Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», від розгляду «степової перспективи» для «великого історіописання» переходжу до конкретно-історичного моменту, з якого автори рецензованого видання розпочинають свою «імперську історію», – Хозарського каганату. Варто звернути також увагу на Волзьку Булгарію, яка постає на сторінках історичного курсу другою «гібридною» ранньою державою. Обидві теми висвітлювались і в журнальній версії історичного курсу, в першому номері за 2014 рік.
Не буду обмежуватися темами історичного курсу. Український історик не може оминути увагою загадковий «Київський лист», навколо якого історики та філологи ламають стільки списів. А ще звернуся до «ревізіоністських» публікацій з питання про юдаїзацію хозар од сучасних істориків.
5. Революція та гібридність: хозарська і булгарська державності
Хозарська державність виникла на західній окраїні Тюркського каганату, про який ішлось у третій частині «Сеансів читання». Хозари вперше згадані у візантійських джерелах у другій половині VI століття. Тоді хозари, яко федерати каганату, взяли участь у війнах каганату і Візантійської імперії проти Сасанидського Ірану, які велися на теренах Південного Кавказу. Із занепадом Західного Тюркського каганату хозари стали самостійними акторами на історичній арені. З чого ж розпочиналася хозарська могутність?
Первинно хозарський центр був розташований у Прикаспійському Дагестані. На півдні цього реґіону, в районі Дербента, закінчувалися відроги Кавказьких гір, а між горами та берегом був утворений прохід, що пов’язував Північний і Південний Кавказ. Там знаходилася фортеця Дербент, що належала Сасанидському Ірану. В районі Дербенту іранці звели кріпосну стіну, щоби закрити прохід од кочовиків. Наразі частина стіни знаходиться під водами Каспію. Але навряд чи войовничих хозар можна було зупинити непорушним камінням. Південний Кавказ був ласим шматочком для войовничих кочовиків.
Під час Ірансько-візантійської війни 602–628 років хозари вперше виступили яко самостійна сила, врятувавши Імперії Ромеїв од імовірної загибелі. У 626 році Константинополь опинивсь у лещатах ворогів: на азійському березі Босфору стояла іранська армія шаханшаха («царя царів») Хосрова ІІ Парвіза («Звитяжця»), а з европейського берегу імперську столицю взяли в облогу балканські народи: авари, булгари та слов’яни. Однак імператор Іраклій І спрямував своє військо в Грузію та уклав союз із хозарами. У 626–627 роках візантійсько-хозарські війська спустошили Південний Кавказ. Згодом візантійці, без участі хозарів, вдерлися до Месопотамії – центру Сасанидської держави. Сасаниди були змушені укласти мир і повернути Візантії всі підкорені території.
Невдовзі «пасіонарні» араби просторово заступили іранців, але були набагато могутнішими. В першій Арабсько-хозарській війні хозари виступили союзниками Сасанидського Ірану. У 642 році війська Арабського халіфату прорвались у Дагестан, але в 652 році були розбиті під хозарською столицею Баланджаром. Протягом середини VII – середини ІX століття на теренах Передкавказзя, Південного Кавказу та Північної Месопотамії відбувалися бойові дії шести (як мінімум) арабсько-хозарських війн. У цих війнах хозари виступали союзниками Візантійської імперії. Однак через потугу арабів хозарам довелося відмовитися від традиційного для себе «кавказького» напрямку політики, а розвій Арабського халіфату і, відповідно, торгівлі з мусульманським Сходом надав войовничим степовикам нові перспективи. Але про це згодом.
Хозари, розгромивши в другій половині VII столітті Велику Булгарію в Приазов’ї, створили власний каганат, до якого ввійшли не тільки кочові тюркські, а й осілі іранські групи. Як пишуть автори «Нової імперської історії Північної Евразії» стосовно Другої арабсько-хозарської війни 716–717 років, коли араби захопили, проте не змогли втримати Дербент:
«…[В]торгнення арабів у Дагестан на початку VIІI ст. і явне стремління просунутися далі на північ створює принципово нову загрозу хозарам: арабів неможна включити в конфедерацію підпорядкованих племен, але неможна й увійти в попередньому вигляді в їхні політичне об’єднання на правах молодшого партнера. Ці традиційні стратегії степової “політики” забезпечували спадкоємність степових конфедерацій, яка значною мірою робить безглуздим питання про “етнічність” того чи іншого об’єднання номадів» [1].
Процитований фрагмент викликає в мене незгоду. Сасанидський Іран, з яким воювали тюрки, і Візантійська імперія – традиційний союзник тюрків – не були учасниками степових «конфедерацій». Так само поза «степовою політикою» (за виразом авторів історичного курсу) був і Арабський халіфат. Інша річ, Візантія та Іран не претендували на підкорення степовиків, як учорашні кочовики з Аравійської пустелі.
Має значення інше спостереження авторів – про релігійний чинник, принесений арабськими завоюваннями. Під час Третьої арабсько-хозарської війни, у 737 році, хозари зазнали дошкульної поразки, араби дісталися Дону («Слов’янської ріки») та змусили кагана прийняти іслам. Як ідеться в історичному курсі:
«Розгром арабами військ кагана в глибині його власної території перетворював релігію з питання культурного й світоглядного на ключовий політичний чинник» [2].
Прийняття ісламу означало потрапляння в залежність від влади халіфа. Пізніше, через півтора століття, таке трапилося з етельбером (правителем) Волзької Булгарії Алмушем, який зробився еміром – правителем провінції халіфату. Однак віддаленість Булгарії внеможливлювала реальну залежність. Аналогічно, ще пізніше обрання православного християнства київськими Рюриковичами зробило їх номінально залежними від Візантійського імператора, і першому митрополиту-русичу Іларіону в своєму «Слові про закон і благодать» довелося обґрунтовувати самостійність Русі високими спадковими якостями не степових «каганів» із давньошведським корінням. Але про це йтиметься в наступній частині огляду.
Повернемося до Хозарії. Каганат, на відміну від Волзької Булгарії, був сусідом халіфату, а тому залежність від нього не могла би бути номінальною. Приблизно у середині VIІI століття – вірогідно, після поразки 737 року – командувач хозарською армією – бек Булан – прийняв юдаїзм. Так Хозарія зберегла «ідеологічну» самостійність від арабських і візантійських впливів. Як указано в історичному курсі, юдаїзація свідчила про залучення каганату до трансреґіональної торгівлі, в якій велику роль відігравали єврейські купці Роданіти [3]. Додам спостереження російського історика Анатолія Новосєльцева: слов’янське слово «шеляг» походить від єврейської назви арабських диргемів – «шелег» («білий», або «срібний»), що сучасним івритом означає «сніг» [4]. Відтак купці-євреї були впливовими посередниками між мусульманським Сходом і Східною Европою.
Розквіт Хозарського каганату і трансреґіональні торговельні шляхи
(мапа Павла-Роберта Маґочія з книжки його і Йоханана Петровського-Штерна «Jews and Ukrainians: A Millennium of Co–Existence»)
Отже, внаслідок поразки від арабів і піднесення халіфату Хозарія перенесла свій центр із Передкавказзя в Ітіль на Нижній Волзі та переорієнтувала головні заняття каганів і беків з участі у війнах на Близькому Сході та набігів на Південний Кавказ – на контролювання міжнародної торгівлі Волзько-Балтийським шляхом між Північної Европою та мусульманським Сходом.
Зміна «діяльности», як наголошено в історичному курсі, відбилася в переході реальної влади від кагана – натхненника звитяжних воєнних походів за гребені Кавказьких гір до бека, напевно, пов’язаного з єврейськими купцями [5]. Це слушне спостереження: каган, яко посланник небесного бога Тенгрі, «відповідав» за степову політику. Епоха ж вимагала більш гнучких діячів, не обмежених ідеологічними реаліями.
Самосдєльскоє городище (Астраханська область Росії) – за деякими науковцями, руїни хозарської столиці Ітіль
«Революційність» хозарського устрою прямо не охарактеризована в «Новій імперській історії Північної Евразії». Однак з історичного курсу випливає, що «революційний» характер каганату полягав у тому, що він вийшов поза межі «степової політики». Хозарія залучила до орбіти свого панування різноманітні степові та лісові народи, прилеглі до торговельних шляхів, – до Булгара на далекому півночі та Києва на північному заході. Хозарська державність була «гібридною», позаяк сполучала характер степової імперії з новими транзитно-торговельними реаліями [6]. Ба більше, Хозарія відзначалася надзвичайною віротерпимістю: каганів і беків охороняла гвардія найманців-мусульман, а в Ітілі, за свідченням арабсько-персидських книжників, засідало сім суддів – по два для юдеїв, християн і мусульман і один для язичників.
Для авторів «Нової імперської історії Північної Евразії» Хозарський каганат залишився «перехідною» формою ранньої державности. Більш послідовною виявилася Волзька Булгарія. В державі були здійснені два кроки, які не змогла зробити Хозарія: 1) іслам був запроваджений яко загальна релігія, на відміну від хозарського плюралізму та віротерпимости, хоч і не без опору тюркської племінної знаті; 2) відбувся перехід до домінування осілого способу життя, що інтенсифікувало соціяльні зв’язки [7].
Степові імперії та Волзька Булгарія – сюжети метаративу татарської історії:
науково-популярний відеоролик Інституту історії імені Шигабутдіна Марджані Академії наук Республіки Татарстан
Якщо стосовно ролі ісламу ситуація зрозуміла, то щодо другого чинника – не все однозначно. Перехід учорашніх кочовиків до землеробства був закономірним і ніяк не результатом вибору, позаяк Середнє Поволжя не належить до природної смуги, в якій можливо «класичне» кочове господарство, позаяк узимку рясно випадає сніг. Як на мене, для розуміння ситуації важливе не саме землеробство, а «двоповерховий» характер нового суспільства: кочові еліти, підкоривши тамтешнє осіле фіно-угорське населення, й були «носіями державности» для Волзької Булгарії, зробившись державною елітою для тюрко-фіно-угорського землеробського населення. Пізніше побачимо аналогічне явище на прикладі Київської Русі, в якій варязькі дружини відіграли подібну роль персоніфікованих «носіїв державности», вивищившись над слов’янською родоплемінною знаттю.
Додам третій чинник «імперіялізації» – трансреґіональна транзитна торгівля Волгою і сухопутна із Закам’ям. Завдяки торгівлі булгарська міста Болгар, Сувар, Біляр та інші зростали, а правителі держави – карбували власну монету [8].
6. Загадки хозарської історії:
«Київський лист» та сучасний історіографічний «ревізіонізм»
Свідчення середньовічних текстів про Хозарію і хозарів є фрагментарними, ба навіть здаються неймовірними. Звідси хозарська історія – невичерпне джерело загадок, проблем, мітів. Звернуся до двох «хозарських загадок».
Першою таємницею є «Київський лист» – написаний гебрейською мовою лист групи єврейських купців із Києва з рунічною тюркською поміткою. У «листі» йдеться про необхідність викупу Якова бен Ханукі з полону кредиторів. Його брата-купця, який заборгував їм, вбили розбійники [9]. Серед купців зустрічаємо не тільки єврейські, а слов’янські й тюркські імена. Навіть «суміш» імен, як у випадку з Гостятою бар Кабар Когеном: з чотирьох слів імені перше (власне, ім’я) – слов’янське Гостята, друге (син) – арамейське (з єврейської традиції), третє (пів батькового імені?) – тюркське Кабар, а четверте (друга половина батьківського імені?) – назва нащадку юдейського храмового первосвященика [sic!]. Лист був знайдений у Каїрській ґенізі («склепі» текстів «священною» гебрейською мовою) та досліджений американським джерелознавцем Норманом Ґолбом і українсько-американським тюркологом-енциклопедистом Омеляном Пріцаком [10].
«Київський лист» є віссю запеклих історіографічних суперечок. Не маючи наміру занурюватись у них, відзначу, що Пріцак припустився «надмірної» інтерпретації тексту, а його опоненти, насамперед археолог та історик Петро Толочко, – докладно критикували твердження тюрколога [11]. Викладу своє розуміння справи з «київським листом» у кількох тезах, які спираються на дослідження Омеляна Пріцака і критику його дослідження, а також власні спостереження:
1. Київ виник яко слов’янське місто. Мені здається переконливою паралель слов’янських етнонімів: поляни між Віслою й Одером і сусідні з ними куяви із землею Куявія на правому березі Віслі та поляни з Києвом на Дніпрі. Пошуки тюркського походження назви міста: від імені хозарського військового командира-мусульманина Ахмеда ібн Куї (в Омеляна Пріцака) або від поєднань слів «кий» – кордон і «оба» – селище (у Сєрґєя Кляшторного) [12] не виглядають безперечними, але відкидати їх неможна;
2. Середньовічний Київ мав «слов’янське» обличчя. Тут варто покластися на аргументацію Петра Толочка. Згідно з ним, по-перше, в Києві не виявлено масових знахідок артефактів салтово-маяцької культури – археологічної культури осереддя Хозарського каганату з його хозарським, булгарським, угорським, аланським тощо населенням; по-друге, почасти тюркське походження полян, обстоюване Пріцаком, суперечить «Повісті минулих літ» [13]; по-третє, проведена Пріцаком аналогія трьох частин Києва (Дитинець, Поділ і Копирів кінець [14]) із містами Середньої Азії є сумнівною через різні часи виникнення окремих частин Києва та їхню відносну віддаленість одна від одної;
3. Київ міг (не) належати хозарам до варязького завоювання. Версія Омеляна Пріцака, що рунічна помітка зроблена місцевим хозарським посадовцем не є переконливою. Не всі погоджуються з прочитанням Пріцака, що цей напис є «візою» чиновника: «Я прочитав це» [15], і не всі, що Пріцак і Ґолб правильно прочитали «ключове» слово листа: «Кийо(у)б» [16]. Здається, прочитання рунічного напису Пріцаком іде не від «лінгвістики», а від «історіографії». Якщо слов’яни-поляни сплачували данину хозарам (за «Повісті временних літ») або самі були частково слов’янами, частково тюрками-хозарами (за Пріцаком, хоча це виглядає сумнівно), то логічно уявити Київ прикордонною фортецею Хозарського каганату. Тим паче, Омелян Пріцак (як і пізніше Константин Цукерман і Олексій Толочко) відкинув датування «Повісті временних літ» і вважав воцаріння в Києві Рюриковичів пізнішою подією, ніж літописний 882 рік [17]. Звідси, за Пріцаком, випливає, що перший період своєї історії Київ, про який уже було відомо арабсько-персидським книжникам, був хозарським містом;
4. Київ міг (не) бути осередком єврейської торгівлі. Константин Порфірородний у своєму трактаті «Про управління імперією» назвав другу назву Києва – «Самватос». Не існує переконливої етимології назви. Але якщо вдамося до «єврейського тлумачення» [18]: Самбатіон – це місто на околиці світу, то побачимо цілісну картину. Єврейські купці мали власну назву не тільки для арабських диргемів, а й для важливих міст. Тоді це може бути свідченням розвиненої торгівлі єврейських купців у середньовічній Східній Европі – просторі поміж великими цивілізаціями. Тим паче, єврейська (як і хозарська) громада існувала в Києві Рюриковичів. Про це йдеться у «Повісті временних літ» і на це вказує наявність Жидівських воріт у давньому Києві. Ця теза умоглядна, але, як на мене, може бути використана для концептуальних побудов. Виглядає ймовірним, що єврейські купці виконували в Хозарському каганаті таку ж саму фундаментально-економічну функцію, як і согдійські купці в попередниках Хозарії – Тюркському і Західному Тюркському каганатах;
5. Купці з «київського листа» були євреями. «Етнічними» євреями, а не юдаїзованими хозарами. Виходячи із Хозарсько-єврейського листування (за Владіміром Пєтрухіним, з достовірною етногеографічною інформацією [19]), хозари-юдеї не вважали себе за євреїв. Потрапляння «київського листа» до палестинських євреїв (після яких лист опинивсь у Каїрській ґенізі) указує на те, що адресантів інші євреї вважали саме за євреїв. Слов’янські й тюркські імена могли бути свідченням яко «біологічного» походження цих євреїв од слов’ян і тюрків, так і наявности єврейських громад серед слов’ян і тюрків. Так, у сучасній історіографії обговорюється дискусійне питання про кенаанітів – середньовічних євреїв зі Східної Европи, які послугувалися слов’янською мовою (або слов’янськими мовами) [20]. Стосовно «неєврейського» походження, як на мене, неможна виключати перехід неєвреїв через юдаїзацію до євреїв, оскільки заборона мудреців Талмуду на прозелітизм могла бути не загальновідомою на околицях «єврейського світу» [21].
Тепер відійдемо від дискусії навколо «київського листа» і звернемося до питання про юдаїзацію хозарів, бодай тільки беків Буланідів та їхнього придворного оточення. Від арабсько-персидських книжників, з Хозарсько-єврейського листування, «Кембріджського документу» і трактату єврейського енциклопедиста Єгуди га-Леві «Кузарі» відомо про прийняття хозарами юдаїзму. Археологічні дослідження не виявили жодних певних свідчень юдаїзації хозарів [22]. Однак пізніша ісламізація тюркських народів Східної Европи не призвела до миттєвої відмови від язичницького поховального обряду, якщо поховання заможних людей – з інвентарем. Тож юдаїзація хозарів могла бути настільки ж поверховою, як і перші століття ісламізації тюрків.
«Темрява» придатна для мітотворчости – «великих» побудов, опертих лишень на поодинокі факти. З досліджень юдаїзації хозарів постав «хозарський міт» про походження ашкеназім – євреїв Центрально-Східної Европи від хозарів-юдеїв. Цю гіпотезу обґрунтував британський письменник Артур Кьостлер у книжці «Тринадцяте коліно» [23].
Продовжувачем Кьостлера став сучасний ізраїльський історик і публіцист Шломо Занд. В інтелектуальному бестселері «Коли і як винайшли єврейський народ» (2009) історик пристав на концепцію Кьостлера [24]. Натомість не існує жодних джерельних свідчень про переселення хозарів чи євреїв з межиріччя Волги та Дону на «межиріччя» Райну та Дніпра, де сформувалися ашкеназім. Причому в своїй книжці Занд заперечує тезу про «друге вигнання» євреїв із Землі Ізраїлю після руйнації римлянами Другого храму через відсутність письмових згадок. Аналогічний аргумент доречно застосувати щодо «хозарського міту». До того ж, як ішлося вище, хозарські правителі-юдеї не вважали себе за євреїв. Звідси у своїй рецензії на публіцистичні книжки з єврейської історії зробив висновок, що теза Занда може бути не помилкою, а корисною інтелектуальною провокацією [25]. Принаймні, ізраїльському інтелектуалу вдалося розбурхати сучасну історіографію.
2013 року побачила світ розлога стаття ізраїльського історика Шауля Штампфера «Чи хозари приймали юдаїзм?», а згодом науковець читав лекції на цю тему [26]. Він убачає в історії юдаїзацію хозарів – середньовічний міт. Більша частина статті Штампфера – огляд середньовічних текстів, в яких ідеться про прийняття юдаїзму або не йдеться про це. Річ у тім, що дослідник звернувся до ранньосередньовічних єврейських, арабсько-персидських, візантійських, ба навіть опосередковано – до вірменських і грузинських творів про події IX–X століть. За Штампфером, юдаїзація хозарських правителів мала бути настільки важливою подією, що про неї мало бути написано в тогочасних текстах.
Юдаїзація хозарів – як історіографічна проблема, але ніяк не загальний процес – згадана в надто малій кількости джерел: в кількох єврейських текстах і арабськомовних (радше персидських, ніж власне арабських) географічних творах шкіл ал-Джайхані й ал-Балхі з Іраку та Ірану. Ці книжники, як наголошує Автор, були саме книжниками, які переписували та дописували своїх попередників, і на власні очі нічого не бачили. Однак і в цих текстах повідомлення про хозар та їхню юдаїзацію дуже непевні.
У міркуваннях Штампфера про (не)ймовірність юдаїзації хозарів мені почувся «соціяльнйи аргумент»: як кочові кочові степовики могли прийняти юдаїзм? Проте вище я вказував на поступовий характер пізнішої ісламізації тюрків. Простіше кажучи: хто міг пізніше прийняти іслам – чому б не міг раніше прийняти юдаїзм?
Обкладинка латинського перекладу трактату Єгуди га-Леві «Кузарі» (Базель, 1660 рік)
Додам, Владімір Пєтрухін уважає, що візантійський твір «Житіє Костянтина» (себто Святого Кирила) другої половини IХ століття згадує про юдаїзм хозарів. У житії повідано про спробу Костянтина-Кирила проводити місіонерство серед хозарів. Він сидів за столом із хозарами. Хозари здійснювали певні ритуали, які нагадують порядок юдейської трапези [27].
До статті Шауля Штампфера маю два питання. По-перше, кому і навіщо знадобилося створювати фантастичний сюжет про хозарів-юдеїв? Тим паче, чому про це писали, крім євреїв, саме перси? До речі, саме Ірак та Іран знаходилися на старті/фініші Волзько-Балтийського торгівельного шляху, а тому тамтешні книжники могли бути найбільш обізнаними із хозарськими справами. Загалом книжники Халіфату Аббасидів були справжніми «інтелектуальними екстравертами», яких цікавили народи та країни на порубіжжі відомого світу.
Ізраїльський історик припускає, що арабськомовних авторів могла навести на думку про юдаїзації хозарів тогочасні диргеми з написом про «Мойсея – Божого пророка», але це непереконливо. До того ж, як наголошує згаданий Пєтрухін, існує одна згадка про хозарське юдейство в давньоруських джерелах: у сюжеті «Повісті временних літ» про вибір вір князем Володимиром названі жидове козарьстии [28].
По-друге, чи методологічно правильно так «поводитися» з історичними джерелами? Історик-новіст (Шауль Штампфер, автори історичного курсу та Ваш покірний слуга – «новісти») може мати вибір: надати перевагу таким чи сяким джерелам, поїхати до того архіву чи до сього архіву. І то джерела завжди дарують сюрпризи. Ачи може обирати медієвіст, який досліджує народи без власної писемности, як-от ранньосередньовічні тюрки? І чи можемо ми, за афористичним виразом дослідника націй і націоналізму Ентоні Сміта, вбачати у «відсутности свідчень – свідчення відсутности»? Мої питання залишаються без відповіді. Бо потрібна концепція хозарської історії, а для створення концепції потрібні джерела, яких не маємо…
Послідовником Шауля Штампфера виглядає американський історик Йоханан Петровський-Штерн. У своїй публічній лекції він представив історію юдеїзації хозарів фантазією. Припустив, що це вигадка єврейських книжників, підхоплена арабсько-персидськими книжниками [29]. Знов-таки мені незрозуміло, чому саме ірано-іракські книжники пристали на «вигадку» іспанських євреїв? Звісно, не можу бути певним у тому, що саме казав історик, бо зміст лекції мені відомий тільки із журналістського репортажу-переказу.
Нещодавно побачила світ популярна книжка «Євреї та українці: тисячоліття співіснування», написана згаданим Петровським-Штерном і Павлом-Робертом Маґочієм. Автори теж уважають історію про юдаїзацію хозарів легендою з «пізніших арабських травелогів» і покликаються на відсутність археологічних свідчень поширення юдаїзму серед степовиків [30].
На завершення сюжету скажу, що не можу погодитися з «ревізіонізмом» Шауля Штампфера і його послідовників. Не можу уявити, щоби хтось і для чогось вигадав історію, що правителі реальних хозарів прийняли юдаїзм під впливом могутности не великої держави на кшталт Візантійської імперії або Арабського халіфату, а торговельної імперії Роданітів. При тому хозарські правителі залишалися віротерпимими і не вважали себе за євреїв. Причому про це писали не тільки іспанські (чи не тільки звідти) євреї, а й віддалені від них, зате наближені до хозарів арабськомовні перси. Для мене неймовірність цієї історії є доказом її істинности. Все це безглуздо фантазувати. Проблему бачу лиш у тому, що ми занадто мало знаємо й, напевно, не дізнаємося чогось більшого про короткий період хозарського піднесення та поверхову юдаїзацію хозарської знаті.
Підбиваючи історіографічні підсумки, ризикну порівняти концепції Омеляна Пріцака і Шауля Штампфера. Обидва виступили «ревізіоністами» східноевропейської медієвістики. Перший – представив логічно викшталтовані побудови, проте на зовсім небездоганній джерельній арґументації. А другий – відкинув непевні джерела, заперечивши погляди попередників. Хай там як, обидва науковці визначають сучасну історіографічну ситуацію.
* * *
Таким чином, на четвертому сеансі читання звернувся до сюжетів «Нової історії Північної Евразії» про роль Хозарського каганату і Волзької Булгарії в перетворенні політичного простору західної частини Північної Евразії. Ці сюжети стисло висвітлені в історичному курсу, а тому певні важливі чинники «імперської історії» цих земель не згадані або не розписані.
Опріч цього, вдався до розгляду невисвітлених в історичному курсі «загадок історії»: «Київського листа» і проблеми хозарської присутности в Києві та сучасних поглядів на питання юдаїзації хозарів. Наступним сюжетом історичного курсу, на який зверну увагу на наступних «сеансах читання», будуть варязький чинник «імперіялізації» реґіону та становлення Руської держави.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 25.
[2] Там же. – С. 26–27.
[3] Там же. – С. 27.
[4] Новосельцев Анатолий. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М.: Наука, 1990. – С. 117.
[5] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1. – С. 28.
[6] Там же. – С. 28–29.
[7] Там же. – С. 32–34.
[8] Смирнов Алексей. Волжские булгары. – М.: Государственный исторический музей, 1951. – С. 30–31, 38–39.
[9] Див. фотокопію і переказ листа: Letter (T-S 12.122) // Cambridge University. Digital Library.
[10] Див.: Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века / Пер. с англ. В. Л. Вихновича; Научн. ред., послесл. и коммент. В. Я. Петрухина. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997; Перевидання, доповнене статтею Владіміра Напольських, але без наведення прикінцевих завваг Омеляна Пріцака на післямову Владіміра Пєтрухіна: М.: Мосты культуры, 2003.
[11] Див.: Толочко Петро. Хозаро-іудейське заснування Києва: до історії міфу // Київська старовина. – 2006. – № 6. – С. 3–9; Его же. Миф о хазаро-иудейском основании Киева // Российская археология. – 2001. – № 2. – С. 38–42.
[12] Наведено за: Измайлов Искандер. Гадание на кофейной гуще как метод историко-филологической реконструкции дилетантов // Гасырлар авазы – Эхо веков. – 2002. – № 1–2.
[13] О. Пріцак уважав, що були слов’яномовні та неслов’яномовні (тюркомовні?) хозари: // Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века / Пер. с англ. В. Л. Вихновича; Научн. ред., послесл. и коммент. В. Я. Петрухина. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 68–71.
[14] О. Пріцак виводив назву району давнього Києва «Копирів кінець» від хозарського племені кабар/кабір. Але більш переконливим виглядає слов’янське походження київського топоніму: Страхов Александр. К происхождению местного названия Копырев конец // Ruthenica. – К., 2006. – № 7. – С. 338–341.
[15] Напольских Владимир. К чтению так называемой «хазарской надписи» в киевском письме // Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века / Пер. с англ. В. Л. Вихновича; Научн. ред., послесл. и коммент. В. Я. Петрухина. – 2-е изд. – М.: Мосты культуры, 2003; див. також: His same. The “Kievan letter” and the alleged Khazarian rule in Kiev [presentation].
[17] Замечания О. Прицака на комментарий В. Петрухина // Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 224–225.
О. Пріцак убачав завойовника Києва не в Олегу Віщому, а в Ігорі Старому. За висновком науковця, Ігор підкорив Київ близько 930 року, а тому «Київський лист» варто датувати передоднем вокняжіння Ігоря в Києві: Там же. – С. 93–96.
[18] Див. про різні тлумачення загадкової візантійської назви Києва: Вортман Дмитро. Самбатас // Енциклопедія історії України / В. А. Смолій (голова редколеґії). – К.: Наукова думка, 2012. – Т. ІХ. Прил–С. – С. 429.
[19] Петрухин Владимир. «Русь и вси языци»: Аспекты исторических взаимосвязей: историко-археологические очерки. – М.: Языки славянских культур, 2011. – С. 240–242; Его же. Русь в IX–X веках. От призвания варягов до выбора веры. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: ФОРУМ; НЕОЛИТ, 2014. – С. 124–126.
[20] Див.: Рашковский Борис. [Рец. на:] Кенааниты: Евреи в средневековом славянском мире / Jews and Slavs / Под. ред. В. Московича, М. Членова, А. Торпусмана. М.; Иерусалим, 2014. Vol. 24. 574 с. // Славяноведение. – 2016. – № 2. – С. 120–125.
[21] Н. Ґолб уважає більшість фігурантів «Київського листа» за прозелітів через поширеність серед них імен біблійних патріярхів, що не властиво «етнічним» євреям. Цікаве також припущення Ґолба, що наявність серед київських купців «когенів» і «левитів» (за іменами) може бути свідченням юдаїзації хозарських жерців, які брали собі «еквівалентні» юдейські імена: Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 40–43. Звісно, «етнічне» походження київських євреїв – значуще питання, як і важливим є завважене мною сприйняття цих купців за євреїв – палестинськими євреями.
[22] Див.: Петрухин Владимир, Флёров Валерий. Иудаизм в Хазарии по данным археологии // История еврейского народа в России. От древности до раннего Нового времени. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2010. – Т. І. – С.149–161.
[23] Див.: Кёстлер Артур. Тринадцатое колено. Крушение империи хазар и её наследие / Пер. с англ. А. Ю. Кабалкина. – СПб.: Издательская группа «Евразия», 2001.
[24] Див. російський переклад: Занд Шломо. Кто и как изобрёл еврейский народ / Пер. с ивр. М. Урицкого под ред. А. Этермана. – М.: Эксмо, 2010. – С. 375–429.
[25] Гаухман Михайло. Визволяючи історію: єврейське питання в новому столітті // Україна модерна. – 2013. – Ч. 20: Фашизм і правий радикалізм на сході Европи. – С. 386.
[26] Stampfer Shaul. Did the Khazars Convert to Judaism? // Jewish Social Studies: History, Culture, Society. – 2013. – No. 3 (Spring/Summer). – P. 1–72. Also see: His same. The Myth if the Khazar Conversion [lecture].
[27] Петрухин Владимир. Выбор веры в евразийской истории. Хазария и Русь // Калинина Татьяна, Флёров Валерий, Петрухин Владимир. Хазария в кросскультурном пространстве: историческая география, крепостная архитектура, выбор веры. – М.: Языки славянской культуры; Рукописные памятники Древней Руси, 2014. – С. 160–161; див., напр., також: Петрухин Владимир. Евреи в Хазарии. Проблема обращения хазар [лекция].
[28] Там же. – С. 177.
[30] Magosci Paul-Robert, Petrovsky-Shtern Yohanan. Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence. – Toronto: University of Toronto Press, 2016. – P. 15.
