«Он в Риме был бы Брут, в Афинах — Периклес, а здесь он — офицер гусарский». Те, що один російський поет сказав про одного російського філософа, певною мірою описує Богдана Жолдака та обставини навколо нього. Для багатьох, хто знав його з шістдесятих, Богдан був людиною Відродження — він вмів усе, був усім та в будь-якій галузі виглядав велетнем, на плечах якого, за англійським прислів’ям, ми всі стоїмо. Його оригінальні карикатури, з яких надруковано в радянсько-цензурованому вигляді відсотків зо два, могли б прикрашати найвідоміші європейські виставки сатиричного малюнка, обкладинки «Шпіґеля» чи відповідні рубрики «Нью-Йорк Таймс». Його п’єси, з яких до глядача пробилася хіба що «Конотопська відьма», могли б стати невід’ємною частиною національного репертуару. Його жарти та вислови увійшли в узус киян, — і тих, хто спілкувався з Богданом на щодень, і тих, хто зустрічався з ним принагідно. Актором він був природним — при тому, що насправді ніколи не грав, завжди був собою. Чи варто перераховувати фільми, де він зіграв? Їх обмаль. Проте його кінематографічна зовнішність і жест, його трюкове слово, його імпровізаційний геній перетворювали Богдана на людину екрану, хай би де він знаходився — за обіднім столом, на прогулянці Гідропарком чи на кіно-майданчику.
Богдан був неперевершеним у жанрі усної розповіді — та це, сподіваюся, ще буде оцінено, коли (і якщо) зведуть докупи його доробок як ведучого київських телепрограм. Проте реалізувався він переважно в гротескній прозі на суржику, у жанрі, що необов’язково втілював найсуттєвіші його риси. До того ж він був археологом, знімав кінорекламу за власними украй дотепними сценаріями, виробляв з дерева люльки, був міським фото-рапсодом, себто незмінним фотографом при найважливіших неофіційних київських подіях (себто — домашніх святах Юрія та Мариші Щербак, Вадима Скуратівського, Мирона та Світлани Петровських), керував підлітковим клубом «Юні моряки», підіймав штангу та здобував чемпіонські титули, а в перервах між першим та тридцятим у списку своїх занять записував анекдоти та занурювався в українську мову та фольклор. Кожна проведена поруч із Богданом хвилина була насичена радістю його щохвилинних, проте ненав’язливих імпровізацій, сміхом від його гострих, але необразливих жартів, подивом від нечуваних легенд з інформаційного радянського підпілля, захопленням його шляхетною поведінкою, почуттям гідности та внутрішньої свободи.
Безпосереднє середовище Богданових київських друзів і було його ВГІКом, бо до справжнього він не потрапив; Спілкою письменників, де б він був персоною нон ґрата; Виставковою залою Спілки художників, де його ніколи не виставляли. Богдан реалізувався у колі своїх друзів-киян, розчинився в їхніх жартах, спрямував їхню точку зору, і сподіваюсь, певною мірою навчив їх не згинатись. Коли ми пояснюємо, що жартуємо, кажучи «шутка юмора», коли ми стримуємося від спокуси матюка і кажемо «це — капєц», або прощаємось, вигукуючи «мафія вічна!» або «хай чабан!» — ми повторюємо Богдана та наслідуємо Богдана. Дотепна та імпровізаційна київська міська говірка – ось стихія, якій Богдан віддав себе цілком. Без неї не було б ані Михайла Бриниха, ані Юрка Позаяка, ані Леся Подерв’янського. І цей вплив Богдана на урбаністичну говірку Києва 1980-х—2010-х розглядатиме не одне покоління постмодерністських філологів.
Зовнішня біографія Богдана Жолдака (1948-2018) навряд чи вражає. Богдан закінчив філологічний факультет КДУ у 1972 році. В 1970-1980-ті жив на випадкові і нечасті гонорари, переважно за кіносценарії[1]. Вів різноманітні гуртки для юнацтва, завжди на пів-ставки, щоб зберегти за собою право розпоряджатися своїм часом і свободою. Іноді його запрошували грати в кіно, здебільш—характерні епізодичні ролі[2]. Навіть після шаленого успіху «гопак-опери» «Конотопська відьма», п’єси Богдана пробивалися до глядача з неймовірними зусиллями; потрапило на театральну сцену хіба що зо п’ять[3]. Вже після 1991 року його проза на опоетизованому суржику, його дитячі казки, історичні легенди та мемуаристика нарешті знайшли свого читача—Богдан друкував майже по книжці на рік[4]. Чимало оповідань з’явилося в періодичних виданнях[5]. На початку 2000-х Богдана запросили ведучим телепередач—на УТ 1, потім на 1+1. Саме у цей час Богдану вдалося переконати керівництво Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого у необхідності створити кіносценарне відділення —отже, до останньої хвилини життя Богдан викладав сценарну майстерність на кінофакультеті цього інституту. Сподіваюсь, фахівці-літературознавці ще напишуть про Богданів вклад у розвиток української літературної мови та жанрів української прози, а фахівці з історії вітчизняного кіно—про його сценарні роботи. Моє ж завдання дещо інше та скромніше: я пропоную поміркувати про Богдана Жолдака як про феномен київського міського життя останньої третини двадцятого століття. Власне—про те, що він значив для людей, які спостерігали його та жили поруч з ним від початку 1960-х[6].
І.
Три особливості рішуче відрізняли Богдана від гуманістів Відродження, які також малювали, писали, вивчали мови, хизуючись у листуванні та спілкуванні, чого вони досягнули водночас і в соматичній царині — умовно кажучи, у своєму ренесансному спортзалі. Богдан ніколи не хизувався жодним зі своїх досягнень. Був суцільно позбавлений марнославства. Завжди дорівнював самому собі. Якщо його фотографії подобались Юрію Миколайовичу Щербаку, його різьблені вироби — Світлані Василівні Петровській, а оповідання — Вадиму Леонтієвичу Скуратівському — він був щасливий, як дитина.
Навесні 2018 року, разом із витонченим стилістом, львівським графіком Ігорем Щуровим, ми готували виставку еротичного мистецтва. Богдан погодився написати текст для нашої виставки і для каталогу. Свій есей «Coito ergo sum» Богдан написав експромтом за день, «вибивши» в картезіанському «Cogito ergo sum» тільки одну літеру. Так латинське дієслово «мислити» перетворилось на латинське ж «гратися». (На жаль, у Львові, де восени відкрилася виставка, знавців латини серед мистецтвознавців виявилось недостатньо, щоб зберегти Богданівський аферизм, тож виставку відкрили під іншою більш-менш нейтральною назвою). «Як підписати твій текст?» — запитав я у Богдана, коли каталог пішов у друк. «Напиши, — відповів він, — Богдан Жолдак, важкоатлет української літератури (140 кг)». Це, здається, була єдина річ, якою він відважувався похизуватись — але і в цьому разі з обов’язковою самоіронією.
Хай би чим Богдан займався, він поринав у нову справу з неабияким завзяттям, стрімко перестрибуючи через щаблі учнівства та аматорських спроб — одразу на сходинку, яка називається професіоналізм. Перед тим, як піти до друзів на день народження, не маючи у кишені ані копійки, Богдан вирізав зі старої шкіряної валізки чарівних жартівливих чортів, потім до них шкіряний мотузок — такій авторській прикрасі місце в Музеї народної творчості десь поміж Ганною Собачко та Марією Приймаченко. Якось Богдану замовили кінорекламу пральної машини — він поставив біля машини панянку, яка знімає з себе одяг, одну річ за одною, й кидає пратися, а коли залишається оголеною, сама пірнає туди ж та зникає в глибочині центрифуги, що працює на повну потужність. Такої реклами не цурався б навіть Siemens чи Bosch! На початку 1970-х на травневому параді з’явилися нові автомати Калашникова. Я, звичайно, благав батьків про іграшковий АКМ. Богдан взяв у мого тата шмат товстої фанери, приготованої для книжкових поличок, по пам’яті намалював АКМ з цапфою, багнетом, подвійною мушкою та шомполом, і за годину вирізав мені його лобзиком — присягаюсь, що такої іграшки у масштабі 1:1 не було ні в кого в СРСР, а за кордоном — і поготів.
Богдан Жолдак на зйомках фільму «Там вдали, за рекой» (реж. М. Іллєнко, 1975).
Але Богдан демонстрував найвищий професійний рівень і в інших галузях. Він ретельно занотовував київський міський фольклор. Виявилось, що, власне, він один зафіксував безпосередню реакцію міста на Чорнобильську катастрофу, зібравши докупи сотні анекдотів, які з притаманним їм сарказмом нищили патетичну партійно-урядову версію жахливих подій 1986 року. Слух до фольклору в Богдана, вірогідно, філологічного походження — а філологом він був від Бога. Пам’ятаю, як він лежав на канапі, такий собі український Вакх — і насолоджувався чотиритомним Словником української мови Бориса Грінченка, найулюбленішим своїм читанням. Час до часу Богдан відволікався від читання та занотовував у невеличкий саморобний блокнотик у якійсь дешевій палітурці слова та ідіоми української мови, не спаплюженої академіком Білодідом та його горезвісним асиміляційним словником. Якось згодом, під Обуховом, на зйомках чи то «Княгині Ольги», чи то «Ярослава Мудрого», ми, масовка та епізод, лежали гуртом на траві за обідом, десь за розфарбованими під плінфу пінопластовими Золотими воротами. Не знявши нашого незручного смердівського строю, ми різали ковбасний сир та ніжинські консервовані огірки. А Богдан розігрував смішні історії. До нашої компанії підійшов хтось із професійних акторів, похилого віку, — такий собі Дід Панас, перевдягнутий у князівський кафтан одинадцятого століття, — і звернувся понад нашими головами до Богдана: «У Вас чудова українська мова, просто чудова. Вітаю Вас». Богдан аж почервонів. Для мене це було ще одним красномовним доказом: Богдан перетворював на диво все, до чого торкався.
Богдан був гостинним, як султан Брунею. Він успадкував цю рису від мами, Єви Устинівни, і розвинув її згідно з власним розумінням всебічного професіоналізму. Знайомий ювелір на прізвисько Костиль вирішив одружитись — треба зайти на п’ятий поверх до Богданової однокімнатної (щоправда, тридцятиметрової) комуналки, протиснувшись у двері між «Трояндою Закарпаття» (де наливали тільки сухе та напівсолодке) та «Канцтоварами». Чечики вирішили розлучитись — знов-таки треба відмітитись у Жолдака. Дод Черкаський придумав нових героїв — необхідно якнайшвидше видертись на височінь до Богдана і намалювати їх, не відкладаючи; Толя Погасій зрозумів, де і як на Тибеті зловити Снігову людину чи спіймати НЛО, — треба перш за все розповісти таємницю Богдану. Для всіх цих людей—і для десятків інших—в необмеженій кількості був запашний, зібраний із трав чай із таким медом, запах якого викликав справжнісіньке запаморочення, був свіжий український хліб зі смальцем та пісний буряковий борщ, а для особливих обставин — настоянка на гірких горіхових перегородках, яку одна з Богданових шанувальниць охрестила «настойкой на промежностях».
В далекі 1970-і — на початку 1980-х мені випала честь насолоджуватись Богдановою гостинністю. Коли мої стосунки з батьками стали нестерпними (діти шістдесятників добре знають, що таке бути дітьми шістдесятників), я накивав п’ятами та заховався у Жолдака, добровільно відпрацьовуючи кількаденну криївку тим, що розмальовував за Богдановим малюнком на стіні Козака Мамая. Час від часу, після лекцій на романо-германському факультеті та перед вечірнім тренуванням у молодшій групі каратиста Клімана, я забігав до Богдана, і або Богдан, або Єва Устинівна частували мене хлібом, медом і чаєм. Узимку екзистенціальна вага цієї гостинності зростала амплітудно. Іноді, після ранкової двірницької роботи, відколовши кригу з довжелезного фасаду Центрального Телеграфу (фасад для мене, двірника, був поняттям горизонтальним), і перед денними університетськими лекційними парами я відігрівався у Богдана під ватною ковдрою.
Ми не замислювались тоді про фінансово-економічну складову Богданової гостинності. Грошей не було ні в кого, але в Богдана їх було вдесятеро менше. Єва Устинівна «підпрацьовувала» щирою українкою, представляючи саму себе у щойно спорудженому скансені — етнографічному музеї «під відкритим небом», як його тоді називали. Вдома вона весь час передруковувала та редагувала рукописи на замовлення, зараз я розумію — за копійки. У Богдана час від часу з’являлась робота в кіно, але здебільш — на археологічних розкопках в Ольвії та Херсонесі, також переважно «за харч». Про літературний заробіток взагалі не йшлося. Переконаний, що свої гонорари за «Конотопську відьму» він також витратив на друзів. Отже, жилося на копійки, та й тих було обмаль. Жолдаківська нечувана гостинність була щедрістю людини, готової ділитися останнім шматком хліба, черпаком бурякової юшки, теплом кімнати у центрі незатишного міста.
Я ще довго зігріватимусь цим теплом.
II.
Як і можливістю насолоджуватись снігом узимку та конваліями влітку, я зобов’язаний знайомству з Богданом радянській владі та комуністичній партії.
Світлана Василівна Петровська пригадує, що повернувшись із Кагарлика, де починалась її кар’єра шкільної вчительки, вона приїхала до Києва і протягом довгих місяців не могла влаштуватися на роботу. Нарешті її взяли в 97-му школу на розі Горького та Саксаганського, у дворі, — опікуватись групою подовженого дня, так званою «продльонкою». В цій групі у неї з’явився п’ятикласник з 23 двійками, якого багато хто з викладачів вважав за безнадійного недоумка. Звали хлопчика Богдан Жолдак. Оскільки одна з задач Світлани Василівни – витягувати двієчників, вона була взялася за Богдана, проте він через місяць зник. Ніхто не знав, де він і що з ним. Якимось чином, в обхід педради, Світлана Василівна дізналася, що хлопець у лікарні з ревмокардитом. Написала йому цидулку. Він радо і моментально відповів. Світлана Василівна почала писати записки щоденно — він щоденно відповідав, а оскільки Богдану вже тоді не вистачало для самовираження вербального ряду, він прямо в тексті листів та цидулок додавав малюнки.
То були самоіронічні, лаконічні й афористичні візуалізовані тексти, з приголомшливим відчуттям форми. Саме такі малюнки невдовзі перетворилися на окремий жанр, в якому вербальне перетворилося на мовчазний, але все ж таки обов’язковий підтекст, а малюнок вийшов на авансцену. Цим жанром, карикатурою, й захопився Богдан, коли вийшов із лікарні та позбувся двійок. Знаючи, що у її чоловіка, Мирона Семеновича Петровського, чимало друзів у мистецькому середовищі, Світлана Василівна принесла йому Богданові малюнки та карикатури — мовляв, із таким очевидним талантом варто хлопчику навчатись професійно. Мирон Семенович відніс малюнки якомусь на той час відомому київському графіку, ім’я якого вже й не пригадати. Де б Богданові повчитись малювати? Той сказав, мовляв, цьому хлопцю не треба вчитися, бо в нього є і тверда рука, і бачення — ми б і самі мріяли про таке непересічне бачення і таку впевнену руку.
Невдовзі Світлану Василівну, вагітну автором цього тексту, звільнили зі шкільної роботи за те, що вона підтримала Яна Заславського, одного з найкращих київських викладачів англійської мови на Державних курсах іноземних мов, чи не єдина проголосувавши супроти обуреної та позбавленої сексу пуританської маси — проти звільнення Яна. Злочин Яна полягав у тому, що він закохався в американку, яка зламала на вулиці підбора. Отже, Світлану Василівну вигнали з роботи, вона залишила школу та «продльонку», проте Богдан прийшов до Петровських, із якими відтоді залишався в близьких стосунках за будь-яких обставин до останніх своїх днів. Навіть під час своїх багатомісячних подорожей — археологічних, спелеологічних, кінооператорсько-акторських — Богдан писав Петровським листи, знов-таки, поєднуючи розповіді про своє сьогодення з малюнками.
За ранніми листами Богдана, що збереглися в родинному архіві Петровських, можна прослідкувати, як формувався його стиль — і як із його самоіронії народжувався образ дотепного, проте самокритичного оповідача, який завжди осмислює не тільки самого себе як комедійного персонажа, але й свій пародійний стиль. Власне, у цих (здебільшого російськомовних) листах липня-вересня 1966 р. Богдан уперше у житті привчає себе регулярно писати, відверто зізнається в тому своїм адресатам, виробляє навичку красного письменства, випробовує ідеостиль, підкріплює розповідь жестом. А оскільки жест — річ невербальна, Богдан замість нього вміщує рисунок, вплетений у лист композиційно та наративно. Як розповісти про свої досягнення в копанні? Хіба про це розкажеш? Богдан імітує першу сторінку «Известий», і в цій уявній газеті друкує свою умовну фотографію з типовим радянським гаслом. Щоправда, то вже професійна розкадровка його розповіді, немовби навіть лист був для нього кіносценарієм, а його адресати — приймальною комісією кінофакультету.
У нудній атмосфері кіно- та археологічних відряджень, де майже нічого не відбувається, роботи мало, а розваг немає взагалі, все те, що відбувається з Богданом, стає осмисленим, важливим — навіть дрібниці. І ці дрібниці породжують словесні трюки, якими Богдан сам себе розважає.
В археологічній експедиції така собі Неля зламала ногу, шкандибала декілька тижнів у гіпсі. Богдан, якщо вірити його листу, запропонував їй руку, серце і ногу. Мама їм прислала меду. Тож у них тепер медовий місяць. Потім з-під Запоріжжя археологічна група (під керівництвом славетного Бориса Мозолевського) подорожувала до Кіровограда, де Богданові довелося фотографувати з усіх боків скіфських баб. «Бабушки очень старые, 3 тыс. лет, и потому очень большие, 3 м в длину», пише він в іншому листі.
Того ж року під час зйомок фільму «Там вдали, за рекой» сталась прикра несподіванка: «съёмочный кран отбил мне палец, а палец отбил мне энтузиазм». Невдовзі Богдана «укусила собака». Він пояснює: «Теперь буду ждать 14 дней, сойдет ли она с ума, если да — мне грозит 40 уколов». Богдан весь час скаржиться, що на зйомках неймовірно нудно. Він ходить по сільських книгарнях, купує книжки, читає — й тим відрізняється від навколишньої кіношної публіки. Задля додаткової наочності Богдан додає до листа карикатуру: всі п’ють, він — читає. Відчуття дистанції між собою-кіноактором і собою-письменником та літератором провокує самоіронічні пасажі, наприклад: «Вообще-то хорошо работать в таком фильме. Ответственности никакой, но зато сколько радости наблюдать, с каким пылом и жаром обсуждается каждая находка! (Например: если ни в одном фильме танк не разбивал стог сена, значит, это — потрясающая находка. Помните, Мирон, как мне стыдно было за свои наивные рассказы? Здесь я чувствую себя человеком»).
Богдан Жолдак. «Джин Сулейман», випалювання по дереву. Подарунок С.Петровській. 1972 р.
Дивно, що саме в цей час — а Богданові ледве дев’ятнадцять років — він рефлектує мову, точніше — її особисто добре всім відомий виражальний засіб: «Матюки — потрясающая вещь, никакие слова не могут иметь столько различных значений и интонаций, и благодаря такой универсальности матюки очень быстро припадают к языку, и речь изо рта, как дурной запах». Якщо взяти до уваги, що Богдан був носієм міського фольклору, і в його анекдотах «матюк» відігравав важливу функцію, в щоденній Богданівській мові оцього «дурного запаху» геть не було. Зрозумівши ще підлітком, чим є «матюк», Богдан майже ніколи не послуговувався лайкою в побуті, а якщо і вдавався до табуйованого слівця, сміявся його неочікуваності, немовби підкреслюючи сміхом, що таке слово його власному слововжитку не притаманне.
Щоб зайнятись чимось корисним під час відрядження, Богдан шукає сюжети для кіносценарію, який можна було б надіслати до ВГІКу, та весь час знаходить щось інше — скажімо, двох місцевих кіномеханіків. Одного звуть Володимир Ілліч, другого — Йосип Віссаріонович: вони ходять із паспортами, доводячи всім, що саме так їх і звуть, б’ються об заклад — за випивку! Їм всі, звичайно, програють. Тож тепер непитущий Богдан проводить час в компанії двох крутих алкашів, Йосипа Віссаріоновича та Володимира Ілліча.
За вісім-дев’ять років Богданові стилістичні знахідки об’єдналися в його неймовірно виразному ідіостилі — тепер уже суто українському. В Закарпатському селі Королеве, де він перебуває на чергових зйомках і де поруч «невдало переходив кордон О. Бендер», Богдан сумує, що не має контакту з фольклором, проте радіє, що місцеве населення жене самогонку з «благородних фруктів», а не зі «східняківських» буряків чи цукру. Він пише Мирону Семеновичу про файну погоду: тут «така краса! Такі гори, такі … гм, тут Вам привіт од Іри…». Жарт, жест, сміхова значуща пауза, трюкова Богданова інтонація нарешті набувають у його листуванні свого незабутнього шарму.
III.
У ранніх Богданoвих листах вперше постали його рисунки та карикатури. Вистрибнувши з листів, вони трансформувалися в окремий жанр. Наприкінці шістдесятих Богдан щоразу приходив у гості з черговою карикатурою. Не з пляшкою, не з квітами — з малюнком. Його жвава туш на папері закарбувалася в моїй дитячій свідомості. Чимало не збереглося, але я пам’ятаю малюнок трьох бочок: на одній написано «Пиво», на другій «Вино», на третій — «Діоген». Пам’ятаю малюнок, який мене приголомшив — я його декілька разів відтворював: велика оголена нога придавила дві п’яточки, і вони з-під неї стирчать… Я досі запитую себе, чи не від Богдана моє бажання переробляти візуальні міфи в апокрифи, чи не від нього певна карикатурність моїх героїв.
Хай там як, Богданові карикатури поєднували політичний анекдот і радянську агітку. Анекдот перевертав агітку з ніг на голову. Виходив такий собі апокриф — улюблений жанр шістдесятників, яким доводилося мати справу з ідеологічно забарвленими стереотипами та сталими марксистськими кліше. Богданів рисунок вражав лаконізмом. Економія слів і знаків межувала у ньому з афоризмом чи прислів’ям. Звичайно — візуальним, індивідуально-авторським, нечувано-небаченим. Богдан брав плакат, що оспівував Дніпрогес як крок до перемоги комунізму, і замість води пускав через водоскид тисячі людей. Мовляв, ось вам і плата за переможні кроки. Або візьміть його карикатурний монумент на височенному постаменті — не Леніну чи Щербицькому, а сніговій бабі: пам’ятник Новому року, святу, яке обожнювали атеїстично налаштовані радянські люди. Баба, звичайно, розтане — але який вдалий натяк на провізоричність радянського монумента і сезонність самого режиму. В епоху Холодної війни з постійними газетними залякуваннями на карикатурах та у фейлетонах — буцімто агресивне НАТО погрожує мирним країнам Варшавського пакту своєю атомною бомбою — Богдан пародіює радянську пропаганду, скидаючи на світ бомбу з написом «Sex». Він навіть не уявляв, наскільки його пророцтво точніше, ніж політичний прогноз «Правди» чи «Известий»!
А ось типовий Богдановий чорний гумор із присмаком внутрішньої драми: солдат, який мілітаризувався — чи дослужився — до того, що його волосся проросло крізь шолом. Ще одна доросла людина, що загралася — бюрократ із краваткою та «в жилєточці», який грається і не може награтися в свій «бронєвічок». «Це не смішно, — зауважив я татові, побачивши, року 70-го, цю карикатуру. — Це не гумор». «Звичайно. Тому що це — сатира», — відповів Мирон Семенович. Це саме йому та Світлані Василівні, в їхній сімейний архів, подарував Богдан невидану збірку своїх малюнків-карикатур, наклеївши карикатури (перо, туш) на форматні машинописні аркуші цупкого паперу і обгорнувши імпровізований альбом двома клаптиками лінолеуму. Черговий том невиданого Богданового зібрання творів.
Більшість його малюнків неможливо перевести у вербальний ряд — та й не треба. Не тому, що вийде банальність, а тому, що Богдановий малюнок — не усний анекдот, а саме візуальний наратив. Сприймати його також треба візуально, бо це його питома стихія. Як пояснити сенс обручки, від якої тягнеться ланцюжок; хробака, що залишив яблуко за мить до того, як в нього мав влучити стрілою Вільгельм Тель; асенізаторської машини, яка заливає паливо до космічної ракети; чи самогубця, який стрибає в унітаз з високого радянського бачка — незмінного атрибуту нашого комунального побуту?
Богданова візуальна дотепність базувалася на його невичерпному гротескному баченні — вмінні поєднувати елементи з різних сфер, що ніяк між собою не перетинались. Це його вміння почути у суто українському «хай чабан» зіткнення різних мов. Саме таке гротескне зіткнення створює нові нечувані смисли, які бентежать своїм небанальним ставленням до панівної ідеології, до режиму, до культурних міфів, до інтелектуальних кліше. Спробуйте перевести такі образи у ряд вербальний — а потім пояснити, що вони значать: вам знадобиться півсотні сторінок на саме тільки пояснення контексту, ремінісценцій, символічного ряду та семантичного поля.
Графік — простий графік, який у Богдана потрапив за грати: ну як не згадати про засекречену демографію та заборонену соціологію в СРСР? Богдан бере серп і молот, з їхньою семантикою прогресивної пролетарсько-селянської спайки, алегорією соціалістичної революції та символікою майбутньої безкласової комуністичної утопії, та заміняє молот на скребло розвиненого пітекантропа чи австралопітека. Ось вам ваше щасливе майбутнє! Чи візьміть бандуру, незмінний атрибут українського кобзаря, на яку Богдан замість струн натягнув колючий дріт. Співаєш — і кривавлять пальці. Ось, власне, чого коштує кобзареві його одвічна співоча правда.
Звичайно, Богданове гротескне бачення не є гумором — воно наскрізно трагікомічне, а його сатиричний момент не відштовхує об’єкта осмислення і не перекреслює його, а, навпаки, наближає до нас своїм глибоким співчуттям. Бо це наші графіки за гратами, це ми, у відчаю від нашого божевільного побуту, стрибаємо головою в унітаз, намагаючись позбутися всіх проблем; це наше рідне радянське скребло. Ба більше — й на Богданову бандуру, той час і простір, яким він належав, цинічно натягнули струни з колючого дроту.
IV.
Богдан був творцем і носієм міфів. Він продукував міфи щоденно, щогодинно, спонтанно і несамовито. Сидимо, п’ємо чай. «А ти знаєш, що через всю Україну, з півдня на північ, ідуть довжелезні Змієві вали? Побудували їх ще за часів середньовіччя, і ніхто не знає, як і для чого – і хто це зробив». У мене на лоб лізуть очі. «А ти знаєш, що в Ольвії розкопали смітник і познаходили там такі речі, які в Афінах можна було купити тільки за золото?» У мене падає щелепа. «А Брайчевський каже, що 1500-ліття Києва, що Толочко з Рибаковим вигадали — це повна фігня, а насправді Аскольд і Дір знайшли тут розвинену міську культуру часів Геродота». Бажаєш, щоб ця розмова тривала, бо розверзаються хлябі небесні… «А ти чув, що Бені Гудмен взагалі не знає нот та імпровізує під джаз-банд?» «А що під іменем Шекспіра батрачила ціла низка драматургів, які спеціально написали віршика на могилі Шекспіра, мовляв, благословен, хто не потурбував моїх кісток?» «А ти знаєш, що в Мохенджо-Даро, те покинуте місто в Індії п’ятого століття до нашої ери, познаходили механізми для вироблення електроенергії?» «І що саме цигани створили цю цивілізацію, а потім покинули місто за невідомих обставин і пішли мандрувати світом — і мандрують досі?»
Богданове міфоманство могло тривати годинами, воно майже ніколи не припинялося. За браку фахових джерел і відкритої закордонної інформації перевірити його було майже неможливо, а сперечатися з Богданом та доводити йому не-завжди та не-зовсім точність таких чуток чи посилань було марною тратою часу. Якщо він вам розповідає, що Брюс Лі під час бою без правил із якимось непереможним стариганом-кіу-ку-шін-кайцем із далекого Тибету чиркнув того пальцем легенько десь біля підшлункової (Богдан показує, як саме і де той чиркнув), а той невдовзі взяв та й помер — чи можете ви довести, що цього не було, чи що, наприклад, це було не з монахом із Тибету, а навпаки, з якимось Хаберзецером, книжки якого з фул-контактного карате циркулювали в нашому підпіллі?
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш.
Якщо мені вдавалося іноді піймати його на гарячому і довести, що він перекручує в принципі вірогідну інформацію, Богдан готовий був погодитись, але почувався він при цьому так, немовби його не зовсім правильно зрозуміли. Тільки у зрілому віці я втямив, що його міфологічний дискурс виник не з відчуття інтелектуальної переваги. Навпаки, до нього треба було ставитись, як до певного жанру гоголівських байок: слухай та насолоджуйся. Це — новий жанр міських казок епохи зрілого соціалізму. Ковбаси немає, культури немає, літературних заробітків теж — і далі за списком. Проте є ці дивовижні розповіді, короткі, приголомшливі. До речі, чи ви знаєте, що Гоголь завжди хотів бути українським письменником? Адже «Диканька» — це справжнісінький Гоголь, а всі ці його ленінградські Акакії Акакієвичі — суцільне лайно, гоголівська задрочка! Чекай, ти не знав, що Гоголь мастурбував, щоб забутись та порятуватись від тиску миколаївського режиму? Чи ви знаєте, що переклади Діброви з Беккета на голову вищі за самого Беккета? Що в Грішу Туряна на тель-авівському пляжі закохалась американська мільйонерка та забрала його з собою в Нью-Йорк з метою одруження? Чи вам відомо, що до В’ячеслава Іванова й Алексєя Лосєва наш Андрій Олександрович Білецький уже давно реконструював праіндоєвропейську мову, в якій, виявляється, всього три фонеми?
Проте цій міфотворчості наставав кінець, коли у справу втручалася Єва Устинівна. Вона могла дати Богданові фору — і легко його обіграти. Тут Богдан включав критику фольклорного розуму і жартома трощив мамині байки, особливо коли Єва Устинівна пропонувала двадцять днів голодувати, щоб вилікуватись від будь-якої хвороби, чи їсти лише прополіс, щоб не занедужати взимку, чи розповідала, що Лукаш знає всі мови, окрім санскриту, чи що наш тренер з шотокану Кліман ламає п’ять цеглин, а твій улюблений Ван Дам — тільки чотири, чи що її дядько під час військових зборів бачив під Петрозаводськом живе НЛО. Богдан брав будь-яку з цих легенд — і доводив їх до логічного абсурду, а маму — до шалу, бо як це можна не вірити тому, що мама розповідає? «Мамо, припиніть!» «Та як можна, — доброзичливо не погоджується Єва Устинівна, — коли воно саме так і є? Ну, може, чотири цеглини. І не біля Петрозаводська, а за Мурманськом!».
Богданoва міфотворчість була запрошенням до подиву. Вона виводила за межі гнітючого побуту, черг, відсутності грошей, брудних та виснажливих пліток, офіційної щоденної брехні, нав’язаних профспілкою газет, які нудно було читати навіть у клозеті, та трьох однаково нудних телепрограм. Сталий незмінний світ, що крокував Хрещатиком до перемоги комунізму, перевертався в Богданoвих розповідях на голову та йшов у протилежний бік, до Бессарабки — немовби Богданoві міфи були його черговими кінематографічними трюками-«гегами», просто невідзнятими на плівку.
Богданoві міфи обіцяли радісне відкриття неофіційних, а тому вартих довіри інформаційних джерел. Вони були криницею для спраглих, дива поцейбічного, щоденного дива, через яке відкривалися несподівані зв’язки та неочікувані події. Можливо, ми ще тоді не доросли до того, щоб осягнути глибочінь і правдивість тих міфів. Але вже тоді було зрозуміло, що за ними стоїть глибоке Богданoве переконання: людина — смішна, неочікувана істота, диво на двох ногах, якому можна і треба радіти, і над яким треба сміятися, бо все, що окремі двоногі роблять — це ж сміх і гріх, та й годі!
Міфологічне мислення дозволяло Богданові захоплюватись людьми незалежно від їхнього походження. Як і у Вадима Скуратівського, певною мірою — Богданової протилежності — у Богдана всі були геніями, і все, що люди навколо робили, було вищого ґатунку: «Ну, це капєц».
Візьміть того ж Лукаша. Він — геній, бо переклав «Дон Кіхота» і «Боккаччо», а тепер проводить час із сусідами у дворику за доміно: ну, не дивак? А Коля Залевський: був вузькоплечий хлопчик, а тепер так накачався, що став підпільним чемпіоном України з культуризму, і хоча нажив собі сиве волосся в 35 років, за ним упадають всі жінки на Хрещатику, коли він виходить на прогулянку зі своєю Ритою. А Павло Загребельний передрав усі свої романи — разом із «Роксоляною» — і Вадим Скуратівський це переконливо довів, і тепер його ганебно цькують за правду науки. І — майже без паузи — «А ти знаєш, що Едик Мацишевський зробив?» Едик був кремезним, Богданoвих габаритів хитруватим мешканцем Подолу, який працював точильником ножів на Володимирському ринку. Виявляється, якісь там грузини залицялись до Едика, і він їм призначив місце для дуелі — під сходами ринку, у своїй майстерні. Коли вони прийшли до нього на «розборки», то побачили Едикову амуніцію — і своєчасно відступили. Оскільки більшість героїв цих історій я знав особисто — знався з Колею, бачив Едика — розповіді Богдана захоплювали саме тому, що відрізнити їх від вигадок було майже неможливо. Бо вони ґрунтувалися на вірі в те, що людина все може, що вона гідна самої себе, що може себе витягнути з багна і при тому залишитися собою — смішною і непатетичною. Цю людину Богдан немовби вставляв у певний індивідуально-авторський міф — і в цьому міфі варяги виходили на Хрещатик через Пасаж, а з Подолу київська буддійська проща йшла пішки на Тибет.
Саме про таку прощу до буддійського монастиря мріяв у той час Толя Погасій. Я розглядав у Богдана вдома альбом Тетяни Яблонської. Побачив там рисунок — портрет натурщика — і впізнав у ньому Толю Погасія, свого тренера у Кліманівській молодшій шотоканівській групі. У Толі – вигнутий вбік літерою «С» ніс. У житті такого не бачив. Яблонська зафіксувала Толю за декілька років до того, як Богдан нас познайомив, а Толя взяв мене, в спортивному відношенні абсолютно незграбного, до себе тренуватися. «Що в нього з носом?» — запитав я Богдана.
«Толя — маленький, дуже легкий і дуже добре рухається. Але легкий та маленький. Він купив собі джинси, вирізав під матнею ромб і вшив туди тканину зі старих джинсів. Тепер він може ногами рухати вгору-вниз, підстрибувати в повітря та бити маваші з льоту, карочє — не під’їдеш. А зверху надягає вишиваний безрукавний теплий кептар із повсті, який дає волю рукам. І ось іде Толя ввечері по вулиці Толстого, підходять до нього четверо хлопців і просять запалити. Толя не палить, але вони лізуть до нього — щупленький, невеличкий на зріст, чому ж його не побити? Толя стрибнув і першим вирубив найкремезнішого з них, потім другого, встиг дістати урокен’ом третього, а четвертий був уже на Саксаганського». Богдан коливається всім тілом від сміху. «Чекай, а як же його покривлений ніс?» «А-а-а, це його Кліман «дістав» ногою в стрибку під час тренування».
V.
Київ був для Богдана містом людей, вартих нашого захоплення. М’яко і ненав’язливо Богдан захоплював цими людьми своїх знайомих і друзів. «Ти бачив “Пропалу грамоту”? Ні? Це — геніальний фільм!» І ми йдемо вдвох у «Кінопанораму» дивитися Іллєнківський шедевр. «А ти бачив в “Молодіжному” постановку “Слова о полку”? Вони реконструювали фонетику “Слова” і виспівують її з тональними наголосами!» І ми йдемо в «Молодіжний» слухати історико-фонологічну театралізацію «Слова». Я сподіваюсь, що Богданова інтелектуальна щедрість не знала меж, і не я один опинився серед її вдячних реципієнтів, проте мені перепало чимало. Ми разом ходили дивитись мультфільми «для дорослих» — концептуальні, серйозні, переважно чорно-білі колажі-притчі, схожі на Богданoві карикатури. В них був оцей самий момент — ага! — який перетворював міста у нашому сприйнятті з простору життя на простір убивчого консюмеризму та злої спокуси. І навпаки, ми пробилися на концерт популярного джаз-рокового гітариста Пола Меттені, але втекли з другого відділу, саме тому, що оцього апокрифічного «ага» в нього не було, а була технічно бездоганна електрична нудота, демонстрація технічних можливостей без бачення і напрямку. «Загниваючий капіталізм, — сказав Богдан. — Зажралися, гади».
Богдан Жолдак. Розкадровка комедійного короткометражного фільму. Сер. 1960-х рр.
Але були справжні відкриття. У «Молодіжного» театру вдруге забрали приміщення, загнали їх кудись на Чоколівку, але ми зібрались і поїхали, бо ентузіазм Богдана був безмежний. «Не пожалкуєш, ти такого ще не бачив». І справді, не бачив: то був театр, який розмовляв мовою Богдана — гротескною мовою кінематографічних трюків і мізансцен, зрозумілих будь-кому, хоча й вишуканих стилістично. «От зараз, чекай», — каже Богдан, сидячи переді мною в кріслі у напівпорожній залі. Показують уривки з Гашеківського «Швейка». Швейк сидить на допиті перед капралом. Капрал штучною бюрократичною мовою звертається до Швейка з якимось дурним питанням. Швейк від обурення підстрибує на півтора метри! Ще питання — знову Швейк підстрибує на півтора метри. З позиції «седяше». Жарти Гашека не переносять, а, так би мовити, перекладають мовою театрального гротеску.
Богдан у неймовірному захопленні від такої знахідки. І знає, що далі буде ще смішніше. У другому відділі демонструють збірну солянку з різних вистав і п’ятихвилинні сценки. Одна з них — інтерв’ю з космонавтами. На сцені стіл. На столі, спираючись на одну руку, «плавають» у повітрі, навмисне гальмуючи рухи, два космонавта. Дисбаланс між їхньою віртуозною гімнастикою, що імітує орбітальну невагомість, та нормативною швидкістю мови створює гротескний образ. Зала от-от лусне від сміху. Богдан виходить після спектаклю радісний, веселий, задоволений, немовби це він грав на сцені. Ми обговорюємо гротескові принципи, Богдан не може не захоплюватись режисурою та вишколеністю акторів. «Оцей весь нудотний театр Райкіна може йти в сраку! У порівнянні з цими геніальними хлопцями, вони — суцільне лайно!»
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш.
Богданoві компліменти грали певну пропедевтичну роль. Сам велика дитина, Богдан ставився до людей, як до дітей, що страждають від невпевненості, комплексів і нерішучості, а тому потребують всебічної підтримки. Їх треба заохочувати, підбадьорювати, переконувати в тому, що вони, безперечно, зможуть, іще одне зусилля — і вони, безумовно, впораються. Я дванадцятилітнім прийшов до нього на Печерськ у фотоклуб із батьківською «Сменою 7». Фотограф із мене був кепський. Я ледве розумів, чим відрізняється діафрагма від витримки, як вони пов’язані, і в якій рідині розчиняти фотореактиви. «Сонечко, — пояснював Богдан, — вийди на вулицю, сфотографуй дерево, людину, будівлю». Я робив свої незграбні знімки. Плівку негайно витягували, проявляли, фотографії друкували, і ось уже на цих імпресіоністичних фото, нечітких, з усіма їх очевидними хибами, Богдан пояснював мені помилки і давав вказівки. «Зменш діафрагму. Не знімай проти сонця. Наблизься до того, що хочеш знімати. Зміни кут. Візьми нижче». Ці його побажання можна було переносити з фотолабораторії в художню студію або на журналістський семінар. Вони допомагали мені протягом десятків років після моїх невдалих спроб опанувати фотокамеру.
Наділений янгольским терпінням, добрим відчуттям «матеріалу», нечуваною добротою і повагою до дитини, Богдан був непересічним наставником. Діти його обожнювали. «Геніальний малюнок! Класна робота! Ти — геній, продовжуй! А спробуй ще так!» Таку щиру підтримку можна було від нього отримати завжди. Діти розкривалися біля нього. На жаль, Богданів досвід у «Клубі юних моряків» пройшов повз мене, і я майже нічого не знаю про його походи із проблемними підлітками на яликах по Дніпру, але, сподіваюся, хтось із його учнів про це ще розповість, і ми почуємо, як підіймало, внутрішньо звільняло, розкомплексовувало та усамовпевнювало Богданове дивовижне вміння радіти чужому відкриттю, дитячому малюнку, шкільному спортивному досягненню чи навіть простій спробі подолати себе або посміятися над власною незграбністю.
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш
Коли підростала Дарина, Богданова донька, він усіх заохочував радіти її першим малюночкам. А іноді телефонував, щоб прочитати по телефону казку про голку та ниточку, які товаришували, сперечалися, розлучалися, знов замирювалися, а наприкінці зійшлися разом, щоб «вишити бабі Єві оцю казочку». «Ге-ні-яль-но!», підсумовував Богдан. Точно так він захоплено розповідав мені і моїй нареченій Насті Сімферовській (у відкритій кав’ярні парку Шевченка) про своїх неймовірно талановитих студентів — дев’ятнадцятилітніх хлопчиків та дівчаток із Театрального інституту, яким він викладав сценарну справу. Вони раз-по-раз, наперекір корумпованому журі і попри невпливовість своїх менторів, на кшталт Богдана Жолдака, вигравали міжнародні конкурси. «Геніальні діти», — радів за них Богдан.
Безмежно обдарований у різних царинах, Богдан ставився до всіх навкруги, як до людей невимовно талановитих, у яких є щось непересічне, неймовірне, геніальне — хоча б одна риса. Знайти її та вказати на неї самій людині означало допомогти дитині повірити в себе, відкрити себе і спертися на свої дві. Навіть коли він критикував, то робив це так, що образитись було абсолютно неможливо, бо все перетворювалося на жарт, над яким він сміявся разом зі співрозмовником. Ось Вадим Скуратівський показав Богданові свій новий кіносценарій про Гоголя. «Вадиме, сценарій Ваш, немає сумнівів, але він недосконалий; прозові уривки дуже хороші, але вони Гоголівські».
Я радо захоплювався відкриттями Богдана, хоч бували й зовсім неочікувані ситуації. Пам’ятаю, я шукав і не міг знайти колонкових пензликів, бо ті, якими я користувався, стерлися вщент. «Є! Вони тут! Приходь!» Ми йдемо разом до канцтоварів, що поруч із входом до Богданового будинку на Червоноармійській. Вузький, витягнутий уздовж магазинчик, куди привезли «дєфіцит»: чеські цангові олівці та — насправді! —колонкові пензлики. Перед прилавком — натовп, не пробитись. Богдан протискується з боку каси, проводить мене. «Дивись», — каже він мені. Я схиляюсь над склом, намагаюся роздивитися пензлики. «Це просто кайф, — каже мені згори Богдан, — та ж подивись на них!» «Та ж дивлюсь!» «Та не туди дивишся, підіймай голову, — чомусь голосно шепоче Богдан, — подивись на них, ти таких ніколи не бачив!» Підіймаю голову, збентежений, —наді мною неймовірної вроди синьоока продавщиця канцтоварів. Блакитні очі — глибокі, прозорі, довірливі. «Ти таке десь бачив? Ну? Ось тобі й пензлики!»
Для того, щоб спіймати в людині щось неочікуване — треба було дивитись і вдивлятись. Проте «схопити» людину на вулиці зненацька в несподіваній ситуації, зробити неможливе фото з близької відстані, зняти прихованою камерою, коли найкраще, чим можна було скористатися, це апарат «Зеніт М» — все це належало жанру ненаукової фантастики. Богдан блискуче володів цим жанром. Наприкінці сімдесятих він приніс показати декілька неймовірних фото — дві похилого віку бабці сваряться на вулиці; неймовірної зовнішності жіночка невдало нахилилася, відкриваючи прозаїчну трикотажну білизну; рагулі бухають і не здогадуються, що їх фотографують — ціла низка несподіваних жанрових сцен.
«Як ти спромігся?» «Дивись, сонечко». Богдан витягнув камеру з якоюсь дивною насадкою і наставив камеру на пішоходів, що йшли повз нас. «Що я знімаю?» «Звісно, вулицю!» Богдан протягує мені камеру: «Відкрути насадку». То був якийсь нарізний жерстяний корок від пляшки з широким горлом, накручений на об’єктив «Зеніту». Я відкрутив його і оглянув з усіх боків. З однієї сторони в корку Богдан акуратно вирізав «дверцята», прилаштував усередині маленьке дзеркальце з нахилом під 45 градусів, міцно закріпив його всередині корка — і, точно вирахувавши правильний кут, накрутив корок на об’єктив. «Тепер дивись: камера на вулицю, але бачу я в об’єктиві — саме твою пику, зблизька. А ти навіть не здогадуєшся!» Звичайно, я бачив мультфільм «Шпигунські пристрасті» та чув про вороже ЦРУ, про схрони з радіопередавачами та мікро-фотокамери, вмонтовані в камінчик перстеника. Але уявити, що можна власноруч із доступних матеріалів зробити таку «секретну» камеру — для цього треба було мати руки Богдана, бачення Богдана — і, звичайно, Богданoву дотепність. Тому що це був і кінотрюк, технологічний жарт, і сам по собі кіношний «гег». Все заради того, щоб спіймати людину в непересічний, незіграний, природний момент її життя.
Богдан Жолдак. Само-пародійні рисунки та автошаржі з листів до
Світлани та Мирона Петровських, липень-вересень 1966 р.
VI.
Безсрібництво було йому наймення. Богдан допомагав усім і завжди. За часів наших безкінечних злиднів можливість спертися на Богданову допомогу радикально змінювала світосприйняття. Надавати таку допомогу було у Богдана в крові. Він ішов по вулиці і бачив якісь безхатні дошки. Негайно виймав дві копійки — зателефонувати Туряну чи Коштелянчуку, щоб ті забрали собі на книжкові полички (він допоможе донести). Для чогось у нашому домі з’явився станочок для палітурних робіт — на гігантських болтах метрові дерев’яні бруски, між яких затискали книжку або рукопис перед «обрізанням» під палітурку. Станок пролежав у нас зо півроку без руху, поки його не побачив Богдан. Адже Гриша Турян саме цим і заробляє! Віднесемо йому станок? І ми потягнули його до метро, а потім через Бессарабку до Шота Руставелі, через півміста, щоб у Гриші був додатковий заробіток. Перевезти (єдину) книжкову шафу Вадима Скуратівського, коли його, бездомного, хазяйка попросила геть із квартири, або пересунути півтонне піаніно у Петровських — це для Богдана було залюбки. А особливо, якщо йому пообіцяють по закінченні переїзду чи пересування — компот!
Пам’ятаю неймовірну радість у домі: Мирону Семеновичу хтось подарував транзистор «VEF», нечувана для нас розкіш. Проте щось треба робити зі старим ламповим, громіздким, але досі справним радіоприймачем, який пам’ятав стільки передач «з-за бугра», що його можна було б без слідства засудити за антирадянщину. Богдан запряг мене — якщо вірити його спогадам — й ми віднесли той ламповий Лукашеві, поліглоту, який радо слухав ворожі голоси всіма європейськими мовами. Може, ми подарували його комусь іншому — але точно відтарабанили ту важку і громіздку, але функціональну бандуру.
Десь Богдану подарували декілька листів півтораметрового ватмана, в ті часи доступного хіба що інженерам чи членам Спілки художників. Ватманські аркуші негайно перейшли у моє володіння, адже Богдан знав, що наприкінці сімдесятих я перемальовував із поштівок крихітні репродукції Марії Приймаченко, збільшуючи у десятки разів – учився колористиці українського народного мистецтва.
Те ж саме було з фарбами. Нагадаю, що казеїнова гуаш (хіба варто малювати якоюсь іншою?) коштувала дорого: краплак червоний — до трьох карбованців, кобальт синій та жовта вохра — по чотири п’ятдесят. Себто за одну баночку фарби можна було придбати три пляшки болгарського «Каберне Совіньйон», шістнадцять «подвійних половинок» (найкращого розливу київської кави), вісімнадцять комплексних обідів у школі, тридцять три пачки дешевих папірос «Сальве» чи дев’яносто поїздок на метро. А до дорогущих фарб потрібні й пензлики. Малювати хотілося несамовито, проте грошей на фарби та пензлики не було. Достатньо було тільки зітхнути і поскаржитись на долю: Богдан сповзав з тахти, підіймав її кришку — й витягував з анналів казеїнову гуаш у прозорих, важких банках і загорнуті в ганчірочку колонкові пензлики. «Бери, працюй!»
Дзвоню, питаюсь, чи можна зайти на чай, посидіти якісь півтори годинки, й отримавши незмінне «давай, зайчику, чекаю», запитую, що принести. «Нічого не треба, все є». Саме тому, що «все» — це абсолютний мінімум, навіть за найнижчими стандартами радянського побуту, принести щось у хату було справою честі. Треба було бачити, як радів Богдан. Свіжій паляниці взимку, кавуну влітку, кружечку «Сулугуні» за два вісімдесят — завжди. Він приймав ваш внесок до спільного споживання борщу чи чаю, немовби це був афганський килим чи богемський кришталь. Ні, то була справжня паляниця, з хрумкою свіжоспеченою шкоринкою — але Богдан підносив дар до рівня манни небесної. Його можна було ощасливити за 28 копійок — і за ту ж ціну Богдан перетворював вас на Терещенка та Бродського разом узятих.
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш.
А одного разу пізньої осені 1983 року, коли я отримав чи то університетську стипендію, чи то гонорар за переклад, ми влаштували правдиві змагання у двоєборстві. Хто більше з’їсть і хто розповість більше анекдотів. Ми зателефонували дівчині Оксані, в яку я був закоханий та яка невдовзі стала моєю першою дружиною. «Хочеш провести час із двома дотепними чоловіками? Купи палку докторської ковбаси, два десятки яєць, дві банки майонезу «Провансаль» і приходь під «Троянду Закарпаття» на Червоноармійській. Гроші поверну на місці. Ні, не треба — картопля є в необмеженій кількості».
У Богдана на кухні була якась дивна плита: буцімто газова, міська, сучасна — але насправді її конфорки давали потужне п’ятнадцятисантиметрове полум’я, на яке ставили, як у протоплену селянську піч, майже півметрового діаметру довоєнну чавунну пательню. На ній готувалося з неймовірною швидкістю. Отже, поки до нас доїхали замовлені продукти, ми зорганізували чотири кіло смаженої картоплі, в яку своєчасно додали яйця та кубиками нарізану докторську ковбасу. Зверху цей кулінарний шедевр заливали майонезом. Звичайно, про холестерин ми нічого не чули. Його винайшли пізніше — в епоху загальної ситості.
Ми сіли з різних кутів дубового столу, який займав весь центр кімнати, з різних сторін пательні, вміст якої Богдан розрізав на дві рівні половинки. І почалось! Я розповідаю анекдоти по пам’яті, Богдан — зазираючи в «ключі» анекдотів, ретельно записані в невеличкі саморобні записники. Там вони були в кількості, про яку я міг тільки мріяти. Дві тисячі сімсот вісімдесят сьомий, чотири тисячі п’ятсот тридцять шостий тощо. Години три я протримався, але потім відчув, що пішов по другому колу. «Це вже було!» Проте з обох сторін наша кулінарна маса суттєво поменшалa. Аж раптом, коли на моєму уявному шаховому годиннику мав упасти прапорець, бо мій стратегічний запас анекдотів майже вичерпався, Богдан відрізав шматок нашого ковбасно-яєчного картопляника і підсунув до моєї половини. «Сонечко, більш не можу». Мовляв, ти виграв!
Богдан Жолдак. Само-пародійні рисунки та автошаржі з листів
до Світлани та Мирона Петровських, липень-вересень 1966 р.
Я й сьогодні бачу його жест — м’який, але впевнений, відрізана скибка картопляної маси, широкий ніж, яким Богдан підштовхує її до моєї половини на пательні. Вчинок людини, для якої участь у грі важливіша за результат, а гідність супротивника — за власну перемогу. Було чому вчитись у Богдана Олексійовича.
Щедрість Богдана виключала ревнощі, заздрість, підозру. Серед численних його знайомих, звичайно, були й покидьки — Богдан м’яко їх віднаджував від свого кола й попереджав інших. «Будь обережний із цією людиною, — казав він напівжартома, ненав’язливо, про одного старшого за мене перекладача, — у нього завжди вологі руки». Себто — він боягуз, його легко залякати, та, скоріш за все, «органи» саме це і зробили. Тож — пильнуй! «До вас ходить Деля Поджіо, вона стукачка, — попереджав він мене. — Але ж вона — праправнучка декабриста!» — дивувався я. «Тим гірше для неї», — відповідав Богдан.
Але занадто обережним чи передбачливим Богдан бути не міг, тому що підозра і недовіра принципово розходилися з його життєвим кредо. Він продовжував спілкуватися з однією своєю знайомою, незважаючи на те, що одного разу, трішечки перебравши, вона боляче вкусила Богдана за живіт. Ну, не вбити ж її? «Хай живе й пасецця», реагував Богдан на випадкові образи. А передбачливість висміював — мовляв, його знайомий Ч. був одружений із Машею, потім розлучився, одружився знов — його другу дружину також звали Маша. Богдан розповідає, мовляв, прокинувсь Ч. зранку, кличе дружину «Маша!» Раптом схопився: «Ой, вибач. А, ну — все так, Маша-а-а-!»
Саме в такий спосіб, як обдаровував гостинністю, Богдан обдаровував і мовою. Його щедрість краще зрозуміти в порівнянні. Одна з моїх небезталанних київських однокурсниць якось запитала мене, як сказати іспанською «задушлива спекота». Я, напружившись на хвильку, переклав — і її образило, що я це знаю. Інший мій однокурсник, вже за часів мого московського буття, запитав, чи я знаю, що таке французькою «ménage à trois», чи що таке англійською «to knock up». Їм страшенно хотілося похизуватися знанням напівтабуйованої лексики.
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш.
Богдан був абсолютною їм протилежністю. Він віддавав слова і поняття направо і наліво, слова випурхували з його кишень та рукавів, він обдаровував нас словами, як золотими монетами. Він набирався у Грінченка, якого знав досконало, у Квітки-Основ’яненка, у Пантелеймона Куліша, у Лесі, у Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які перекладами лексично-фразеологічно збагачували мову, посаджену на сухий пайок Спілкою письменників і її літературним офіціозом. Вчився Богдан і у мами Єви, яку за її феноменальну живу українську мову хвалив на курсах для літераторів-початківців сам Леонід Первомайський. «А знаєш, як українською буде отвертка? Зашруб! А як прилавок в корчмі? Шинквас! А екземпляр? Примірник! А як правильно сказати “номер часопису”? Число! А чим відрізняється «піхва» під «пахви»? А ти знаєш, що імярек перекладається «такий собі»?» Богдан радів, даруючи слова, і почувався/тішився, мов дитина, яка щойно отримала подарунок. Бери, вживай!
Мої перші кроки в українській мові — публікації в газеті «Літературна Україна» і часописі «Людина і світ» — пройшли легку редакцію Єви Устинівни і здобулися на стилістичні зауваження. «Щоб тебе слухали і вважали тонким стилістом, — напівжартома вчив Богдан, — треба вживати певні три чарівні слова». Боже, які ж то слова? «Слухай: подекуди, насамперед, буцімто». Й додав: «Користуєшся цими словами — ти корифей української мови».
Отже, Богданова лінгвістична щедрість розповсюджувалася на всіх — і, розповсюджуючись, набирала іншого виміру. На основі глибокого філологічного знання та інтуїтивного відчуття мови Богдан продукував нові слова та звороти, перетворюючи фольклорно-селянське на міське й утворюючи нову урбаністичну, але живу, дієву і зовсім не штучну стихію українського словотворення. Коли доходило до друку, від його веселої мовотворчої гри залишались якісь відсотки — проте й вони давали відчуття непересічного багатства, яким володів і щедро ділився Богдан. У його «Конотопській відьмі» не було диригента чи балетмейстера. «Згопакував» такий-то, «махав патичком» такий-то. Сама ця словотворчість приголомшувала. Вона вчила свободі і привчала до свободи.
VII.
На відміну від «качків», «накачаного» бидла, агресивно-м’язистої гопоти, самозакоханих культуристів та й просто соматично обдарованих співвітчизників, Богдан був людиною доброї сили. Не пам’ятаю жодної ситуації, коли він підняв би на когось руку. Якщо він щось колись і бив, то хіба що цеглини, підсміюючись, що він ламає три, а Брюс Лі — чотири.
Одного разу Коля Залевський, Богдан та автор цих рядків пішли в Гідропарк на пляж — на якийсь із островів на північ від метро. Біля метро — автомати з ситром, бабця з вагами і якийсь дідок із силоміром. Апарат простий, як пісня: циферблат на 300 кг максимум, гумове (умовне) ковадло, «біта» з металевою ручкою — на кшталт туалетного вантуза, але коротша і ширша. Три копійки за підхід. «Плачу за всіх!» — зрадів я та витягнув гривеник. «Ну, ти й бий перший!» Я зобразив, як нас учили Кліманові учні, важіль — щоб одна рука йшла вниз, а друга догори — і вдарив. Жах — ледве дотягнув до 80 кг. Другим бив Коля. Під футболкою в нього грали біцепси завбільшки з мою голову. Перед ударом він завів руку з вантузом за голову — щоб збільшити амплітуду. Стрілка обійшла коло і досягла 360. До силоміра зійшлися допитливці. Черга Богдана. Він підняв вантуза над ковадлом сантиметрів на двадцять, граючись, немовби хотів подивитися, що в нього з того боку, яким бити, і вчавив у ковадло. Невеличкий натовп навколо нас аж зойкнув від подиву: стрілка тричі обійшла циферблат — більше 900 кг! «Йдіть звідси, ви мені весь апарат зламаєте», — раптом розсердився старигань.
Оточення його — близьке й далеке — відчувало Богданову силу як даність, із якою треба рахуватися. Бо цю силу — та неймовірний внутрішній потенціал — він випромінював. Подолати Богдана було неможливо, краще тримати дистанцію. Ой-вей, якщо хтось цього не розумів!
На початку 1980 року Богданові хтось подарував розірваний парашут зі штучного шовку. Шовк різнобарвний, але там були жовтий і блакитний. Єва Устинівна викроїла легку куртку, Богдан, схоже, сам на допотопній машинці «Зінгер» пошив — і ось він виходить на Червоноармійську в бік Хрещатика в небаченій жовто-блакитній курточці. В дужках треба пояснити, що в ті часи поєднання цих двох кольорів було рівнозначне протестній маніфестації групи націоналістично налаштованих дисидентів, чи то пак публічній демонстрації лютої антирадянщини.
Пам’ятаю, я йшов у жовтій сорочці з магазину «Нептун», а з нагрудної кишені стирчала пачка болгарського люлькового тютюну для тата. Вона була синього кольору. І хоч я навіть не подумав про прихований кольоровий натяк, хтось із друзів, зустрівши мене на вулиці, попередив: витягни і переклади в іншу кишеню. Мовляв, синє на жовтім наводить на всілякі думки. А тут — гігантська фігура Богдана, загорнутого в жовто-блакитний домотканий український прапор. До нього на розі бульвару Шевченка, біля славетного магазину «Алмаз», підійшов якийсь міліцейський сержантик: «Це що таке?» «Куртка!» «Яка куртка?» «Шовкова!» «Ви що собі дозволяєте?» Богдан нахилився до міліціонера, взяв його обережно за комір двома пальцями та відірвав від землі: «А що, в нас не дозволяють ходити в шовковій куртці?» Не знаю, що той Богданові відповів, але після цього випадку міліція до нього не чіплялася.
Богдан Жолдак. Карикатури. Без назви. 1965-1973 рр. Папір, туш.
Силу Богдан використовував для добра — звичайно, у своєму розумінні киянина-шістдесятника. Одного разу він ішов із Мацішевським, Залевським та кимось іще учотирьох невеличкою вуличкою, що виходила на Прорізну до кінотеатру «Комсомолець України». Йшли до когось в гості. Треба було пройти через браму — а там уздовж усього проходу «Жигулі». По-хамськи, хоч трава не рости — поставив авто і пішов, ось воно і стоїть. Хлопці не розгубилися: підняли автомобіль і переставили його поперек проходу: сантиметрів десять-п’ятнадцять з кожного боку, повернути — не повернеш, виїхати навіть не мрій! «Хотів би я подивитися на нього зранку», — сміється Богдан, розповідаючи про пригоду.
Серед близьких друзів у Богдана було чимало людей надзвичайно фізично обдарованих. Культурист (хоч і книжковий ілюстратор) Залевський з неймовірною курватурою м’язів, «не підходь, бо заріжу» Едік Мацішевський, талановитий каратист Толя Погасій, кремезний історик-міжнародник Вадим Крушинський, блискучий футболіст-важковаговик Юрій Щербак. Мирон Петровський робив щоденну зарядку з вагою років до шістдесяти, а Вадим Скуратівський, без зусиль ходив на руках піщаним берегом річки Козинки.
Богдан і в цьому сенсі відрізнявся від свого середовища. Він немовби відчував, що його сила — не його власність, а Божий дар, що належить всім. До сили він ставився, як і до краси – як до того, чим треба ділитися і захоплюватись. До речі, коли Богдан знімав на камеру тренування Клімана (який після від’їзду з Києва очолив збірну Конго з карате), то зважав не на удар, а на міць статури, не на силу, але на образ, на вміння подолати супротивника психологічно, своїм упевненим виглядом і рухами. Кліман, який демонстрував учням якесь елементарне «ката», знявши верхнє кімоно, і проходив у дзенкуцу-дачі через всю залу, був для нього атомним підводним човном: Богдан захоплювався ним, як естетичним явищем.
Богдан Жолдак. Само-пародійні рисунки та автошаржі з листів
до Світлани та Мирона Петровських, липень-вересень 1966 р.
Силі, як і красі, Богдан учив. Ще до того, як він привів Ярека Щербака і мене в підпільну групу каратиста Клімана (шотокан, третій дан), Богдан переймався, що я росту неспортивним інтелігентським нікчемою, занадто схожим на карикатурний стереотип школяра-очкарика. Плюс моя підліткова гіпотонія не дасть мені ретельно зайнятися спортом. Принаймні так я думав. «Якщо не маєш часу чи сил на інтенсивне тренування, знайди 15 хвилин на день, — радив Богдан. — Підтягуйся широким хватом. Не обов’язково робити вправи до втрати свідомості. Візьми вагу, кілограми три, зроби між 5 та 7 вечора розігріваючу гімнастику без неї — не раніше і не пізніше — потім з вагою зроби вправу, яку тобі дуже важко робити. Зроби десять разів, відпочинь. Потім п’ять. Потім три. Краще зробити повільно, не рвучко, декілька разів, коли неймовірно втомлюється м’яз, ніж двадцять разів по три рази робити щось легке і невиснажливе». Вже за багато років по тому він знову підказував: їдеш у метро, сидиш у бібліотеці — постав вертикально долоню проти долоні і тисни. Десять секунд тисни — відпусти, знов десять секунд — знову відпусти. За три місяці накачаєш грудні м’язи краще, ніж Шварценегер». І додавав: «Горіхи, мед — обов’язково, це твої серцеві м’язи».
Вочевидь, до Шварценегера мені ще далеко, проте багато з Богданових порад я використав — і використовую досі. Певен — не я один, і не мене одного Богдан саме в такий спосіб витягнув. За тридцять років по тому, коли ми з ним їхали до Крушинських на дачу в Макарів, Богдан оглянув мене з голови до ніг, запитав про мої тактико-технічні характеристики і зробив моєму фізичному стану комплімент. Де б я був, якби не ти, любий Богдасику…
* * *
Де б ми були? Є люди, присутність яких у нашому просторі є щоденною подією, важливішою за останні новини, цунамі, пророцтва Ванги, вибори в Раду, надання томосу чи концерт Братів Гадюкіних. Ми може й не щотижня спілкуємося з цими людьми, може, навіть, не щомісяця. І ці люди не обов’язково друкують книжку на рік, не завжди з’являються на екрані і, як це не дивно, можуть взагалі не користуватися фейсбуком. Проте ми відчуваємо їхню щоденну присутність, як відчуваємо присутність самого міста довкола нас. Богдан був і залишається такою легендарною людиною, на якій, як на семи пагорбах, тримався — і, сподіваюсь, ще довго триматиметься — Київ.
Нарис підготовано спеціально для сайта “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Йохана Петровський-Штерн.
У публікації використано світлини та зображення з родинного архіву Мирона і Світлани Петровських.
________________________________
.jpg)
Йоханан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern) – професор Crown Family з єврейських студій та професор єврейської історії на історичному факультеті Університету Нортвестерн (США). Викладає низку курсів з ранньомодерної та модерної історії євреїв, єврейського містицизму та кабали, історії і культури України та слов’яно-єврейських літератур. Здобув низку престижних академічних нагород, стипендій та дослідницьких грантів (зокрема, від DAAD Foundation, Rothschild Foundation, Fulbright Foundation, Davis Center at Harvard University, Center for Russian and East European Studies at the University of Toronto). Як гостьовий професор, викладає в Українському католицькому університеті, а також є почесним доктором Києво-Могилянської Академії та Українського Вільного Університету у Мюнхені. Автор понад сотні статей, монографій, науковий редактор низки збірників, зокрема: Jews in the Russian Army (1827-1917): Drafted into Modernity (Cambridge University Press, 2008); The Anti-Imperial Choice: the Making of the Ukrainian Jew (2009); Lenin’s Jewish Question (2010); Cultural Interference of Jews and Ukrainians: a Field in the Making (2014). Його книга Golden Age Shtetl a New History of Jewish Life in East Europe (Princeton University Press, 2014) була номінована на Пуліцерівську Премію та здобула Національну премiю єврейської книги. Нещодавню монографію Jews and Ukrainians: a thousand years of co-existence (2016, у співавторстві з Paul Robert Magocsi) опубліковано англійською та українською мовами, книга здобула нагороду Форуму Видавців у 2016 р. Книга Анти-імперський вибір (Київ: Критика, 2018) щойно стала доступною українським читачам. Живе і працює в США.
_______________________________
[1] Серед нечислених сценаріїв, які «пробились»: «Мышки-малышки» (мультфільм, 1982), «Запорожець за Дунаєм» (1986), «Друге «Я» (короткометражний, 1989), «Відьма» (1990), «Козаки йдуть» (1991), «Іван та кобила» (1992), «Дорога на Січ» (1994) «Чарований запорожець» (мультфільм, 2006).
[2] Серед найважливіших, назвемо епізодичні ролі в фільмах «Будни уголовного розыска» (1972), “Там вдали, за рекой» (1975), «Ярослав Мудрий» (1981), «Женские радости и печали» (1982), «Очiкуючи вантаж на рейдi Фучжоу бiля пагоди» (1983), «Невелика подорож на великій каруселі» (2002).
[3] «Конотопська відьма» (1982), «Закоханий чорт» (1986), «Глина» (1993), «Хто зрадить Брута?» (1985), «Чарований запорожець» (2004).
[4] Повної бібліографії публікацій Жолдака поки що не існує, серед найвідоміших його книг: «Спокуси» (1991), «Яловичина» (1991), «Як собака під танк» (1994), «Бог буває: ОГІУЄ Зіогіез) (1999), «Антиклімакс» (2001), «Топінамбур, сину» (2002), «Шизотерапія» (2004), «Гальманах» (2007), «Капосні капці» (2008), «Казкарик, або Казковий конструктор» (2008), «Про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша» (2009), «Коли генії плачуть» (2009), «Гаряча Арктика» (2010), «Укри» (2015), «Нестяма» (2017), «Під зіркою Лукаша» (2018).
[5] Оповідання Богдана Жолдака були надруковані у «Прапорі», «Дніпрі», «Чумацькому шляху», «Березолі», «Україні», «Зустрічах», «Кур’єрі Кривбасу», «Ї», «Критиці».
[6] Для написання цього есея було використано усні спогади Світлани Василівни Петровської, Мирона Семеновича Петровського, Івана Мироновича Петровського, Вадима Леонтійовича Скуратівського та Ірини Жолдак, яким висловлюю глибоку подяку.
