– З ким Ви розмовляєте їдишем?
– З ким? З Богом!
Інтерв’ю з Беллою Фурман, Кишинів.
Практичність ніколи не була для мене мотивуючим стимулом у виборі мов. Почавши писати дисертацію, я закинула вивчати німецьку – сучасну, популярну і перспективну мову, побоюючись, що вона мені буде плутатися з їдишем – вмираючою мовою не мого народу. Коли я тільки починала, він був для мене ключем до сентиментальних пісень про штетл і похмурих танго 30-х років, забутою мовою Галичини і просто екзотичним хобі. А потім я вже не могла зупинитися, відкриваючи нові і нові нашарування – численні слов’янські елементи мови, поезію модерністів, спогади та інтерв’ю. Чого я зовсім не очікувала, то це знайти співрозмовників.
Їдиш почав зникати з карти ще на початку ХХ століття – євреї (очевидно, з практичніших міркувань, ніж я) обирали польську, російську, англійську – як мови більшості, іврит – як перспективну мову нової держави. Голокост довершив справу, знищивши мовців. Ізраїльська держава намагалася встановити домінування івриту, зрештою їдиш тут неприємно асоціювався з діаспорою, приниженнями і утисками. В Америці чи Канаді їдиш природньо витіснявся англійською мовою, втім залишався як фольклорна цікавинка в єврейських школах, доки його не витіснив іврит. В Радянському Союзі їдиш спіткала трохи краща доля, ніж іврит – його не забороняли прямо і навіть існували деякі їдишемовні видання, та, після репресій 1950-х років, він перестав відігравати важливу роль.
Доля вмираючої мови може бути досить несподіваною, особливо коли її смерть усвідомлюють. В якийсь момент дослідникам довелося визнати – мова вже не займає того масового місця, яке займала – вона не престижна, нецікава, асоціюється з галутом – діаспорою чи бабусиним бульйоном. Їдиш-англійський розмовник „Say it in Yiddish” (1958) Урієля Вайнрайха для мандрівників називають однією з найсумніших книжок в історії, бо не знайдете країни, де треба запитувати їдишем: „Як пройти в кінотеатр?” чи „Скільки коштує кава?”.
Їдиш помер, хай живе їдиш – ним досі розмовляють, лише не завжди ті і не так, як очікувалося. Можна виділити три основні групи людей, що вживають їдиш у наш час. Перша – зникаюча, це ті, хто ще пам’ятає довоєнний їдиш і розмовляє ним, бо це їхня рідна мова. Порівняно багато можна зустріти таких людей у Молдові, де їм вдалося уникнути Голокосту. Друга група – це ультраортодоксальні середовища (зокрема в Америці, Канаді, Бельгії та Ізраїлі), де їдиш (впереміш з івритом чи англійською) є повсякденною мовою, на ньому пишуть вивіски, розмовляють на вулиці та публікують дитячі книжки. Третя група – на якій я хочу зосередитися, через її новизну – це ті, хто вивчив літературний їдиш в академічному середовищі – в університеті чи на літніх школах – і використовує його як мову мистецтва (як клезмер-музиканти або режисери театрів), науки чи займається літературними перекладами. Часто їдиш стає вибором молодих ліво налаштованих євреїв, бо дозволяє зберігати свою ідентичність, не погоджуючись з сіонізмом. Важлива відсутність географічних і етнічних меж – це можуть бути, як і молоді американські євреї чи ізраїльтяни, так і поляки, росіяни чи українці, яких пов’язують з їдишем історична пам’ять чи інтерес до культури.
Цікаво, що крім своєї основної функції – бути мовою джерел і текстів, їдиш все ж зберігає основне завдання – бути засобом комунікації, попри деяку навмисність і штучність останньої. Саме їдиш є основною мовою, якою я спілкуюся і обмінююся листами чи вітаннями з моїми колегами чи викладачами з Росії, Польщі, Мексики, Америки. Слухати розмови їдишем в кафе чи коридорах під час літніх шкіл або семінарів трохи дивно – наче спостерігати за творенням нового есперанто. Студенти винаходять заново слова, яких бракує у класичних словниках, написаних півстоліття тому – „понем-бух” це „фейсбук”, „бліц-пост” – “e-mail”, „каве-хафсоке” – перерва на каву. Їдиш для них це, звісно, трохи гра – радше мова пісень Псоя Короленко, аніж драм Іцхока Лейбуша Переца. Він навіть не обов’язково академічний – наприклад, під Нью-Йорком існує ферма, де молоді американські євреї на родючому чорноземі вирощують органічний часник і розмовляють лише їдишем. В основному на канікулах, в перервах поміж написанням дисертацій. Багато студентів їдишу зупиняються на початкових рівнях, але важливіше символічне значення того, що вони використовують мову, аніж щоденне послуговування нею. Більше того, наважуся сказати, що саме завдяки неповсядкенності їдиш і стає мовою мистецтва чи перформенсу. Можна проводити аналогії з івритом, який протягом століть був мовою молитви, а не був мовою вулиці, чи латиною – мовою науки та не живого спілкування.
Інколи, групи, що вживають їдиш між собою перетинаються. Їдиш дозволяє поспілкуватися з 90-літніми дідусями і бабусями, можна також поговорити з релігійними євреями, хоча і перші, і другі кепкуватимуть з „академічних” їдишистів, котрі розмовляють створеною інститутом YIVO літературною мовою. Релігійні євреї можуть, в свою чергу відвідати клезмерський концерт чи працювати викладачами мови на цілком світських літніх програмах. Їдишу поталанило більше ніж, ладіно – мові сефардських євреїв – остання не створила літератури і гине разом з останніми, хто нею розмовляв. Їдиш тримається – як мова-символ, поки сучасні митці, перекладачі, дослідники і просто мовці знаходять натхнення в культурі і поки їх тримає відповідальність за збереження вразливого і зникомого світу.
Владислава Москалець
