Цього року мені пощастило взяти участь у роботі Літнього інституту «Свідчення війни в Україні», який вже втретє організує Асоціація усної історії в партнерстві з Канадським інститутом українських студій. Очевидно, що фокусом роботи Інституту є питання документації — і злочинів для суду, і досвідів для дослідження та формування пам’яті. Вже неодноразово говорили, що ця війна є найбільш документованою за всю історію (мені це видається дещо перебільшеним — після телефонних стрімів з Алеппо під нищівним вогнем навряд чи можна говорити про можливість вищого рівня документації). Але я, звісно, не про змагання щодо «української першості». Я про думки про особливий фокус документації, до якого ми поверталися декілька разів під час роботи Інституту — документацію аудіо-досвіду війни.
Коли йдеться про «найдокументованішу війну», я згадую розмову з художником Пьотром Армяновським в 2022 році, коли ми з колегами Катериною Семенюк та Наталкою Ревко запросили його взяти участь в Лабораторії мистецьких досліджень про досвіди війни «Земля повернення, земля турботи». Саме він тоді проговорив, що кількість візуальних свідчень цієї війни настільки велика, що це починає робити її невидимою. Розповідь про російсько-українську війну художник уявив собі як розповідь Гомера, голос із темряви. Відштовхнувшись від думки про голос із темряви, ми тоді багато говорили про те, як змінилася «ієрархія» досвідів під час війни —наскільки важливими для нас стали звуки. Роль звуків в житті під час війни в цілому радикально змінилася. Якщо в нормі ми орієнтувалися радше на візуальні образи, під час війни саме аудіо досвід набуває особливого значення. Ми прислухаємось до незнайомих звуків, бо вони можуть нести небезпеку. Якщо ми перебуваємо в укритті під час тривоги, то саме звуки ззовні дозволяють нам розуміти, що відбувається. Якщо ми щось чуємо, а не бачимо, то це скоріш свідчить про те, що з нами все в порядку.
Цю розмову я згадувала в серпневі дні у Вроцлаві на Літньому інституті та думала: а як цей досвід може бути зафіксований, наприклад, в музейних просторах (якщо ми уявляємо музей російсько-української війни з майбутнього)?
Темою мого виступу у Вроцлаві було свідчення українського мистецтва про війну. Напевно, зі всіх проєктів, які я встигла згадати, найбільш обговорюваним виявився проєкт «Повторюйте за мною» Відкритої групи (Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга), створений 2022 року та показаний уже в декількох виставках. У 2024 році нову редакцію проєкту було представлено у польському національному павільйоні на Венеційській бієнале.
Ідея проєкту проста та потужна. Автори «Повторюйте за мною» нагадують, що за деякий час до повномасштабного вторгнення Міністерство надзвичайних ситуацій розповсюджувало інструкцію, як поводитись в зоні бойових дій, а це залежить від типу зброї, яка тут чи там використовується. Митці Відкритої групи зауважують, що частіше за все розрізнити небезпеку можна тільки за звуком. І той, хто вміє розрізняти, має шанс врятуватись.
Проєкт «Повторюйте за мною» саме й відсилає до звукового досвіду, який можна розділити з іншими людьми. Глядач входить в простір свідчення —на екрані перед ним записи українських біженців, які розповідають свої історії. Частиною розповіді є відтворення звуків війни: авіаційного чи мінометного обстрілу, літака над твоїм домом, вибухів. «Бам, бам, бам!» «Ссссссссссссссссс….. бббух»…. Думаю, кожен з нас робив щось подібне, розповідаючи власний досвід. Але герої проєкту Відкритої групи раптом пропонують глядачу: «Повторюйте за мною!» І далі все відбувається, як у караоке. Стоять мікрофони. Звук, який відтворює людина, з’являється на екрані буквами, по яким біжить «курсор», підказуючи вимову. Далі на екрані ми бачимо, як людина знову відтворює звук, але з динаміку вже нічого не звучить. Черга глядача підійти до мікрофону та повторити звуки війни.
Хтось не підходе та мовчки чекає, коли почнеться наступна історія. Хтось підходить до мікрофону. Хтось мовчки стоїть чи сидить в залі. Хтось дуже швидко виходить. Художники змушують глядача здригнутись та розгубитись. Бо від нього вимагають дії. Це до нього спрямований заклик: «Повторюйте за мною!»
Я впіймала себе на тому, що підійшла до мікрофону, коли відтворювався звук, який я знаю. Інтуїтивно, не ставлячи собі запитань, я не підходила, коли біженці з Маріуполя розповідали про авіаобстріл, наприклад. Те, чого я не чула, на щастя. Нібито, я не маю права на таке відтворення, це буде просто гра. Потім залишалася біля мікрофону та повторювала інше.
Декількох відвідувачів Польського павільйону на Венеційській бієнале мені вдалося запитати про враження. Часто люди розгублені та подумки ставлять собі запитання: чи це не знущання з досвіду свідків катастроф? Чи не перетворюємо ми їхній досвід на розвагу? І разом з тим, кожен, хто наважився підійти до мікрофону, переживає дещо дуже серйозне. Ні, ніхто з нас не скаже після цього, що тепер він знає, як звучить артобстріл, просто повторюючи звуки за свідком. Це про інше — про розділений досвід, про жест солідарності.
Герої проєкту втратили все, змушені були втікати в інші міста чи в іншу країну. Все, що вони мають — це їхній досвід, який ми можемо розділити. Або відмовити в цьому. Ти підходиш до мікрофону та включаєшся в досвід інших людей. Ти не кажеш «Я тебе розумію!». Більшість відвідувачів не розуміє. На щастя. Ми можемо повторити за тими, хто розуміє. Бо це визнання їхньої гідності та визнання того, що нам важлива їхня розповідь.
Звісно, ніхто не покарає та не засудить глядача, який не підійде до мікрофону. Зрештою, в кожного власний досвід. Можливо, слухаючи свідків, глядач згадує щось не менш жахливе. Або вважає, що він не має права на таке відтворення, бо живе в безпечній країні та про війну знає тільки з новин. Неважливо, що зрештою робитьглядач, бо будь-хто виходить з павільйону із запитанням до себе.
Не дивно, що українська аудиторія Літнього Інституту обговорювала «Повторюйте за мною» просто як власний досвід, про який ми подекуди не думаємо. Говорячи про свідчення, ми думаємо про світлини та запис усних історій, фіксацію подій. Але, повторюся, кожен з нас колись відтворював звуки шахеда чи ракети ППО. Українські діти на майданчиках «проспівують» звуки тривоги. І до теми ролі звуків ми поверталися в обговореннях ще декілька разів — і в контексті травматичного, і терапевтичного досвіду війни.
Окремою темою обговорення на Інституті було поняття «акустичного терору», про яке розповідала голова правління інформаційного центру «Майдан Моніторинг Харків» Наталя Зубар. Звуковий досвід війни можна визначити як «акустичний терор», тому що саме звуки максимально включають кожного з нас в травмуючий досвід. Навіть якщо ми не бачимо на власні очі «прильот», ми почуємо його звук навіть на дуже великій відстані. Звукове свідчення про реальну небезпеку, в якій ми перебуваємо, породжує зокрема проєктивний синдром — цілком «невинні» звуки можуть ставати тригером, бо перший сенс, який ми «зчитуємо» це небезпека. Звук води, яка закипає в чайнику, може нагадати, наприклад, шипіння ракети. Різкі гучні звуки, на які ми раніше не звернули б увагу, змушують нас здригнутись.
Але саме з Наталею Зубар ми обговорювали й неочікуваний терапевтичний ефект, який можуть мати звуки під час війни. Саме коли ми в розмові згадали проєкт «Повторюйте за мною», Наталя розповіла про раптове емоційне розвантаження, яке здивувало її саму під час походу в кіно на «Дюну». У фільмі звучать саме ті звуки, які тригерять нас в житті — вибухи, стрільба, звуки літаків. Все це відбувалося в харківському кінотеатрі, який розташований не в підвалі. Тобто, страшні звуки супроводжувались цілком реальною небезпекою, яка є тлом життя у Харкові кожної хвилини. І саме відтворення цих звуків у кіно мало терапевтичний ефект.
Можливо, спеціально відтвореними звуками ми зможемо й лікуватися. І знову повернуся до своїх міркувань про репрезентацію досвідів війни у майбутньому музеї. Чи такий аудіо досвід можливо буде відтворити в експозиції? Адже він дуже важливий сьогодні. Чи це залишиться просто частиною життя свідків? Одні й ті самі звуки працюють абсолютно по-різному навіть для однієї й тієї самої людини. Коли закипає чайник, можна злякатися, коли в кінотеатрі вибухає планета — можна розслабитись. Можливо, для умовного відвідувача музею майбутнього ці всі звуки взагалі будуть ні про що. Ось і розповідай про досвіди.
