Французький історик Данієль Бовуа у своїй монументальні праці Le Noble, le Serf et le Revisor: La noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831-1863) писав, що устрій “польський пан – руський/український хлоп”, який сформувався на українських землях згаданого періоду, з огляду на важке становище останнього, нагадував колоніальні стосунки[1]. В одній із розвідок він пояснював: “В очах українців слово “поляк” ще донедавна означало те саме, що й слово “пан”. Дворянство трактувало ці землі зовсім так само, як французи Мартиніку – колоніально”[2]. Таке колоніальне мислення не стосувалося лише минулого. В 2014 р. тогочасний міністр закордонних справ Ґжегош Схетина стверджував, що “розмовляти без Польщі про Україну – це наче у справах Лівії, Алжиру, Тунісу, Марокко розмовляти без Італії, Франції, Іспанії”[3]. Таке колоніальне порівняння спричинило в Україні цілком зрозуміле обурення.
Метою цього тексту є дослідити можливості використання понять колоніалізм і постколоніалізм щодо минулих і теперішніх польсько-українських стосунків. У вступі варто зазначити, що перший термін першочергово був поняттям, який застосовувався у розрізі історичних наук[4]; натомість постколоніальний аналіз частіше використовують представники інших суспільних і гуманітарних наук (соціології, культурології, літературознавства).
Стан досліджень
Спроби аналізу польської присутності на “Кресах” і так званого кресового дискурсу у Польщі здійснювалися між іншими крізь постколоніальну призму[5]. Візія “Кресів” поєднує в собі ностальгію за втраченою – по суті позитивною – минувшиною (імперський міф) і властиве колонізаторам переконання про вищість Польщі-Речі Посполитої над її східними сусідами. Така візія є відчутною в польській культурі (і високій, і масовій), у польському суспільстві, і, зрештою, у польській політиці. Останніми роками однією з найбільш гучних публікацій на цю тему була книжка Fantomowe ciało króla Яна Сови[6], у якій автор здійснив спробу аналізу минулих і сучасних польських проблем, серед іншого використовуючи для цього концепцію світ-систем Іммануїла Валлерстайна і постколоніальні студії. З таким підходом щодо історичних фактів полемізував Гіеронім Граля, стверджуючи, що про польський колоніалізм на Сході не може бути й мови, оскільки польська експансія в регіоні характеризувалася великою відкритістю на локальні еліти, а не домінуванням, типовим для колоніальних стосунків[7].
В Україні постколоніальний аналіз популяризував Микола Рябчук [8]. Його роботи стосувалися передусім російсько-українських та внутрішньоукраїнських стосунків (концепція “двох Україн”). Він влучно, однак, звернув увагу на відмінності поміж Україною і Польщею. “Центр цього світу, – стверджував Рябчук, – є на Заході, це фінансовий центр, а що за цим йде політичний, то натомість означає певну гегемонію, тільки що рівень свободи в центрі є набагато вищим. Польща знаходиться може на півпериферії того центру, але є виразно ближче до ядра, а Україна локалізована десь на периферії, з небезпекою залишитися на тому місці”[9]. Щодо цього питання гостро висловлювався Ярослав Грицак у гучному інтерв’ю для “Gazetа Wyborczа” під показовим заголовком “Для нас пекло, для вас рай”. Грицак підсумовував: “В темі міфу “Східних Кресів” найближчим для мене є підхід французького історика Данієля Бовуа, якому спадщина Речі Посполитої на Кресах нагадує відносини Франції до Магрибу”[10]. Переконання про колоніальний характер польської політики щодо України потрапило також до українських шкільних підручників. Автор одного з них, Віталій Власов, у цьому контексті писав: “Заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними. Колоніальна політика Речі Посполитої в середині ХVІІ ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ”[11].
Колоніалізм і постколоніалізм
Колоніалізм, чи власне теза про колоніальний характер взаємовідносин, у своєму традиційному розумінні, вимагає трьох характеристик: стосунків домінування між тим, хто колонізує і тим, кого колонізують, значної віддаленості між обома предметами (один з моїх викладачів у цьому контексті говорив про “критерій океану”), і расових відмінностей між колонізаторами і колонізованими[12]. Стосунки підпорядкування/домінування були виправдані “цивілізаційною місією”[13]. Символом цього є відносини між Робінзоном і П’ятницею з відомої повісті Данієля Дефо[14]. Недорозвиток, пов’язаний з економічною експлуатацією. Про це, свого часу, писав Володимир Ленін: на його думку, капіталізм ХІХ століття експортував капітал, тому що у відсталих країнах він приносив вищий прибуток (невеликі ресурси вітчизняного капіталу, дешева земля і робоча сила, доступна сировина)[15]. Про болісне відчуження писав Франц Фанон. Європейська культура користала зі своєї популярності в колоніях, з того, що мешканці колоній хотіли уподібнюватися до білих; на жаль, писав Фанон, вони залишалися чорними[16]. Незалежно від цих спільних рис необхідно зазначити, що колоніалізм на практиці мав різний характер, зокрема коли йшлося про спосіб урядування (безпосередні уряди чи опосередковані[17]), чи саму мету колонізації (експлуатаційний колоніалізм (Британська Індія), переселенський колоніалізм (Південна Родезія), морські бази (Сінгапур)[18]). Особливо цікавою була ситуація переселенських колоній, де існував триступеневий спосіб домінування: метрополія – білі колоністи – корінне населення. Доля останніх була особливо трагічною, в певних регіонах їх повністю винищували.
Водночас деякі автори пропонують ширше застосування колоніалізму, оперте тут на стосунках домінування, існуванні етнічних, расових чи релігійних відмінностей між колонізатором і колонізованим, економічній експлуатації і примусовій акультурації, що здійснюється на основі переконання або про доцільність асиміляції колонізованого народу, або про тривалу відмінність і нижчість його культури. Найбільш відомим випадком, з огляду на широку літературну базу, є внутрішній колоніалізм, здійснюваний англійцями у стосунку до Шотландії, Уельсу та Ірландії[19]. Цікавим прикладом був також японський колоніалізм – політика Японії щодо зайнятих нею сусідніх держав чи регіонів на зламі ХІХ-ХХ століть. Офіційно мешканці колоній мали стати японцями, яким гарантувалися політичні і господарські права, і які мали прийняти японську ідентичність, однак без гарантій набуття прав мешканців метрополії. Символічною з огляду на це була доля військових з колоніальних територій, котрі служили в японській армії. Ті, які загинули на службі, були поховані як японці, але ті, хто вижили, – вже були позбавлені такої честі[20].
Поняття постколоніалізму стосується держав, які утворилися в результаті деколонізації і залишаються залежними від колишніх метрополій. Зацікавлення постколоніальної школи, однак, не обмежувалися винятково аналізом постколоніальних держав (як на це могла б вказувати назва). Ключовим поняття, вживаним представниками постколоніальної школи, є “підпорядкування”. Об’єднує воно мешканців постколоніальних держав (у загальному розумінні цього слова), нижчі касти в Індії, жінок, які виборюють рівноправність, і всі меншини, які почуваються дискримінованими. В будь-якому випадку йдеться про існування менш чи більш зорганізованої, на державному чи міжнародному рівні, системи панування, яка включає не лише певні правові та інституційні рішення, але також економічні механізми і дискурс, затверджуючи explicite або implicite існування згаданих нерівностей[21].
Деякі автори розрізняють поняття пост-колоніалізму (з дефісом) – як періоду, що наступив після деколонізації, і постколоніалізму (без дефісу) – як певного набору практик та ідей, які радше об’єднували колоніальний і “пост-колоніальний” період, аніж розділяли його [22]. “Перед незалежністю = після незалежності” інструктували своїх підлеглих в 1960 р. бельгійські офіцери в Конго[23]. Постколоніальна держава залишається підпорядкованою метрополії, недорозвиненою економічно і відчуженою культурно. На початку сучасного століття після ненавмисного вбивства восьми військовослужбовців ООН івуарійцями, французькі літаки знищили ціле летовище Берега Слонової Кістки, тобто 2 літаки і 6 гелікоптерів. Це демонструє значну диспропорцію сил, і свободу накладання кари, віддаленою на тисячі кілометрів, метрополією[24]. Карибські країни невипадково були знані “банановими республіками” – авторитарні уряди в регіоні довго користувалися підтримкою американської United Fruit Company, що імпортувала звідти до США саме банани[25]. Символом постколоніального відчуження може бути Жан-Бедель Бокасса, диктатор Центральноафриканської республіки (1966-1979). Бокасса був пристрасним прихильником Франції, а генерала де Голля вважав батьком. В 1977 р. він коронувався імператором під час винятково коштовної, як на стан економіки ЦАР, церемонії, взоруюючись на коронацію Наполеона І. Складений з цієї нагоди “імператорський марш” проголошував, що імператор Центральноафриканської республіки є наступником Хлодвіга, Карла Великого і Св. Людовіка, а краса столиці його держави Бангі “заступає Рим, Грецію і Спарту”[26].
Говорячи про концепцію і значення постколоніальної школи треба пам’ятати про її слабкості. Перш за все, їй закидають неісторичність. Постколоніальна школа, на думку критиків, не лише намагається досліджувати сучасність, але також, приймаючи теперішню “постколоніальну” перспективу, дивиться на майбутнє[27]. Інша слабкість постколоніалізму полягає в його неперевіреності. Узагальнюючий характер постколоніальної концепції часто робить її такою, яку неможливо перевірити. Майже кожне явище можна інтерпретувати в постколоніальних категоріях. Сполучені Штати – це одночасно колишня британська колонія, край, де суспільні стосунки можна описувати як внутрішній колоніалізм (дискримінація населення, що походить з Африки чи Латинської Америки), врешті сьогодні провідна постколоніальна держава[28].
Польща і Україна
Стосунки між Польщею П’ястів та Руссю Рюриковичів не надаються до постколоніального аналізу. Обидві держави, незважаючи на релігійні різниці, об’єднувало багато подібностей (християнізація, пізнійше феодальна роздробленость), а їхні взаємини нагадують бурхливі стосунки між сусідами середньовічної і ранньомодерної Європи, позначені династичними зв’язками і ревізіями спільних кордонів.
Ситуація змінилася після татарських набігів, коли Польща під керівництвом Казимира Великого приєднала собі Галицьку землю і західну частину Поділля. Незабаром під урядуванням Ягеллонів було укладено персональну унію з Литвою. В 1569 р. відповідно до Люблінської унії обидві держави утворили спільну державу, відому як Річ Посполита Обох Народів чи І Річ Посполита. Згідно з унією більшість земель сучасної України, котрі належали попередньо до Литви, опинилися в кордонах Корони – польської частини Речі Посполитої. Приєднання українських земель до Польської Корони пришвидшило процес колонізації південно-східних земель Речі Посполитої. У цьому були зацікавлені, перш за все, польські магнати, для яких родючі чорноземи обіцяли великий прибуток, особливо з огляду на щораз зростаючу потребу у польському збіжжі в державах Західної Європи. Одночасно відбувався процес полонізації еліт. “Україну трактували як територію для примноження багатства шляхти, що виводила своє коріння з усіх трьох народів Речі Посполитої, однак вірою і культурою все ж була чужою руському народові”[29]. Така політика може бути названа колоніальною в ширшому розумінні цього поняття, головно коли взяти до уваги її релігійний і політичний контекст.
Польща (Корона) була переважно католицькою державою, для якої наявність на українських землях великої кількості православного населення стало викликом. У 1569 р., одночасно з проблемами всередині православ’я, дійшло до укладення унії в Бресті, яка лягла в основу створення в Речі Посполитій Греко-католицької Церкви. Східні єпископи, які приєдналися до унії, визнали зверхність папи, зберігаючи при цьому існуючі обрядові традицій. Вони мали бути зрівняні у правах з латинськими єпископами (біскупами) і засідати в Сенаті. Ця остання умова залишилися нереалізованою. Греко-католицьку Церкву, особливо в її первісному вигляді, можна вважати прикладом типового колоніального розв’язку – локальному населенню запропоновано участь в колоніальній культурі через віднайдення для цього нового гібридного рішення[30]. На практиці така ситуація не задовольняла нікого – колонізатори не хотіли визнати рівноправність колонізованих навіть в межах нової інституції, а більшість колонізованих відхиляла запропоноване.
Саме так і сталося в Україні. Брестська унія і породжені нею дискусії наклалися на існуючі антагонізми між владою Речі Посполитої і козаками, в результаті чого їхній конфлікт набув релігійно-суспільного, чи навіть етнічного характеру. Цей конфлікт є важливим з постколоніальної перспективи, головно через те, що зовсім по-різному сприймається у Польщі та в Україні. Тут не йдеться про моральні оцінки (хто мав рацію), радше про трактування конфлікту. Козацькі повстання в ХVII ст. були сприйняті в Польщі передусім як внутрішньодержавний виклик, який ослабив Річ Посполиту[31]. В Україні, натомість, вони вважаються важливим етапом боротьби за власну державність[32]. Ян Скшетуський, герой Ogniem i mieczem Генріка Сенкевича, одного з фундаментальних творів польської національної міфології, звертається до козаків з такими словами: “Як шляхтича, мене може судити лише рівний мені, і не перед суддями тут стою, а перед грабіжниками, не перед шляхтою, а перед хлопами, не перед рицарством, а перед варварами, і добре знаю, що смерті не уникну, якою ви теж довершите міру свого беззаконня. Переді мною смерть і мука, але за мною міць і помста усієї Речі Посполитої, перед якою тремтіть усі”[33]. Це квінтесенція колоніального підходу: шляхтич і варвари, Робінзон і П’ятниця.
Часто лунає запитання про те, ким у такому контексті були Ярема Вишневецький і Богдан Хмельницьким – колонізаторами чи колонізованими. Постколоніальна школа має відповідь на це запитання. Важливу роль у системі колоніального панування відіграє компрадорська еліта. Поняття “компрадор” (з португальської – покупець) первісно означало місцевого купця, який був посередником в обмінах між локальним і закордонними ринками. В трактуванні постколоніальної школи це поняття має ширше значення і обіймає (пост)колоніальні еліти, які мали відносно добре матеріальне становище, користувалися привезеними з-за кордону предметами розкоші, та ідентифікували себе з метрополією[34]. Очевидною жертвою колоніальної політики передусім були нижчі верстви суспільства в колонії, підпорядковані групи, які не мали своїх представників[35].
Суттєвим викликом, що обмежує релевантність постколоніальної моделі у стосунку до Польщі і Україні, є довготривале російське і радянське панування, яке у випадку України тривало від середини XVII ст. майже донедавна, а у випадку Польщі – від початку XVII ст. до 1989 р., з короткою перервою у 1918-1939 роках. Це означає, що з постколоніальної перспективи обидві держави були передусім жертвами колоніальної політики Російської і Радянської імперій з усіма, спричиненими цим фактом, наслідками[36]. Водночас треба пам’ятати згаданий вище переселенський колоніалізм, за яким колоніальні стосунки мають триступеневий характер – переселенці були одночасно і колонізаторами, і колонізованими. Видається, що саме таку ситуацію описує в своїй книжці Данієль Бовуа.
Чи сучасні польсько-українські стосунки вписуються в постколоніальну парадигму? На це запитання важко відповісти однозначно. Оскільки можна знайти аргументи і на підтримку цієї тези, і проти неї. До перших можна зарахувати інтерес Польщі до України, або ж навіть польське почуття відповідальності за цю країну. Воно часто має патріархальний характер, що для українців стає подразником, подібно до згаданої цитати Схетини, однак випливає зі щирого переконання про взаємодоповнюваність геополітичних інтересів, а також про привабливість польської моделі трансформації для України. Українці надалі зацікавлені польським досвідом, головно після Революції Гідності, оскільки важливі посади в державній адміністрації тоді обійняли громадяни Польщі.
Тут варто назвати головного автора успіху польських економічних реформ після 1989 р. Лєшека Бальцеровіча, який став представником президента Петра Порошенка в уряді прем’єра Гройсмана, а також радником президента України та співголовою Групи підтримки реформ при уряді України; і колишнього міністра транспорту в уряді Громадянської Платформи Славоміра Новака, котрий очолив керівництво Укравтодору. На жаль, деякі з цих призначень мали конверсійний характер, чи навіть здавалися фарсом[37]. Найкращим прикладом був Новак, який обійняв посаду в Україні після того, як у Польщі проти нього тривала судова справа за подання неправдивої майнової декларації (йшлося, зокрема, про незадекларований коштовний годинник). Замість поширення західних цінностей з Польщі до України ми стали свідками протилежних процесів – перенесення “східних” стандартів до Польщі.
Ще одним елементом на користь тези про постколоніальний характер польсько-українських стосунків, є вже згаданий кресовий дискурс. Поляки ідеалізовано трактують присутність Польщі на “Кресах”, сучасних землях Литви, Білорусії та України, які колись входили до складу І і ІІ Речі Посполитої. Це особливо помітно на прикладі Волині, яка в пам’яті місцевих (польських) передвоєнних мешканців залишалася спокійним і щасливим місцем. Нещастя почалося лише з приходом Червоної армії та Вермахту, а потім УПА.
Останньою складовою двосторонніх стосунків, що заслуговує на увагу, є українська імміграція до Польщі. Подібно як алжирці чи тунісці шукають кращого майбутнього у Франції, так і Польща стала напрямком масової імміграції українців. У 2018 р. було зареєстровано 1,4 млн. заяв про намір надати роботу громадянину України[38] – це найпопулярніша форма працевлаштування іммігрантів з України. Польський ринок праці потребує українських робітників через прогресуюче старіння польського суспільства і еміграцію громадян Польщі до більш розвинених держав Західної Європи (Великобританії, Німеччини). Прибуття великої кількості іммігрантів породжує певні виклики, здебільшого типові для міграційних процесів в європейських країнах. Українські іммігранти важко працюють – в середньому 54 години на тиждень[39]. Заробляють менше за поляків, хоча водночас зі зростанням їхньої кількості краще орієнтуються на польському ринку праці. Іммігрантів можуть звинувачувати в “відбиранні роботи у поляків”, хоча на практиці на ринку праці вони заповнюють прогалини[40]. Трапляються випадки порушення прав працюючих іммігрантів з України (несумісні з польським правом трудові договори, відсутність медичної допомоги, невиплати платні за виконану роботу)[41]. Частина правових середовищ, особливо з проросійською орієнтацією, звинувачує українських іммігрантів в націоналістичних поглядах, що в контексті важкої історії польсько-українських стосунків мали б становити загрозу для Польщі.
Польща не має на Україну політичного чи економічного впливу на взірець давньої колоніальної метрополії. В Україні важко знайти “польську партію” на кшталт Партії Регіонів чи її наступниць, навіть якщо більшість політичних кіл позитивно ставляться до Польщі. На економічному рівні, попри значну диспропорцію у розвитку між двома державами, Польща в Україні відіграє другорядну роль. Її участь у торгівлі України складає неповні 7%[42], а відсоток безпосередніх інвестиції з Польщі – близько 2%[43]. Така ситуація суттєво підважує тезу про постколоніальний характер польсько-українських стосунків.
Статтю підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©Andrzej Szeptycki
З польської переклала Іванна Черчович.
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
__________________________
Анджей Шептицкі (Andrzej Szeptycki) – доктор габілітований, викладач Факультету політичних наук та міжнародних студій Варшавського університету, професор Донецького національного університету імені Василя Стуса у Вінниці. Співголова Центру польських та європейських студій Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Постійний співробітник двомісячника „Nowa Europa Wschodnia”. Викладав серед іншого у Франції, Україні, Китаї. Дослідницькі зацікавлення зосереджені на внутрішній та зовнішній політиці України, зовнішній політиці Польщі, ситуації на пострадянському просторі і східній політиці Європейського союзу. Серед монографій, що з’явилися нещодавно – Contemporary Relations between Poland and Ukraine. “The Strategic Partnership” and the Limits Thereof (Peter Lang 2019).
.
___________________________
[1] Daniel Beauvois, Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793 – 1914, Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 2005, s. 725.
[2] Daniel Beauvois, Kresomania, 20.03.2006
[3] Grzegorz Schetyna, Nie jest bezpiecznie, 04.11.2014.
[4] Див. наприклад Jan Kieniewicz, Od ekspansji do dominacji, Próba teorii kolonializmu, Czytelnik, Warszawa 1986.
[5] German Ritz, Kresy polskie w perspektywie postkolonialnej, w: Hanna Gosk, Bożena Karwowska (red.), Nieobecność: pominięcia i przemilczenia w narracjach XX wieku, Dom Wydawniczy Elipsa, Warszawa 2008, s. 115 – 132.
[6] Jan Sowa, Fantomowe ciało króla. Peryferyjne zmagania z nowoczesną formą, Wydawnictwo Universitas, Kraków 2011.
[7] Hieronim Grala, Kolonializm alla polacca, „Polski Przegląd Dyplomatyczny”, 2017, nr 4, s. 93 – 117.
[8] Микола Рябчук, Постколоніальний синдром. Спостереження, К.І.С., Київ 2011.
[9] Mykoła Riabczuk, Ukraińsko-polskie i polsko-ukraińskie potyczki z postkolonializmem i wizje przyszłości, marzec 2017, https://obieg.u-jazdowski.pl/numery/polskosc/wywiad
[10] Jarosław Hrycak, Dla nas piekło, dla was raj, 25.07.2015, https://wyborcza.pl/magazyn/1,124059,18418145,kresy-dla-nas-pieklo-dla-was-raj-rozmowa-z-jaroslawem.html
[11] Цитата за Мар’ян Мудрий, Тема «колоніального статусу» України у підручниках з історії, 20.10.2008.
[12] Див. Marcin Florian Gawrycki, Andrzej Szeptycki, Podporządkowanie – niedorozwój – wyobcowanie. Postkolonializm a stosunki międzynarodowe, Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, Warszawa 2011.
[13] Mathew Burrows, ‘Mission civilisatrice’: French Cultural Policy in the Middle East, 1860-1914, “The Historical Journal”, March 1986, vol. 29, No. 1 , s. 109-135.
[14] Brett C. McInelly, Expanding Empires, Expanding Selves: Colonialism, the Novel, and “Robinson Crusoe”, Studies in the Novel, Spring 2003, Vol. 35, No. 1, s. 1-21.
[15] W. Lenin, Imperializm jako najwyższe stadium kapitalizmu. Szkic popularny, Tower Press, Gdańsk 2000, s. 37, 46, 49.
[16] Franz Fanon, Black Skin, White Masks, Photo Press, London 1986, s. 146–148.
[17] R. von Albertini, Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960, Doubleday & Company, Garden City (NY) 1971, s. 319 – 320.
[18] Jürgen Osterhammel, Colonialism, Markus Wiener Publishers, Princeton (N.J.) 1997, s. 10 – 12.
[19] Michael Hechter, Internal Colonialism: the Celtic Fringe in British National Development, New Brunswick–London 1999.
[20] Leo Ching, Becoming „Japanese”: Colonial Taiwan and the Politics of Identity Formation, Berkeley–Los Angeles, s. 4, 6.
[21] Marcin Florian Gawrycki, Andrzej Szeptycki, op. cit., s. 9–10.
[22] J. McLeod, Beginning Postcolonialism, Manchester University Press, Manchester, New York 2000, s. 5; L. Gandhi, Teoria postkolonialna. Wprowadzenie krytyczne, Wydawnictwo Poznańskie, Poznań 2008, s. 13.
[23] Elizabeth Buettner, Europe after Empire: Decolonization, Society, and Culture, Cambridge 2016, s. 184.
[24] R. Kuźniar, Polityka i siła. Studia strategiczne – zarys problematyki, Scholar, Warszawa 2005, s. 274–275.
[25] Marcelo Bucheli, Multinational corporations, totalitarian regimes and economic nationalism: United Fruit Company in Central America, 1899–1975, „Business History”, 2008, vol. 50, No 8, s. 433 – 454.
[26] B. Titley, Dark Age: The Political Odyssey of Emperor Bokassa, McGill-Queen’s Press, Montreal – Kingston 2002, s. 66, 89–94.
[27] J.L. Amselle, L’Occident décroché: Enquête sur les postcolonialismes, Editions Stock, Paris 2008, s. 152. Por. również K. Bohata, Postcolonialism Revisited. Writing Welsh in English, University of Wales Press, Cardiff 2004, s. 15.
[28] Див. наприклад Ch. King, Postcolonial America, University of Illinois Press, Chicago 2000.
[29] Paweł Jasienica, Rzeczpospolita Obojga Narodów: volume 2: Calamitatis Regnum, Prószyński i S-ka, Warszawa 2007, s. 11.
[30] Por. H. Bhabha, Miejsca kultury, Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, Kraków 2010, s. 79–88.
[31] Joachim Lelewel, Polska, dzieje i rzeczy jej. Tom 3, J.K. Żupański, Poznań 1855, s. 379.
[32] Михайло Грушевський. Історія України-Руси. T. 1, До початку XI віка. Львів: Гаукове товариство імені Шевченка, 1899, с. 1 – 4.
[33] Henryk Sienkiewicz, Ogniem i mieczem, Kraków, Zielona Sowa 1997, s. 92.
[34] Bill Ashcroft, Gareth Griffiths, Helen Tiffin, Post-colonial Studies. The Key Concepts, Routledge, London – New York 2007, s. 47–48.
[35] Por. Gayatri Chakravorty Spivak, Can the Subaltern Speak?, (w:) C. Nelson, L. Grossberg (eds.), Marxism and the Intepretation of Culture, Macmillan, Basingstoke 1988, s. 271–313.
[36] Por. Janusz Korek (red.), From Sovietology to .Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective, Södertörns högskola, Stockholm 2007
[37] Por. Homi Bhaba, op.cit.
[38] Oświadczenia 2018.xlsx (доступ: 23.12.2019).
[39] Iza Chmielewska, Grzegorz Dobroczek, Jan Puzynkiewicz, Obywatele Ukrainy pracujący w Polsce – raport z badania (badanie zrealizowane w 2015 r.). Departament Statystyki NBP, Warszawa 2016, s. 21 (доступ: 23.12.2019).
[40] Jakub Bińkowski, Ukraińska imigracja do Polski. Analiza zjawiska w kontekście sytuacji na rynku pracy, Warsaw Entreprise Institute – Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, Warszawa – Wojnowice 2017, s. 29.
[42] Географічна структура зовнішньої торгівлі товарами у 2018 році (доступ: 23.12.2019).
[43] Прямі інвестиції (акціонерний капітал) в економіці України / з України: за країнами світу; країнами ЄС; видами економічної діяльності; по регіонах (2010-2018) (доступ: 23.12.2019).
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
