Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio» і свої попередні міркування про моделі російського націєтворення та «національний проєкт соціялістичної нації», звернуся до авторитетного опозиційного табору російської громадськости, який зазвичай асоціювався з «громадськістю» взагалі, – російського лібералізму після 1905 року
27. «Сеанс читання» Павла Мілюкова:
націоналізм очима лібералів у минулому та сучасности Росії
Авторитетні й опозиційні ліберали – насамперед, «кадети» – мали власне бачення національного питання. Однак вони, – так само, як і революціонери, – переважно виступали на захист прав неросійських народів, а питання російської нації теж було для багатьох між них марґінальним. Тому для розуміння поглядів лібералів спершу пропоную звернутися до методу перспективи – проаналізувати опубліковані вже на еміґрації публікації про російську націю одного з провідних політиків та публіцистів ліберального спектру – лідера «Партії народної свободи», себто «кадетів», історика Павла Мілюкова. Пізніші публікації відбивають загальні погляди Мілюкова на феномен «нації» та російську націю зокрема, хоч і позбавлені полемічного тону, властивого учасникам буремних подій 1905–1919 років.
Павєл Мілюков виступає на трибуні Державної Думи (1915).
Джерело: блоґ Алєксандра Майсуряна
На еміґрації, 1925 року, Мілюков опублікував концептуальну монографію «Національне питання (Походження національности та національні питання в Росії)». А 1930-го року він видав третій том «Нарисів з історії російської культури» з підзаголовком «Націоналізм та европеїзм». Розгляну Мілюкові погляди на націю та націоналізм за цими двома працями – більш концептуальною та більш фактографічною, що робить останню зручнішою для розуміння погляду цього історика і політика. Одразу зазначу, що для Мілюкова «національне» рівнозначне «етнічному» в сучасному «модерністському» розумінні.
Мілюков загалом виділяв два періоди в історії «національности»: «походження» за часів вождів і першости релігії та «розвиток самосвідомости національности в новому суспільстві» [17], тобто за сучасною термінологією – в модерному суспільстві. Цей поділ відповідає поширеному розділенню на «етнічне» й «національне» у сучасній гуманістиці. Недарма в третьому томі «Нарисів з історії російської культури: націоналізм та европеїзм» йдеться про два періоди – Московської держави та ранньої Російської імперії – з кінця XV до кінця XVIII століття. Самі підзаголовок та періодизація вказують на те, що під «націоналізмом» Автор розумів автаркічний режим великих князів і царів Московських, а під «европеїзмом» – просвічене реформаторство і «вестернізаторство» XVIII століття. Самозрозуміло, «новому суспільству» з притаманним йому «розвитком самосвідомости національности» відповідав ранній імперський період Російської історії.
Початком «національної свідомости» для Мілюкова ставала ксенофобія – «почуття контрасту з чужим» [18], яка мала тимчасовий і негативний характер [19]. У теоретичному вступі до третього тому «Нарисів з історії російської культури» стосовно російської історії вказано:
«У народній свідомости, за законом контрасту, того часу відобразилося переважно те, що становило особливість, відмінність цієї національности від сусідніх. Цей націоналізм переносився потім із царини зовнішньої політики в галузь внутрішньої. Однак наступні поліпшення у способах вироблення громадської думки мали раніше чи пізніше привести до зміни цього старого змісту “народної самосвідомости”. З національного вона стає “громадською”. Ми розуміємо під цим [“громадською самосвідомістю”. – М. Г.] більшу увагу до внутрішньої політики, краще відчуття вимог життя у цій площині та більш активне, вольове ставлення до цих вимог» [20].
Нижче історик указав, що «[с]лово “націоналістичний” ми застосовуємо на позначення тенденцій, спрямованих на однобічне національне самозвеличення, яке зазвичай супроводжує період військової експансії та позбавлене елементу самокритики» [21]. Військова ж експансія потрібна була для забезпечення національного існування, оскільки «[р]осійська національна самосвідомість могла розвинутися лишень на підставі політичного об’єднання російської національности (курсив автора. – М. Г.)» [22].
Для Мілюкова російський «націоналізм» – обстоювання «своєрідного»: спершу в зіткненні зі зовнішніми супротивниками Московської держави – іншими князівствами і не тільки, а потім – одгороження від інокультурних впливів. Причому ксенофобія для історика – тільки початок «національної самосвідомости», який – забігаючи наперед і продовжуючи Автора – має змінитися більш критичним ставленням до соціяльної реальности. Звідси випливає, що «націоналізм» для Мілюкова (як і для багатьох його політичних однодумців) був поєднанням ксенофобії з національним еґоїзмом, а тому російські ліберали не могли позиціонувати себе яко «націоналістів», тобто закритих од світу ненависників «чужих» порядків та людей.
Повернемося до читання праць Мілюкова. Що ж таке ця «національність», яка може «відкриватися» та «закриватися» від зовнішніх впливів? Спочатку «націоналістично», а потім відповідально – ставитися до внутрішніх справ, як росіяни до- і післяпетровського періодів?
У своїй концептуальній праці історик наголосив на соціяльному характері «національности», «специфічні ознаки» якої визначаються «впливом людей одне на одного» [23]. Простіше кажучи: національна належність визначається соціяльною взаємодією, а не якимись вродженими чи біологічними чинниками. Конкретна характеристика була наведена в «Нарисах з історії російської культури» (курсив мій. – М. Г.):
«Національність є соціяльною групою, – писав Мілюков, – яка має такий єдиний і необхідний засіб для неперервної психічної взаємодії, яко мова, і виробила собі постійний запас одноманітних психічних засобів для регулювання правильности та повторюваности явищ цієї взаємодії» [24]. Ба більше, «[м]ожна навіть сказати, – продовжував історик, – що мова і національність – це поняття як не тотожні, то цілком зіставні одна з одною» [25].
Отже, що визначає «національність»? Культурні – Мілюков би сказав: «соціяльні» – чинники! По-перше, спільна мова, а по-друге – спільні культурні коди для носіїв спільної мови. До другого чинника може належати віросповідання, якщо конфесія ставала чинником національної особливости, як-от на Балканах [26]. Причому зміна мови для Мілюкова означала денаціоналізацію [27]. Щоправда, він не наводив історичні приклади, хоча можна було би знайти приклади і «за», і «проти». Важливим є висновок Мілюкова про історичний і мінливий характер «національної самосвідомости», через що:
«національними відмінностями стають ті риси, які відбиваються в національній свідомости. А позаяк процес роботи національної свідомости повсюди однаковий, то й вироблений ним продукт, поняття про власний національний тип, головним чином повсюди більш-менш одноманітний. Опріч окремих рис, зумовлених місцевими умовами, поняття національного типу загалом відображає характер епохи, яка його створює» [28].
Чи має «національність», за Мілюковим, еліту, яка була би відповідальною за її «духовне обличчя»? Так, національною елітою є інтеліґенція, яку історик розумів «соціологічно» – ближче до Карла Мангайма, ніж «морально» – ближче до ідеологів російської інтеліґенції Ніколая Нєкрасова і Ніколая Чернишевского. Для Мілюкова інтеліґенція – освічені верстви, незалежно від їхнього морального обов’язку та політичної орієнтації. Інтеліґенцію, появу якої історик виводить від часів Реформації, він назвав «мозком і пам’яттю народу», яка формулює «загальну ідею» для охоплення мас «національним рухом» [29]. Саме інтеліґенція формує «волюнтаристські підстави сучасної національности» [30]. Говорячи мовою сучасної гуманістики: інтеліґенція творить модерні нації.
У «Нарисах з історії російської культури», говорячи про період правління Пєтра І, Мілюков застосував поняття «інтеліґенція» в заголовках і підзаголовках глав. У самому тексті він надав перевагу менш спірному і більш загальному терміну «критичні елементи». Вони були наявні й у допетровський час, але розвинулися саме з діяльністю імператора-реформатора. «Критичним елементам» був властивий індивідуалізм і критичність щодо «культурних і станових засад», зокрема й вестернізаційної лінії Пєтра І через сліпоту його іноземних запозичень. «Критичні елементи» згодом надало початок інтеліґенції, яка за Мілюковим, являла собою «міжстанове культурне середовище», оскільки лави просвіченого дворянства, відповідно до Петровської «Табелі про ранги», поповнювалися вихідцями з інших станів [31].
Залишилося зрозуміти, як Мілюков дивився на питання сучасного йому націоналізму. Він виділяв три типи політиків у модерній російській історії та сучасности: націоналісти, соціялісти та ліберали. Перші бачили світ крізь призму «ідеї боротьби самобутности з наслідуванням», «специфічно російського з іноземним» [32]. Націоналісти обстоювали тезу про «непорушність і незмінність народної душі» [33]. Соціялісти ж виходили з догматичної ідеї про універсальність соціяльної еволюції [34].
Мілюков надто мало уваги приділив своїм опонентам зліва, на відміну від правих сил, яким він іще 1893 року присвятив лекцію «Розклад слов’янофільства» із докладною критикою впливових мислителів – епіґонів слов’янофільства: Ніколая Данілєвского, Константіна Лєонтьєва і Владіміра Соловьйова [35]. Як згодом резюмував свою лекцію історик: «Національна ідея привела у Данілєвского і Константіна Лєонтьєва до непорушности та бузувірства; світова місія в руках Владіміра Соловьйова призвела до европеїзації та до католицизму» [36]. Отже, ані національний еґоїзм чи виключність «культурно-історичних типів» (за концепцією Данілєвского), ані умоглядний космополітизм, в якому – домислю за Мілюкова – Соловьйов міг парадоксальним чином опинитися радше подібним до революціонерів-інтернаціоналістів, не були близькими до російських лібералів.
Ніколай Ярошенко. Портрет філософа Владіміра Соловьйова (1892).
Місце зберігання: Державна Третьяковська галерея (Москва).
Ліберали ж були більшою мірою практиками, ніж теоретиками, несхильними до творення «великих теорій». За Мілюковим, вони поділяли дві ідеї: по-перше, історичний шлях Росії принципово такий самий, як й Европи, а тому культурні запозичення, якщо лягали на підготовлений ґрунт, сприймалися за органічні; по-друге, «соціяльний процес» є мінливим, однорідним і закономірним [37]. Звідси ліберали не могли абсолютизувати ідею нації: її самобутність здавалася їм відносною і тимчасовою. Ліберали були націоналістами настільки, наскільки націоналістичною була їхня епоха, а вона ставала дедалі більш і більш націоналістичною.
Які висновки можна зробити з теоретичних та історичних творів Мілюкова? Ліберали не могли бути «націоналістами», тобто антикварами та ксенофобами в їхньому розумінні. Адже вони виходили зі змінности націй і нормальности культурних впливів Европи на Росію. Для лібералів національний розвиток, еволюційний прогрес нації очолювала інтеліґенція з притаманним їй критичним ставленням до соціяльної реальности. Якою ж мала бути розвинена нація зі здатністю до соціяльного критики? Пропоную звернутися до складеної насамперед кадетами «Виборзької відозви» – протесту опозиційних депутатів проти розпуску Першої Думи 1906 року:
«Коли ви обирали нас своїми представниками, ви доручили нам добиватися землі та волі. Виконуючи ваше доручення та наш обов’язок, ми склали закони для забезпечення народу свободи, ми вимагали видалення безвідповідальних міністрів, які, безкарно порушуючи закони, придушували свободи…
Замість нинішньої Думи уряд обіцяє скликати іншу через сім місяців. Цілих сім місяців Росія має залишитися без народних представників у такий час, коли народ перебуває на межі розорення, промисловість і торгівля підірвані. Коли вся країна охоплена заворушеннями та коли міністерство остаточно довело свою неспроможність задовольнити потреби народу. Цілих сім місяців уряд діятиме на власний розсуд і боротиметься з народних рухом, щоб отримати слухняну, запопадливу Думу, а якщо йому вдасться зовсім придушити народний рух, воно не збере жодної думи.
Громадяни! Міцно стійте за порушені права народного представництва, стійте за Державну Думу. Жодного дня Росія не повинна залишатися без народного представництва. Ви маєте один засіб здобути це: уряд не має права без згоди народного представництва ані стягати податки з народу, ані призивати народ на військову службу. А тому тепер, коли уряд розпустив Державну Думу, ви вправі не давати йому ані солдатів, ані грошей» [38].
Отже, розвинена нація – спільність рівноправних громадсько свідомих виборців, які спроможні виступити проти держави, якщо та не обстоює, а навпаки – порушує їхні права та інтереси. Нація для Мілюкова – «волюнтаристська» спільнота, оскільки її розвиток спрямований інтеліґенцією.
А які ж межі цієї нації – російської нації? Мілюков не дає однозначної відповіді. Для нього «російська інтеліґенція» є загальноросійською, не «великоросійською», оскільки українська та білоруська «національности» пізніше виділилися з «росіян», тобто «загальноросійської спільноти»; але російська інтеліґенція, за Мілюковим, не може змінити хід історії й зробитися «великоросійською інтеліґенцією» [39].
Якщо звернемося до мемуарів Мілюкова, то побачимо, що представники Товариства українських поступовців на чолі з Михайлом Грушевським були для нього саме українцями, хоча провідник лібералів виступав проти надання національно-територіяльній автономії Наддніпрянській Україні [40]. Натомість українські селяни з-поміж присяжних засідателів, які виправдали у 1913 року Менделя Бейліса на ганебному судовому процесі, були для нього «російськими селянами» [41]. Тож позиція Мілюкова не була виробленою: він звертався то до ідеї про «триєдиний російський народ», то не заперечував національні права українців.
28. Як лібералізм поєднати з націоналізмом та імперіялізмом:
«сеанс читання» Пєтра Струве
Говорячи про лібералів-кадетів, не тільки Павла Мілюкова неможна оминути увагою, а й «правого кадета» (за визначенням американського русиста Ричарда Пайпса) Пєтра Струве – науковця та публіциста, для якого – на відміну від багатьох однопартійців – російський націоналізм ніяк не був чужим. У 1908 році він опублікував статтю «Велика Росія», заголовком якої відповідав на знаменитий вислів голови Ради міністрів Пєтра Столипіна під час його виступу в Державній Думі, адресований опозиції: «Їм потрібні великі потрясіння. Нам потрібна Велика Росії».
Російський політик, публіцист, економіст, депутат Державної Думи другого скликання Пьотр Струве (1870–1944)
У своїй статті Струве визначив головні завдання внутрішньої та зовнішньої політики держави після Першої російської революції. Він, на відміну від багатьох публіцистів і подібно до Лєніна, говорив про Імперію – складну багатонаціональну державу. Ба більше, для Струве самодержавство та імперськість були взаємопов’язані:
«Становище [Російської держави. – М. Г.] ускладнене ще різноплемінністю населення, яке становить нашу державу. З одного боку, якби населення Росії було одноплемінним, чисто російським, існування влади, яка перебуває у відкритому розриві з народом, навряд чи було би можливим. З іншого боку, нашим “інородцям” зазвичай дорікають у тому, що вони заводчики революції. Об’єктивно психологічно треба визнати, навпаки, що вся наша реакція тримається на існуванні в Росії “інородців” і цим живиться. “Інородці” – останній психологічний ресурс реакції» [42].
Спробую розібратися з позицією Струве. По-перше, Росія – імперія, а тому в ній досі втримується самодержавний режим. Простіше кажучи, росіяни «терплять» самодержавство заради Імперії. По-друге, самодержавство виправдовує себе боротьбою з «інородцями», тобто з неросіянами та національними окраїнами. Тож маємо проаналізовану Струве «імперську ситуацію»: взаємозалежність між режимом і складністю контрольованої території. Звідси вихід з «порочного кола» Автор убачав у спільній справі для держави та народу – переорієнтації взаємопов’язаних внутрішньої та зовнішньої політики, що дозволило би втілити єднання «держави та нації», до того недосяжне в Російській імперії:
«Державна потуга неможлива поза здійсненням національної ідеї. Національна ідея сучасної Росії є примиренням між владою та народом, який прокинувся до самосвідомости та самодіяльности і стає нацією. Держава та нація повинні органічно зростися» [43].
Струве був раціоналістом. Якщо Перша російська революція 1905–1907 років призвела до розмежування влади та громадькости, то потрібно було знайти спільну справу, щоби примирити їх заради «Великої Росії». Що ж було спільною справою – в очах Струве – для влади та народу? Це не щось рутинне, а справді велика справа для Великої Росії – боротьба за Чорне море з усіма його узбережжями та природними ресурсами [44].
За Струве, для здійснення великої справи громадськости, йдучи на зустріч уряду, потрібно було відмовитися від антидержавних дій на користь «дисципліни праці», а владі – пом’якшити офіційну ксенофобію – скасувати «смугу осілости» для євреїв і переглянути політику щодо Царства Польського. Адже євреї, з огляду на свій комерційний хист, мають виконати важливу роль у господарському освоєнні чорноморського басейну. Поляки ж мають сполучати Росію зі слов’янським світом, позаяк Росія є ринком збуту для польських товарів. Однаково, уряд не в змозі русифікувати Царство Польське, а Німеччині, яка має забагато клопоту з познанськими поляками, ці терени не потрібні [45].
Струве намагався сконструювати «імперську ситуацію громадського миру», можливо, за допомогою «маленької побідоносної війни», яка б об’єднала владу та громадськість. Подібно до Російсько-турецької війни 1877–1878 років з її чорноморським спрямуванням і на відміну від Російсько-японської війни 1904–1905 років, що зробилися поштовхом до Першої російської революції 1905–1907 років. А якими були росіяни у «своїй» Імперії з її наднаціональними справами та завданнями?
Ілля Рєпін. Портрет Євґєнія Чірікова (1906)
На початку 1909 року стався «Чиріковський інцидент» – спір між російським письменником Євґєнієм Чиріковим і російськими критиками-євреями на тему: «Чи може росіянин зрозуміти єврейське життя, а єврей – російське?» [46]. Саму ситуацію розглядати не буду. Обмежуся покликанням на принагідну репліку Струве. Він наголосив, що російська інтеліґенція не має соромитися свого «національного обличчя», позаяк вона не «загальноросійська» (российская), а «російська» (русская). Євреї ж, без внеску яких – за Струве – неможливо було уявити собі сучасну російську культуру, теж мають своє обличчя. Ба навіть, коли виступають у ролі справді російських (русских) діячів, на кшталт згаданого публіцистом художника Ісаака Лєвітана [47].
Знову до питання про «національне обличчя» росіян Струве повернувся 1911 року – під час полеміки із сіоністом Владіміром Жаботінскім [48]. Струве був певен, що першість у Росії – за винятком Царства Польського і Великого князівства Фінляндського – належить російській культурі. Причому «російський» для Струве було «загальноросійським». Українська («малоросійська») і білоруська культури були для нього локальними, які були не в змозі претендувати на самостійне значення [49].
Продовжуючи свої думки у статті 1912 року, Струве заявив, що перед українською («малоросійською») культурою існують два шляхи. Перший – бути місцевою, обласною – «малоросійською»! – культурою з можливістю навіть викладати українською мовою, що вітав сам публіцист. Другий – виступити суперником – мовою Струве – «загальноросійської культури». Але справжнє обговорення «українського питання» публіцист пропонував відкласти на часи «після падіння реакції», тобто коли українсько-російські дискусії стануть цілковито вільними у вільній Росії. Однак закликав російську громадськість, яка для Струве була «українофільською», до боротьби з «українством», себто з українським націоналізмом [50]. Струве виявився пророком: справжня «дискусія» розпочалась у 1917 році, хоч аж ніяк не була вільною, тим паче – мирною, коли відбулася спершу словесна, а потім військова боротьба з тим самим «українством».
Єврейський політик-сіоніст, письменник і публіцист Владімір Жаботінскій (1880–1940)
Наприкінці воєнного 1914 року, одночасно з Лєніновою статтею «Про національну гордість великоросів», Струве опублікував свою далекосяжну статтю «Велика Росія і Свята Русь», в якій закликав до приєднання Галичини через те, що проживання в Австро-Угорщині «малоросів» уможливило «українське питання» [51]. Який тут зв’язок? Для Струве існування Галичини в «Дунайській монархії» спричиняло ситуацію, коли можна було бути українцем, не знаючи російської мови та без укорінености в російській культурі, без чого було неможливо собі уявити освіченого українця в Імперії Романових. Звідси російські українці теж могли зробитися українцями, а не «малоросами», як їхні галицькі одноплемінники.
Натомість історична ситуація полягає в тому, що український націоналізм на Галичину «занесли» з Наддніпрянщини. Згадаємо діяльність Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова. Не кажучи про те, звідки походив Тарас Шевченко. Звинувачуючи українців-галичан у створенні «українського питання», Струве солідаризувався з російськими шовіністами того і пізнішого часів, які вбачали в галичанах – «неправильних українців/малоросів», які штовхають на «криву доріжку» своїх наддніпрянських одноплемінників. Звідси висновок Струве і його сучасників: захопи Галичину – знищиш «малоросійський сепаратизм». Ба більше, раціональний Струве опинявся менш далекоглядним, ніж його опонент із владного табору Пьотр Дурново, який у своїй знаменитій записці від лютого 1914 року вбачав у можливій анексії Галичини Росією внаслідок европейської війни – загрозу для лояльности російських «малоросів»:
«Нам явно невигідно, в ім’я ідеї національного сентименталізму, приєднувати до нашої вітчизни область [Галичину. – М. Г.], яка втратила з нами всілякий живий зв’язок. Бо на мізерну жменю російських за духом галичан [українців-русофілів. – М. Г.], скільки ми отримаємо поляків, євреїв, українізованих уніятів? Так званий український або мазепинський рух наразі в нас не страшний, проте не варто давати йому розростатися, збільшуючи число неспокійних українських елементів, позаяк у цьому русі безсумнівний зародок надзвичайно загрозливого малоросійського сепаратизму, спроможного за сприятливих умов досягнуто зовсім неочікуваних розмірів» [52].
Нагадаю, що лютий 1914 року, коли Дурново подав свою записку Ніколаю ІІ, був часом двохсотріччя Тараса Шевченка, який позначився вибухом українофобії з боку влади та монархістів Наддніпрянщини та офіційною забороною святкування ювілею Кобзаря за ініціятивою російських націоналістів-«малоросів» із Києва [53]. А під час російської окупації Галичини на початку Першої світової війни 1914–1915 років окупаційна влада репресувала український рух [54].
Директор Департаменту поліції (1884–1893), міністр внутрішніх справ (1905–1906), лідер групи «правих» у Державній Раді (1906–1915) Пьотр Дурново (1842–1915)
Дурново не мав послідовників, позаяк націоналізм – емоційний рух, у чому полягає його сила і також його слабкість. Націоналізм завжди має набір «червоних ганчірок», щоби повести за собою народні маси. Проте доцільність цих масових рухів згодом виявляється проблематичною. Тож смертельний бій проти «загроз», до якого закликають націоналісти, зазвичай тільки посилює ці «загрози», оскільки політики надають перевагу боротьбі з явищами, аніж із причинами цих явищ.
Отже, Струве був справжнім російським націоналістом – і з часом ставав дедалі більшим емоційним націоналістом, пильно прослуховуючи пульс революційної епохи. Він виступав за створення «імперської ситуації» об’єднання уряду та різних спільнот населення для вирішення «імперських завдань» – зовнішньої експансії. Струве був анти-Лєніним, а Лєнін – анти-Струве. Струве волів переформувати Імперію на засадах спільної справи її влади та населення, а Лєнін – зруйнувати її на засадах пролетарської справи.
Струве був прибічником «триєдиного російського народу», що раніше чи пізніше призвело би до українсько-російського протистояння. Не буду звертатися до полеміки Струве зі Жаботінскім, а також українськими націоналістами. Однак зверну увагу, що єврей-Жаботінскій виступав на захист українців не тільки через послідовність свого націоналізму, а й тому, що розумів: справа демократизації Росії залежала від національного виокремлення українців, що позбавило би росіян («великоросів») чисельного домінування в поліетнічній і поліконфесійній постімперській Росії [55].
Чи можна вважати Мілюкова і Струве виразниками позиції кадетів? Напевно, так – щодо Мілюкова. Адже ліберали ніяк не були завзятими націоналістами та підтримували високу культуру громадської критики. І, напевно, почасти – щодо Струве. Бо кадети не заперечували «імперської справи». Мілюков, обіймаючи у березні-травні 1917 року посаду міністра іноземних справ у першому складі Тимчасового уряду, отримав прізвисько «Дарданелльський» за позицію «війни до переможного завершення» та плекання, так би мовити, «східних апетитів». Це ж було майже рівнозначно «чорноморській справі» Струве! До того ж Мілюков, як і в 1914, так і в 1917 році, виступав проти автономії України, продовжуючи залишатися – фігурально кажучи – між Струве і Жаботінскім.
29. Ліберальний проєкт російської нації
Перейду від окремого до загального. Ліберальний (центристський) табір – опріч «кадетів» – представляли «Партія мирного оновлення» та її наступник – «Прогресивна партія» і проурядовий (станом на Третю Думу) «Союз 17 жовтня». Припускаю, що всі ці сили теж працювали на проєкт російської модерної нації в модернізованій Росії без остаточного усвідомлення її імперськости та її націоналізації.
У чому було спільне та відмінне між кадетами й октябристами – вихідцями з одного табору, але постійними політичними опонентами? Звернуся до класичної еміґрантської праці Володимира Леонтовича «Історія лібералізму в Росії». Він уважав за справжніх лібералів, продовжувачів попередньої традиції саме октябристів, а кадетів – називав «радикалами». Звісно, у французькому розумінні поняття – яко лівоцентристську партію. Октябристи були прибічниками конституційної монархії, позаяк монарх стоїть понад партіями та бюрократією, досягаючи єдности з народом, на відміну від кадетів, для яких монархія – хай і конституційна – була пережитком минулого. Октябристи, – так само, як і кадети, – виступали за загальне виборче право та посилення засад правової держави, відрізняючись від кадетів обстоюванням права приватної власности. Однак октябристи, на відміну від кадетів, виступали за «органічну працю» в Думі тут і зараз, співпрацюючи з державною владою без наполегливого обстоювання опозиційних вимог. Нарешті, октябристи були супротивниками революційного руху та «красного терору» ліворадикалів; натомість кадети вбачали вважали революційний терор за вимушений – викликаний діями влади [56]. Тож в особі кадетів та октябристів маємо два протилежних – але ж настільки взаємодоповнюваних! – крила російського лібералізму між 1905 і 1917 роками. Втім, октябристи залишалися ідейними опозиціонерами.
Яку націю радше мимоволі, ніж свідомо творили російські ліберали? Модерна російська нація мала залишатися ядром імперії, яку розуміли – згадаємо статтю Ільї Ґєрасімова – яко Росію з національними окраїнами. Таке розуміння було можливим, якщо більшість населення Росія становили росіяни. Звісно, росіяни могли становити більшість в одному випадку: якщо українців і білорусів зараховували до росіян – не великоросів, а «росіян» у тогочасному значенні, залишаючи «малоросам» та білорусам хіба місцеві особливості. Тут згадаємо про дискусію Струве і Жаботінского! Зрештою, варто згадати крилаті слова, зазвичай приписувані Володимиру Винниченкові: «Російський ліберал (або демократ) завершується там, де розпочинається українське питання» [57]. Тож ліберальний націоналізм був справжнім націоналізмом, хоч і без абсолютизації нації та її меж. Причому націоналізмом імперським, хоч і спрямованим на модернізацію той таки Імперії.
Сучасний ліберальний імперець – Анатолій Чубайс – під час відвідин Новосибірська в 2017 році.
Джерело: «Газета.ru»
Як тут не провести паралель із сучасною Росією! 2003 року видатний державний діяч – який досі на подив поєднує державну службу з опозиційним духом (чим не постмодерний октябрист?!) – Анатолій Чубайс виступив із концепцією «ліберальної імперії». На його погляд, демократична, соціяльноорієнтована й економічно розвинена Росія має стати реґіональним лідером пострадянського простору та геополітичною потугою, аналогічною сполученій Европі, до якої Росія не в змозі буде інтеґруватися [58]. Чубайсу, подібно до «кадетів», не властивий потяг до етнонаціоналізму й, подібно до Мілюкова «Дарданельского» та Струве – так би мовити – «Чорноморського», притаманні геополітичні амбіції. Пізніше, у 2006 року, концепцію «ліберальної імперії» на свій – аморфніший щодо майбутнього та критичніший щодо теперішнього – лад підтримав колишній прем’єр-міністр Росії та один із лідерів несистемної опозиції Міхаіл Касьянов:
«Росія може стати сучасною державою, імперією ХХІ століття, не загарбницею чужих територій і гнобителькою інших народів, а імперією у сучасному розумінні слова – державою, яка надаватиме іншим країнам узірець, гідний наслідування, зразок громадянської свободи та справедливости, законности та розвитку. Сьогодні для цього важливо формулювати ідеї, виявляти наполегливість та професіоналізм в їхній реалізації, зуміти переконати опонентів, завойовувати внутрішній і зовнішній авторитет – моральний, інтелектуальний, економічний, політичний» [59].
Отже, ідеї лібералів-опозиціонерів початку ХХ століття можуть зберігати актуальність на початку ХХІ століття, причому новочасні російські ліберали так само перебувають в опозиції, хай іноді у складі влади, як-от Чубайс. А тепер повернуся до початку ХХ століття і поставлю питання: які ж параметри були у ліберального проєкту «модерної російської нації»?
Для «внутрішніх відносин» була властивою належність аґентів цього проєкту до елітних груп Російської імперії: респектабельні університетські професори та відомі присяжні повірені (адвокати) у першій лаві «Партії народної свободи», нові буржуа зі старого купецького середовища, зокрема московські старовіри, та досвідчені земські лідери на чолі «Союзу 17 жовтня» і «Партії мирного оновлення»/«Прогресивної партії». «Елітарність» проєкту та прогресивність його аґентів стали чинниками сили в період перманентних криз між двома революціями, а також ордером на перспективне майбутнє, якби «стара» Росія не припинила своє існування 1917 року.
Ліберали не були «націоналістами» у традиційному розумінні, позаяк не толерували етноцентристську риторику, монополію на яку віддавна мали консервативно-охоронні сили. Але фактично ліберали працювали на творення модерної російської нації – чи-то на основі самих «великоросів», чи-то «триєдиного російського народу» – як національного ядра модернізованої імперії, не позбавленої геополітичних амбіцій. Крім Струве, питання обсягу російської нації навряд чи цікавило провідних лібералів. Той самий Струве і перейшов межу між «політичним націоналізмом» американського типу й етнонаціоналізмом на початку Першої світової війни.
Не зайвим буде нагадати, що ліберали виступали проти дискримінації неросіян, насамперед євреїв, і національних окраїн – Царства Польського та Великого князівства Фінляндського. Кадетські провідники виступили проти фабрикації сумнозвісної «справи Бейліса» та взяли учать у захисті нещасного Менахема-Менделя Бейліса на судовому процесі 1913 року.
Отже, своїми прагненнями модернізувати Росію та емансипувати суспільство, посилити її національне ядро, захистити права неросіян та продовжити зовнішньополітичну експансію – ліберали докладалися до процесів націєтворення, будучи – як і революціонери – націоналістами-мимоволі.
Чим не карикатура на російських лібералів?
Владімір Табурін. Поштівки із серії «Діти-політики» (1917)
Джерело: блоґ Алєксандра Майсуряна
«Зовнішні відносини» проєкту визначалися тим, що ліберали опинилися між молотом і ковадлом революціонерів та монархістів. Для перших вони були «ворогами трудового народу», а для других – «ворогами монархії», ба навіть – «ожидовілими» (згадаємо політичну наліпку «жидокадети»), оскільки для консервативно-охоронних сил «сучасний» дорівнювало «єврейському». Якщо в період Першої російської революції та існування Першої й Другої Думи головними суперниками лібералів були революціонери, то після державного перевороту 3 червня 1907 року – монархісти-охоронці.
«Відносини з владою» визначалися тим, що більшість лібералів – насамперед «кадети» – були опозиціонерами для самодержавного режиму, який після 1906 року взяв курс на відмову бодай від обмежених реформ. Прямих репресій проти лібералів-опозиціонерів не здійснювали, позаяк вони належали – як ішлося вище – до елітарних прошарків. Тим не менше, їм перешкоджали під час думських виборів, а «Партію народної свободи» так і не дозволили офіційно зареєструвати. Історичний парадокс полягає в тому, що «кадети», будучи «лівими» для влади до 1917 року, опинилися «правими» для політичного мейнстриму в 1917 році.
Тактично провладними, як ішлося вище, були представники поміркованого «Союзу 17 жовтня», чиї провідники – Ніколай Хомяков, Алєксандр Ґучков і Міхаіл Родзянко – були спікерами Третьої й Четвертої Думи. Однак «октябристам» доводилося постійно балансувати між «кадетами» та «націоналістами» (поміркованими монархістами, особливо поширеними в українських губерніях). А після 1908 року «октябристи» перестали бути фаворитами головного політичного гравця – прем’єр-міністра Пєтра Столипіна, який розпочав урядовий «поворот праворуч» – на зустріч із консервативно-охоронними силами та російськими етнонаціоналістами, особливо запеклими серед «малоросів».
Відзначу, що «октябристи» виступали проти націоналістичного дітища Столипіна – закону 1911 року про запровадження земства в західних і південно-західних губерніях із «російською» (себто православно-лютеранською) та «польською» (католицькою) куріями. Навіть приклад провладного «Союзу 17 жовтня» показує, що для влади ліберали були надто «незручними», а тому «праві» ліберали-«октябристи» – ставали хіба вимушеними союзниками. Тож центральна влада дедалі більшу ставку робила на реакціонерів-монархістів, для яких модернізація виглядала загрозою, а не перспективою Росії.
«Відносини з народом» виявлялись у способах впливу лібералів на свій електорат, позаяк вони орієнтувалися на парламентську діяльність. Кадети були потужною силою на всіх думських виборах, блокуючись із ліберальними неросійськими силами, на кшталт «Товариства українських поступовців» та прогресивних – не революційних – єврейських активістів. Октябристи залишалися «середняками» виборчих перегонів, спершу поступаючись своїм «лівішим», а згодом і «правішим» суперникам. Ліберали видавали популярні щоденні газети: кадетську «Речь», прогресистське «Утро России» та октябристський «Голос Москвы». Авторитетним був «товстий» ліберальний часопис «Русская мысль».
Боріс Єфімов. Карикатура на міністра військових і морських справ Тимчасового уряду Алєксандра Ґучкова.
Джерело: блоґ Алєксандра Майсуряна
Якщо говорити про прогнози із «дзвіниці» між 1905 і 1917 роками, то ліберали виглядали найбільш перспективними силами. «Ліберальний проєкт» актуально залишався «неефективним» через тогочасну недорозвиненість парламентаризму та громадянського суспільства. Але міг би стати «ефективним», – попри розмежування російської еліти, – якби вдалося усунути протидію з боку держави та вимкнути урядові гальма на шляху модернізації.
Лютневе повстання 1917 року і зречення Ніколая ІІ надало лібералам, на перший погляд, широке політичне поле гри. Ба кризовий час показав, що – зумисно вживаю тавтологію – їхній час уже минув, позаяк лібералізм – ідеологія та практика радше мирного часу. Тепер мені залишається «обернутися праворуч» – на консервативно-охоронні сили, насамперед – «політичних малоросів» – більших російських націоналістів, ніж будь-які «великороси».
Далі буде…
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[17] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – Прага: Изд-во «Свободная Россия», 1925. – С. 65.
[18] Там же. – С. 115.
[19] Там же. – С. 77–78.
[20] Павел Милюков. Очерки по истории русской культуры: в 3 т. – Т. III. Национализм и европеизм. – Москва: Издательская группа «Прогресс» –«Культура», 1995. – С. 7.
[21] Там же. – С. 17.
[22] Там же. – С. 27.
[23] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – С. 56.
[24] Павел Милюков. Очерки по истории русской культуры. – Т. III. – С. 11.
[25] Там же.
[26] Там же. – С. 12–13.
[27] Там же. – С. 12.
[28] Там же. – С. 13.
[29] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – С. 82.
[30] Там же. – С. 147.
[31] Павел Милюков. Очерки по истории русской культуры. – Т. III. – С. 211.
[32] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – С. 126.
[33] Там же. – С. 140.
[34] Там же. – С. 142.
[35] Див.: Павел Милюков. Разложение славянофильства. Данилевский, Леонтьев, Вл. Соловьёв // Вопросы философии и психологии. – 1893. – Кн. 3. – С. 46–96; Его же. Разложение славянофильства. Данилевский, Леонтьев, Вл. Соловьёв [Публичная лекция, читанная 22 января 1893 года в аудитории исторического музея]. – Москва, 1893.
[36] Павел Милюков. Воспоминания. – Москва: Политиздат, 1991. – С. 114.
[37] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – С. 144–146.
[38] Выборгское воззвание (9 июля 1906 года).
[39] Павел Милюков. Национальный вопрос. (Происхождение национальности и национальные вопросы в России). – С. 116–117.
[40] Павел Милюков. Воспоминания. – С. 381–382.
[41] Там же. – С. 380.
[42] Пётр Струве. Великая Россия // Его же. Patriotica: политика, культура, религия, социализм / Сост. В. Н. Жукова и А. П. Полякова; вступ. ст. и примеч. В. Н. Жукова. – Москва: Республика, 1997. – С. 56.
[43] Там же. – С. 61–62.
[44] Там же. – С. 53.
[45] Там же. – С. 55–58.
[46] Алекс Тарн. Чириковский инцидент – Лучшие Люди России (16 сентября 2010 года) // Хроники Иерусалима.
[47] Пётр Струве. Интеллигенция и национальное лицо // Его же. Patriotica: политика, культура, религия, социализм. – С. 206–207.
[48] Див. розгляд поглядів Пєтра Струве на російську націю загалом та українське питання зокрема: Richard Pipes. Peter Struve and Ukrainian Nationalism // Harvard Ukrainian Studiesю – 1979–1980. – Vol. 3–4. – P. II. – P. 675–678; Olga Andrievsky. ‘Medved’ iz berlogi’: Vladimir Jabotinsky and the Ukrainian Question // Harvard Ukrainian Studiesю – 1990. – Vol. 4. – No. 3–4. – P. 252–266.
[49] Пётр Струве. Что же такое Россия? (По поводу статьи В. Е. Жаботинского) // Русская мысль. – 1911. – Кн. 1.
[50] Пётр Струве. Общерусская культура и украинский партикуляризм. Ответ украинцу // Русская мысль. – 1912. – Кн. 1.
[51] Пётр Струве. Великая Россия и Святая Русь. Посвящается памяти А. М. Рыкачёва // Русская мысль. – 1914. – Кн. 12.
[52] Записка Дурново / Вступ. ст. М. Павловича // Ruthnia.ru
[53] Див.: Михайло Гаухман. Позиція консервативно-охоронних сил щодо українського питання під час «шевченківських днів» 1914 р. (на матеріалах Правобережної України) // Інтелігенція і влада. – 2011. – № 23. – С. 23–33.
[54] Володимир Головченко, Валерій Солдатенко. Українське питання в роки Першої світової війни. – Київ: Парламентське вид-во, 2009. – С. 98–99; див. докладно про конфесійну політику російської адміністрації та загрожене становище Української греко-католицької церкви під час російської окупації Галичини та Буковини 1914–1915 років: Александра Бахтурина. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М.: «АИРО-ХХ», 2000. – С. 144–181. Як влучно вказала Авторка стосовно зими 1914–1915 років: «Унія для місцевої влади та чиновників МВД відтепер стала основою українського націоналізму та базою для організованого опору проти русифікації краю» (С. 172).
[55] Див.: Владимир Жаботинский. Еврейство и его настроения // Русская мысль. – 1911. – Кн. 1. – С. 113–114; Его же. О языках и прочем // Русская мысль. – 1911.
[56] Владимир Леонтович. История либерализма в России. 1762–1914 / Пер. с нем. И. Иловайской; предисл. А. Солженицына. – Париж: Ymka-pressб 1980. – С. 480–485.
[57] Див. критичний огляд відомого фразеологізму, який приписують багатьом відомими людям минулого: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання» (спроба філологічного дослідження) (29 жовтня 2009 року) // Народні блоги.
[58] Анатолий Чубайс. Миссия России в XXI веке (1 октября 2003 года) // Независимая газета.
[59] Михаил Касьянов. Империя Свободы (29 августа 2006 года) // Михаил Касьянов.
