Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», звернуся до наступної епохи – першої половини ХІХ століття, коли на чолі Російської імперії стояли Алєксандр І (1801–1825) і Ніколай І (1825–1855). Як наголошено в історичному курсі, вони продовжували реформістську політику, розпочату Пєтром І, зенітом якої стали діяння їхньої бабки – Єкатєріни ІІ. Саме вона сформулювала фактичну ідеологію імперії – не просто реформізм, а вибірковий реформізм в ім’я спільного блага Імперії. Просвічена імперія була уявлена яко цілісний організм – з постійної діялектикою інституціоналізації та інтеґрації її культурно-історичних складників, про що йтиметься нижче.
Мапа Російської імперії з урахуванням першого поділу Речі Посполитої (1799)
Особливість політики двох братів-імператорів, відповідно до «Нової імперської історії…», полягала в поєднанні бюрократичного реформізму з огляданням на уявлену Европу, як узірець «цивілізації», та пошуку «суб’єкта імперії». «Суб’єктом імперії» мала стати нація, яка би не зводилася ані до дворянства, ані до певної етноконфесійної спільноти, на кшталт православних східних слов’ян. Імперські адміністратори продовжували мати справу з розмаїттям, але тепер їм доводилося її визначати та формулювати. Як ідеться в історичному курсі, за часів Алєксандра І новими територіями та «державами в державі» стали Царство Польське і Велике князівство Фінляндське, а зусиллями Міхаіла Спєранского була здійснена правова класифікація «сибірських інородців» [1].
Етноконфесійне різноманіття в межах европейської частини Імперії, за винятком Польщі та Фінляндії, залишилося поза межами відповідних глав історичного курсу. Однак після появи синтетичної монографії Андреаса Каппелера «Росія яко багатонаціональна імперія» (в українському перекладі – поліетнічна імперія) неможливо писати про Російську імперії переважно зі «столичної перспективи» з урахування хіба «проблемних» та «відмінних» окраїн [2]. Тим паче, якщо існували системні «політики» щодо різних етнічних (етноконфесійних, етностанових) спільнот і/або територій.
Говорячи про Російську імперії після Єкатєріни ІІ, для мене цікавими є протонаціональні питання. Чому «прото-»? Бо йшлося про етностанові, етнотериторіяльні, етноконфесійні тощо спільноти. Вони за своїми «внутрішніми» характеристиками та/або «зовнішніми» оцінками могли бути націями. Але волію бути обережним з визначенням націй до початку епохи націоналізму або на самому її початку, щоби не осучаснювати «старі» нації – ранньомодерні (польська шляхта) та діяспорні (євреї) і не модернізувати ненаціональні спільноти.
Алєксандр Варнек «Портрет Міхаіла Спєранского» (1824)
Мене найбільше цікавлять три протонаціональних питання. Одне з них продовжувало існувати з попередніх часів – башкирське, хоч і тоді ще не було в центрі уваги. Два інших з’явилися завдяки розділам Речі Посполитої й були надзвичайно помітними – єврейське та польське. Останнє було більшим, ніж «(прото)національне», позаяк стосувалося західних губерній та їхнього поліетноконфесійного населення, іноді з прозорими кордонами між етноконфесійними спільнотами.
Думка провести такі порівняння виникла в мене під впливом монографії Чарльза Стейнведеля «Загрози імперії», присвяченої становищу башкир і Башкортостану в Російській імперії. Автор, говорячи про осібний правовий статус башкир, порівняв їх з іншими «правовими» групами імперії: казахами, «сибірськими інородцями» та євреями [3]. Почну з умовного «башкирське питання», якому й присвячена книжка Стейнведеля.
18. Імперія і башкири: інтеґрація шляхом
інституціоналізації та проєкти деінституціоналізації
Як імперія може інтеґрувати населення щойно приєднаної провінції? Перший шлях – деінституціоналізація – ліквідація раніше наявних суспільних інститутів. Звісно, запропонована мною названа умовна: так чи інак старі «провінційні» інституції замінялися новими «імперськими». Цим шляхом пішла Росія часів Єкатєріни ІІ стосовно Лівобережної та Слобідської України. Українські реґіони були позбавлені самоврядування, а шляхта Лівобережжя і Слобожанщини була включена до складу російського дворянства. Цинічно кажучи, так місцеві еліти були «куплені» центром в обмін на лояльність. Бо іншої альтернативи в них і не було. «Ціна» вступу в Імперію виявилася невисокою, а вигоди – чималими. Тут доречно навести промовисті теоретизування з історичного курсу:
«Ця [модерна і Російська. – М. Г.] імперія спиралася не стільки на військову силу, універсалістську культуру або єдиний економічний простір, скільки на механізм сучасної держави. Точніше, спираючись на всі вище перелічені “традиційні імперські” чинники, вона [Імперія. – М. Г.] була організована та керована за допомогою держави яко знеособленого соціяльного механізму служіння “спільному благу”. Не виключено, що навантаження імперської камералістської держави на населення була на кілька порядків нижче, ніж вірогідна “ціна” держави такого ж самого рівня складности, створеного кожною з колишніх “порохових імперій” окремо» [4].
Процитовані пасажі суголосні тезі Чарльза Стейнведеля, що участь башкир в імперській структурі варто описати через термін «лояльність», тобто присутність в Імперії на підставі розрахункового ставлення підлеглих до урядників [5]. Продовжуючи розмову про башкир, зазначу, що їх неможливо було так інтеґрувати, як українців, через культурну віддаленість і політичну осібність цього напів кочового конгломерату родів та племен. Вихід було знайдено в іншій стратегії. Як ішлося в попередньому огляді, у 1788 році було створене Оренбурзьке магометанське духовне зібрання, розташоване в Уфі («Оренбурзьке», бо в Оренбурзькій губернії). Так Центр створив інституцію для контролю за інокультурним населенням окраїни. Якщо населення відмінне, то для нього потрібно створювати осібні інституції, які дозволяють контролювати специфічних підданих.
Мапа Оренбурзької прикордонної лінії, на якій служили башкири
Назву охарактеризовану стратегію інтеґрацією шляхом інституціоналізації: Центр, за власною ініціятивою, створює окремі інституції для окремішнього населення. В такий спосіб певні спільноти інтеґруються не через мінімізацію відмінностей, як це сталося зі Слобожанщиною та Лівобережжям, а через установлення контролю за цими відмінностями, як-от завдяки духовному зібранню для мусульман Поволжя, Уралу та Сибіру. А ось за інституціоналізацією може впроваджувати деінституціоналізація, якщо Центр вирішить, що справу контролю та часткової інтеґрації виконано і настав час переходити до цілковитої інтеґрації. Забігаючи наперед, вкажу, що до деінституціоналізації щодо башкир Імперія перейшла в наступну епоху – у 1860-ті роки, коли відбулися ліквідація Башкирського війська і переведення башкир у розряд податних підданих.
Повернемося до становища башкир наприкінці XVIII століття. Після Пугачовського повстання 1773–1775 років перед урядом постало питання, що далі робити з башкирами, які склали значну частину повсталих «пугачовців». У 1774 році на засіданні Держаної Ради навіть запропонували перевести башкир у статус поміщицьких селян. Однак ця пропозиція наразилася на вагомий контрарґумент: башкири могли підняти нове повстання. Якщо було неможливо змінити окремий статус башкир як етностанової служилої спільноти, то потрібно було запровадити для них новий устрій.
Ініціятором нової «башкирської політики» став керівник Оренбурзького краю (в різні роки очолював Уфимське намісництво та Оренбурзьку губернію) Осіп (Отто) Іґельстром. У 1789 році він створив Башкирське військо, розділивши башкир на 103 команди, або юрти, число яких згодом зросло до 153 [6; 7]. Так родовий поділ башкир був замінений на адміністративно-територіяльний. Як завважив Чарльз Стейнведель, прикметним було застосування тюркського (додам од себе: запозиченого також донськими козаками) терміну «юрта» (буквально – будинок) до елементарних одиниць башкирського війська [8]. Це називання термінологічно наближало новий порядок до башкир. Мешканці команди (юрти) мали виставляти одного військовика від чотирьох-п’яти дворів, обов’язком яких було цілком забезпечити служилого всім необхідним [9].
«Мапа земель Оренбурзького, Уральського і Башкирського козачих військ» (1858)
У 1798 році в Оренбурзькій губернії було запроваджено кантонний устрій для башкир, мішарів, оренбурзьких та уральських козаків. Зокрема, одинадцять кантонів було створено для башкир і п’ять для мішарів [10; 11]. Слово «кантон» запозичене з історичного досвіду Швейцарії, проте у випадку Оренбурзького краю не мало нічого спільного, крім назви, зі самоврядними одиницями, які колись утворили конфедеративну альпійську республіку. Кантонний устрій являв, так би мовити, координатну сітку, накладену Центром на козаків, башкир та інших служилих тюрків-мусульман. Цей устрій дозволяв контролювати та мобілізувати військові формування цих вільних військових спільнот, що було надзвичайно важливим після їхньої участі у Пугачовському повстанні.
Так з’явилося Башкиро-мещеряцьке (з 1855 року – Башкирське) військо, яке було великим іррегулярним формуванням, подібним до козацьких військ. Окремий устрій був в інших служилих групах тюрко-мусульманського населення – тептярів і бобилів, які у 1855 році були включені до загального складу Башкирського війська. Башкирські й мішарські командири – кантонні начальники – могли розраховувати на нобілітацію – включення у склад російського дворянства. З 1840 року їм виплачували жалування [12]. За рішенням оренбурзького губернатора Васілія Пєровского, який був особисто популярним серед башкир [13], у 1837–1846 роках в Оренбурзі було споруджено Караван-сарай (башкирською мовою – Карауан-hарай) – канцелярію Башкирсько-мещеряцького війська.
Кантонний начальник.
Джерело: «Башкирская энциклопедия»
Імперська інтеґрація башкир шляхом інституціоналізації виявилася доволі ефективною: башкири не тільки не повставали після 1775 року, а й узяли участь у Війні 1812 року і Закордонних походах 1813–1814 років. Однак башкири однаково залишалися культурно віддаленими. А станом на 1820-ті роки, російський кордон на Оренбурзькій лінії став надійно захищеним: у Середньому жузі було скасоване ханське правління і він був включений до складу Росії, а в Молодшому жузі – теж скасоване ханське правління. Тож башкирські землі перестали бути «ближчим» прикордонням із казахським степом. Через це з часом на порядку денному мало постати питання про деінституціоналізацію – скасування власне башкирських інституцій і башкирської станової осібности.
Наприкінці правління Алєксандра І і за часів Ніколая І окремішність башкир та їхній напів кочовий спосіб життя викликали невдоволення «просвічених» урядників. У 1820 році оренбурзький воєнний губернатор Пьотр Ессен розробив проєкт перетворення Башкирсько-мещеряцького війська на регулярне із запровадженням рекрутчини та подушного податку на утримання війська, що викликало невдоволення башкир і мішарів, тай не було підтримане Міністерством внутрішніх справ через дорожнечу цього проєкту: регулярне війська доводилося утримувати казенним коштом, а іррегулярні – самі забезпечували себе [14].
Заради «спільного блага» просвіченої Імперії башкири мали наблизитися до інших спільнот. У 1831 році при Державній Раді був створений спеціяльний комітет, представники якого вважали башкир за «напів дикий народ» і закликали зблизити його з рештою населення, перетворивши башкир на звичайних підданих, які сплачують державі податки [15]. Від того часу з’являлися різні проєкти урядників, які передбачали зменшення чисельности служилих башкир і переведення інших башкир у податний стан – перетворення на державних (удільних) селян [16].
Караван-сарай в Оренбурзі.
Джерело: «Город Оренбург. Официальный портал»
Для урядників «цивілізуватися» означало перейти до «прогресивного» землеробства. Наступник Пєровского, оренбурзький губернатор Владімір Обручев прилучав башкир до землеробства, вимагаючи від них сіяти зернові, ба навіть забороняв башкирам сезонне кочування родовими землями, якщо перед тим не посіяли хліб [17]. Для порівняння: у ці ж самі часи державних селян примушували культивувати картоплю [18]. Як на мене, ці заходи одного порядку: від росіян вимагали вирощувати картоплю, а від башкир – переходити до землеробства. Централізована просвічена монархія намагалася меншою (для росіян) чи більшою (для башкир) мірою змінити спосіб життя своїх підданих. Щоправда, після повернення на губернаторську посаду Пєровского від обмежень на кочування відмовилися. Згаданий Обручев здійснював іще один амбітний реформістський план – запровадження регулярної, раціональної забудови башкирських аулів [19].
Отже, інституціоналізація башкир виявилася успішною, з точки зору їхньої інтеґрації до Імперії. Наступним шляхом мала стати деінституціоналізація – ліквідація кантонного устрою та станового характеру башкирського суспільства, що було здійснено за часів Алєксандра ІІ (1855–1881), коли у 1865 році було ліквідоване Башкирське військо.
19. Євреї: зиґзаґи інтеґраційних намірів
Поділи Речі Посполитої зробили з Російської імперії країну з найчисельнішим єврейським населенням у світі. «Барокове» – як неодноразово наголошено в історичному курсі – суспільство Речі Посполитої мало у своєму складі євреїв, фактично як окремий стан з єврейським самоврядуванням – кагальною системою. Кагали представляли єврейське населення, стягали податки з євреїв і здійснювали судочинство, якщо справи стосувалися тільки євреїв. Саме існування кагалів суперечило як «абсолютному суверенітету», притаманному Російській державі від XV століття, так і принципам Просвітництва, яке вимагало реформи єврейського життя, вбачаючи в євреях «нецивілізованих» вихідців із Азії. Однак специфічність єврейського населення та його «новизна» в очах російських урядників подовжили життя кагальному устрою на кілька наступних десятиліть.
Войцех Ґерсон «Казимир Великий і євреї» (1874):
за сюжетом картини, євреї прохають Казимира ІІІ (1333–1370) про надання притулку, з чого розпочалася історія євреїв у Короні Польській.
Місце зберігання: Національний музей у Варшаві
Джерело: uglich_jj
Просвічена централізована держава мала раніше чи пізніше зайнятися перетвореннями у становищі єврейських громад та євреїв узагалі. Першими кроками Єкатєріни ІІ до інтеґрації євреїв було включення їх до двох імперських станів – купецтва та міщанства. Але одразу почалися проблеми. Купці-євреї виявилися надто успішними на великому імперському просторі. Через скарги московських купців уряд запровадив те, що пізніше отримало назву – «смуга постійної єврейської осілости», яка мала територіяльно обмежити економічну активність євреїв колишніми польськими та приєднаними від Туреччини губерніями. Міщани-євреї ж традиційно мешкали не тільки в містах і містечках, а й селах, що суперечило загальноросійському законодавству, і в майбутньому стало поштовхом до кількаразових спроб виселити євреїв із сільської місцевости у «смузі осілости».
Єкатєріні ІІ не йшлося про зміни в громадському житті новоприєднаних євреїв. Вірогідно, її уряд просто не встиг задати собі «єврейське питання». Це сталося на початку ХІХ століття за часів старшого онука імператриці – Алєксандра І. Однак справа розпочалася дещо раніше. Спочатку в 1799 році Павєл І (1796–1801) направив високопосадового чиновника і великого поета Гавріла (Гавріїла) Дєржавіна розібратися із скаргами євреїв Шклова на власника міста генерала Сємьона Зоріча. Власне, ці скарги не самі по собі зацікавили столичних сановників, а стали тільки приводом у суперництві між ними. Так Дєржавін уперше зіткнувся з євреями. Наступного року його знову спрямували до Білоруської губернії (з центром у Вітебську) для розслідування обставин голоду. Під час вирішення нової справи Дєржавін неабияк зацікавився єврейським питанням і:
«зібрав відомості від розсудливих обивателів, од єзуїтської академії, всіх присутствених місць, дворянства та купецтва і самих козаків, стосовно способу життя жидів, їхніх промислів, обманів і всіляких хитрощів та вивертів, якими вони уловлюють і позбавляють засобів до існування дурних та бідних поселян, і якими засобами можна оборонити від них нетямущу чернь, а їм доставити чесне і не соромне існування, оселивши їх у власні міста та селища, зробивши корисними громадянами» [20].
Як бачимо, Дєржавін звертався до різних джерел інформації про євреїв. Окрім самих євреїв? Думки просвічених євреїв теж його цікавили, а саме Ноти (Натана) Ноткіна зі Шклова і лікаря Іллі Франка з Креславки. Мене ж цікавить, чому Дєржавін не згадав про своїх єврейських інформаторів. Напевно, з міркувань «об’єктивности» і створення враження про свою інтелектуальну самостійність. Можливо, він не назвав Ноткіна і Франка не навмисно, виходячи, що ці інтелектуали-просвітники перебували осторонь типових тодішніх євреїв із колишньої Речі Посполитої.
Володимир Боровиковський «Портрет Гавріли Дєржавіна» (1795).
Місце зберігання: Державна Трєтьяковська галерея (Москва)
Результатом другого білоруського розслідування став політичний трактат поета-чиновника «Міркування про відвернення в Білорусі нестачі хлібної приборканням корисних промислів євреїв, про їхнє перетворення та про інше». Для Дєржавіна більшість євреїв були економічно зайвим населенням, які займалися посередницькою торгівлею та орендою промислів. На його погляд, білоруське населення могла обійтися без такої кількости «посередників». «Зайвих» євреїв треба було виселити, зокрема, в «новозаселенні губернії» [21], тобто в Новоросію – Південну Україну.
NB: Дєржавін, як і всі наступні урядовці-реформатори, убачали підставу єврейської окремішности у слідуванні євреїв приписам Талмуду. Талмуд – корпус текстів, які являють собою коментарі на єврейську Біблію (Старий Заповіт), коментарі на коментарі тощо. Талмуд – джерело єврейського права, яке – подібно до шаріяту й адату в ісламі – має тотальний характер, охоплюючи чи не всі боки повсякденного та господарського життя, не обмежуючись релігійними та етичними питаннями [22]. Вказана тотальність – із соціологічної позиції – відрізняє юдаїзм та іслам од християнства.
З християнського погляду Талмуд є шкідливим викривленням Старого Заповіту, який звершило (і зробило «Старим») пришестя Ісуса Христа. Звідси істинними спадкоємцями давніх євреїв є християни, а не сучасні християнам євреї. А з просвітницького погляду Талмуд здавався набором марновірств і забобонів, які перешкоджали просвіченню євреїв, перетворення їх із релігійної громади на членів світського суспільства Мойсеєвої віри, або Старого закону. Ці два погляди – християнський і просвітницький – співіснували у проєктах російських реформаторів. Адже просвітники, як би не критикували конкретно-історичні церкви, вбачали в християнстві якщо не істинну, то «прогресивну» релігію.
Дєржавін виступав новатором у своєму проєкті. Так, він запропонував запровадити для євреїв додатковий стан «сільських міщан», які би мешкали у сільській місцевости та сплачували «селянські податки» [23]. Цей стан не існував у Російській імперії, а його запровадження мало вирішити раніше зазначену суперечність: серед євреїв були міщани – постійні мешканці сіл, хоча міщани, за російським законодавством, не мали права постійно мешкати у сільській місцевости. За проєктом, євреї могли належати до стану «поселян», тобто стати селянами-землеробами [24]. Євреї мали навчатися в єврейських школах до 12 років, а потім у «нормальних» школах, які мали бути світськими загальноосвітніми навчальними закладами [25].
Дєржавін виступав за скасування кагалів, повноваження яких у цивільному праві та фіскальних справах мали перейти, відповідно, до міських, повітових і губернських органів влади [26], позаяк євреїв нічим не повинні були відрізнятися від решти російських підданих. Саме Дєржавін перший у Росії назвав кагали statusinstatu («держава в державі») [27], а десятиліття потому цей вираз стали використовувати антисеміти для загального позначення євреїв.
Ратуша і торговельні ряди у Шклові – міста, з якого розпочався інтерес Гавріли Дєржавіна до «єврейського питання».
Джерело: «Holiday.by»
Що цікаво з погляду державного управління, Дєржавін розробив трьохступеневу систему єврейського врядування, яка мала замінити кагальний устрій у духовних (сучасною мовою – «культурно-освітніх») справах і забезпечити перетворення єврейського життя:
1) Перший ступінь – «школи» – уряди єврейських громад. «Школи» складалися з рабинів, підрабинів, шкільників і причетників, яких обирають самі громади та затверджують очільники міської або повітової влади, під наглядом яких і мають перебувати «школи»;
2) Другий ступінь – «синагоги» – губернські єврейські уряди, які складаються з «учених рабинів». Їх обирають «школи» та затверджує губернатор, який мав наглядати за «синагогами»;
3) Третій ступінь – «Сендарин» (зіпсовано від Синедріон) – найвищий орган єврейських справ. Складався з «верховного рабина» (або «єврейського патріярха») і чотирьох книжників (або «архієреїв», або «членів Сендарину»). «Сендарин» мав бути підпорядкованим протектору (вірогідно, християнину), який мав затверджувати обраного «школами» та «синагогами» верховного рабина і призначав чотирьох книжників із німецьких або місцевих просвічених євреїв [28]. Фактично, протектор мав стати міністром з єврейських справ, на кшталт обер-прокурора Святішого Синоду – міністра у справах православної церкви.
До речі, верховного рабина Дєржавін порівнював із муфтієм Оренбурзького магометанського духовного зібрання [29]. Звідси доречно зіставити книжників із кадіями Магометанського духовного зібрання. Як бачимо, запропонована трьохступенева система за своєї ієрархічністю та наявністю протектора нагадувала синодальну систему управління Російською православною церквою, а за устроєм «Сендарина» – новостворену систему управління у мусульманських справах, позбавлену низхідної вертикальної структури. Тож проєкт Дєржавіна не був принципово новим із погляду імперського досвіду. Його новизна полягала в тому, що наявні принципи управління були застосовані щодо євреїв.
Проєкт Дєржавіна, за оцінкою американсько-британського історика Джона Клієра, відіграв роль джерела інформація для наступних реформаторських спроб та каталізатора перетворень за часів Алєксандра І [30]. Цей проєкт не був поодиноким. Інший проєкт майже у той самий час, що й Дєржавінський, склав Іван (Йоганн) Фрізель, який того часу обіймав високі посади у Литві та Білорусі: у 1796 – віце-губернатора Віленської губернії, у 1799–1801 року – губернатора Литовської губернії. Фрізель теж був певен, що більшість євреїв – економічно зайве населення, крім впливових купців і частково ремісників. Він теж пропонував запропонувати для євреїв сільський стан – «хліборобів». Звісно, Фрізель виступав за скасування кагалів [31].
Володимир Боровиковський «Портрет Гавріли Дєржавіна» (1811).
Місце зберігання: Державний музей імені А. С. Пушкіна (Москва)
Проєкти Дєржавіна і Фрізеля стали одними з відправних точок для роботи Єврейського комітету, створеного 1802 року за часів Алєксандра І, який був покликаний розробити положення про євреїв, тобто спеціяльний закон, який визначав євреїв як окрему групу підданих. Єврейський комітет складався з низки високопосадовців. До роботи комітету приєдналися депутати від єврейських громад західних губерній. Сам Дєржавін, тогочасний міністр юстиції, не мав впливу на інших членів комітету, попри значущість своїх «Міркувань…». За його поясненнями, він виступив проти намагання впливових єврейських купців та депутатів підкупити членів комітету [32]. Незабаром після цього Дєржавін полишив державну службу.
Вірогідно, позиція Дєржавіна в роботі Єврейського комітету стала не причиною, а одним із приводів для завершення його тривалої та успішної кар’єри. Молодий імператор Алєксандр потребував молодих державців-реформаторів. Ця роль була не для старого службовця-Дєржавіна. Забігаючи наперед, зазначу, що Положення про євреїв 1804 року, розроблене комітетом, побачило світ після відставки Дєржавіна [33]. Повернуся до Єврейського комітету.
Одним із членів Єврейського комітету був поляк (що важливо для розуміння його ставлення до євреїв) граф Северин Антоній Потоцький, який склав власну записку про євреїв, розглянуту російсько-єврейським істориком Юлієм Ґєссеном. Потоцький заперечував обвинувачення євреїв у тому, що більшість поміж євреїв є економічно зайвим населенням, оскільки торгово-ремісничі заняття євреїв були важливі для господарства західних губерній. Посадовець був певен, що для інтеґрації євреїв потрібно було пом’якшити наявні для них правові обмеження, полегшити заняття торговельно-промисловою діяльністю та надати можливість переселятися в південно-українські губернії. А для культурного зближення із сусідами-християнами для євреї треба відкрити доступ до державних шкіл або створити спеціяльні єврейські школи з викладанням загальноосвітніх предметів, а також заборонити традиційний єврейський одяг [34].
Поміркований реформизм Потоцького визначили його закордонна освіта Потоцького, обізнаність з проєктами реформ єврейського життя останніх років існування Речі Посполитої [Див.: 35], а також – що може бути головним – розуміння економічних реалій західних губерній, для яких євреї – не просто етноконфесійна група з «паразитичними» заняттями, а міський економічний прошарок, без якого не може функціонувати господарство Східної Европи. Тож у комітеті вирували різні реформістські ідеї, полюсами яких був радикалізм Дєржавіна і поміркованість Потоцького.
Мацей Щепанчик «Портрет Северина Антонія Потоцького» (1805)
Якими би не були далекосяжними проєкти імперських високопосадовців, результат роботи Єврейського комітету був доволі скромним, а відтак і певною мірою реалістичним. Положення про євреїв 1804 року дозволяло євреям навчатися в будь-яких державних навчальних закладах і відкривало для вступу євреїв сільський стан, даючи їм можливість «осісти» на землі. Положення виявилося консервативним: затвердило «смугу осілости», але не скасувало кагального устрою і не запровадило новий Синедріон на чолі з обер-ланд-рабином, хоч і не Дєржавінським християнином-протектором. Причому в історіографії відсутня відповідь, чому в Росії не створили цей Синедріон. Залишені кагали втратили право накладати на порушників єврейського права херем (відлучення від юдаїзму) та мали об’єднувати представників двох конфліктних напрямів у традиційному юдаїзмі мітнагдім (міснагедів, або литваків) і хасидів [Див.: 36]. Важливо, євреїв позбавили права тримати оренди у селах, що стало підставою для пізніших – загалом болючих і практично нездійсненних – спроб виселити тисячі євреїв із сільської місцевости.
Ситуація з проєктами Дєржавіна і Фрізеля, роботою Єврейського комітету 1802–1804 років і Положенням про євреїв 1804 року показова для всієї «єврейської політики» Російської імперії перших двох третин ХІХ століття. Урядники пропонували радикальні заходи, які не впроваджувалися в життя, ба навіть «обмежені» – порівняно з реформістськими проєктами – законодавчі приписи не вдавалося цілком провести в життя. Позиція реформування заради інтеґрації не враховувала ані реальні (не)можливості російської бюрократії перетворювати повсякденне життя імперських підданих, ані соціяльно-економічну інтеґрованість євреїв західних губерній. Наприклад, нормою Положення 1804 року про право євреїв вступати у державні світські навчальні заклади скористалися буквально одиниці. Як афористично висловився Джон Клієр: «Допоки наявна система [освіти. – М. Г.] аж ніяк не справлялася навіть з навчанням християн, відтак не могло йтися про прийом у школи скільки-небудь значної кількости євреїв» [37].
Загалом «єврейська політика» Російської імперії містила підставове протиріччя: оскільки євреї – «нецивілізовані», треба їх інтеґрувати, а позаяк вони – «шкідливі», небезрнсно їх інтеґрувати. Саме тому інтеґрація євреїв була для урядників «задачею про квадратуру кола». Не кажу навіть про (не)зважання урядників на умови життя євреїв і взагалі населення західних губерній.
Сєрґєй Грібков «У лавці» (1882).
Місце зберігання: Ростовський обласний музей образотворчих мистецтв.
Джерело: uglich_jj
Для підтвердження моїх висновків про безрезультатність «єврейської політики» – під кутом зору інтеґрації – достатньо відкрити статтю «Єврейські комітети» з Єврейської енциклопедії Брокґауза й Ефрона. За часів Алєксандра І після 1804 року єврейські комітети скликалися тричі – у 1806, 1809 і 1823 роках. Комітети 1806 і 1809 років намагалися вирішити справу з виселенням євреїв із сіл. Обидва комітету припиняли виселення, але не скасовували правову норму про нього. Комітет 1823 року створює ефект dejavu: він був зібраний через голод у Білорусі, а свого часу через голод у Білорусі Дєржавін склав свої «Міркування…». Комітет, подібно до того ж таки Дєржавіна майже на чверть століття раніше, розпочинав свою роботу з намірів реформувати єврейське життя. Однак наміри залишилися намірами, а комітет підтримав виселення євреїв із сіл Вітебської та Могильовської губерній [38]. Продовженням роботи комітету 1823 року стала «єврейська політика» Ніколая І. Отже, «єврейська політика» на початку ХІХ століття рухалася по колу, але коштувало нормального життя тисячам сільських євреїв Білорусі.
Правління Ніколая І позначилося рішучими спробами «силової» інтеґрації євреїв до Російської імперії. У 1827 року для євреїв була запроваджена військова служба – рекрутський набір підлітків-кантоністів. У фаховій літературі вміщена характеристика жахливого становище кантоністів: їх притягали до служби в малолітньому віці, знущалися з них, тиснули з метою навернення на православ’я. Винагородою для тих, хто витримав усі негаразди, стало право залишатися мешкати в тих місцевостях, в яких служили військовики-євреї, навіть поза межами «смуги осілости».
Інтеґрація поєднувалася з дезінтеґрацією. За рік до того, у 1826 році, євреям, які продавали алкогольні напої, заборонили наймати прислугу із християн, а євреям, які тримали пошти, дозволили наймати робітників-християн за умови, якщо вони не мешкали в одному приміщенні з господарями-євреями [39]. Положення про євреїв 1835 року закріпило заборону євреям тримати християн «для постійних домашніх послуг», дозволяючи тільки винаймати їх для певних робіт [40]. Зусилля уряду були спрямовані на розмежування євреїв та християн у побуті, що ніяк не сприяло інтеґрації євреїв.
Підставою урядової юдофобії були поточні справи. То у Воронезькій губернії викрили росіян-суботників, яких оголосили «ожидовілими» під впливом євреїв. Бодай самих євреїв у тих краях, за межами «смуги осілости» майже не було. То розпочалася Веліжська справа за черговим ритуальним обвинуваченням. Звинувачених євреїв виправдали, але Ніколай І залишив у паперах справи помітку, що не певен у відсутности в євреїв ритуальних убивств. Так само, як і Дєржавін у своїх «Міркуваннях…», імператор припускав, що серед євреїв нібито є певні бузувіри, які здійснюють ритуальні злочини.
«Порушниками спокою» у ХІХ столітті зробилися російські селяни із секти суботників, через яких євреїв обвинуватили у прозелітизмі, попри відсутність безпосередніх контактів суботників із євреями.
На світлині: висвячення синагоги суботників у селі Зима Іркутської губернії (1908).
Джерело: Журнал «Лехаим»
Подібні справи показують, що євреї були «орієнталізовані» в очах просвічених урядників. Білоруські селяни, добробутом яких переймався Дєржавін, могли бути в їхніх очах «темними», зате «своїми» і потенційно здатними до «цивілізування», проте не «шкідливими» й екзотичними, як євреї. Звісно, в такому разі не йшлося про жодну дієву інтеґрацію з державної ініціятиви. Принципово урядники допускали можливість «просвітництва» євреїв, але ж цей процес здавався їм надто складним і тривалим.
Російський уряд, провівши кодифікацію законів про євреїв у згаданому Положенні 1835 року, не полишав наміру «просвітити» своїх підданих-юдеїв. У 1840 році Ніколай І доручив розглянути міністру державного майна графа Павла Кісєльова низку реформаторських проєктів. Записка Кісєльова з оглядом цих проєктів була докладно проаналізована Ґєссеном [Див.: 41].
Загальною метою урядових проєктів було «громадянське зближення» євреїв із християнськими сусідами шляхом просвітництва євреїв. Для цього Кісєльов запропонував ліквідувати кагали, зате запровадити інститут просвічених губернських рабинів, створити особливі єврейські школи із викладанням загальноосвітніх дисциплін і заборонити носіння традиційного одягу [42].
Отже, Кісєльов виступав за інтеґрацію євреїв через поєднання деінституціоналізації та інституціоналізації. Деінституціоналізація полягала у скасуванні кагального устрою. Повноваження кагалів у фіскальній і цивільній сферах мали бути передані органам губернської та повітової влади. Нагадаю, що цей крок пропонували чи не всі ініціятори реформ, починаючи з кінця XVIII століття. Інституціоналізація виявлялася в створенні державних інститутів – дублерів історичних громадських інститутів єврейського життя: поряд із рабинами, мали постати губернські рабини – аґенти урядового просвітництва; поряд із хедерами, талмуд-торами та єшивами (єшиботами) – особливі єврейські школи. Вочевидь, задум реформаторів полягав у тому, що державні інститути мали конкурувати з громадськими. Напевно, реформаторам не спадало на думку, що авторитет історичних інститутів був таким високим, що з ними були би не в змозі суперничати нові заклади та посадові особи.
Франц Рубо «Сільські торговці. Вулиця в Ярмолинцях на Поділлі» (1897)
Джерело: uglich_jj
Проєкт Кісєльова, як й інших реформаторів, не обмежувався інституціональною сферою. Реформатори вважали за неправильний і некорисний економічний устрій часів Речі Посполитої та господарські заняття більшости євреїв. Кісєльов запропонував розділити євреїв на два розряди: ті, хто мають – за характеристикою Ґєссена – «осілість та майно», себто статечні, і ті, хто цього позбавлений. Саме на другий розряд спрямовувалося державне регулювання. Їм мали надати термін у п’ять років і надходження з коробкового збору (спеціяльний податок із кошерного м’яса, який стягали кагали) для опанування ремесел і вступу до ремісничих цехів або переходу до землеробства. Хто протягом п’яти років не оволодів «корисним» фахом – той позбавлявся права мешкати у сільській місцевости та був призваний в армію для виконання трудових занять. Саме військово-трудова повинність мала «перевиховати» економічно «шкідливих» євреїв [43].
Знову бачимо оцінювання господарського життя євреїв зі стороннього погляду «просвітника». Для «просвітника» всі мають бути «при справі»: злиденні дрібні торговці та кустарні ремісники, без яких неможливо уявити існування міст, містечок і сіл колишньої Речі Посполитої, мали зазнати репресивного «перевиховання». На думу реформаторів не спадала не тільки нерівноцінність історичних і спроєктованих інститутів, а й те, що ці «шкідливі» євреї посідали певні економічні ніші. Заборони їм займатися своїми справами – і позбавлені конкуренції їхні заможні одновірці могли би підняти ціни на свої товари та послуги. Не кажучи про загрозу позбавити сотень тисяч людей джерел існування та неможливість навчити їх «корисному» фаху. Культурна інакшість євреїв засліплювала цивілізаційно зверхніх імперських урядників, яким вони самі здавалися всемогутніми вершителями доль «своїх» підданих заради їхнього ж блага.
Франц Крюгер «Портрет Павла Кісєльова» (1851)
Для розгляду записки Кісєльова, схваленої її замовником – Ніколаєм І, був створений новий Єврейський комітет, який працював од 1840 аж до 1863 року. Тривалий період роботи комітету вказує на характер його діяльности – говорячи буденною мовою: нескінченний розгляд нереалістичних проєктів. Свою роботу комітет почав із вивчення записки Кісєльова. Підтримуючи записку Кісєльова, комітет поставив перед собою такі завдання, відображені в його програмі:
1. запровадження єврейських училищ, спрямованих на моральну освіту євреїв і суперечних талмудичному вченню;
2. знищення кагалів і підпорядкування євреїв загальній міській та повітовій владі;
3. встановлення посади губернських рабинів, яких би утримувала казна і які би стали провідниками офіційної політики серед євреїв;
4. заборона традиційного єврейського одягу;
5. надання євреям можливості зайнятися землеробством;
6. упорядкування коробкового збору із використанням його на утримання єврейських училищ та губернських рабинів і переселення євреїв на казенні землі;
7. розділення євреїв на «корисних» (купців, ремісників і землеробів) і тих, «хто не має постійного… виробничого… заняття», а відтак – зазнає обмежувальних закладів, зокрема підлягатиме втричі більшому рекрутського набору [44].
Представник типового «єврейського» заняття, який еміґрував зі Східної Европи за океан:
Пам’ятник єврейському кравцю. Скульптор Юдіт Веллер (Нью-Йорк, 1984).
Джерело: uglich_jj
Зрештою, результатом роботи комітету стало Положення про євреїв 1844 року. Воно ліквідувало кагали, але зберегло кругову поруку єврейських громад певних населених пунктів та особливі єврейські податки – коробковий та свічний збори. Громади мали обирати зі свого складу уповноважених для стягнення вказаних зборів. Суми спеціяльних зборів находили до міських дум і ратуш для видатків на громадські потреби євреїв – утримання училищ, богаділень тощо. Як бачимо, кагальний устрій скасували, але єврейське самоврядування залишилося.
Положенням 1844 року справа не обмежилася. За рік до того вирішили впровадити інститут губернських рабинів. «Просвічених» рабинів ніде не знайшли. Довелося замінити їх двома-трьома інспекторами при генерал-губернаторах, відповідальними за протидію «єврейського фанатизму». У 1850 року інспектори були перейменовані на «вчених євреїв» [45].
У рік затвердження нового положення, за особистою вимогою Ніколая І, євреям був закритий доступ до цивільної та військової служби [46]. Ця заборона була прямо спрямована проти бажаної – на словах – для уряду інтеґрації євреїв. Навіть вища освіта, потрібна для цивільної служби, і військові звитяги не робили євреїв «своїми» для «просвіченої» держави.
Того ж таки 1844 року був запроваджений податок на носіння традиційного єврейського одягу. А з 1850 року євреї повинні були відмовитися від призвичаєного одягу. Згодом, у 1852 році, уряд установив, на додачу до попередньої заборони, «туалетні правила» – заборону чоловікам мати пейси та носити єрмолки (кіпи) поза синагогами та молельнями, а жінкам – брити волосся та носити парики [47].
На перший погляд, ці рішення виглядають якимись абсурдно-дріб’язковими. Однак досить згадати сучасні спори про носіння мусульманками хіджабів у країнах Західної Европи. В очах імперських урядників євреї були аналогічними «прибульцями» (попри їхнє багатовікове перебування в Речі Посполитій), як і нові еміґранти-мусульмани у сучасній Західній Европі. В даному разі я порівнюю, але не висловлюю власних поглядів на носіння традиційного мусульманського одягу.
Найголовніший запланований захід – «розбір» євреїв на «корисних» і «некорисних» із репресіями проти других – не вдався імперським урядникам. Чимало губернаторів були налаштовані проти цього. Відверто проти цього висловився новоросійський генерал-губернатор граф Міхаіл Воронцов у своїй записці 1843 року. Він заперечував непотрібність 80% єврейського населення західних губерній. Адже виселення такої кількости людей призведе їх до злиднів, ударить і по господарству західних губерній, що потребує дрібних торговців, і призведе до збіднення тих місцевостей, куди переселять тисячі нещасних люднц. Натомість Воронцов убачав єдиним засобом перетворення єврейського життя поширення просвіти шляхом створення чоловічих і жіночих училищ [48].
Єґор Ботман «Портрет графа Міхаіла Воронцова» (1861)
Не розглядаючи всіх вузликів «єврейської політики» Ніколая І, завершу шкільною реформою. Вона стартувала 1847 року. До кінця Ніколаєвського правління в західних губерніях було відкрито кілька десятків шкіл першого розряду і кілька шкіл другого розряду. Перші роки наглядачами казенних шкіл були християни, які також викладали загальноосвітні предмети. Проблема полягала в тому, що батьки боялися віддавати своїх дітей у державні школи, як вимагала від них губернська влада. Тому єврейські громади змушували йти до таких шкіл дітей із незаможних родин. За влучним спостереженням Ґессена, цей порядок нагадував здачу громадами в рекрути хлопців із злиденних родин. Уводночас, у 1847 році у Вільно і Житомирі були відкриті казенні рабинські училища [49].
Отже, період правління Ніколая І відзначився намаганнями втілити просвітницькі реформи єврейського життя. Однак інтеґрація шляхом інституціоналізації та деінституціоналізації поєднувалася з дезінтеґрацією – створенням адміністративних перепон інтеґрації євреїв. Причому і єврейського населенню не були потрібні адміністративні заходи, хай і для його «просвітництва», й урядники Ніколаєвських часів, судячи з їхнього остраху перед «фанатизмом» та «шкідливістю» євреїв, розуміли нездійсненність спроєктованих реформ. Як на мене, саме надмірна активність «єврейської політики» Ніколая І й робила її суперечливою, загалом провальною та спрямованою на погіршення життя підданих-юдеїв. Неможливо змінити життя людей, виходячи не з їхньої ситуації, а з власного уявлення про «корисне» та «шкідливе». Але для розуміння цієї – на перший погляд – простої істини треба відмовитися від зверхности щодо тих, ким урядуєш. Але не буду моралізувати, а перейду до наступного питання.
20. Поляки і Правобережна Україна: від визнання до протидії
У «Новій імперській історії…» був відзначений парадокс: Єкатєріна ІІ прагнула зберегти Річ Посполиту, але саме їй довелося поховати шляхетську республіку. Втручання у внутрішні справи сусідньої держави з «благим наміром» стабілізувати її становище і законсервувати шляхетські порядки, вигідні впливовій магнатерії, мало зворотній ефект. Імператриці, як і її австрійській союзниці Марії Терезії, довелося шукати історичне обґрунтування поділам Польщі. Це було зробити нескладно, звернувшись до історії Київської Русі та генеалогії Рюриковичів-Романових. Як іронізував прусський король Фрідріх ІІ з приводу історичних арґументів Австрії для леґітимації приєднання Галичини: «Порийтесь у своїх архівах, і Ви знайдете там привід набути у Польщі що-небудь, опріч того, що Ви вже окупували…» [50].
Наполеон Орда. Літографія «Кам’янець-Подільський» (між 1862 і 1876 роками)
«Історичне мислення» ще не опанувало політичну сферу просвічених монархій і спершу залишалося паралельним щодо сучасних реалій. Напів офіційно нові російські землі називали «польськими» чи «надбаними від Польщі» губерніями. Тим паче, російські чиновники не дуже «помічали» українських, білоруських і литовських селян. «Обличчя» західних губерній у російських очах визначала польська шляхта [51]. Статус польської шляхти був визнаний російською владою, поляки обіймали посади в місцевих органах влади в західних губерніях, а родовиті аристократи робили кар’єру при імператорському дворі.
Чому польська шляхта отримала визнання і нові можливості після поділів «своєї» держави? По-перше, визнання відповідало становому принципу імператорської Росії, в якій етноконфесійна належність тоді не була принциповим чинником, а по-друге – польська шляхта у XVIII столітті, як показано в історичному курсі, була взірцем для російського дворянства, що було взято до уваги російськими правителями від Анни Іоанновни до Єкатєріни ІІ. Звідси випливає, що польська аристократія була рівнозначною для своїх російських сусідів. Загалом період до Листопадового повстання 1830 року був «медовим місяцем» російсько-польських відносин. Чого тільки варта славнозвісна діяльність візитатора шкіл Київської, Подільської та Волинської губерній Тадеуша Чацького, засновника Крем’янецького ліцея, з розвитку польської освіти на Правобережжі!
Юзеф Пітшман «Портрет Тадеуша Чацького» (XIX століття)
За одним винятком. Велику частку серед польської шляхти складали ододвірці, або чиншовики, або «панцирні бояри» – найдрібніші шляхтичі, які не мали власних кріпаків і зазвичай не мали власних земельних наділів, будучи орендаторами у своїх покровителів. Після поділів Польщі однодвірці були записані в податний стан.
Фактично, проти дрібних і безземельних шляхтичів діяли нові вимоги російської влади: 1. документально підтвердити своє аристократичне походження, що не було вирішено протягом десятиліть [52]; 2. відсторонення від участі у повітових дворянських зібраннях (за старою назвою – місцевих сеймиках) після того, як у 1805 року було встановлено умову участі – мати маєток із прибутком не менше 150 рублів (шляхтичі-власники менших маєтків потрапляли під опіку губернських предводителів дворянства) [53]. Даніель Бовуа проаналізував проєкт «Положення про шляхту», розробленого напередодні повстання 1830 року, за яким «безмаєткова» шляхта – за проєктом: чиншова, околична і міська – мала бути організована в громади на кшталт селянських громад російських селян [54].
Ситуацію змінило Листопадове повстання 1830–1831 років. Польська шляхта опинилась у двозначному становищі. Як і євреї, але в набагато більш «м’яких» обставинах. З одного боку, польська шляхта здавалася підозрілою та «шкідливою» вже тому, що вона – польська шляхта, а з іншого боку – влада намагалася створити умови для її, так би мовити, «перевиховання» або «знешкодження».
Наполеон Орда. Літографія «Житомир (Палац губернатора)» (1870)
Які ж дії російської влади наводять на такий висновок? По-перше, у 1830-х роках було запроваджено новий ценз для участі в дворянських зібраннях – мати не менше 100 кріпаків [55]. По-друге, стосовно польської шляхти західних губерній було скасовано положення Жалуваної грамоти дворянству про звільнення дворян од обов’язкової служби. Указ 1852 року вимагав од польського дворянства західних губерній (окрім Вітебської та Могильовської), яка мала у власности не менше 100 кріпаків, обов’язково вступати на військову службу з 18-річного віку [56]. Однак цю вимогу не встигли запровадити за життя Ніколая І, як Алєксандр ІІ її скасував [57]. Отже, 100 кріпаків стало цензом належности до польського дворянства, який надавав як станові права, так і додаткові обов’язки, зокрема й дискримінаційні, відсутні для інших груп російського дворянства.
По-третє, генерал-губернатор Дмітрій Бібіков виступив батьком «інвентарної реформи», покликаної «захистити» українських селян од польських поміщиків. Так «одновірні та єдинокровні» селяни зацікавили російську владу та почали протиставлятися польській шляхті. «Інвентарні правила» закріплювали розмір селянського наділа й обсяг селянських повинностей, посутньо не змінюючи відносини між поміщиками та кріпаками. Фактично, «інвентарі» діяли хіба що кілька років – до Кримської війни 1853–1856 років, та й не завадили обстоюванню російською владою інтересів польських поміщиків під час заворушень «неспокійного» 1848 року [58].
Як майбутній генерал-губернатор виглядав у молоді роки?
Карл Ґампельн «Портрет Дмітрія Бібікова» (1820-ті роки)
Справа не обмежувалася самою шляхтою. Польська система освіти зазнала репресій. Польська мова викладання опинилася поза законом. Славетний Крем’янецький ліцей було закрито. Зате із залученням матеріяльної бази ліцею у 1834 році був одкритий Київський університет, покликаний русифікувати місцеву еліту й зробитися новим центром адміністративної та символічної столиці Південно-Західного краю.
Як реакція на Листопадове повстання, у 1830–1840-х роках відбувалася секуляризація римо-католицьких монастирів. Вони були позбавлені більшої частини земельної власности та кріпаків. Умовою зведення нових костелів і каплиць став дозвіл губернської адміністрації, що утруднило існування католицької церкви в західних губерніях [59]. Відзначу: як наголошує російський дослідник Міхаіл Дмітрієв, одним із завдань імперської конфесійної політики – крім проведення етноконфесійного суперництва – була, перепрошую за тавтологію, «конфесіоналізація» релігійного життя, тобто його дисциплінування шляхом усунення «народних» і врочистих культів [60]. Отже, конфесійну політику неможливо зводити винятково до неґативної дискримінації католиків і позитивної дискримінації православних.
Жертвою російського наступу на польські позиції стали ті українці та білоруси, яких влада підозрювала у потрапляння під польський вплив. 1839 року була скасована Берестейська унія в західних губерніях. Уніятські єпархії та парафії були включені до складу Російської православної церкви. Адже уніятська церква вважалася владою за одне із джерел «полонізму».
Ватикан висловлював незадоволення скасуванням унії, одначе 1847 року йому довелося піти на конкордат із російським урядом. Конкордат був важливим кроком у контексті згаданої вище конфесіоналізації католицтва: уряд брав на себе обов’язок почасти фінансувати діяльність Римо-католицької церкви в Росії, а єпископи мали призначатися за обопільної згоди Святого престолу та уряду й отримували верховенство у вирішенні церковних справ у межах своїх єпархій [61].
Насамкінець наголошу, що після Листопадового повстання російська влада та інтелектуали взяли на озброєння «історичне мислення», про яке йшлося раніше. Згаданий генерал-губернатор Бібіков виступив засновником Київської археографічної комісії 1843 року, яка мала на меті історично обґрунтувати «російськість» Правобережної України та поборювати польські претензії на «привласнення» реґіону. Діяльну участь в «історичній політиці» взяли українські інтелектуали, які виступали на російському боці в російсько-польському протистоянні.
Наполеон Орда. Літографія «Біла Церква (Костел Іоанна Хрестителя і палац Браницьких)» (між 1870 і 1874 роками)
Отже, первинно імперська політика полягала насамперед в інтеґрації польської шляхти в російське дворянство. До 1830 року ця верства вважалася за лояльну, але завелику за своєю чисельністю. Тому влада здійснювала виключення з аристократії безземельної шляхти та обмеження прав дрібної шляхти. Після 1830 року польська шляхта вважалася за принципово нелояльну спільноту. Масштабна дискримінація всіх шляхтичів, не тільки учасників повстання, була би організаційно неможливою та підривала би становий принцип імперії. Тож проводилися нові подальші обмеження прав дрібної шляхти та примус до лояльности шляхом обов’язкової військової служби.
Моє протиставлення «інституціоналізація–деінституціоналізація», як бачимо, не працює для польської шляхти і до, і після 1830 року. Закономірне запровадження нових органів влади після поділів Речі Посполитої та репресії після 1830 року принципово не змінювало становище «не дрібної» польської шляхти. Адже становий принцип був підставовим для Російської імперії, набагато важливішим, ніж міркування про етнополітичну нелояльність. Але не сама шляхта була об’єктом політики.
Головне: після 1830 року розпочинається російсько-польське суперництво та «націоналізація» імперської політики на окраїнах. Російська влада – за помітною участю українських інтелектуалів – почала символічну утверджувати «російськість» краю та посилювати позиції Російської православної церкви зі знищенням Уніятської церкви. Вдар по католицьких монастирях, ліквідація Уніятської церкви в дев’яти західних губерніях, протидія польським освітнім закладам і запровадження нових російських являли собою поєднання деінституціоналізації «польського» з інституціоналізацією «російського», зокрема й на Правобережжі.
* * *
Таким чином, Російська імперія керувала відмінними – з етнополітичного погляду – та/або окраїнами і спільнотами, включно із «підозрілими» щодо їхньої лояльности, шляхом інституціоналізації та деінституціоналізації. Звісно, жодних стратегій керування не існувало, й уряд постійно віднаходив нові рецепти для кожної окраїни та/або спільноти. Ключовою подією історичного періоду стало Листопадове повстання 1830 року, яке спричинилося до появи польського питання та «націоналізації» імперської політики. На той час тільки щодо польського питання.
Показовими будуть порівняння таких різних протонаціональних (і які вже поступово зазнавали «націоналізації») питань. Спершу порівняю становища євреїв і мусульман (не тільки башкир) у Російській імперії. Євреїв орієнталізували та вважали за шкідливих, мусульман так само орієнталізували і так само оцінювали яко «нецивілізованих». Однак щодо мусульман не існувало такого розвиненого обмежувального законодавства і такого перманентного конструювання загрози, як стосовно євреїв. На мою думку, відмінність визначала відносна малочисельність тюрок-мусульман і те, що значна їхня кількість була селянами (насамперед казанські татари) і мешкала на степових та сибірських окраїнах імперії, а також належала до служилих груп (башкири, мішарі, служилі татари). Тим паче, на багатьох мусульман – селян, кочовиків і напів кочовиків – іслам зі своєю претензією на тотальність мав обмежений вплив. Наскільки я розумію, монотеїстичні релігії більше придатні для містян. Селяни завжди трохи язичники. Як інакше осмислити залежність від непередбачуваної «природи»?
Євреї ж, на від мусульман, були чисельними мешканцями міст у «цивілізованій» Европі, а не у «варварській» Азії. Інакше кажучи, «нецивілізовані» люди на «цивілізованій» землі. Євреї хоч і не загрожували повстаннями, але були впливові та посідали важливе місце в економіці Річ Посполитої та її просторових залишків. Тож на єврейську присутність неможливо було заплющити очі, а їхня «нецивілізованість» потребувала державного втручання. Звісно, завжди неефективного через надмірне прагнення «просвітити» євреїв і фактично ліквідувати традиційний спосіб єврейського життя.
Thelastbutnonleast: за євреями стояла більш ніж тисячолітня традиція іншування, яка доповнювалася новими та новими стереотипами. Власне, що таке християнський світ Европи? Це суспільство християнської більшости та єврейської меншости. Причому єврейська меншість самим фактом свого існування начебто підтверджувала в християнських очах чинність Старого і Нового Заповітів: «Ось вони поряд – позитивні та неґативні персонажі Біблії. Ось до чого їх довело вперте неприйняття Ісуса Христа».
Що спільного між єврейським та польським питаннями в імперській політиці? В око впадає «синхронність» владної уваги щодо євреїв та поляків. Так, Єврейський комітет, який розробляв Положення про євреїв 1804 року, своїм наступним питанням мав становище поляків-однодвірців. Активізація «єврейської політики» за часів Ніколая І відбулася ще до 1830 року, раніше від наступу на польські позиції. Однак ідеологічна підстава «єврейської» та «польської» політики була подібною: як із нелояльної спільноти зробити лояльну, але так, щоби ця нелояльність не була загрозливою?
Підставова суперечливість обох «політик», та й спроба використання освітніх інституцій споріднювали «єврейську» та «польську» політику Ніколаєвської (та й після-Ніколаєвської) Росії. Суперечлива політика не може бути ефективною і зробити певні спільноти лояльними. Тож «башкирська політика» Росії, яка унеможливила нові повстання після XVIII століття, виявилася ефективною, на відміну від «єврейської» та «польської». Однак і завдання «башкирської політики» були набагато скромнішими: тримати під контролем та утримувати лояльність цих суворих напів кочовиків.
Наступні питання мого огляду сюжетів «Нової імперської історії Північної Евразії» будуть пов’язані з «націоналізацією» Російської імперії в другій половині ХІХ століття.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 146–205.
[2] Див. докладно про етнічне різноманіття Російської імперії до початку «націоналізації» середини ХІХ століття: Андреас Каппелер. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2005. – С. 90–126.
[3] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – Bloomington & Indianapolis: Indiana University Press, 2016. – P. 112.
[4] Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2. – С. 139.
[5] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 4–5.
[6] Анвар Асфандияров. Кантонное управление в Башкирии (1798–1865 гг.). – Уфа: Китап, 2005. – С. 20.
[7] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 87.
[8] Ibid. – P. 86.
[9] Ibid. – P. 87.
[10] Анвар Асфандияров. Кантонное управление в Башкирии (1798–1865 гг.). – С. 20.
[11] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 87.
[12] Ibid. – P. 104.
[13] Ibid. – P. 96.
[14] Анвар Асфандияров. Кантонное управление в Башкирии (1798–1865 гг.). – С. 177–178
[15] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 93–95.
[16] Анвар Асфандияров. Кантонное управление в Башкирии (1798–1865 гг.). – С. 179–181.
[17] Рим Янгузин. Хозяйство башкир дореволюционной России. – 2-е изд., испр. – Уфа: Китап, 2016. – С. 94–95.
[18] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 203.
[19] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 107–108.
[20] (Гаврила Державин). Записки Державина // (Гаврила Державин). Сочинения Державина с объяснительными примечаниями Я. Грота. – Т. VI. – Санкт-Петербург: Издание Императорской Академии наук, 1871. – С. 724.
[21] (Гаврила Державин). Мнение об отвращении в Белоруссии голода и устройстве быта евреев (1800) // (Гаврила Державин). Сочинения Державина с объяснительными примечаниями Я. Грота. – Т. VII. – Санкт-Петербург: Издание Императорской Академии наук, 1872. – С. 291.
[22] Див.: Марк Батунский. Ислам как тотальная система регуляции // Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия / Сост. Б. С. Ерасов. – М.: Аспект-пресс, 1998. – С. 349–355.
[23] (Гаврила Державин). Мнение об отвращении в Белоруссии голода и устройстве быта евреев (1800). – С. 277.
[24] Там же.
[25] Там же. – С. 301.
[26] Там же. – С. 292–293.
[27] Там же. – С. 260.
[28] Там же. – С. 294–295.
[29] Там же. – С. 295.
[30] Джон Клиер. Россия собирает своих евреев: Происхождение еврейского вопроса в России. 1772–1825 / Пер. с англ. – Москва–Иерусалим: Мосты культуры – Гешарим, 2000. – Глава 4.
[31] Там же.
[32] (Гаврила Державин). Записки Державина // (Гаврила Державин). Сочинения Державина с объяснительными примечаниями Я. Грота. – Т. VI. – С. 799–802.
[33] (Яков Грот). Жизнь Державина по его сочинениям и письмам и по историческим документам, описанная Я. Гротом // Сочинения Державина с объяснительными примечаниями Я. Грота. – Т. VIII. – Санкт-Петербург: Издание Императорской Академии наук, 1880. – С. 829.
[34] Юлий Гессен. История еврейского народа в России: в 2 т. – Т. I. – Изд. 2-е, перераб. – Ленинград, 1925. – С. 146–148.
[35] Джон Клиер. Россия собирает своих евреев: Происхождение еврейского вопроса в России. 1772–1825. – Глава 5.
[36] Высочайше утвержденное 9 декабря 1804 года Положение.
[37] Джон Клиер. Россия собирает своих евреев: Происхождение еврейского вопроса в России. 1772–1825. – Глава 6.
[38] (Юлий Гессен). Еврейские комитеты // Еврейская энциклопедия Брокгауза и Эфрона. – Т. VII.
[39] Юлий Гессен. История еврейского народа в России: в 2 т. – Т. II. – Изд. 1-е. – Ленинград, 1927. – С. 29–30.
[40] Высочайше утвержденное 13 апреля 1835 года Положение о евреях.
[41] Юлий Гессен. История еврейского народа в России: в 2 т. – Т. II. –С. 78–81.
[42] Там же. – С. 80.
[43] Там же. – С. 81.
[44] Там же. – С. 81–82.
[45] Там же. – С. 95, 97–98.
[46] Там же. – С. 106–107.
[47] Там же. – С. 93–94.
[48] Там же. – С. 101.
[49] Там же. – С. 119–121.
[50] Цит. за: Андрей Портнов. Польша приобретённая, но не обретённая // Отечественные записки. – 2012. – № 5.
[51] Див.: Там же.
[52] Див.: Даниэль Бовуа. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914) / Авторизованный пер. с фр. М. Крисань. – Москва: Новое литературное обозрение, 2011. – С. 75–156.
[53] Там же. – С. 183–185.
[54] Див.: Там же. – С. 147–151.
[55] Там же. – С. 416.
[56] Леонид Горизонтов. Парадоксы имперской политики: Поляки в России и русские в Польше (XIX – начало ХХ в.). – Москва: Индрик, 1999. – С. 44.
[57] Там же. – С. 47.
[58] Див.: Даниэль Бовуа. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). – С. 334–335, 338–343.
[59] Див.: Даниэль Бовуа. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). – С. 490–503; Михаил Долбилов. Русский край, чужая вера: Этноконфессиональная политика империи в Литве и Белоруссии при Александре II. – М.: Новое литературное обозрение, 2010. – С. 87.
[60] Див.: Михаил Долбилов. Русский край, чужая вера: Этноконфессиональная политика империи в Литве и Белоруссии при Александре II. – М.: Новое литературное обозрение, 2010. – С. 85–108.
[61] Там же. – С. 99–100.
