«Третя Імперія»: маячня хворобливої фантазії чи відбиття нової російської ідеології

Цей текст – роздуми над книгою Міхаїла Юр’єва «Третья Империя. Россия, которая должна быть» [1].

Її автор –  успішний підприємець і політик, недавній віце-спікер Держдуми Росії. Книга написана у формі роману-утопії. Події відбуваються у другій половині ХХІ ст. Розповідь ведеться від імені молодого бразильця, якій начебто вивчає історію Росії. Книга розділена на дві частини: «Історія Росії» та «Росія сьогодні».

У першому розділі йдеться про історію постання двох російських імперій. Наголошено, що історія великоросів починається з приходу варягів, які принесли слов’янам державність і військове мистецтво. Вже на перших сторінках роману наголошено, що найважливішою складовою ідеології росіян є їхнє протиставлення західноевропейцям. Мовляв, напівофіційно слов’яни походять не від біблійного Яфета – молодшого сина Ноя, як всі европейці, а від його старшого сина Сима, як семітські народи – араби і євреї. При цьому вікінгів (норманів) легко вилучено з родини західноевропейських народів і проголошено окремим народом, який жив на східному і південно-східному узбережжі Балтійського моря[2]. Змішавшись зі слов’янами, їхня знать дала початок росіянам як нації (при цьому варяги прийняли християнство східного обряду)[3].

Хоча Київську Русь і згадано як 250-річний період першої держави росіян, але автор підкреслює, що росіяни вважають власну державу наступницею не Київської, а Московської Русі, ніяк з першою не пов’язану[4]. Після падіння Візантії квінтесенцією російської національної ідеї стала теза про «Москву як Третій Рим, а четвертому вже не бути». Ворожість західної цивілізації до Московської держави пояснюється заздрістю до перманентного зростання її територій та перетворенням у світову державу, а основним ворогом названо Англію.

Другу імперію – більшовицьку – на початках потрактовано дуже критично, очевидно через антиросійську політику Леніна, котрого іменовано «Владіміром Іудою». Натомість, на думку автора, Іосіф І Вєлікій відродив російську державу, використавши для цього комуністичну ідеологію. Він провів модернізацію промисловості і соціальної структури у країні і з початком війни з Німеччиною інтенсифікував ці процеси. А головне – як наголошено в книзі – Сталін «відродив культ гордості Росії з її славетною історією»[5]. Після перемоги у війні він здійснив другу хвилю репресій.

В романі згадано про «сенсаційну знахідку» щоденників Сталіна, що збіглася 150-річчям з дня його народження. Як стало зрозумілим, крім всього іншого, Великий вождь плекав наміри відновити приватну власність (крім великої), перетворити православ’я на державну релігію Росії і навіть збирався продовжити наступ у Европі. За його панування країна досягла максимальної за всю історію величі – повернула багато земель, стала однією з двох атомних наддержав[6].

У другої Червоної імперії з’явився новий Головний ворог – США. Але нікчемні спадкоємці Сталіна розтринькали велику спадщину і довели до загибелі  країну. Втратили вони  й Україну.

Розвал Союзу в 1991 році, вважає бразильський історіописець, був спланованою операцією західної цивілізації за сприяння «п’ятої колони»  – зрадників в самому СССР. Отже, 1991-1999 рр. називають «другим смутним часом Росії», котрий вона пережила за правління Бориса ІІ Проклятого. Тоді відбулася повна деградація держави і суспільства.

Початок відродження Великої Росії припав на правління Владіміра ІІ Відновника (Восстановителя) – при ньому Росія знову стала великою державою (до кінця правління навіть з елементами наддержави). Непримітними діями він зміг викликати за цей час радикальні зміни у настроях народу і змінити стан суспільного устрою. Самоприниження змінилося поверненням національної самоідентифікації і самоповаги, на зміну деморалізації і відчаю прийшли впевненість і озлобленість[7]. Йому вдалося зібрати воєдино «споконвічні російські землі» і знову перетворити Росію на могутню світову державу, що володіє майже половиною цивілізованого світу. У романі наголошено, що спочатку новий російський правитель приховував свої експансіоністські задуми і збирав сили. Весь цей час російських патріотів непокоїла дилема: «А може, не відтворювати імперію, не ставити амбіційних національних ідей, а інтегруватися у европейську цивілізацію і стати багатою і спокійною, хоча і не великою державою?»[8]

Ця проблема, зазначено в книзі, знайшла органічне вирішення. З 2004 року розпочалися явища, які зробили неминучим початок політики реваншу. Активізувалися внутрішні (Ходорковський), і зовнішні вороги (США). Останні порушили домовленість про те, що вони не виявляють активності на постсовєтському просторі. У 2004-2006 рр. Сполучені Штати успішно організували державні перевороти в Україні, Грузії, Киргизії, внаслідок  яких постали проамериканські і оскаженіло антиросійські режими[9]. Водночас Захід, наляканий тим, що Росія за час п’ятилітнього правління Владіміра ІІ створила достатній  потенціал для відновлення величі, почав відпрацьовувати методи захоплення влади з метою ослаблення чи знищення  країни.

Підрозділ, у якому описані події в Україні, має назву «Перша експансія». У ньому на особливу увагу заслуговує оціночна характеристика України. «Ця країна, що відкололася від Росії у другий Смутний час, викликала в Росії особливе роздратування самим фактом свого існування, значно більше порівняно з іншими пострадянськими державами. Причина цього очевидна – ті все ж таки були національними державами народів етнічно досить далеких від росіян; а українці нічим не відрізнялися від росіян, та власне і були росіянами. У  цьому контексті злісно згадано книгу Леоніда Кучми «Україна не Росія»[10].

Далі починаються пророцтва майже у стилі Нострадамуса. Через три роки після приходу до влади в Україні «помаранчевих», південь і схід повстають проти панування Заходу. Вони створюють так звану Донецько-Чорноморську республіку і просять Велику Росію прийняти їх до свого складу. Росія, з метою допомоги братам-православним в 2008 році вводить на східні території 80-тисячну армію. НАТО також спрямовує в Україну аналогічний за чисельністю контингент. Путін тисне на Европу і першим уводить свої санкції – відключає Европі газ і виходить з ООН. Европа налякана і йде на поступки. До військового зіткнення однак не доходить, але  Україна розділяється навпіл, по Дніпру. Є у книзі й згадка про референдум за входження до складу Росії (82% – «за»)[11], що після нещодавніх подій на сході виглядає як певне дежа-вю. Навіть пасивність Заходу у відстоювання себе самого і зухвалість Росії та її шантаж енергоносіями – все тут нагадує сценарій, витягнутий зі старої шафи. Зображено щось схоже на гібридну війну, коли бої тривають, люди гинуть, але торгівля йде повним ходом, а кордони лишаються відкриті.

До передбачень (чи обговореного у колі друзів сценарію) належить ідея включення до складу нового Російського Союзу Південної Осетії і Абхазії, (які реально опинилися в сфері уваги набагато пізніше, ніж була написана книга). Згодом Росія поглинула Білорусь, Казахстан, Туркменію, Придністров’я тощо.

Між нею і західною цивілізацією знову починається спочатку холодна,  а невдовзі й гаряча війна.

Далі описано, як Російська імперія захопила весь европейський континент і Гренландію, завдала термо-ядерний ракетного удару по Британії і взяла Лондон. Потім впродовж 12-денної війни у 2019 р. вона розгромила та окупувала США. 9 травня після завершення першої фази окупації було підписано акт про капітуляцію. Підписання відбулося на борту крейсера «Місурі», який було переведено на вічну стоянку до Нью Йорку ще у 2012 р. Символічність приниження Америки полягала у тому, що у 1945 році на борту цього корабля США прийняли капітуляцію Японії і перетворилися на надімперію. Також було приєднано до Росії Канаду.

12 червня 2020 р. у день Росії було проведено «символическое зрелище, тешащее национальную гордость» – парад Перемоги. У ролі військовополонених фігурували доставлені літаками представники всіх еліт США: чинний і всі попередні президенти (Буш ІІІ, Білл і Хіларі Клінтони, Буш-молодший), а також діючі та колишні члени кабінету, конгресмени і сенатори, банкіри і промисловці, газетні оглядачі, відомі адвокати і топ-моделі, естрадні співаки і голлівудські актриси. Всі вони пройшли Червоною площею у кайданках і з табличкою зі своїм ім’ям на шиї… Це була демонстрація перемоги над американською цивілізацією. Водночас російські військові започаткували нову традицію і промарширували через Тріумфальну арку, збудовану ще у 19 ст. на честь перемоги над Наполеоном [12].

Прикметно, що урочисте дійство річниці вікторії над Америкою було поєднано з 75-літтям перемоги над Німеччиною і на честь цих звитяг проведено грандіозний парад.  9 травня проголошено Днем імперії [13].

У книзі дуже детально описано російське завоювання світу. Здається автор отримує майже фізичне задоволення від цих фантазій, зокрема він насолоджується почуттям помсти над «народами-зрадниками». Так імперія позбавляє прибалтійські народи не тільки державності, але й власних назв, мови, території, після чого їх піддають асиміляції. Прибалтійські країни іменують «так  званими державами, точніше недомірками». Лише литовці зберігають право жити на своїй території, але у них відбирають все майно.  Латишів та естонців виселяють з Прибалтики. Російськомовних жителів цих країн на п’ять років позбавляють всіх прав: «нічого було терпіти приниження від прибалтів»[14].

А ось на швейцарців гнів росіян пролився через те, що ті насмілились порушити кримінальні справи проти російських корумпованих чиновників. За це російські війська взяли Швейцарію в повну економічну блокаду та півроку морили голодом, не дивлячись на протести Червоного Хреста і змусили-таки добровільно влитися в сім’ю народів Російської Імперії[15].

Після того, як Польща і Україна відмовилися капітулювати, проти них Росія починає справжню війну. 18 серпня 2019 р. Третя імперія розгортає наступ на чотирьох напрямках: на Варшаву – з Гродно, на Рівне-Львів – з Могильова, на Київ – з Дніпропетровська і Курська. Польсько-українські об’єднані сили розбиті. Перед російськими арміями поставлено завдання знищити максимальну кількість живої сили, будівель і споруд. Військам наказано нікого не жаліти[16]. До 5 жовтня Російсько-польсько-українську війну тріумфально завершено. Такі древні міста як Варшава та Краків дуже зруйновані, а Львів цілеспрямовано буквально стерто з лиця землі. 600 тис. осіб вбито – з них 2/3 цивільних. Росіяни втратили лише 11 тис. Німці воюють на боці Третьої імперії, (адже вони в ній друга за чисельністю нація).   Їм  відведено роль  окупаційних військ  на території України і Польщі[17]. В цьому автору вбачається певна історичнасимволічність.

Що ж очікувало на українців у новій імперії. У самій Росії період 2006-2022 гг. звався в імперскій істориографії «Тріюмф Волі» – отже період відродження національної ідеї і героїв, коли революційна воля народу розчиняється у вищій волі вождя. Як то кажуть, воля стала змістом, а тріумф формою. Згідно з Конституцією 2013 р. в Третій імперії український народ вважався частиною російського і, відповідно, національності «українець» не існувало. За часів правління імператора Міхаіла ІІІ (2030-2040) – самого етнічного українця із Севастополя і ненависника українського націоналізму – з Галіції було виселене все населення (за виключенням православних росіян). Населенню Центральної України (так званої Малоросії) лише у 2031 р. були надані громадянські права, а у 2037 їх отримали й виселені галичани[18]. Отже йдеться про повну асиміляцію і зникнення українського народу про що й згадується у книзі.

У  фантастичному романі Михайла Юр’єва до середини XXI століття на Землі відгриміли глобальні військові зіткнення. Світом керує всього 5 найсильніших країн, що презентують наймогутніші центри впливу: Мусульманський, Індійський, Китайський, Панамериканський та, звісно, найпотужніший з них – Третя імперія «Російський  Союз» з населенням в 922 млн осіб.

У 2020 році відновлено становий розподіл в Росії, і скасований парламент за непотрібністю. Станів в 21 столітті цілих три: духовенство, служиві (опричники), і податковий земський народ. Призовний вік на військову (вона ж – державна) службу знижений до 15 років. На цьому основні реформи були завершені. Про плоди нового чудового світу автор розповідає у другій частині, в якій детально висвітлено відбудову економічної, політичної, ідеологічної, релігійної, військової та інших сфер  діяльності у імперії з наголосом на особливостях  російської православної цивілізації. «Взагалі-то книга Михайла Юр’єва – стверджує один з рецензентів книги С.Соболєв, – це справжня кунсткамера політичних, економічних, технічних і соціальних ідей. Як в Кунсткамері немає живих препаратів, так і в цьому паноптикумі немає жодної здорової або життєздатної думки. Одним ідеям, озвученим устами бразильця Бранку, вже дві тисячі років (типу обмеження числа громадян, які мають право голосу, до двох-трьох відсотків від числа загальної кількості населення), і вони не можуть вже бути працездатними, тому знаходяться в розділі «скам’янілості». Інші ідеї (змусити англійців прийняти православ’я) – схожі на безголових немовлят, які помруть в утробі ще не народившись, тому місце їм – у каламутних колбах з формаліном»[19].

Один дотепний український публіцист зазначив якось, що весь пафос книжки Юр’єва нагадує йому ситуацію, коли здоровий дядько надавав стусанів підлітку, який знущався над кошеням, а той, утікши, сидить і фантазує, якою страшною буде його помста. Але справа виглядає серйознішою. Попри всі нісенітниці, які вона містить, ця книга є, так би мовити, посібником з вивчення російського імперського менталітету. В неї закладено основні коди і символи цієї ментальної хвороби російського народу. В ідеологічному плані це суміш православного фашизму Дугіна і путінського «Русского мира». І не варто все це вважати суцільною маячнею і витвором хворобливої фантазії автора хоча б через те, що… ця сповнена імперських комплексів та фобій, просякнута злобою і жадобою помсти людиноненависницька книга, як стверджують медіа, зберігається у бібліотеці В.Путіна, та ймовірно визначає  світогляд російського президента та його оточення[20].

Врешті-решт проблема не у фантазіях М.Юр’єва. Ця книга – є певним індикатором настроїв російської еліти, яка наразі при владі і водночас – це сигнал світові щодо агресивності Росії, котра «зосереджується» (горчаковське «сосредотачивается»). Захід проґавив момент, коли все це сталося і наразі світ поставлено перед фактом російської агресії. Російська воєнна доктрина, що була утверджена 29 грудня 2014 р. дійсно налякала світ. Передусім, через те, що у ній, на думку польського президента Броніслава Коморовського, є багато неоднозначних формулювань. Особливо небезпечним він вважає пункт доктрини, що дозволяє Росії втручання у внутрішні справи інших держав під приводом захисту російських громадян. Тривожним, на думку польського президента, є також формулювання про право на інтервенцію до країни, політика якої  суперечить російським інтересам[21].

З цим погоджуються експерти, адже у пункті 22 нової Доктрини підкреслено, що Росія вважає правочинним застосування Збройних сил у разі агресії щодо своєї території та її союзників, а також захисту своїх громадян, які перебувають за межами Російської Федерації. Це засвідчує  превалювання оборонної концепції в Доктрині, спрямованій на утримання нових завоювань Росії на Кавказі, Криму і в Україні. У той же час це вказує на ймовірність проведення нових етапів гібридної війни на території пострадянського простору в рамках захисту російськомовного населення, після попередньої підготовки через надання громадянства. У такому випадку в зоні ризику опиняється південна і східна частини України, Молдова, Латвія, Казахстан (у порядку зниження ймовірності)[22].

Згідно з ідеологією «Русского мира», котру сповідує Москва, жертвою агресії може стати чимало європейських країн. Тим більше це стає ризикованим з огляду на те, що в основу російської агресії в Україні  покладено маловивчену тактику. Ще до формального затвердження 29 грудня 2014 р. президентом В.Путіним нової військової доктрини Росії, в лютому 2013 року Начальник Генштабу генерал Валерій Герасимов виклав головні принципи того, що пізніше стали називати «гібридною» або «нелінійною» війною. Герасимов виходив з того, що надалі кордони між війною і миром ставатимуть дедалі більш розмитими, одна країна не буде формально оголошувати війну інший, а значить, і методи ведення такої війни повинні бути іншими. До них належать не тільки традиційні способи збройного насильства, а й політичні, економічні, а також інформаційно-технологічні заходи, які при цьому супроводжуються нелінійними і асиметричними методами примусу. Таким чином вдається завуалювати відкриту військову агресію. Цій же меті підпорядковано і використання протестного потенціалу місцевого населення або керованих ззовні політичних сил і громадських рухів.

Все це знайшло точне відображення у діях Росії щодо України. Натомість натівська стратегія військового і, в першу чергу, ядерного стримування спирається на можливість однозначно ідентифікувати агресора, (що в епоху «Холодної війни» не становило проблеми). Але поява «зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків вводить в оману. Знаряддя стримування виявляється досить неефективним, якщо противник не переходить через певний поріг насильства. Досягається також виграш у часі і мінімізація політичних збитків, адже, тактика неоголошеної асиметричної війни дозволяє загальмувати відповідну реакцію жертви агресії та її союзників (що й трапилося у Криму). Ще один елемент нової військової стратегії Росії зводиться до цілеспрямованої спроби вплинути на громадську думку (передусім на Заході) з тим, щоб уповільнити і послабити його реакцію. Для цього, зокрема, використовуються платні тролі, які завалюють злісними коментарями критичні по відношенню до Кремля публікації або телепередачі в ЗМІ. І на цю нову військову стратегію Росії Заходу допоки нема чим відповісти[23].

Жарти геть! В щорічній доповіді генерального секретаря НАТО Йенса Столтенберга опублікованій у січні 2016 р. йшлося про те, що Росія в березні 2013 року провела військові навчання під час яких відпрацьовувався ядерний удар по Швеції. Столтенберг повідомив, що за останні три роки Росія провела не менше 18 великих військових навчань, у деяких з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців. Під час навчань, за даними НАТО, відпрацьовували ядерні удари по країнам-членам альянсу та його партнерів. (Швеція не є членом НАТО, але бере участь у програмі “Партнерство заради миру”.) У квітні 2013 року шведська газета Svenska Dagbladet повідомляла з посиланням на військові джерела, що 29 березня шведські радари зафіксували шість російських військових літаків – два надзвукових ракетоносці-бомбардувальника Ту-22М3 (здатні транспортувати ядерну зброю) і чотири винищувачі Су-27. Літаки пройшли зовсім поруч з повітряним простором Швеції. За інформацією видання, літаки відпрацьовували можливі удари по району Стокгольма і південь Швеції.

 А 3 лютого 2016 р. командувач ВМС НАТО Клайв Джонстон заявляв, що командири підводних човнів Aльянсу в Північній Атлантиці повідомляють про «найбільшої активності російських підводних човнів з часів закінчення холодної війни»[24].