Відповідь на текст «Боротьба з інакомисленням як складова історичної політики»

До цього тексту я прийшов через те, що вже більше місяця в українському академічному середовищі та журналістиці триває запекла дискусія щодо питання: чи є державний антисемітизм в Україні загалом і в політиці пам’яті зокрема. Черговим витком цього обговорення став текст Артема Харченка на порталі ZAXID.NET  під назвою «Боротьба з інакомисленням як складова історичної політики»[1]. Мій допис є частковою відповіддю на даний текст, або, принаймні, критикою тих тез, які я можу прокоментувати. Інша частина мого тексту стосується певних розмірковувань щодо того, чим є державний антисемітизм насправді і критики тези про його наявність в Україні. Також зачеплена тема розпалювання міжнаціональної ворожнечі під час подій останніх 5 років. Деякі роздуми вже висловлювались мною в ході дискусій, а частково вони лишились недосказаними.

Дослідження державного антисемітизму в СРСР і політики пам’яті про Голокост в цих умовах є пріоритетною сферою моїх наукових зацікавлень. Вона дозволяє, зокрема прослідкувати ті проблеми, які ми змушені досі долати на 28-ому році Незалежності. Не дивно, що мене зачепила тема «наявності державного антисемітизму в Україні», адже не є надто складно порівняти досліджувану мною тему з навколишньою дійсністю. Саме на цих аспектах я спробую зосередити свою увагу, намагаючись не зачепити (або хіба мінімально зачепити) інші аспекти, в яких я відчуваю себе менше або зовсім некомпетентним.

Я не знаю, наскільки уважно пан Артем дивився інтерв’ю історика Василя Расевича на ізраїльській службі російського телеканалу, яке спровокувало цю велику дискусію, але тези, висловлені на телебаченні прямо суперечать фрагменту тексту «мені здається, що критику українського чиновника та бюрократичної установи не слід ототожнювати з критикою української держави чи суспільства, хоча, у досить радянському дусі, самі чиновники і намагаються подавати це ототожнення». Крім безпідставних звинувачень пана Василя на адресу УІНП в тому що вони нібито офіційно звинувачують євреїв у Голодоморі, ці ж самі звинувачення звучать проти «не только УИНП», а і на адресу «людей в Украине» і на адресу самої України[2].  

Є щось дивовижне в тому, що ці тези, які лежать на поверхні, лишились непоміченими автором тексту. Як і лишилось непоміченим те, що саме ці слова найбільше обурили критиків цього інтерв’ю. Здається, достатньо очевидним фактом є те, що необізнані в темі глядачі, співставивши фрази з інтерв’ю, скоріше за все прийдуть до висновку, що в Україні є нібито антисемітизм в політиці пам’яті. «Це ж говорить історик по телебаченню», – скажуть вони. Ще дивовижніше те, який вишуканий евфемізм застосовує пан Артем щодо подібного роду дезінформації («Можливо, це була спроба від початку загострити дискусію – хід, властивий публіцистиці.») замість того, щоб просто назвати речі своїми іменами.

Я не знаю причин, з яких автор тексту ілюструє діяльність УІНП в сфері пам’яті про Голодомор і Голокост тільки своїми власними публікаціями. Разом з тим, я не був безпосереднім свідком заходів на цю тему за участі УІНП. Але достатньо навіть поверхневого пошуку щоб пересвідчитись у тому, що УІНП активно бере участь у заходах, присвячених цим трагедіям у якості співорганізатора або учасника[3]. Паном Артемом абсолютно ігноруються проекти, пов’язані з 100-річчями подій Української революції і війни за Незалежність 1917-21 рр., як і заходи, пов’язані з темами Майдану та сучасної війни, тобто ті, які ніяк не стосуються теми міжвоєнних і воєнних праворадикальних рухів (про які автор пише, що ця тема витискує тему Голодомору)[4].

Зроблю певний відступ у бік участі державних органів у заходах, присвячених вшануванню Голокосту, або освітніх заходах, пов’язаних з його історією. На основі досвіду роботи у проектах, присвячених цій тематиці, можу згадати про те, що до Революції 2013-14, на відміну від часу після неї, державні органи (зокрема – УІНП попереднього складу) не проявляли жодної зацікавленості темою Голокосту, і пов’язаних з нею заходів. З одного боку, це гальмувало інтеграцію цієї теми в освітні програми і державні комеморативні практики.

Проте, немає лиха без добра. З іншого боку, така позиція тогочасних чиновників, які були членами Партії Регіонів і Комуністичної партії України, дозволяла бути незалежними від їхньої волі. Нагадаю, що за часів президентства Януковича державна політика пам’яті була спрямована на інтеграцію з російською і на розпалювання міжрегіональної ворожнечі в Україні. І той факт, що люди, подібні, скажімо, до тогочасного міністра освіти, ніколи не були присутні в одному приміщенні з нами (не кажучи вже про сидіння за одним столом) є, свого роду, позитивним явищем для мене. Не хотілось бути асоційованим з такими одіозними особистостями. Трохи пізніше в тексті я ще згадаю Партію Регіонів та їхнє ставлення до євреїв.

Повертаюсь до публікації пана Артема. Абсолютно загадково виглядає критика текстів Віталія Нахмановича, історика, відомого своєю діяльністю з увіковічення пам’яті жертв масових розстрілів у Бабиному Яру. Критикувати можна будь-які тези. Але навряд чи можна критикувати те, чого не існує. Адже в публікаціях пана Віталія на сайті «Історична правда» годі сподіватись знайти хоч одну цитату або згадку тих тез, які наводить пан Артем у своєму тексті і з якими він полемізує (наприклад щодо Бабиного Яру, який, «не можна розглядати лише як символ Голокосту») [5]. Як неможливо знайти там само і наведені в тексті твердження Івана Патриляка про «традиційність погромів» в Україні[6].

Цікаво, що ж автор пропонує в якості таких собі взірців в плані пам’яті про Голокост та єврейських сусідів загалом? Автор вибрав кейси Польщі, Литви і… Росії. І якщо з використанням теми Голокосту в польському кінематографі все зрозуміло і цей аспект вартий похвали, то з книгами Рути Ванагайте є питання, чи потрібно їх брати за взірець? Особливо враховуючи, що авторка критикується за невміння працювати з такими джерелами як радянські протоколи допитів доби сталінізму і, відповідно – за викривлені висновки у зв’язку з цим щодо, наприклад, головнокомандувача литовським національним рухом опору[7]. Досить дивно взагалі, що пан Артем згадав про тексти Ванагайте в наступному абзаці після фрагменту про академічність та фаховість.

Викликає сумну і саркастичну посмішку згадка про фільм країни-агресора «Собібор», особливо якщо згадати, що в той же самий час справа Слідчого комітету РФ про «ритуальное убийство царской семьи» відкрита[8], Путін називає Симона Петлюру «нацистом»[9], а російське керівництво має дружні стосунки з терористами з «ХАМАС»[10] та «Хезболли», які вже десятки років атакують Ізраїль і вбивають євреїв. Але головне, що росіяни зняли фільм «Собібор», а Україна, нібито «німа»…

Взагалі, досить прикро читати тексти на таку серйозну тему, як пам’ять, де автори самі знижують рівень дискусії, що виражається у певних аспектах, таких як: неповага до опонентів, яка сусідить з вимогами в їхню адресу вислухати думку; відсутність посилань, особливо на тези, які критикуються; мимовільне приниження ролі десятків колег, які проводять якісні дослідження з різних аспектів історії Голокосту в Україні, невідомі раніше на Заході, за рахунок недоречного (за тематикою тексту) вивищення одного свого колеги; а також – невідомо для кого розрахований пасаж про прочитаний у дитинстві самвидав. Назагал, подібна стилістика обговорення проблем історії ХХ століття та сучасності в Україні, є досить поширеною. Проте, це не значить, що вона є правильною…

Шкода, але автор так і не дав відповіді на питання, винесене в заголовок. Не знаю, хто як, але особисто я не зміг знайти в тексті переконливих аргументів щодо того, що складовою історичної політики в Україні є боротьба з інакомисленням. Адже ніде не надано доказів того, що держава за допомогою своїх органів влади, використовуючи апарат примусу, якимось чином поборює критиків такої політики.

***

А тепер я вважаю за доцільне перейти до куди серйознішої теми. Обговорення «державного антисемітизму в Україні» стало настільки заїждженим, а спікерів на цю тему стає чим далі тим більше, що під час дискусій взагалі забувають нагадати про те, чим же є загалом явище державного антисемітизму. А варто сказати, що це політика, яка спрямована на дискримінацію євреїв у різних сферах життя (політичній, соціально-економічній, освітній, культурній, релігійній та інше). Часом вона може супроводжуватись насильством щодо євреїв, погромами, а в найекстремальніших випадках – депортацією чи геноцидом.

В політиці пам’яті антисемітизм може виражатись шляхом затирання слідів присутності єврейських громад (знищення об’єктів історико-культурної спадщини, синагог, цвинтарів, навмисне незгадування про жертв Голокосту і тому подібне), поєднане з формуванням стійкого образу ворога в суспільному дискурсі. Будь-які спроби вшанування пам’яті про єврейських співвітчизників при цьому можуть каратись як «антидержавна пропаганда».

Більшість цих ознак є характерними для радянського режиму зразка пізнього сталінізму, а також для «антисіоністської кампанії» (після Шестиденної війни 1967 року). І жодна з цих ознак не характерна для державної політики в Україні. Найгірше, що стається на території, підконтрольній нині органам влади в Україні – це окремі антисемітські заяви маргінальних політичних діячів та окремі акти вандалізму проти синагог, єврейських цвинтарів та пам’ятників, які, очевидно, не є справою рук держави і які розслідуються правоохоронними органами. Часто стає відомо, що акти вандалізму щодо єврейських (як і, наприклад, польських) об’єктів культурної спадщини є справою рук російської агентури в Україні[11].

Хотів би нагадати про кінець 2013 – початок 2014 року, коли діячі з Партії Регіонів зробили спробу в рамках державної політики розіграти антисемітську карту. За допомогою чисельних «антимайданівських» груп та групи бійців «Беркуту» в соціальних мережах поширювалась пропаганда про нібито «єврейське походження» опозиційних лідерів і нібито проплаченість акцій протесту на Майдані «мировым сионизмом»[12]. Після чого в кінці січня та на початку лютого 2014 року сталось кілька «загадкових» нападів на євреїв у Києві, які, як згодом виявилось, були організовані «Антимайданом» або/та бійцями спецпідрозділів міліції у цивільному з метою перекидання відповідальності на Майдан і розпалювання міжнаціональної ворожнечі[13]. Також ними тоді було запроваджено широке вживання слова «жидобандерівці»[14].

Не знаю чому, але я гадаю, що формування з активістів Майдану образу ворога, яке здійснювалось в режимі 24/7 за допомогою провладних телеканалів, радіостанцій, у соцмережах, за допомогою заступників командирів з виховної роботи у підрозділах міліції, зіграло свою роль в тому, що середмістя Києва перетворилось на три дні лютого в маленький філіал пекла. І думаю, що ця роль є не меншою, ніж поставка гранат двома російськими літаками і безконтрольна роздача зброї та боєприпасів міліції та «Антимайдану». Гадаю, що стріляти в «проплачених Госдєпом жидобандеровцев-фашистов» їм було легше, ніж усвідомити що у них на прицілі звичайні громадяни України… Тепер організатори, підбурювачі, виконавці цієї масової бійні та їхні прихильники роблять вигляд, що вони «антифашисти» і мало не «філосеміти».

Нагадаю, що одним з перших кроків російських окупантів та колабораціоністів на Сході України в квітні 2014 року (після перших актів терору і вбивств активістів Майдану на Донбасі) стало вивішування антисемітських листівок з закликом до євреїв реєструватись разом з грошовими цінностями[15]. Це, а також продовження пропаганди в дусі «жидобандерівці-фашисти» змусили більшість євреїв з Донбасу до масової втечі на неокуповані території[16] [17] [18]

Цих випадків російського державного антисемітизму на окупованих Росією теренах України насправді може бути більше, включаючи і вбивства за національною ознакою. Проте ці дані можливо буде встановити винятково після звільнення окупованих територій.

Проте Росія зняла фільм «Собібор» і висунула його на “Оскар”, аякже…

 ***

Незважаючи на всі ці факти, прихильники тези про наявність в наш час «державного антисемітизму в Україні» періодично здіймають хвилі обурення так, що інформаційний шум не стихає. Остання з цих хвиль піднята вже більше 2-ох місяців тому[19]. Багато хто, можливо, щиро вірить в якусь користь для суспільства з цього, не помічаючи організаторів цих кампаній з цілком цинічними цілями. І найгірше, до чого цей інфошум приводить, так це до дезорієнтації аудиторії, на яку він направлений: як на українців, так і на євреїв.

Організатори такої дезінформаційної кампанії є очевидними – російські спецслужби, члени проросійських організацій та особи наближені до уламків колись правлячої Партії Регіонів. Їхня мета: розбиття єдності українців та євреїв, які з великими зусиллями об’єднались разом в українську політичну націю заради розбудови і захисту держави. Результатом цієї кампанії має бути творення такої паралельної реальності, за якою у нас нібито дотепер існують невирішені порахунки, які мали б призводити до запеклої ворожнечі, на радість архітекторів цих кампаній. І бажано для них, щоб була досягнута головна мета – відволікання представників обох народів від того факту, що їхній найнебезпечніший ворог, який ставить під загрозу їхні життя і свободу, знаходиться по той бік східного кордону України та лінії фронту. Класичне “divide et impera”.

Неперевірені дані, які в результаті виявляються дезінформацією, часто можуть завдати великої шкоди, а іноді і вбивають. Вчасна протидія може їй запобігти. Особливо це характерне для такої чутливої теми, як міжнаціональні взаємини. В сучасних умовах про це має пам’ятати кожен. І не тільки історики…