порівнюють ставлення до робітників нижчої ланки з боку сучасних керівників з відносинами між паном і кріпаками у минулому.
Польський «народний поворот» нагадує народництво XIX століття, з якого виник український національний рух. Це було повернення інтелігенції до свого селянського коріння та декларація роботи на благо народу. Іван Франко та Тарас Шевченко, які походили з селянства, також порушували питання тяжкого становища сільських жінок, а українська національна ідея поставала з критики панівної польської та російської культур, часто озвучену жіночими літературними персонажами. У тому плані, для сучасних поляків читання українських народників ХІХ століття може стати деколонізаційним процесом, де вони будуть дивитися на себе як в дзеркалі очима «іншого». Отже, «народна історія Польщі» також вписується в критику польської присутності в Україні, де система кріпацтва критикується як рабовласницька та колонізаторська, як пише Адам Лещинський. Раніше подібні інтерпретації польського міфу про «Креси» було запропоновано польським автором Яном Совою у його книзі «Фантомне тіло короля. Периферійна боротьба з сучасною формою» (Fantomowe ciało króla. Peryferyjne zmagania z nowoczesną formą), а також Даніелем Бовуа про взаємовідносини між українським селянством та польською шляхтою та російською адміністрацією у його праці «Трикутник Правобережжя. Царат, шляхта і народ. 1793–1914».
Повертаючись до сучасності: у музейній сфері критика експлуатації українських заробітчан з’явилася на виставці про служниць у Музеї Варшави, де історичний розділ завершується роздумами про невидимість українських прибиральниць та домашніх працівників. (Невидимі: історії варшавських служанок / Niewidoczne. Historie warszawskich służących )
Критика шляхти та доцінення люду не з’явилися вперше у XXI столітті. Ця тема періодично повертається в Польщі. Перша «народна історія Польщі» була написана у XIX столітті в епоху Романтизму Йоахімом Лелевелем. Головний наратив складається з історії польського, руського та литовського народів, що натоді було переосмисленням історії Речі Посполитої після її розпаду (див.: Йоахім Лелевель. Історія Литви та Русі до Люблінської унії 1569 року/ Joachim Lelewel, Dzieje Litwy i Rusi aż do unji z Polską w Lublinie 1569 zawartej). Тож не лише шляхта, а також її критика, є частиною польського національного міфу. Наприклад, ностальгійне бачення польського маєтку як бастіону польськості з творів Генрика Сенкевича з його «Христом народів» в романі «Вогнем і мечем» було висміяне іншим польським автором, Вітольдом Гомбровичем. Згодом, за часів Польської Народної Республіки (ПНР), офіційне повернення голосу селянам та робітникам було, однак, нав’язаним, і часто гротескним, тому не було сприйняте міщанською інтелігенцією. Реакцією на цю політику ПНР стала мода на пошук шляхетних предків та гербів у 1990-х та на початку 2000-х років.
Однак, виникає й критика «народної історії»: і з консервативної, і з лівої точки зору. Традиційні історики звинувачують її, з одного боку, у закріпленні марксистських кліше часів Польської Народної Республіки, а з іншого — у наслідуванні західної моди. Вони також виключають дослідників, які ідентифікують себе з «народним поворотом», з академічної дисципліни історії як «ненаукових» або «журналістів». Через порушення статус-кво «народними істориками», жоден з них не працює в академічних установах, що спеціалізуються на історії, і їм іноді важко отримати наукові ступені: той таки Адам Лещинський працює соціологом у приватному університеті та раніше мав труднощі з отриманням габілітації. Так само Йоанна Куцель-Фридришак, авторка «Селянок», працює журналісткою. Їх звинувачують в «упередженості» або ігноруванні конкретних джерел чи наукових праць, що є типовими аргументами в академії проти істориків, яких просто не полюбляють з не-наукових причин («Народна історія Польщі» — марксистські кліше, моральне обурення та опора на старі джерела). Однак, з точки зору історіографії, дійсно можна стверджувати, що шляхта та селяни не були двома взаємовиключними групами, і багаті селяни іноді мали кращий матеріальний статус, ніж збідніла шляхта, яка працювала десь у панському маєтку та була переслідувана під час русифікації після Січневого повстання 1863 або в радянські часи. (Див.: Jolanta Sikorska -Kulesza, Deklasacja drobnej szlachty na Litwie i Białorusi w XIX wieku)
Критика зліва висуває аргументи, що «народну історію» пишуть привілейовані інтелектуали з Варшави для столичного середнього класу, які таким чином лікують свої комплекси або намагаються позбутися почуття вищості над селом, як стверджував відомий соціальний історик Томаш Віcліч (нещодавно його книгу «Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть»було видано українською мовою). Іноді народ справді стає фетишем інтелігенції. З цієї точки зору, Єва Клекот проводить постколоніальну критику самофольклоризації сучасної інтелігенції, яка потребує народу як екзотичного «іншого». (Єва Клекот, Самофольклоризація. Сучасне народне мистецтво з точки зору постколоніальної критики)
Врешті, «народна історія Польщі» безумовно вийшла за межі книг та полеміки істориків і стала також соціальним явищем. Варшавська молодь вчиться танцювати мазурки та польки у модних закладах як-от «Посольство традиційної музики» або купують псевдоетнічний одяг. На Netflix став надзвичайно популярним серіал «1670», в якому у вуста шляхти XVII століття вклали критику сучасного розвиненого капіталізму та який висміює польські комплекси та самостереотипи. Цитати головного героя, шляхтича Івана Павла (натяк на польського Папу Римського Івана Павла II) увійшли до повсякденної мови, як-от: «Мені теж ніхто нічого не давав безкоштовно. Я мусив сам усе успадкувати» або «Хто не ризикує, той не їсть картоплі». Цей безжальне висміювання польських недоліків по суті відсутній лише у персонажі — селянина Мацея, якого грає актор лемківського походження Кирил Петручук. Він є єдиним шляхетним та позитивним персонажем у серіалі. У нього закохується шляхтянка Анєла, яка раніше кидає магната з Варшави, що його призначили їй батьки і намагається запровадити у їхньому маєтку більше соціальної справедлівості (див.: Олександр Пестриков, Юлія Кириченко, Рецензія на серіал «1670». Про історію, сучасність і розвінчування міфу шляхетської Польщі)
Питання українських лемків, безумовно, заслуговує на ширше обговорення в контексті польської дискусії про ідентичність та «народну історію». Однак, може скластися враження, що після років сприйняття лемківської культури як інфантильного фольклору за комуністичної епохи, лемки тепер воліють пов’язувати себе радше з високою культурою, ніж з «народною історією». Нещодавно відбулася премʼєра першої лемківської опери «Голос», зокрема її виконували у Польському історичному музеї. А на виставці у Варшавському етнографічному музеї «Форми присутності. Мистецтво лемків/карпатських русинів» поряд із картинами Никифора представлений Енді Ворхол.
Проте, лемківська культура продається як «справжня та народна» туристам з великих міст, які відвідують популярні гірські курорти в Бещадах, звідки українських лемків депортували під час етнічних чисток акції «Вісла» 1947 року. Ми можемо там зустріти «переселенців» з Варшави, яким набридло міське життя, і вони відкривають агроферми в старих лемківських хатах. Вони інколи навіть вдягають вишиті сорочки як народники-інтелектуали, які перебиралися на село в ХІХ столітті. Хоча вони, мабуть, щиро намагаються відновлювати стерту місцеву культуру, залишається питання, як робити це чесно, без «євроремонту», хто має отримувати винагороду, а також питання культурної апропріації не-лемками та не-українцями, які виступають у вишиванках на телебаченні і розповідають про свій шлях до Бєщад.
На завершення можна згадати що у сучасній Польщі розрив між селом і містом залишається однією з фундаментальних категоризацій, що визначають польський політичний ландшафт: село зазвичай голосує за консервативні партії, місто натомість — за ліберальні та ліві. Попри економічний успіх Польщі останніх років, цей ріст не стосується усіх. Як показали соціологічні дослідження після перемоги партії «Право і Справедливість», зневага до провінції, щодо якої освічені містяни вживають слово «ciemnogród» («глибинний народ», дослівно: «темний город»), і уражена гідність селян були чинниками, які спричинилися до підтримки праворадикальних та популістських партій (Maciej Gdula, Nowy autorytaryzm, 2018). «Народна історія Польщі» дозволяє краще зрозуміти польську історію, яка не обмежується хмарочосами Варшави. Вона є дзеркальним відображенням польського гранднаративу: якщо досі все описувалося з точки зору шляхти, то тепер — з точки зору селянства. Вона також демонструє польську критичну саморефлексію, яка є важливою для росту здорового та демократичного суспільства.
