Осередки терору. Стаціонарні підрозділи поліції безпеки та СД у райхскомісаріаті «Україна»

Коли влітку 2018 року молодий німецький дослідник Крістіан Шмітвількен звернувся до мене з проханням допомогти йому попрацювати в архівах Києва, я дуже здивувалася, почувши його тему – «Діяльність управлінь поліції безпеки та СД в райхскомісаріаті «Україна».[1] Окремі документи цієї каральної окупаційної структури трапляються в українських архівах, але це лише невеликі розрізнені фрагменти, які не створюють загальної картини. До того ж ризиковано було обирати таку тему для наукової кваліфікаційної роботи. І от у 2024 році я отримала від Крістіана Шмітвількена книгу «Осередки терору. Управління начальників поліції безпеки та СД у райхскомісаріаті «Україна», яка вийшла після його успішно захищеної дисертації.

Дослідження присвячене реконструкції діяльності спеціальних підрозділів каральної системи Райху на території України, які стали важливим інструментом проведення нацистської окупаційної політики та масових убивств. Назву цих установ можна перекласти українською як «управління начальника поліції безпеки та служби безпеки» (німецькою Kommandeur der Sicherheitspolizei und des Sicherheitsdienstes, скорочено KdS, надалі для зручності вживатимемо у тексті німецьку абревіатуру).

Ці управління почали створюватися у грудні 1941 року, коли стабілізувався німецько-радянський фронт і стало зрозуміло, що гітлерівські плани «блискавичної війни» провалилися. KdS підпорядковувалися Головному управлінню імперської безпеки РСГА (RSHA, Reichssicherheitshauptamt) – відомству, в якому об’єдналися партійні і поліційні силові структури нацистської Німеччини. РСГА відігравало значну роль у здійсненні масового терору на окупованих територіях, особливо розстрілів та інших форм убивства євреїв безпосередньо у місцях проживання. Саме воно відповідало за створення й діяльність айнзатцгруп (Einsatzgruppe – оперативна група) – мобільних підрозділів, сформованих переважно з числа колишніх поліцейських і співробітників служби безпеки (СД), які вчиняли масові вбивства безпосередньо у прифронтовій смузі німецьких армій. Персонал айнзатцгруп став основою для формування цих управлінь KdS на окупованих радянських територіях. Важливо зазначити, що як айнзатцгрупи, так і структури поліції безпеки та СД були незалежними у своїй оперативній діяльності від органів цивільної адміністрації та військових начальників на окупованих територіях.

Роль управлінь начальників поліції безпеки та служби безпеки як частини окупаційного апарату, який організовував терор, експлуатацію і масові вбивства місцевого населення, до цього часу була майже не досліджена. Українські науковці через проблематичність доступу до літератури й джерел у своїх працях зазвичай лише згадували ці окупаційні структури або в загальних рисах описували їхню діяльність у контексті подій Голокосту та інших каральних практик окупаційної влади [2]. Найбільше відома діяльність управління KdS у Києві в історії Бабиного Яру [3]. Українські історики переважно зосереджували увагу на вивченні злочинів. Однак самі злочинці залишалися абстрактними безликими структурами та інституціями [4]. Для західної історіографії стаціонарні підрозділи поліції безпеки та СД все ще «знаходяться в тіні» історії айнзатцгруп і масового вбивства європейських євреїв у таборах смерті. 

Пропонована книга Крістіана Шмітвількена представляє реконструкцію різноманітної діяльності управлінь KdS на території України та Білорусі в адміністративних кордонах райхскомісаріату «Україна» (РКУ) і в часових рамках від створення РСГА та айнзатцгруп до розформування підрозділів поліції безпеки та СД у 1944 році після відступу з території України. Важливу увагу дослідник приділив персоналу і вивченню практики окупації та масових убивств, яку застосовували KdS. На думку автора, «ці практики свідомо чи несвідомо керують людьми в їхніх діях. Це не ритуали, а скоріше рутина, звички, способи дій і звичаї, які засвоєні не лише окремими людьми, а й колективами» [5].

Зважаючи на фрагментарність джерел, автор залучив для дослідження документи із фондів 13 українських обласних і центральних архівів, матеріали архівів Білорусі та Російської Федерації (ГАРФ, РГВА). У Німеччині джерела про діяльність та персонал KdS зберігаються у фондах Федерального архіву в Берліні – це особові справи членів НСДАП. Документи у військовому архіві у Фрайбурзі містять інформацію про співпрацю вермахту з KdS. Копії документів з управління KdS у Рівному знайшлися в архіві польського Інституту національної памʼяті, архіві меморіалу Яд Вашем в Єрусалимі та колишньому архіві Штазі в Берліні. Безумовно, основний матеріал, на якому базується дослідження, – це документи післявоєнних розслідувань і судових процесів у Західній Німеччині, які зберігаються в архіві Центрального відомства державних органів юстиції з розслідування націонал-соціалістичних злочинів у Людвігсбурзі [6]. 

Дослідження Крістіана Шмітвількена складається із двох частин і 10 розділів. У першій частині автор розглядає походження та інституційний розвиток поліції безпеки та СД від захоплення влади націонал-соціалістами в січні 1933 року до створення управлінь поліції безпеки та СД за зразком РСГА по всій окупованій Європі. Автор наголошує на послідовності політики нацистських лідерів і розглядає створення структур KdS як крок до повного об’єднання державної поліції та партійних СС, чого так і не вдалося реалізувати в самій нацистській Німеччині.

Особливий інтерес для українських дослідників має розділ 4, у якому  представлена структура управлінь KdS на території України, процес формування особового складу та кар’єрні шляхи персоналу цих окупаційних підрозділів. На території райхскомісаріату «Україна» було створено пʼять управлінь KdS – у Рівному, Житомирі, Києві, Миколаєві та Дніпропетровську, – які відповідали кількості фактично діючих генеральних комісаріатів. Кожне управління мало свої філії (нім. Außenstellen). У KdS «Волинь-Поділля» окрім Рівного були ще відділення у Брест-Литовську, Пінську, Старокостянтинові та Камʼянці-Подільському. KdS «Житомир» мав свої філії у Мозирі, Овручі, Бердичеві та Вінниці. До KdS «Київ» входили ще відділення у Білій Церкві, Умані, Лубнах та Полтаві. KdS «Миколаїв» мав свої філії у Херсоні й Кіровограді. У підпорядкуванні KdS «Дніпропетровськ» перебували підрозділи у Кривому Розі, Запоріжжі та Нікополі [7]. Очолював структуру поліції безпеки та СД в райхскомісаріаті «Україна» командувач поліції безпеки та служби безпеки (Befehlshaber der Sicherheitspolizei und des SD, BdS). З березня 1942 року до березня 1943 року цю посаду обіймав Макс Томас (Max Thomas), командир айнзатцгрупи «Ц». 

Персонал управлінь начальників поліції безпеки та СД складався з офіцерів гестапо, кримінальної поліції, а також членів служби безпеки та військ СС і таким чином відображав взаємозв’язок між нацистськими партійними спецслужбами й поліцією. Крім того, в управліннях працювали секретарками і друкарками жінки-німкені з Райху, а також етнічні німці та місцеві жителі, які служили перекладачами, слідчими й агентами кримінальної поліції або військовослужбовцями охоронних підрозділів поліції безпеки. З 1941 по 1944 роки начальниками KdS у райхскомісаріаті «Україна» було 14 осіб. Оскільки книгу К. Шмітвількена складно купити в Україні, варто перелічити їхні прізвища для подальшого використання вітчизняними дослідниками. KdS «Волинь-Поділля» у різний час очолювали д-р Карл Пютц (Dr. Karl Pütz) та Бруно Мюллер (Bruno Müller); KdS «Житомир» – д-р Франц Разесберґер (Dr. Franz Razesberger), Ернст Каусманн (Ernst Kaußmann), д-р Ернст Вайманн (Dr. Ernst Weimann), Ганс-Йоахім Бьоме (Hans-Joachim Böhme); KdS «Київ» – Еріх Ерлінґер (Erich Ehrlinger), Фріц Оллерманн (Fritz Oellermann); KdS «Миколаїв» – д-р Леопольд Шпанн (Dr. Leopold Spann) та Фрідріх Гегеншайдт (Friedrich Hegenscheidt); KdS «Дніпропетровськ» – Карл-Гюнтер Гуссманн (Karl-Günther Hussmann), Вільгельм Мульде (Wilhelm Mulde) та д-р Гельмут Шлірбах (Dr. Helmut Schlierbach). Восени 1943 року Фрідріх Калльбах (Friedrich Kallbach) обіймав посаду начальника поліції безпеки та СД одночасно в Житомирі й Миколаєві [8]. 

Кар’єрний шлях цих начальників у багатьох моментах був дуже схожим: 12 із них навчалися в університеті, де за винятком одного вивчали право, четверо отримали ступінь доктора наук. Половина з них приєдналася до нацистської партії або до одного з її воєнізованих формувань у молодому віці ще до 1933 року і тому вважалася старими партійцями. Перед початком війни всі вони обіймали різні керівні посади в поліції безпеки та апараті СД, а після початку бойових дій очолювали відділи РСГА чи керували айнзатцгрупами в Польщі й Радянському Союзі. Частина із цих функціонерів обіймала посаду начальника KdS в Україні дуже короткий час. Ймовірно, причиною цього була необхідність отримати досвід у Східній Європі для подальшого просування кар’єрними сходами. Особи, призначені начальниками управлінь поліції безпеки та СД, усвідомлюючи це, бачили себе частиною довгострокового проєкту і, відповідно, діяли радикально та безкомпромісно щодо місцевого населення.

У другій частині дослідження основна увага зосереджена на практичній діяльності управлінь поліції безпеки та СД. Автор детально описав, як KdS поводилися на місцях, які засоби використовували, як розставляли пріоритети у постійно мінливій реальності та які наслідки це мало. Вчений намагався поставити під сумнів й частково спростувати міф про всемогутню і всюдисущу поліцію безпеки та СД, особливо в питанні боротьби з рухом опору. Певною мірою йому це вдалося.

Найбільший 5-й розділ присвячений участі KdS у здійсненні Голокосту, вбивствах ромів, пацієнтів психіатричних лікарень. Дослідник представляє Голокост у РКУ як частину загальноєвропейського злочину і пов’язує вбивство євреїв в Україні та Білорусі з рішеннями нацистського керівництва в Берліні й переслідуванням євреїв на інших територіях. Крістіан Шмітвількен дискутує з Крістіаном Герлахом [9] та Венді Лауер [10] щодо особливостей подій в РКУ і робить висновок, що фундаментальне рішення про вбивство всіх євреїв у німецькій зоні окупації було ухвалене лише влітку 1942 року, після смерті Райнгарда Гейдріха. Початок нової хвилі масових розстрілів у райхскомісаріаті він повʼязує з візитом в Україну Генріха Гіммлера вже як очільника РСГА в липні 1942 року [11]. Гіммлер тоді побував у Житомирі і Вінниці й зустрічався з головнокомандувачем СС та поліції в Україні Прюцманом. Уже через кілька днів після візиту цього нацистського високопосадовця почалася ліквідація гетто та вбивства євреїв поблизу Рівного й інших населених пунктів генеральної округи «Волинь-Поділля», де вони ще залишалися після масових розстрілів 1941 року. 

Загалом автор поділяє події Голокосту в РКУ на три етапи: перший – масові розстріли переважно чоловіків-євреїв влітку та восени 1941 року, які почалися ще до створення райхскомісаріату; другий – убивство ослаблених, старих і хворих євреїв, яких вважали непрацездатними; третій – убивство всіх євреїв та ліквідація гетто [12]. Останній етап дослідник проілюстрував на прикладі того, як співробітники філії KdS у Пінську протягом вересня–жовтня 1942 року вбили понад 30 тисяч євреїв у гетто Лахви, Лунинця, Століна, Янова, Пінська та інших селах і містечках. Він детально описав, як поліція безпеки та СД методично вбили десятки тисяч людей упродовж короткого періоду часу і які засоби для цього використовувалися [13]. Разом з тим автор показав, хоча й не акцентував на цьому увагу, що цій технології масового вбивства можливо протистояти. Повстання в гетто Лахви є цьому яскравим прикладом.

Маловідомою є також інформація в дослідженні Шмітвількена про використання євреїв деякими функціонерами KdS як особистих домашніх слуг та сексуальних рабинь. Такі приклади ще раз демонструють, що спрощені пояснення (на кшталт вродженого антисемітизму) є недостатніми для розуміння мотивів окремих злочинців.

Розділ 6 присвячений злочинам управлінь KdS проти радянських військовополонених й участі стаціонарних підрозділів поліції безпеки та СД у розстрілах «неприйнятних» полонених у таборах [14]. Автор не дає повної картини, але детально описує два випадки розстрілів у таборах в Дарниці та Бердичеві. До питання поводження з радянськими військовополоненими можна було б додати ще роль управлінь KdS у розшуку військовополонених-втікачів. Якраз більшість так званих трофейних документів в українських архівах є повідомленнями і списками розшуку радянських військовополонених.

До сьогодні сповнене багатьох міфів існування виправно-трудових таборів СД на території РКУ, які в українській історичній літературі часто називаються концтаборами або ж взагалі їхній статус і місце розташування залишаються не ідентифікованими [15]. У розділі 7 йдеться про такі табори KdS, історію їхнього створення, функціонування та ліквідацію. Автор установив існування п’ятьох таборів СД на території України: у Шубкові (KdS Рівне), на Сирці (KdS Київ), у Бердичеві (KdS Житомир), Ігрені (KdS Дніпропетровськ), Грейговому (KdS Миколаїв). Виправно-трудові табори створювалися і при цивільних адміністраціях – гебіткомісаріатах. У дослідженні наводиться приклад виправно-трудового табору в Козятині [16]. Також досить відома історія виправно-трудового табору в місті Бровари Київської області [17]. Дослідник висловлює припущення, чому в РКУ були створені саме виправно-трудові табори, а не концтабори. Система виправно-трудових таборів у Райху не підпорядковувалася господарсько-адміністративному управлінню (WVHA), тобто СС. Тож на окупованих територіях такі табори належали безпосередньо поліції безпеки та СД, які прагнули використовувати працю в’язнів для власних цілей. Під час відступу це розмежування зняли: в’язнів таборів KdS вивезли до концтаборів Райху [18]. Таким чином, виправно-трудові табори СД «слугували не лише для здійснення терору, а й були засобом демонстрації влади, за допомогою чого поліція безпеки та СД консолідували й розширювали свої позиції в СС і поліцейському апараті» [19].

Окремий 8-й розділ присвячений боротьбі поліції безпеки та СД проти різних груп опору: (про)радянських партизан та обох крил Організації українських націоналістів, польського підпілля; уявних і справжніх кримінальних злочинців. Також у цьому розділі автор аналізує тему колаборації, створення й діяльності кримінальної поліції та охоронних підрозділів поліції безпеки [20]. На цю тему збереглося порівняно багато джерел – звітів стаціонарних підрозділів поліції безпеки та СД, у яких питанням «безпеки і порядку» приділяється багато уваги [21]. Цікавим видається спостереження автора про те, що учасників прорадянського руху опору нацисти іноді публічно страчували через повішення, щоб налякати послідовників. Українських націоналістів, навпаки, завжди вбивали таємно: розстрілювали в тюрмах KdS або вбивали у так званих «газвагенах». Хоча незалежну Українську державу німецька сторона не допускала ні за яких умов, однак публічно заявляти про свою антиукраїнську позицію нацисти також не збиралися [22].

Розділ 9 розглядає діяльність поліції безпеки та СД проти двох впливових православних церков на території райхскомісаріату «Україна» – Української автономної православної церкви та Української автокефальної православної церкви. Основною метою німецьких спецслужб було втримати баланс, щоб жодна з церковних організацій не отримала перевагу в РКУ. Незважаючи на розгалужену мережу інформаторів і особисті контакти з ієрархами управління поліції безпеки та СД все ж мало впливали на події, бо церковну політику визначав райхскомісар Еріх Кох. 

Завершується дослідження К. Шмітвількена сюжетом про відступ підрозділів поліції безпеки та СД з території України (розділ 10) і нові злочини: вбивства вʼязнів тюрем, сприяння «акції 1005», яка мала на меті знищити сліди масових розстрілів 1941 року. 

Можливо, варто було б додати до цього дослідження ще одну важливу тему – результати повоєнних розслідувань злочинів поліції безпеки та СД, вчинених в Україні. Автор активно послуговується інформацією з протоколів допитів колишніх начальників та співробітників KdS, іншими матеріалами розслідувань, проте ніяким чином не підсумовує результати такої діяльності. Дослідник починає свою працю з питання справедливості і належного вшанування памʼяті про жертв злочинів нацистів та розповідає історію могили колишнього начальника KdS «Волинь-Поділля» Карла Пютца. Місцева громада Занкт-Мергена (Південний Шварцвальд) упродовж 70 років доглядала за його похованням як за військовою могилою, і ніхто не поцікавився, що ця людина – військовий злочинець. Зрештою у 2015 році імʼя Пютца прибрали з надгробку, але тільки тому, що він покінчив життя самогубством навесні 1945 року. Проте, на мою думку, історія Еріха Ерлінґера, начальника KdS «Київ», вражає ще більше. Незважаючи на численні злочини та десятки років розслідувань і декілька судових процесів, він так і не був покараний. Тож важливе питання справедливості, яке порушує дослідження К. Шмітвількена, продовжує залишатися актуальним і не завершеним.

Потрібно відзначити хороший науковий апарат книги, ґрунтовні коментарі та посилання, іменний і географічний покажчики. Українського читача дещо може здивувати рішення автора використовувати тогочасні географічні назви – німецькі топоніми періоду РКУ, які базувалися переважно на російських назвах. Але для уникнення плутанини і тривалого процесу зʼясування сучасної назви того чи іншого населеного пункту, можливо, такий крок німецького дослідника можна виправдати. Загалом це важливе для вітчизняної історії дослідження добре було б видати українською мовою. 

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Цей текст є розширеною версією рецензії, яку опубліковано в № 5 (2025): Український історичний журнал. С. 221–226.