(У продовження колонки «Індоктринація цінностей у школах: як працює закон спадної віддачі»)
Власне намагання й надалі використовувати попередні підходи за сучасних реалій демократизації й глобалізації — це радше консервативна реакція і прояв пострадянської інституційної тяглості. Українська освіта й досі перебуває в тіні цієї пострадянськості. Намагання і надалі наслідувати свого східного сусіда та його ідеологічні підходи до патріотичного виховання в школах — ще один того доказ.
Чи не перша парадигмальна спроба змінити такий стан речей і здолати пострадянськість — реформа НУШ. Концепція НУШ з’явилася у 2016 році, коли ми вже перебували в стані першої фази російсько-української війни.
Яку ж модель «ідеологічного виховання» запропонувала НУШ за сучасних реалій? Насправді тут не було винайдено велосипеду, а лишень запозичено практики багатьох демократичних країн, що постають перед подібними викликами. Ця третя, назвемо її «демократична», модель пропонує якщо не відмовитися зовсім, то принаймні зменшити використання історії задля індоктринації, й застосувати її як спосіб навчити мислити. Це така собі засаднича трансформація від сліпої віри у якийсь наратив та істини до її осмислення. У контексті середньовічної схоластики подібна трансформація добре відобразилася в творчості П’єра Абеляра, який зробив для себе одним із засадничих принципів «розумію, щоб вірити». Отже, критичне мислення — це такий собі модифікований принцип Абеляра: використати історію та інші гуманітарні предмети, аби обмірковувати разом із молоддю (а не «навчати» її) те, у що варто, а у що не потрібно вірити. Якщо певні упередження, цінності чи уявлення про світ успадковані з минулого не лише хибні, але й шкодять нам та іншим, краще переосмислити та відкинути їх (або модифікувати).
Одна з місій розвитку критичного мислення — прищеплювати в школах переконання в тому, що безпомильних ідей, цінностей, наративів, попросту не існує. Навчити розпізнавати ці хиби через використання методу критики, яким послуговувався ще Іммануїл Кант. Це зовсім не означає, що завдання полягає в тому, аби навчити середньостатистичного школяра вміти бездоганно розпізнавати всі можливі фейки, стереотипи й упередження, як помилково вважають деякі педагогічні працівники. Таке завдання було б хибним, бо втілити його неможливо. Навіть геніальні люди й дуже досвідчені фахівці у сфері медіаграмотності чи критичного мислення роблять багато помилок впродовж дня[1]. Щодня.
Тож навчити критичного мислення — це інша парадигма, яка формує певну альтернативу ідеологічній індоктринації. Вона полягає в формуванні розуміння про те, що не існує безпомильних цінностей. Відтак, єдине що ми можемо – це постійно застосовувати метод критики себе, своїх думок та цінностей, вишуковуючи власні хиби й недоліки. Завдяки цьому ми досягаємо стану, коли дещо менше помиляємося й швидше розпізнавати хибні наративи, які спотворюють наше світобачення та можуть чимось загрожувати. Та помилятися ми все одно будемо, принаймні допоки залишаємося представниками виду homo sapiens.
У такому дусі не функціонували недемократичні системи навчання гуманітарних предметів. Цьому довгий час також не навчали освітні системи західних демократій. Тому французький філософ Луї Альтюссер колись зауважив, що школи виховують із дітей поганих письменників, здатних безпомильно називати суми єдино правильних істин. Себто, мислити шаблонно. Члени ж рок-гурту Pink Floyd на знак протесту проти ідеологічної індоктринації та повсюдної авторитарності у західних школах створили знаменитий кліп «Another Brick in the Wall». Тож реформа школи, як однієї з «ідеологічних інституцій» розпочалася на Заході ще у другій половині ХХ століття. Це не означає, що ідеологічне виховання повністю зникло зі шкіл в усіх західних демократіях. Радше відбулося зміщення акцентів у бік розвитку критичного мислення.
Спроба НУШ синхронізувати нашу освіту із вихованням критичного мислення містить цю парадигмальну новизну, запозичену в країнах Заходу. Але чи досягнуто тут суттєвих змін станом на зараз? Так сталося, що чергова фаза російсько-української війни по-новому реанімувала актуальність ідеологічної індоктринації молоді. Цей метод виявися найпростішою й багатьом очевидною відповіддю на поточні виклики. Співіснування критичного мислення і патріотичного виховання в його дуже радянському дусі й із інструменталізацією історії — це якоюсь мірою навіть взаємовиключні процеси, що не надто сприяли ефективності жодного з методів.
Де-факто, обидва підходи до навчання в поєднанні попросту нейтралізують один одного і формують простір безперервного когнітивного дисонансу. Коли тебе з одного боку навчають, що всі люди помиляються, а з іншого — що є особливий тип безпомильних людей, що формують історичний канон героїки, мимоволі легко заплутатися. Чимало вчителів, особливо історії (але не тільки), стали стіною на захист «правильної версії» викладання минулого в школах, чинячи пасивний опір змінам.
Подекуди цей опір є результатом елементарного нерозуміння користі й суті нової парадигми навчання. Багато хто вважає, що попередні методи ідеологічного виховання приносять більше користі, а критичне мислення — ціннісний нігілізм. Проте це дуже помилкові висновки. Йдеться не про заперечення цінностей, а віру в те, що не може бути ідеальних цінностей і їх необхідно періодично переглядати й коригувати. Якщо ми визнаємо, що наші герої з минулого були людьми, які часто помилялися — це не означає, що їх варто ненавидіти (ще одна особливість дуже радянських наративів — культивування мови ненависті щодо певних політичних груп). Адже ми живемо в світі людей, і саме люди в усій своїй суперечливості здатні нас надихати. Якщо хтось із твоїх предків брав участь у злочинних політиках, замовчування цього навряд чи добра стратегія уникнути чогось подібного в сьогоденні чи майбутньому.
Безумовно, цей підхід не виховуватиме сліпу любов до свого і своїх. Але відсутність власне сліпої любові не означає, що любити своє не будуть взагалі. Подібне сприйняття більше нагадує тривогу патріархальних батьків, діти яких після емансипації відмовляються сліпо й некритично обожнювати вчинки тата. І тоді останньому починає здаватися, що його перестали любити. Наведу інший приклад. Якщо Арістотель у своїх працях легітимізував рабство, то, напевно, не варто його за це обожнювати. Але в нього було чимало інших цікавих і продуктивних філософських ідей та політичних поглядів, які гідні захоплення.
Безумовно, такого ставлення історії не заслуговують Сталін, Гітлер, Мао, Пол Пот та ще чимало лиходіїв минулого. Проте навіть вони мають бути олюднені. Якщо розглядати їх такими собі «монстрами», то можна спати спокійно. Адже ми завжди знаємо, що «ми» не монстри. А отже — таких поганих речей, як оті нелюди, ми не вчинимо. А проте вони таки були людьми. Глибше розуміння соціальної й біологічної природи злих вчинків людей — вагома передумова їх уникнення й подолання в сьогоденні.
Історія нічому не вчить, стверджував Гегель. І він мав цілковиту рацію у стосунку до своєї епохи та тієї історії, з якою йому доводилося мати справу. Сакральні наративи про минуле дійсно нічому не вчать. «Історія —вчителька життя» — ще одне до абсурду заїжджене гасло, яке мені часто доводилося чути під час навчання в школі та університеті. І під ним малася на увазі саме моралізаторська роль цієї «вчительки» як певного священного безпомильного тексту.
Вивчиш правильну історію — будеш менше помилятися! Але в стосунку до такої версії навчання історії Гегель був правий значно більше: вона мало чому вчила. Бо мета такої історії — надихати і вселяти віру та утверджувати цінності. Але надихатися можна не лише «святими», але й просто людьми. Якщо озирнутися навколо — хіба у нас немає людей, які нас надихають? І хіба ми завжди вважаємо їх святими? У цих схоластичних дебатах про минуле модифікований абелярівський принцип — перманентне намагання зрозуміти, у що необхідно вірити, а в що ні, — цілком продуктивна парадигма нової виховної функції історії в умовах непевності сучасного світу.
Тож ризикну припустити, що критичне осмислення історії таки може чомусь навчити. Це також не означає, що історія втратить свій наративний об’єднавчий характер і нам попросту більше не буде у що вірити. Йдеться лишень про культивування дещо інших, менш сакральних наративів. Замість розповідати людям казкові сюжети про добрих та злих людей та народи з минулого, їх можна продемонструвати в усій складності й суперечності. Одна справа виправити помилки в Біблії і зовсім інша — в тексті, написаному людиною. Це одна з ідей відомого публічного історика Ювала Ноя Харарі[2]. Часткова десакралізація наших наративів та певних міфів про минуле — це не повний нігілізм і не заперечення всіх цінностей, а переведення їх у режим, що дає шанс на періодичне редагування.
Отже, критичне мислення — це цілком нова і досить продуктивна зміна методу, яку пропонує НУШ. А проте наразі ця зміну методу — одна з найбільш недооцінених, принаймні серед вчителів історії.
[1] У відомого американського дослідника Філіпа Тетлока є ціла книга про це «Суперпрогнозування». Він аналізує те, як відомі експерти помиляються, і що відоміші ці експерти, то більше вони помиляються. Такий ось невтішний висновок.
[2] Ця ідея червоною ниткою проходить через його книгу Nexus. A Brief History of Information Networks from the Stone Age to AI. Fern Press, 2024.
