Цей текст – уривок із книги італійського історика Сімоне Аттіліо Беллецца «Берег сподівань: культурне дослідження шістдесятників», яку було опубліковано Видавництвом Канадського Інституту Українських Студій у 2019 р. Українським читачам пропонується переклад двох останніх параграфів третього розділу: у першій частині автор звертається до питання політичного керівництва руху, показуючи, що Петро Шелест не міг бути справжнім лідером культурного та національного відродження, якого прагнули шістдесятники. Аналіз політичних дій та творів Шелеста дозволяє зрозуміти, що його український патріотизм був обмежений вірністю комуністичній партії. Другу частину присвячено з’ясуванню причин, чому шістдесятництво не переросло з переважно культурного руху в політичну партію, здатну безпосередньо звертатися до громадської думки та виступати проти радянської влади. Шістдесятники вважали себе найкращим продуктом радянського суспільства, і осуд Радянського Союзу не відбувся в їхньому середовищі автоматично – це був результат тривалого процесу, який не усі з них змогли завершити у 1972 році. Ці два параграфи є невід’ємною частиною дослідження, яке аналізує шістдесятництво не лише як еволюційну фазу українського націоналізму у ХХ столітті, а теж як типове радянське явище. Шістдесятництво було продуктом радянського патріотизму, і це дослідження стосується питання про те, як молоді лояльні комуністи перетворилися на дисидентів 1970-х.
Петро Шелест як (не)можливий провідник українського відродження
Упродовж усієї своєї боротьби шістдесятники сподівалися на те, що хтось із радянської політичної верхівки стане на їхній бік. Багато хто вірив, що це буде Петро Шелест. Звільнення Шелеста з посади першого секретаря КПУ в травні 1972 р. і засудження його книги «Україно наша Радянська» у квітні 1973 р. тлумачилося як свідчення його прихильності до українського національного питання. Ознаки цієї радше позитивної оцінки дій Шелеста знаходимо навіть у таких серйозних дослідженнях, як вступ Юрія Шаповала до українського видання Шелестових мемуарів: “[Шелест] день свого від’їзду до Москви навіть назвав “найчорнішим днем” свого життя. Ось так багато означала для нього Україна.”[1] Шаповал, схоже, пов’язує смуток Шелеста з його вимушеним від’їздом з України попри факт, що той вже працював у Росії в період 1946-1950 рр. Підстава для Шелестової крухи була, вочевидь, набагато менш сентиментальною: переїзд фактично означав для нього кінець політичної кар’єри, що Шелест безумовно розумів.
Шаповал пояснює, що відставка Шелеста жодним чином не свідчить, ніби він виражав невдоволення через репресії шістдесятників. Це скорше сталося внаслідок незгоди щодо економічної політики між Шелестом і Леонідом Брежнєвим, а саме через намагання першого здобути більший контроль у цій галузі: “Насправді Шелестова політична лінія базувалася на своєрідній подвійній лояльності – загальносоюзній і республіканській, постійному маневруванні між двома політичними дискурсами – централізаторським та антицентралізаторським…. Зрозуміло, на тлі брежнєвського гіперцентралізму, уніфікаторської лінії і політики русифікації таку активність Шелеста доволі легко можна було визнати ‘небезпечною’.’”[2] Як могли шістдесятники повірити, що їм вдасться узути свої цілі в балансуючу політику Шелеста і досягти цим якихось політичних результатів? І чи можна тлумачити жорстку критику Шелестової книги як засудження м’якої поведінки щодо шістдесятників?
Щоб відповісти на ці питання, знадобився би докладніший огляд діяльності Шелеста, що є поза фокусом цієї розвідки. Утім, деякі міркування можна висловити, особливо з огляду на значення його суперечливої книги.
Шелест народився 1908 року в сільській родині в Харківській губернії і був представником нового правлячого класу, що постав внаслідок сталінських соціальних змін. Шелест вступив до комуністичної партії з робітничих лав у 1928 році, і був скерований на навчання до Інституту народного господарства ім. Артема у Харкові та Харківського інженерно-економічного інституту. В 1930-х він працював інженером, управлінцем і начальником на металургійних заводах у Маріуполі та Харкові, у 1940-1941 рр. став секретарем Харківського партійного комітету з питань оборонної промисловості. В 1954 році був обраний другим секретарем Київського міського та обласного комітетів КПУ, а з лютого 1957 р. – першим секретарем обкому за заслуги в роботі обласної реабілітаційної комісії. В липні 1963 року Шелест замінив на посту першого секретаря КПУ Миколу Підгірного (рос. Николай Подгорный), якого обрали головою Президії ЦК КПРС у Москві. Попри свою діяльність у реабілітаційній комісії, Шелест був відданим сталіністом. Ось як він згадував у щоденнику про смерть Сталіна:
«Він [Сталін] справжній соратник В.І. Леніна, завжди базував свою діяльність на ленінському вченні і заслужено вважав себе учнем Леніна. По-справжньому відданий ленінець, принциповий і вимогливий до себе і своїх соратників, керівник партії і держави. Скромний у побуті, небагатослівний, досвідчений, у політиці і господарських справах. Авторитет, а не “культ”, як це зробили опісля. Громадянська війна, відбудовчий період господарства країни, перші п’ятирічки, важкий і складний час колективізації сільського господарства – перше і рішуче втілення в життя аграрної ленінської політики. Перемоги у Великій Вітчизняній війні і відбудовний період нашого народного господарства – все це і багато іншого пов’язано з ленінською Комуністичною партією, з іменем Й.В. Сталіна».[3]
Така оцінка цілковито чужа для світогляду шістдесятників. Хоча Шелест й подає себе у своєму щоденнику як такого, хто цілком випадково досяг відповідальних посад, він був однією з головних фігур радянської політики 1960-х рр. Він відіграв центральну роль в усуненні Хрущова у 1964 році, був першим прихильником військового вторгнення в Чехословаччину у 1968 р. і саме він дав зелене світло репресіям 1965-66 і 1972-73 рр. проти шістдесятників.
Говорячи про сіонізм і багатонаціональну дійсність радянської України на початку 1950-х рр., Шелест писав: «Серед простого трудового народу національності ніколи не надавали якогось особливого значення. Незлагоди і ворожнечу між націями і віросповіданнями видумали служителі релігійних культів, а пізніше – політикани і запопадливі ідеологи»[4].
У березні 1973-го, обстоюючи свою книгу «Україно наша Радянська» в розмові з Брежнєвим, Шелест казав трохи інакше: “Щодо національної політики я завжди був і залишаюся інтернаціоналістом, але від свого народу, своєї належності до нації, її культури, історії ніколи не відмовляюся.”[5] Цілком вірогідно, що сенс національної приналежності був типовим для сталінського часу, “національного за формою і соціалістичного за змістом” — принаймні, це випливає з аналізу Шелестової політики щодо національностей. Навіть найприхильніший погляд знайде тут тільки фольклористичне відновлення козацької традиції у заснуванні музею в Запоріжжі, підтримку таких видань, як офіційні багатотомні «Історія міст і сіл України» та «Української радянської енциклопедії», кілька промов на підтримку вживання української мови і захист для проформи Олеся Гончара і кількох письменників-дисидентів.[6]
«Україно наша Радянська» не перша книга, в якій Шелест недвозначно виклав свої погляди на національне питання. Він написав також «Історичне покликання молоді» (1968), історію комсомолу, де припускалося, що питання української національної політики вирішено раз і назавжди радянською культурною революцією.
«Осуществляя культурную революцию, партия последовательно проводила ленинскую национальную политику, политику равноправия и нерушимой дружбы народов нашей страны. Культурная революция на Украине, как и во всей стране, не только решительно и навсегда покончила с проклятым прошлым, но и вывела трудящихся республики на путь невиданного расцвета своей национальной социалистической культуры. В школах, техникумах и вузах республики было введено преподавание на родном украинском языке, который не признавался и преследовался царизмом. В результате большой заботы Коммунистической партии украинский язык перешел из сферы бытового общения народа в сферу государственного управления, науки, культуры и общественном жизни»[7].
Таке успішне вирішення національного питання мало закласти основу для нового типу патріотизму — “соціалістичного патріотизму”. «Социалистический патриотизм – высший тип патриотизма. В нем неразрывно соединяются горячая любовь к Отчизне и пролетарский интернационализм, революционные и национальные традиции советских народов, самоотверженный труд во имя победы коммунизма и бескорыстная, искренняя и братская помощь народам, борющимся против империализма, реакции, социального и национального угнетения»[8].
Як пише Шелест, за радянської влади українська культура повноцінно розвинулася, а джерелом невдоволення в народі залишаються тільки буржуазно-націоналістичні змови.
«Используя остатки украинской контрреволюционной буржуазно-националистической эмиграции, империалисты пытаются раздуть пережитки капитализма в сознании людей, прежде всего в национальном вопросе. Они всячески подогревают малейшие проявления национального эгоизма, замкнутости, стремясь таким образом противопоставить человеконенавистическую идеологию шовинизма и национализма, национальной розни и войны передовой идеологии пролетарского интернационализма и дружбы народов, идеологии мира, демократии и социализма»[9].
Включення українців у новий соціалістичний патріотизм було настільки ефективним, що на подальших сторінках про українців більше не згадується, тільки про “посланцев Украины”[10].
Навряд чи Шелест змінював цей свій погляд на національне питання. Сотню тисяч примірників книги «Україно наша Радянська» було видано в 1970 р. і швидко розкуплено, а деякі розділи з неї навіть поширювалися самвидавом. Цей підручник про Україну для мас складався з двох частин. У першій викладалася історія України та її здобутки з часу встановлення радянської влади, в другій невеликими порціями подавалися описи всіх українських областей. Особливо суперечливою виявилася перша частина, яка в квітні 1973 р. опинилася під прицілом. У ній Шелест доводив, що єдиним можливим шляхом досягнення в Україні вільного і багатого розвитку було всебічне єднання з братнім російським народом. У розділі, присвяченому дорадянській історії ця теза повторюється тричі на кожній сторінці, а в інших розділах з’являється щонайменше раз на кожній другій сторінці. В цьому відношенні погляди Шелеста були повністю протилежними до того, чого трималися шістдесятники у національному питанні.
«Україно наша Радянська» стала дуже непопулярною і гостро критикованою. Як пояснює Шаповал, анонімна рецензія на книгу Шелеста, яка з’явилася а «Комуністі України», бере свій початок з листа партійного літературного критика Миколи Шамоти до ЦК КПУ від 12 вересня 1972 року. На той час Шелест вже був у Москві, оскільки близько чотирьох місяців тому (25 травня 1972) його було звільнено з київської посади. Верхівка КПУ схвалила написане Шамотою, і він також написав рецензію на Шелестову книжку. Політбюро КПРС схвалило цю рецензію 20 лютого 1973 року. У квітні того ж року, одночасно з публікацією рецензії в Україні, Шелеста було усунуто з Політбюро і відправлено на пенсію. Замінив Шелеста Володимир Щербицький, вірний послідовник Леоніда Брежнєва, який засуджував книжку і Шелеста щонайменше десять років[11]. В рецензії висвітлювалося кілька хиб книги.
«Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову суспільність. У книзі нічого не сказано про класове розшарування козацтва, перетворення козацької старшини на справжніх феодалів, про класову боротьбу в козацькому середовищі, зокрема на Запорізькій Січі».[12]
Те саме критикував в офіційній радянській історіографії Михайло Брайчевський у своїй праці «Приєднання чи возз’єднання?», але на відміну від Брайчевського партійний рецензент звинувачував Шелеста у невластивому наголошенні різних етапів, які перейшли російський та український робітничі класи на шляху свого довгоочікуваного єднання. В аналізі від 1975 року кількох тогочасних підручників з історії Ловелл Тіллет стверджував, що Шелест не зміг витлумачити Переяславську раду 1654 року як наслідок боротьби пригніченого селянства з феодальним ярмом[13]. Вся інша критика книги Шелеста стосувалася того, як ізольовано він трактує розвиток України, не розкриваючи її взаємодії з російським народом.
«Аналогічно висвітлюються в книзі і питання розвитку революційної думки в країні. Автор обминає той безперечний факт, що розвиток передової суспільної думки, літератури й мистецтва у Петербурзі та інших центрах країни справляв великий вплив на долю всіх народів царської Росії»[14].
Серед сторінок, які Шелест присвятив цій темі, особливо показовим в цьому плані є такий уривок:
«Кобзар був однодумцем і соратником плеяди російських революціонерів-демократів, передових людей свого часу – О. Герцена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, які, гнівно тавруючи жорстоку реакційну політику царизму і борючись проти неї, закликали до дружби між усіма народами Росії, рішуче відстоювали права українського народу… разом з російськими революційними демократами закликав народні маси повалити царське самодержавство і кріпосницький лад, побудувати нове, вільне життя без холопа і без пана, створити велику, вільну сім’ю народів»[15].
Закиди до Шелестової книги були здебільшого безпідставні. Брак глибшого аналізу був невеликою вадою книги — цього й не очікував не надто освічений масовий читач. Тіллет переконливо доводить, що критика переважно була необґрунтованою. «Більшість з інших специфічних хиб, що їх критики знаходять у Шелестовій історії, є непослідовними і не вартими уваги. Шелест “правий” у своїй інтерпретації та висвітленні, але недостатньо відвертий чи чіткий щодо цілей радянської національної політики. Книзі годі закинути (хіба що від знудженого читача) брак відсилань до російсько-української дружби, воєнної і культурної взаємодії та декламацій щодо їхніх “прогресивних наслідків”»[16].
Закиди до Шелестової книги не мали підстав і мотивувалися здебільшого бажанням унеможливити його повернення до влади. Це пояснює, чому Щербицький наполягав на помилках Шелеста. Невипадково й те, що організатором рецензії був Шамота, директор Інституту літератури і керівний чиновник в АН УРСР, який вже затаврував кількох шістдесятників. Рецензія торкалася відношення партії до українських літераторів: поверховість книжки, як стверджувалося, є очевидною з Шелестових зауваг щодо основ радянської літератури й мистецтва — для нього цей процес видається простим і легким. Наприклад, у книзі немає і слова про те, що не всі українські письменники відразу сприйняли опис “Великого жовтня”; що в творах багатьох письменників і митців події Революції, громадянської війни і перших років радянської влади подавалися не завжди належним чином; чи що стосовно національного питання деякі письменники і митці у 1920-х і на початку 1930-х років вагалися, а дехто почав навіть боротися проти політики партії. Рецензія твердила, що, випускаючи такі питання, Шелест применшує роль комуністичної партії, її ідеї і справи, пов’язані з проблемами побудови соціалізму, марксистсько-ленінської просвіти інтелігенції і спонукання її до активної участі в консолідації комуністичних ідеалів[17].
Рецензія також засуджувала реабілітаційний процес, з якого почалась хрущовська відлига, сигналізуючи цим, що рецензентові (рецензентам) хотілося б покласти край толерантності до тих інтелектуалів, які насмілилися ставити під сумнів лінію партії в галузях літератури та інших мистецтв у радянській Україні. В рецензії наголошувалося на помилках Шелеста, але схвальна переоцінка сталінізму в ній звучала застереженням для інтелігенції.
Шістдесятники як (не)можлива політична сила
Празька весна навчила Брежнєва і його товаришів одного: небезпечно дозволяти громадянському суспільству виражати свої думки. Заклопотаність Шелеста щодо ситуації в Україні була виправданою, бо роман Гончара могли витлумачити як знак того, що шістдесятники здобувають собі підтримку серед радянської верхівки. Велика діаспора українців по всьому світу вважала, що міжнародний рух націлений на політичні зміни. Відтак, починаючи з 1968 року, радянські керівники здійснювали ретельно підготовані репресії інтелектуалів-дисидентів. Навчені Чехословаччиною, радянські очільники пильно стежили за тим, аби уникати гучних скандалів навколо переслідувань. КДБ ув’язнювало і засуджувало інтелектуалів, які видавалися надто небезпечними і відмовлялися від угод, як-от Іван Сокульський і Валентин Мороз. Адміністративні репресії зробили життя решти шістдесятників украй важким, в той час як секретні служби збирали матеріали для посиленого нападу. Відречення Івана Дзюби після його ув’язнення в Києві дало радянський владі необхідні засоби для останнього удару. І врешті-решт їм вдалося придушити політичну небезпеку, якою були шістдесятники. Але які були причини поразки?
Шістдесятництво виникло як мистецький рух серед кола друзів, які змогли утворити культурне товариство “Клуб творчої молоді”, де вони планувати втілювати свої ідеї та ініціативи. Від 1961 року цінності і культурні засади руху різко протиставлялися цінностям і нормам радянської культури в ряді важливих питань, а саме в питаннях свободи слова і політики щодо національностей. Радянські очільники, які спершу були прихильними, вирішили придушити групу, закривши для неї можливості поширення власних ідей в інституціях. Тож це коло окремих громадян, хоч вони й були формально осередком, вирішило або відступити, або звернутися до ширшої публіки. Другий варіант виявився ближчим до здійснення у 1965 році, коли завдяки особистій ініціативі Івана Дзюби та інших шістдесятники спробували перервати мовчання про свою справу і залучити до свого руху український народ. Шістдесятники також переймалися майбутнім цілої країни і її людей, тож їхній культурний заклик мав на меті залучення всієї нації, а не лише інтелектуальної еліти. З 1965-го до 1968-го руху шістдесятництва попри деяку роз’єднаність і неорганізованість, здається, вдалося достукатися до народу. На несанкціонованих мітингах і через самвидав шістдесятники кілька років поширювали свій все ще неоформлений політичний заклик. Здебільшого літературних та історичних самвидавчих творів виявилося достатньо для того, щоб створити культурно-політичний клімат, теоретично сприятливий до політичних змін серед освічених верств суспільства. В цьому шістдесятництво було почасти успішним, адже йому вдалося створити нове розуміння громадськості, але воно потребувало політичного посередника, щоб зреалізувати себе повністю.
Після радянського втручання в Чехословаччину у 1968 році стало ясно, що ніхто з соціально-політичної верхівки не захоче підхопити політичні ідеї шістдесятництва. Якщо рух хотів вижити, йому треба було розвиватися далі. Якщо шістдесятництво хотіло стати політичним рухом, воно потребувало двох речей — організації і ідеологічного набору цінностей і завдань. Але шістдесятники не змогли дійти згоди щодо жодної.
Створення формальної організації, до чого групу шістдесятників вів В’ячеслав Чорновіл, гальмувалося непохитним спротивом трьох найавторитетніших і головних фігур у русі — Іваном Дзюбою, Іваном Світличним та Євгеном Сверстюком. Страх, що така організація спровокує радянську владу до жорстких репресивних заходів, утримував їх як лідерів від заснування альтернативи до КПРС партії, і вони були переконані, що необхідно шукати інших форм опозиції.
Хоч бути організованим рухом шістдесятникам не зовсім вдавалося, вони цілком добре діяли як товариство друзів. Солідарність групи щодо економічно-політичних справ жодним чином не слабла, навіть коли траплялися відкриті конфлікти, як от незгода між Валентином Морозом і Дзюбою. Ця солідарність поширювалася поза коло друзів на будь-яких жертв радянської системи, яким старалися допомагати згідно з загальнолюдськими цінностями шістдесятництва. Готовність допомагати залишалася, навіть якщо жертви не поділяли їхніх цінностей, як було у випадку з українськими націоналістами і релігійними діячами. Подібним чином «Український вісник» В’ячеслава Чорновола пропонував свої сторінки для висловлення різних думок. Плюралізм поглядів у часописі був логічним наслідком принципів, на яких стояли шістдесятники, хоча сама ідея надання рівних можливостей для висловлення була не тим, чого рух потребував для виживання. Шістдесятники більше потребували трибуни, на якій вони могли б розвивати і з якої поширювати свої цінності. А щире намагання зробити видання неупередженим було неможливе для «Українського вісника» — страх репресій не дозволяв Чорноволу публікувати будь-які антирадянські статті.
Можна сказати, що почасти провали цього руху були зумовлені психологічними обмеженнями декого з шістдесятників. Більше того, байдужість московських інтелектуалів до українського питання спонукало Дзюбу пропонувати заснувати аналогічну групу в Україні замість того, щоб долучитися до базованого у Москві Комітету прав людини СРСР, як пропонували Чорновіл і Леонід Плющ. Доєднання до більшої групи мало би деякі позитивні наслідки, такі як можливість стати частиною широкої мережі політично-інтелектуального обміну, а також нагоду винести українське питання в центр радянської системи, де воно могло стати видимим не лише в СРСР, але й поза його межами. Та ці можливості були втрачені.
Стосовно ідеології ситуація була ще гіршою. Конфлікт між Валентином Морозом і Дзюбою знаменував подальше протистояння між тими, хто надавав абсолютну перевагу національному питанню, і тими прихильниками загальнолюдських цінностей, котрі вважали національне питання лише одним з багатьох проявів браку демократії в Радянському Союзі. Поміж шістдесятників не було ідеологічного консенсусу, а це означало, що їм бракувало суттєвого для успіху будь-якої політичної ініціативи чинника. Але ідеологічний тягар шістдесятництва був ще посутнішим. Оскільки шістдесятники виросли в Радянському Союзі, вони твердо вірили в радянську пропаганду і в те, що перебувають на правильній стороні у світовому протистоянні між капіталізмом і соціалізмом. Упевнившись, що радянська система гірша, аніж відкрито визнавалося, або й навіть суперечила своїм власним цінностям, шістдесятники мали пройти довгий і болісний шлях самокритики, щоб ідеологічно покінчити з Радянським Союзом. Та навіть під кінець 1960-х всього кілька людей наважилося на такий крок, а багатьох з тих, хто готовий був до нього, як-от Мороз, невипадково і швидко ув’язнили. Неготовність Чорновола давати антирадянські статті до «Українського вісника» і загальна нездатність відкрито розірвати з Радянським Союзом, засудивши його за зраду цінностей, які мав би боронити, свідчило про те, що шістдесятники не спромоглися довести свою критику радянської дійсності до її радикальних, але неминучих висновків.
У підсумку через брак організації і узгоджених спільних цінностей і завдань шістдесятництву так і не вдалося трансформуватися з культурної еліти, утвореної з кола друзів, у політичну групу, здатну впливати на політику в країні. Шістдесятники могли б заперечити, що вони не хотіли ставати політичним рухом. Справді, Дзюба далі намагався знайти інший спосіб впливати на політику через свій статус інтелектуала. Це правда, що інтелектуал може вплинути на хід політики своїми творами, іноді навіть посутньо, і при тому не засновуючи власного політичного руху. Але все це можливо тільки в країнах, де гарантовано свободу слова. В Радянському Союзі інтелектуали не мали змоги вільно висловлюватись в офіційних засобах інформації. Дзюба і багато інших, хто не були готові йти на відкритий конфлікт з Радянським Союзом, були приречені на мовчання, аж поки нові політичні часи не повернули їх на публічну арену на початку 1980-х.
Цей текст є фрагментом книги Simone Attilio Bellezza «The Shore of Expectations: A Study on the Culture of the Ukrainian Shistdesiatnyky» (Toronto: CIUS Press, 2019). Перекладено та публікується з дозволу Автора і Видавництва. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. © Simone Attilio Bellezza
З англійської переклав Євген Гулевич.
_____________________
Сімоне Аттіліо Беллецца – кандидат історичних наук і старший викладач нової та новітньої історії в Відділі соціальних наук Неапольського Університету імені Фрідріха II. Основною частиною його роботи є вивчення національної приналежності та її зв’язків з іншими видами лояльності (соціальною, політичною, культурною та релігійною). В даний час він працює над дослідженням “Український транснаціональний активізм: права людини та кінець холодної війни (1970 – 1990-ті роки)”, первинною метою якого є дослідження відносин між українською діаспорою та Радянською Україною у виникненні правозахисного руху. Його книга «The Shore of Expectations: A Study on the Culture of the Ukrainian Shistdesiatnyky» вийшла друком у Видавництві Канадського Інституту Українських Студій (Торонто, 2019).
_____________________
[1] Юрій Шаповал. “Петро Шелест у контексті політичної історії України ХХ століття”? в Петро Шелест, “Справжній суд історії ще попереду: Спогади, щоденники, документи, матеріали (Київ, 2003), c. 6.
[2] Ibidem, c. 11-12.
[3] Шелест, Справжний суд історії ще попереду, c. 104.
[4] Ibidem, c. 107.
[5] Ibidem, c. 405.
[6] Віктор I. Очеретянко, “Петро Юхимович Шелест і українська культура”, в Iсторія України: Маловідомі імена, події, факти 28, вид. Петро T. Tронько (Київ, Хмельницький і Кам’янець-Подільський, 2004), c. 237-47.
[7] Петр Е. Шелест, Историческое призвание молодежи (Москва, 1968), с. 54.
[8] Ibidem, c. 184.
[9] Ibidem, c. 215.
[10] Ibidem, c. 256.
[11] Юрій Шаповал, “Єдність і боротьба двох непротилежностей як дзеркало сучасної України”, в його: Невигаданіісторії (Київ, 2004), с. 266-88.
[12] “Про серйозні недоліки та помилки однієї книги,” в За що усунули Шелеста? Документи (Мюнхен, 1973), c. 77-78.
[13] Lowell Tillett, “Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest,” Slavic Review 34, no. 4 (Winter 1975): 758-61.
[14] “Про серйозні недоліки та помилки однієї книги”, c. 79.
[15] Петро Шелест, Україно наша Радянська (Київ, 1970), с. 35-36.
[16] Tillett, “Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest”, p. 762.
[17] “Про серйозні недоліки та помилки однієї книги”, c. 79.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
