Чи можна уникнути війни?

Огляд на: Пйотр М. Маєвський. Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи. Львів: Локальна історія, 2024. — 600 с.

«Якщо б результат війни можна було
передбачити, припинилися б усілякі війни»
(Кароль Бунш «Myśli», 1971).

 Після прочитання та написання огляду на український переклад Джадтового «Недовершеного минулого» я дещо засмутився. Не тому, що книга погана, а якраз від зворотного — у моїй читацькій практиці зрідка після першокласного дослідження наступним трапляється інше, не менш варте уваги. Зазвичай потрібно «просіяти» не одну книгу, інколи не один десяток, щоб натрапити на те, що по-справжньому зачепить. Тішуся, що в цьому правилі є приємні винятки, і книга, про яку сьогодні розповім, — один з них. Підозрюю, як і більшість українських читачів, я навіть не знав про існування цієї книги, допоки «Локальна історія» у своїх соцмережах не оголосила відкриття передзамовлення. Тема книги — ситуація навколо та в самій Чехословаччині в 1938 році, яка врешті-решт призвела до Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року та початку поділу Чехословаччини, що остаточно завершився навесні 1939 року. Здавалося б, крах Чехословаччини в 1938 році — це відома всім подія. Однак польський дослідник Пйотр Маєвський зміг не просто першим звести докупи джерела та перспективи основних учасників кризи, але й подати їх не в сухому академічному стилі. Його книга — це еталонний взірець non-fiction, якого й досі так бракує на українському книжковому ринку. Коли я думаю, що в літературі мені нагадує ця книга, то найближчими відповідниками для мене тут є книги про початок Першої світової війни: «Серпневі гармати» Барбари Такман та «Катастрофа 1914 року» Макса Гейстінґса. Обидві книги є блискучими наративами, які відтворюють атмосферу останніх передвоєнних і перших воєнних місяців. Читач занурюється в атмосферу високих кабінетів та палаців, куди їх впевнено веде за руку Такман. Гейстінґс, крім того, показує життя «пересічних» людей: учителів, робітників, фермерів, їхніх родин, всіх, кого скоро накриє вир війни. Обидві книги є взірцями історичного non-fiction, та, на жаль, обидві досі не перекладені в Україні.

     Книга Маєвського так само занурює читача у світ дипломатичних інтриг, внутрішньополітичних розкладів та боротьби людського честолюбства. Автор навіть іде далі — він намагається намалювати психологічний портрет основних учасників події та зрозуміти їхню мотивацію. Маєвський поставив собі за мету створити синтетичну працю, яка б усебічно та, головне, доступно зобразила трагедію Чехословаччини в 1938 році [1]. Власне, для всіх, хто прагне навчитися писати історичний наратив, книга Маєвського буде чудовим наочним посібником. Соковита та насичена метафорами мова Автора перетворює сухе цитування дипломатичних протоколів чи донесення спецслужб в частину захопливого політичного трилера. Часто навіть складно зрозуміти, де власне закінчується цитування джерела та починається інтерпретація Автора. З точки зору академічної історіографії, це, напевно, недолік. З погляду історичного non-fiction, це, безсумнівно, найвище досягнення. Видається, що завдяки блискучому перекладу з польської Андрія Павлишина літературний талант Автора лише посилився. З української літератури та фольклору перекладач вдало підібрав словесні обороти та приповідки. Це значно посилило метафоричність стилю Пйотра Маєвського для українського читача. Перше, що впадає в око в книзі, — це відчуття постійної аналогії з сучасністю. Власне, нинішня політика «умиротворення» Заходу спочатку щодо агресії, а потім і щодо повномасштабного вторгнення РФ в Україну, починаючи з 2014 року й до сьогодення, аж «просить» до таких порівнянь. Особливо ж тепер, на тлі постійних повідомлень у ЗМІ та соцмережах про невпинні кулуарні переговори. Як і сучасна Україна, що з 4/5 оточена територією, підконтрольною РФ, Чехословаччина в 1930-х рр. перебувала в максимально несприятливій для оборони конфігурації кордонів. Її територія нагадувала великий витягнутий клин, вбитий у тканину Центрально-Східної Європи на південь від Судет і Карпат[2]. Крім того, використання Гітлером політичних сепаратистських організацій та підпільних боївок судетських німців у 1938 році до болю нагадує інспірований Путіним сепаратиський рух на Сході та Півдні України в 2014 році. Однак, крім радше невтішного відчуття déjà-vu, книга дозволяє зрозуміти врешті-решт логіку того, що відбулось у далекому та водночас близькому до нас 1938 році.

Маєвський детально відтворює політичну систему Чехословаччини, не просто на рівні загальних фраз про її демократичний характер, а показуючи, що її політична система будувалась на балансі рівноваги та кооперації між найбільшими партійними босами. Ба більше, задля стабільності системи політична корупція в країні була певною мірою інституціоналізована[3]. Томаш Гарріг Масарик зі своїм безмежним авторитетом всередині та за межами країни довший час збалансовував цю систему. Його наступник на посаді президента Едвард Бенеш був умілим політиком та талановитим дипломатом, багаторічним помічником та «правою рукою» Масарика до його смерті в 1937 р. Здавалося б, у сукупності це мало втілитись у продовженні політичної тяглості та стабільності Чехословаччини. Одначе її головні проблеми лежали не стільки у внутрішній політиці, як у міжнародній системі, що оформилась після завершення Першої світової війни. Вибіркове використання переможцями у Версалі «права на самовизначення націй» під час розподілу колишніх імперій породило масу незадоволених, зокрема й зі стану формальних «переможців»[4]. Часто нові кордони накреслювались, не виходячи з аналізу етнополітичної, економічної та геополітичної ситуації, а через логіку взаємин Антанти з різними національними представниками під час війни та не менш — на основі стереотипів про Східну Європу. Власне це на прикладі Вудро Вільсона показав Ларі Вулф у своїй недавній праці[5]. Погодившись із правом на самовизначення судетських німців, Захід дав у руки Гітлера потужну зброю, за допомогою якої диктатор не лише зруйнував багатонаціональну Чехословаччину, а й спочатку дестабілізував, а відтак підпорядкував собі решту Центрально-Східної Європи[6].

     Як показує Маєвський, ці стереотипи нікуди не зникли, а, навпаки, навіть посилились напередодні Другої світової війни. «Помирати за Судети» французи та британці збирались не більше, ніж за рік після того за «Данциг». Багато представників британських еліт ставились до Чехословаччини з презирством та відчуттям власної вищості. Франція, хоч і мала більш приязну поставу до Чехословаччини, однак над нею тяжів досвід Першої світової. Франція зазнала найбільших, після Сербії, втрат у військовозабов’язаному чоловічому населенні. Та й перманентна внутрішня політична криза Третьої республіки, що сягнула апогею якраз напередодні Другої світової, не додавала наснаги на захист свого східноєвропейського союзника. Те, що прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен та його французький колега Едуар Даладьє бажали уникнути війни в Європі будь-яким коштом, є давно відомим загальником. Те, що «Захід» раз за разом відступав перед агресивної політикою Адольфа Гітлера, починаючи з введення вермахту в рейнську демілітаризовану зону з подальшим аншлюсом Австрії, було хоч і важливою, але тільки однією з передумов міжнародної кризи. Гірка правда полягає в тому, що навряд чи Центрально-Східна Європа може назвати себе виключно «жертвою» «зрадницького Заходу» та «двох тоталітаризмів», між якими вона була «зажата». Книга Маєвського чудово демонструє — більшість країн Центрально-Східної Європи так само, як і Захід, не доклали жодних суттєвих зусиль, щоб відвернути Жах Історії, який насувався на них у 1930-х роках. Національна пиха та територіальні суперечки засліпили міжвоєнну Центрально-Східну Європу. Угорщина, Румунія, Польща, Чехословаччина, Югославія, балтійські країни — усі більше думали про те, як відібрати чи «повернути своє» в сусіда, ніж про загальну безпеку. Власне, серія міжвоєнних територіальних конфліктів, про які писав Іван Гоменюк у свій книзі[7], створила ідеальне підґрунтя для роздрібленості цього терену. Наприклад, у 1938 році Друга Річ Посполита переймалась більше тим, як за зручної нагоди забрати в Чехословаччини Тешинські землі, ніж про те, що може невдовзі на неї чекати.

     Стереотипи панували не тільки у ставленні Заходу до Центрально-Східної Європи, але й усередині неї самої: «На мережу заплутаних геополітичних інтересів додатково накладалася не менш складна карта національних симпатій та ворожнеч»[8]. Поляки не любили чехів, зате в угорцях бачили братерську шляхетну націю. Однак, на відміну від угорців, поляки залишались в союзі з румунами та в чудових стосунках з югославами. Угорці відповідали полякам взаємністю,  але цю обопільну любов переважала ненависть до чехів, з якими вони конкурували ще в часи імперії Габсбургів і які були для них втіленням Тріанонського «сорому». Румунів же угорці тримали за хамів та варварів. Наприкінці 1930-х років на тлі експансії нацистської Німеччини, зростання потуги СРСР та послаблення позиції Франції й Великої Британії ці комплекси національних стереотипів тільки посилювались. Едвард Бенеш не хотів вірити в смерть Малої Антанти, і його багаторічний політичний досвід тут грав проти нього. Як пише Маєвський: «Після багатьох років перебування на найвищих посадах у державі він потерпав від недуги, притаманної багатьом особам, які ухвалюють рішення: він не допускав навіть гадки про те, що може помилятися. Визнати, що Мала Антанта відмирає, означало би констатувати провал його багаторічної політики. Однак розбивання термометра ще нікого не врятувало від лихоманки»[9]. Таку ж геополітичну наївність проявляв Бенеш щодо Заходу. «Франція врешті-решт виступить, позаяк мусить виступити», — сказав він у бесіді з чеським міністром Франтішеком Єжиком, створюючи враження в співрозмовника, що цією тавтологією він бажає переконати не тільки інших, але й самого себе[10]. Бенеш намагався балансувати між СРСР та Заходом в надії, що якщо не одні, то інші таки допоможуть Чехословаччині у скрутну мить.  Заради цього в 1937 році він навіть втягнувся в операцію радянських спецслужб у «справі» Міхаїла Тухачевського, передавши до Кремля сфабриковані НКВС компрометуючі документи на червоного маршала. Після цього Сталін розгорнув хвилю терору проти командного складу РСЧА[11]. Однак це не надто допомогло рік по тому Чехословаччині. СРСР волів початку війни в Європі без власної участі, з послабленням своїх конкурентів на континенті. Вихід Румунії де-факто з Малої Антанти та посилення там правої політики означав, що Радянський Союз не зможе доправити через неї свої війська на допомогу. Про те, що Польща пропустить совєтів через свої терени, які поляки так важко боронили від них в 1920-му, мова навіть не йшла. Сама ж позиція Польщі виявилась далеко не дружньою. Країна, в якій «розділи» були частиною історичної національної трагедії, радше воліла сама доєднатись до розділу сусідки, ніж стати на її захист. 

     Якщо військові в СРСР обмежувались пасивною фрондою Сталіну, з якою він остаточно розібрався після «змови Тухачевського», то частина вищих офіцерів Генштабу вермахту всерйоз обмірковувала різні варіанти усунення Гітлера. Власне, генерал Людвіг Бек відкрито висловив свою незгоду з планами нападу на Чехословаччину. Частина німецьких політиків та генералів сповідували ті ж ідеї. І справа тут не в показному гуманізмі та пацифізмі антигітлерівських змовників, як це зображено в голлівудській «Операції Валькірія» з Томом Крузом про змову полковника Штауффенберга в липні 1944-го. Німецькі консерватори та мілітаристи, якими була більшість змовників, вірили у великий Райх, однак не бажали нападу на Чехословаччину.  Вони передрікали за цим початок нової світової війни, в якій Німеччина неодмінно програє. Змовники з німецького Генштабу очікували початку війни, коли відразу після її оголошення, під виглядом мобілізації відданих підрозділів, вони мали захопити всі ключові пункти управління в райху, а самого Гітлера ліквідувати. Утім, відкрита війна тоді не почалась, а Велика Британія, на яку покладались змовники, воліла домовитись з Гітлером.

     Окремий цікавий наскрізний сюжет книги — шпигунські ігри, зав’язані навколо постаті подвійного агента А-54, що вміло лавірував між чехословацькою розвідкою та абвером. Власне, книга Маєвського добре демонструє на локальному прикладі те, про що писав Тімоті Снайдер в «Нарисах таємної війни». Міжвоєнний період був піком впливу спецслужб на міжнародну політику. Шпигунські ігри на тлі боротьби національно-визвольних рухів, ходів великих гравців на міжнародній шахівниці роблять прочитання книги Маєвського схожим на перегляд захопливого гостросюжетного політичного детективу на кшталт «Тіней над Балканами».

     Особисто я, до прочитання цієї книги, мав стереотип, що Чехословаччина не готова була себе збройно боронити і сподівалась виключно на союзників із Заходу та Сходу. Власне, таке тлумачення зустрічаємо в більшості узагальнюючих синтез про передумови Другої світової війни. Однак Маєвський чітко розвінчує цей міт. Чехословаччина готова була зі зброєю захищати свій суверенітет, і навіть більше — Бенеш систематично вкладав великі ресурси в розбудову системи прикордонних укріплень та модернізацію чехословацької армії. Мобілізація чехословацької армії в травні 1938 року яскраво продемонструвала готовність як військових, так і населення Чехословаччини зі зброєю в руках захищати своє існування[12]. Проте вона ж продемонструвала і вразливість оборонної тактики. А саме — складність «вчасної» мобілізації. Перед початком війни агресор має за собою стратегічну ініціативу. Він вибирає, де і коли саме завдати першого удару. І якщо потенційна жертва занадто пізно мобілізується — вона не встигне розвернути війська і зазнає військового краху. Якщо ж занадто швидко проведе мобілізацію, як це зробили чехословаки в травні 1938 року, то агресор може просто перенести своє вторгнення на декілька місяців. Водночас заявити про агресивність та небажання досягти миру з боку вже самої майбутньої жертви нападу. Власне це і зробив Гітлер, який відклав план вторгнення в Чехословаччину з весни на жовтень 1938 року. Як наслідок, вийшов такий собі «фальстарт» з боку чехословацького військово-політичного керівництва, що тільки посилив позиції Гітлера на переговорах з Чемберленом та сприяв подальшій міжнародній ізоляції Чехословаччини. Як блискуче змальовує Автор, до самого жовтня 1938 року не було зрозуміло, чи вступить Чехословаччина у війну. Збройні сили та населення висловлювали бажання битися за батьківщину до кінця. Еліти ж на чолі з Бенешем чудово пам’ятали, у що обійшлась поразка під Білою Горою в 1620 році — багатовіковою бездержавністю. Програш же нацизму за поразку під час спротиву віщував куди жорстокішу розплату. Чи правий був Бенеш, який попри вагання частини міністрів і заперечення генералів виступив за капітуляцію, щоб врятувати «націю від різанини»? Складно сказати. Ту ж Польщу збройна боротьба не надто врятувала, і результат був врешті-решт таким же, що й в Чехословаччини, — розподіл між сильнішими гравцями. Сам Автор не дає однозначної відповіді на це запитання. З післямови, яка стосується політичної кар’єри Бенеша в 1939–1948 роках, видно, що Маєвський захоплюється стратегічною далекоглядністю Бенеша. Той розумів, що 1938 рік — це тільки початок гри, а не її кінець. І доля конкретної країни, власне, як і під час Першої світової війни, залежатиме не стільки від успіхів на полі бою, а від того, наскільки вона зможе вписати свої національні інтереси в нову систему міжнародної безпеки. Систему, яку створять переможці. Власне тому Бенеш уникав критики СРСР в 1938 році та зберігав дипломатичні контакти зі Сталіним. Тому він активно виступив як провідник чехословацького уряду у вигнанні в тісному контакті з антигітлерівською коаліцією. Однак, як показує досвід повоєнної Чехословаччини, прагматичний політичний договір з дияволом теж має свою страшну ціну. А втім, історичні аналогії занадто спокусливі, щоб цілком віддаватись в їхній полон. Врешті-решт, саме бажання уникнути помилок літа 1914 року привело західні еліти до помилок осені 1938-го. У будь-якому разі книга Пйотра Маєвського надзвичайно актуальна, талановито написана, вміло перекладена та гарно оформлена. В сукупності це створює для неї всі шанси стати флагманом історичного non-fiction на книжкових полицях України  найближчими місяцями.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.