Наближається тридцята річниця української незалежності. Постає питання: чи вдалим виявився досвід подолання наслідків комунізму і колоніалізму?
Мойсею, який виводив свій народ з Єгипту та прагнув змінити його рабський менталітет сформований тривалою неволею, знадобилося трошки більше – 40 років. Серед українських мислителів одним з перших помітив певні українські паралелі з біблійним сюжетом Іван Франко. У його поемі «Мойсей» за лічені дні до досягнення мети єврейський народ, який вийшов з єгипетського рабства і шукав землю обітовану, охоплює зневіра і песимізм. У високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей, а Датан і Авірон звинувачують Мойсея у всіх смертних гріхах (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а залишилася «жменька»). Вони пропонують поклонятись не Єгові, а іншим богам – Ваалу й Астарті та закидати пророка камінням. Того, кого звикли називати «батьком народу» ледь не розтоптали, «як гнилу колоду».
Зараз такі біблійні паралелі досить відчутні в українському суспільстві. Це й «помста фараона» – анексія Криму і агресія Росії на Донбасі; й «блуканнями по пустелі» – невизначеність геополітичної орієнтації між Заходом і Сходом; внутрішні суперечки відносно «правильного шляху виходу», що вилилися у численні конфлікти. Як не згадати тут, читаючи «Мойсея», про докторську ковбасу в СССР за «копійки», за якою ностальгують й досі деякі наші співгромадяни:
«Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо…
Відригаться вам буде повік
Те єгипетське м’ясо», – гнівно дорікає їм пророк.
Але попри все І. Франко закликає вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя.
Події, які зараз відбуваються в Україні цілковито вміщуються у концепт того «Великого цивілізаційного вибуху» (за визначенням Миколи Михальченка), який стався наприкінці ХХ – поч. ХХІ с. і продовжує змінювати світову цивілізацію [105]. Україна здійснює свій Еxodus – вихід з імперії та творення незалежної держави у багатоманітній Європі і тим самим перехід від євразійської до європейської цивілізації.
Війна на Донбасі цілковито вписується у цей процес, як складова цивілізаційного конфлікту, в осердя якого закладено проблему звільнення від впливу «русского мира» та інтеграція до Європи. Те саме стосується й останніх українських революцій, і передусім, Революції Гідності. Її Ілля Герасимов влучно назвав «першою постколоніальною революцією», адже в ній боротьба за звільнення від імперії та творення суверенної європейської держави пов’язувалась із формуванням громадянського суспільства. «З одного боку, – зазначає науковець, – основним її змістом стало набуття людьми власного голосу. В ході цього самостверджуючого акту окремі громадяни створюють нову українську націю як спільноту солідарної дії свідомих особистостей, договірних один з одним. Водночас ця революція не тільки скинула політичну і економічну гегемонію не гідної влади, але й вивільнила сили соціальної самоорганізації. А найбільш загальні рамки цінностей, що їх поділяли усі учасники революції – «європейський вибір», структурували відкрите поле обговорення загальної суб’єктності та поведінки відповідно до неї» [106].
Проєвропейська орієнтація України виразно посилилась після початку війни з Росією. ЄС і надалі залишається союзником і певним орієнтиром для України. Стабільно високою є прихильність українців до євроінтеграції: близько 60 % громадян підтримує вступ України до Євросоюзу. Саме це визначає європейське спрямування офіційної політики сучасної України. Підтримка НАТО в Україні в червні 2017 року досягла рекордного показника – 47% (п’ятьма роками раніше, згідно з даними соціологічних досліджень, відповідному варіанту гарантування безпеки країни віддавав перевагу в кращому разі лише кожен восьмий громадянин України, тобто 13%).
Разом із проєвропейськими зросли антиросійські настрої. І справа не лише у війні, хоча вона є основною причиною. Сама логіка розвитку модерної України вимагає не лише звільнення від впливів комуністичної ідеології, але й радикальної відмови від домінуючої ролі російської мови і культури і, натомість, розвитку власної української. Проте лише після 2014 р. подібна політика почала розглядатися більшістю суспільства як важлива складова національної безпеки і реалізовуватися на практиці.
Цей процес триває важко і проходить небезболісно. Після розпаду СССР внаслідок довготривалого імперського правління утворилася ціла низка гібридних ідентичностей, які нерідко конфронтують між собою. У більшості регіонів України через рік після початку війни ще функціонувала подвійна культурна (українська й російська) ідентифікація, у частини – подвійна державна ідентифікація: із російською державою відчувають близькість 57 % (для 23% вона є дуже близькою), а з російською мовою й культурою 67% (для 29% вона є дуже близькою) [107]. Тут варто звернути увагу саме на «дуже близькі». Як можна зауважити на підставі останніх соціологічних досліджень десь 25 – 30 % населення не є прихильниками таких знакових питань українського державотворення, як євроінтеграція, вступ до НАТО, єдина державна мова, визнання ОУН і УПА борцями за незалежність, Голодомору – геноцидом українського народу, створення Помісної Української Православної Церкви тощо. І це реальність, на яку треба зважати. Чи мають українці через це відмовитися від формування власної ідентичності. Адже навряд чи можна досягти компромісу з імперськими лоялістами з питань культури, мови, історії, церкви тощо без суттєвих втрат (і це вже проходили за совєтських часів). За умов війни, коли ворожа держава використовує проти України у якості зброї свою мову і культуру, чи варто, приміром, шукати згоди з прихильниками російської як другої державної чи офіційного визнання в певних регіонах совєтських героїв. Як засвідчують останні дослідження серед чинників, що в майбутньому сприятимуть роз’єднанню суспільства, експерти відзначають такі, як підвищення статусу російської мови (74%) та акцентування на совєтському минулому (67%). Натомість здійснення політики декомунізації, попри певну її проблемність і недоліки, 69% експертів вважають має в цілому позитивний вплив на формування спільної загальнонаціональної ідентичності, 21% переконані у її протилежному впливі [108].
Відомий дисидент Лєв Копелєв казав про те, що «мрія про безнаціональну співдружність людей утопічна. Відмова від нації так само ірреальна, як відрив від земного тяжіння». Україна має пройти свій шлях національного державотворення без зупинки. Існують спроби деяких інтелектуалів звести цей курс на манівці, мовляв, не варто весь час жити у минулому часі – світ змінився, треба зважати на інклюзивість і т.ін. Але чи не протягають тут нам під прикриттям псевдонауковості і академізму та машкарою лібералізму «русский мир». Не закріпивши своєї національної ідентичності, не пройшовши шлях національної консолідації, ми здатні потрапити не у Європейський дім, а скорше у російську казарму чи буцегарню.
Як будь-яка колонізована нація, незалежна Україна має заявити свої права на історію і сформувати власний наратив, щоб забезпечити свою легітимність. Іншими слова, зміцнення незалежної України вимагає також творення/відтворення (переформатування) минулого, позаяк нове майбутнє вимагає нового розуміння минулого. Україна як будь-яка держава вибудовує свою пам’ять про минуле відповідно до її національних міфів, ідеалів і політичних потреб. Дві основні моделі пам’яті, які існували в Україні впродовж ХХ ст. – комуно-імперська (російська офіційна) і національна незалежницька (підпільна і діаспорна) були ворожими і антагоністичними. Після розвалу СССР Україна відмовилась від комуністичної спадщини, хоча не позбавилась деяких її елементів. У вигляді різних гібридних ідентичностей (совєтської, совєтсько-російської, совєтсько-української і т. ін.) вона продовжує існувати у незалежній Україні і зараз. Офіційною моделлю пам’яті незалежної України стала національно-державницька, на кшталт східноєвропейської, що ґрунтується на культурному націоналізмі та європейських цінностях.
Домінантний історичний наратив виглядає так:
В період Української революції 1917-1922 р. відбулося декілька спроб створити незалежну Українську державу проте через потужний тиск Червоного імперіалізму Москви вони зазнали поразок. Комуністична влада не стала добровільним вибором українського народу, а була встановлена передусім внаслідок російської більшовицької окупації.
Українська Совєтська Соціалістична республіка являла собою залежну недемократичну державу-симулякр, а по суті була периферійною колонією Росії. Її існування, попри позірні модернізаційні потуги, супроводжувалося масштабними гуманітарними та техногенними катастрофами – від Голодомору до Чорнобиля, а також перманентним політичним терором та русифікацією. Все це ставило під загрозу саме існування української нації.
Проголошення самостійної Української держави у 1991 р. стало закономірним наслідком історії розвитку та боротьби українського народу, що сприятиме подальшій самоорганізації багатонаціональної української політичної нації. Важливою метою сучасної України є повернення у сім’ю європейських народів з якої вона була штучно вирвана. Європейський цивілізаційний вибір відповідає прагненням переважної більшості українського народу та сприятиме розвитку демократії та громадянського суспільства.
Три основні українські національні міфи-символи, цілковито вписуються у простір цієї історичної пам’яті.
1. Голодомор є свідченням жахливого злочину проти української нації і водночас опору сталінській імперії, який проявився, зокрема, й у збереженні пам’яті про цей злодіяння. Голодомор є вічним нагадування українцям про те, що геноцид проти нації можливий лише за умов відсутності власної демократичної держави.
2. Національно-визвольна антиколоніальна боротьба ОУН і УПА проти сталінської імперії продемонструвала прагнення українців до незалежності і створення власної держави, і водночас засвідчила, що імперський геноцид проти українців триває.
До певної міри трагедія Голодомору і боротьба ОУН і УПА склали підґрунтя тієї моделі історичної пам’яті, яка посприяла постанню незалежної Української держави.
3. Новий національний міф-символ – Майдан та постколоніальна Революція Гідності – має виразну антиімперську спрямованість і безпосередньо зорієнтований на Європу з її наріжними цінностями демократії і громадянського суспільства. Водночас Майдан також можна розглядати як національно-визвольну боротьбу, що триває з метою позбутися російського впливу і російської експансії.
Відтак, старій комуно-імперській моделі пам’яті наразі немає місця у сучасній Україні, як не лишилося місця для націонал-соціалізму після Другої світової війни в демократичній Німеччині, попри того, що там зоставалась ще велика кількість його прихильників. Совєтська модель не сумісна з українською державницькою, як несумісні свобода і рабство, незалежність і колоніалізм тощо. Остання спроба нав’язати Україні совєтсько-російську модель пам’яті закінчилась падінням влади корумпованого і купленого Москвою Януковича.
Тож в українській моделі пам’яті не може бути місця совєтським міфам і передовсім міфу «Великої вітчизняної», який путінська Росія використовує і у своїй пропаганді війни проти України, і як важливий чинник творення російської національної ідентичності. Водночас не варто вилучати з українського історичного наративу пам’ять про тих 6 млн українців, яких було залучено у різний спосіб до боротьби проти гітлерівської Німеччини у роки Другої світової війни. Вони зробили свій гідний внесок у звільнення Європи від націонал-соціалізму. І саме це не дає нікому права накидати українцям імідж колаборантів нацистів.
Натомість до нової української ідентичністі безперечно має бути закарбована пам’ять про Голокост, як данина мільйонам нашим співгромадянам – євреям і не-євреям (рома та сінті), які стали жертвами нацистського режиму. Безперечно, має бути вписана пам’ять про сталінський геноцид кримських татар. Новими героїчними символами незалежності та складовими української ідентичності стали Майдан, Герої Небесної сотні та боротьби проти російської імперської агресії на Донбасі. Всі ці символи допомагають формуванню тієї історичної пам’яті, яка сприятиме творенню української громадянської нації, що складається з представників усіх національностей України і публічна наруга над цими символами чи пам’яттю слід карати за законом.
На часі постає завдання продовження і поглиблення процесів декомунізації і водночас деколонізації. У нашому випадку ми розглядаємо колоніалізм не через призму расової зверхності чи правління вищої (білої) раси над дикунами, як це було у заморських колоніях європейських імперій. Колоніалізм через механізми свого владного впливу – політичні, економічні, культурні накладав на колонізоване населення глибоке почуття неповноцінності, що цілковито відповідає українському випадку. Тож боротьба з ним не зводиться до простого перейменування вулиць чи міст і заміни пам’ятників, хоча це і важливо та принципово.
Деколонізація у найширшому сенсі є звільненням українців від нав’язаного імперією образу другорядності і меншовартості, малоросійства, очищення української культури, мови та історії від чужорідних ідеологічних і політичних впливів та концептів. Відповідно формування нової української ідентичності має ґрунтуватись на культурі, мові, історії, традиціях і т. ін. титульної нації і водночас на європейських цінностях демократії та громадянського суспільства.
Деколонізація – це не лише культурницький процес. Вона має поширюватися також і на економіку, адже ми й досі за багатьма показниками маємо колоніальну сировинну модель, а низький рівень життя населення зводить нанівець всі наші культурні досягнення. Проведена щойно з ініціативи HREC in Ukraine міжнародна конференція «Ірландія, Україна та імперії: залежність, конфлікт, пам’ять» продемонструвала, наскільки важливим є компаративний аналіз колоніального досвіду. Економістка Валентина Попова, яка порівняла розвиток України та Ірландії за 100 останніх років зауважила, що у 1912 р. на першому місці в Україні була гірничодобувна промисловість, на другому – харчова, на третьому – металообробна. У 2012 р. «трійку першості» посідали ті самі галузі, хіба що на першому місці стала металообробна, а на третьому – гірнича. А ось за трендами економічного зростання ВВП цих двох постколоніальних європейських країн спостерігається значна різниця. З 1990 по 2007 в Ірландії відбувалося економічне зростання і її ВВП збільшився в 4 рази. Натомість в Україні у цей час ВВП знижувався і в 2007 р. становив 61% від ВВП 1990 р. На підставі цих дослідів Валентина Попова робить висновок, що економіка Ірландія наразі вже постколоніальна, тоді як Україна все ще залишається колоніальною. Про наслідки колоніалізму свідчать на її думку демографічні, економічні та соціальні показники. «Поневолена країна не може бути заможною, – переконана науковиця. – Щоб отримати економічне піднесення, необхідно забезпечити собі політичну незалежність». Але лишень від Революції гідності Україна прискорила рух до «деколонізації» і поступово позбавляється інституцій, які наразі залишаються як спадщина імперій, зокрема олігархату.
Ще один учасник конференції викладач з Польщі Остап Кушнір також вважає, що попри певний прогрес, в Україні ще залишається чимало ознак колоніалізму. Це можна простежити, на його думку, через такі маркери свободи чи несвободи як інституціоналізм, побудова ідентичності через освіту і культуру, та ЗМІ. Науковець зазначає, що в Україні традиція інституціалізму досі тягнеться переважно від російської імперської та совєтської традицій. Навіть Конституція була прийнята через 6 років після проголошення Акту незалежності. Він також наголошує, що й освіта в Україні, зокрема щодо переліку дисциплін, досі базується на совєтському спадку. Щодо ЗМІ, то більшість їх в Україні належить олігархам, і вони майже ніколи не використовуються урядом задля формування української ідентичності. «Освіта, ЗМІ, економіка Ірландії вже є несхожими на те, що пропонує Британія, – підсумовує Остап Кушнір. – В Україні все це є ще дуже подібним до російського. Тут досі превалює совєтський тип освіти, ЗМІ належать олігархам, пріоритети економічної сфери є такими ж, як у 1912 році.
Неподоланість колоніалізму створює для України низку безпосередніх і прихованих загроз. Після проголошення незалежності у 1991 р. залишалося принаймні три потенційні імперські загрози: домінування російської мови, присутність Чорноморського флоту у Криму та російська православна церква. Дві перші спрацювали і коштували Україні втрати Криму і війни на Донбасі. А ось третя поступово ліквідується. Боротьба за утвердження власної української православної церкви тривалий час лишалася одним з найважливіших напрямків творення національної ідентичності та державності. «Cujus regio, ejus religio» – «Чия влада – того й віра». Надання Вселенським Патріархом Православній церкві України Томосу символічно завершує важкий процес виходу з імперії і повернення в Європу. (Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології на 22 травня 2019 48,8 % українці відносять себе до ПЦУ) [109]. І хоча цей процес може виявитися складним і тривалим, він визначається наразі чіткою зміною цивілізаційних парадигм. Це є свідченням того, що ми вже перетнули точку неповернення у Російську імперію.
Проте загрози ще залишаються. Після закінчення Революції гідності імперія завдала удару у відповідь. А наразі виникла ще й прихована загроза у вигляді невизначеності політики нової влади у гуманітарному питанні. Шостий президент слабко розуміється на проблемах національного державотворення і від початку не був на них зорієнтований. Він і його найближче оточення в силу свого совєтсько-російського менталітету, необізнаності в української історії і культурі та досвіду тривалого бізнесу з Росією, чомусь вважають, що мир з Путіним можливий так само, як і згуртування суспільства на безнаціональному грунті та абстрактних ідеалах. Зеленський прийшовши до влади на хвилі критики Порошенка через корупцію і падінням рівня життя українців і вважає, що високий рівень його підтримки означає, що вся попередня політика влади була не гідною і її треба змінити. Але ж чи була перемога Зеленського наслідком незадоволення українців попередньою гуманітарною політикою, адже саме остання вперше за всі роки незалежності виявилася найбільш ефективною. На жаль, на фоні згаданих негативних явищ цей позитив значно підважувалася.
У ментально-електоральному сенсі Україна має певну специфіку. Умовно кажучи її виборців можна поділити на три приблизно рівні частини. Одна твердо зорієнтована на творення української національної держави і Европу – 30-35%. Інша ще ментально перебуває в СССР і має російсько-совєтську ідентичність – цих наразі мабуть понад 25%. Третя – це ті, хто борючись за виживання на тлі жахливих умов життя, не надто замислюється над проблемами власної ідентичності та державотворення. Вони здебільшого чи взагалі не голосують на виборах, чи роблять це ситуативно.
Попри все, саме перша із зазначених груп наразі визначає тренд розвитку держави і вона все більше зростає і посилюється. Натомість друга маргіналізується і зменшується. Серед виборців шостого президента є представники всіх трьох груп. Це справжня «збірна солянка» і навряд чи тут можлива певна злагода і досягнуто консенсус щодо гуманітарної політики. Приміром, серед виборців президента є і ті, хто за НАТО, і ті, хто за військовий союз з Росією.
Наша українська ідентичність є першим фронтом боротьби з Путіним. Без чітко визначеної гуманітарної політики не може бути ані розвитку економіки, ані інтеграції до Європи. Туди має прийти нація згуртована «походами по пустелі», тобто війною з Росією, а не різношерста юрба. Тож, якщо команда Зеленського виявиться неспроможною швидко переорієнтуватися на національні інтереси та українізуватися, у неї нема майбутнього.
Шлях через пустелю відстанню в сорок років – це сенсотворчий вибір між сьогочасним добробутом й духовною незалежністю, між боротьбою за вітчизну не тільки в територіальному вимірі, а й системою цінностей і готовністю страждати й вмирати за них, між утвердженням пригнобленої національної, релігійної культурної самототожності й звільненням з-під влади зовні накинутої ідентичності.
На якому відтинку шляху перебуває українське суспільство нині? Яким є його доленосний вибір? Є небезпека, що в пориві нігілізму, в полоні зневіри й розчарувань українська людність починає ностальгувати за єгипетською неволею з примарним «добробутом й стабільністю», ніж рухатися шляхом боротьби й саможертви. Водночас цей вибір, за словами Оксани Забужко, означає з юрби стати народом, творцем і суб’єктом світової історії [110].
А може потрібно ще десять років зачекати, допоки закінчиться блукання пустелею, щоб позбавитися від зайвого баласту і завершити Екзодус, як це зробив Мойсей.
_______________________
105. Михальченко Н. Великий цивилизационный взрыв на рубеже ХХ-ХХІ веков. Київ: Парламентское издательство, 2016. 504 с.
106. Герасимов І. Украина 2014: Первая постколониальная революция.
107. Гурик М.І. Декомунізація як шлях побудови україноцентристської моделі історичної пам’яті.
108. Основні засади та шляхи формування спільної ідентичності громадян України. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу 12 квітня 2017р. Проект.
109. При цьому згідно з результатами цього ж опитування, позитивно до створення Православної церкви України і до надання їй томосу відносяться 54,2% опитаних. 31,2% нейтрально ставляться до цього, 10,9% – негативно, 3,6% – не змогли відповісти на питання, 48,8% громадян України вважають себе прихожанами ПЦУ – КМІС.
110. Див. Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ : Факт, 2006.
