Під час попередніх візитів до США мені якось не спадало на гадку завітати до українського музею, бо, здавалося, української культури я вдосталь бачила вдома і знаю, як виглядає вишита сорочка. Але під час довшого побуту в межах наукового стажування за Програмою академічних обмінів ім. Фулбрайта, відвідуючи Нью Йорк, я побачила оголошення про виставку Енді Ворхола в Українському музеї – і перед поп-артом таки не встояла. Це був січневий вогкий і вітряний день, плакати Ворхола ми оглянули швидко, тому я вирішила, що з патріотичного обов’язку варто подивитися решту експозиції. Несподівано сам процес дослідження того, як сформовані українські музеї виявився достатньо захоплюючим, тому за наступні місяці я відвідала усі, які трапилися на моєму шляху в подорожах Америкою. Я намагалася зрозуміти, як українські діаспорні музеї творять наше уявлення про історію, і зрештою ким є оті «ми» – цільова авдиторія музеїв? Українська діаспора в Америці? Випадкові американці чи туристи? Українці звідусіль, які можуть відвідати музей, щоб зміцнити почуття своєї національної ідентичності?
Я знайшла п’ять музеїв – в Нью-Йорку, Чикаго та Детройті. Три з них можна назвати умовно історично-етнографічними, два (Український інститут в Нью-Йорку та Український інститут сучасного мистецтва в Чикаго) – це радше мистецькі галереї. Загалом, на перший погляд, музеї можуть видатися дуже схожими, але вони показують певні тенденції у житті діаспори та її реакціях на події.
Хоча етнічні музеї є досить типовим явищем для Штатів, але не завжди і не кожна група може дозволити собі утримання таких закладів. Той факт, що існує стільки українських культурних установ, які активно займаються промоцією української культури та інформуванням про політичну ситуацію, свідчить про вміння української діаспори організовуватися довкола певних тем.
Нью-Йорк
Український музей (Ukrainian Museum) знаходиться в районі East Village на Мангеттені і візит туди можна поєднати з відвідинами української церкви та декількох українських ресторанів. Його заснував в 1976 році Союз Українок Америки і величезна колекція зібраних артефактів дозволяє регулярно змінювати виставки, які стосуються історії, фольклору, мистецтва та сучасної України. У січні 2019 я дивилася на Енді Ворхола, фото з війни на Донбасі та колекцію українського одягу. На початку червня тут є велика історична виставка про боротьбу за незалежність 1917-1920 років, фотовиставка про вигнання кримських татар, виставки про писанки і дерев’яні церкви, а ще – сучасне мистецтво Христини Саж у вигляді інтерактивної інсталяції, де відвідувачі/ки можуть долучатися до творення картин. Також у лобі можна оглянути скульптури Олександра Архипенка.
Безумовно, Архипенко і Ворхол, твори яких можна побачити у великих музеях Нью Йорка, приваблюють ширшу аудиторію, а не лише зацікавлених українською історією. Але питання національної приналежності художників-модерністів ХХ століття, які походили зі змішаних родин, розмовляли багатьма мовами і прожили життя в декількох країнах, є складним. Ким були Ворхол, Малевич, Архипенко? Український музей, виставляючи їхні витвори і продаючи їхні альбоми, намагається якщо не назвати їх українцями, то принаймні вибудувати міцну асоціацію у відвідувачів, які прийдуть дивитися на шовкографії Ворхола в українську локацію.
Український інститут (Ukrainian Institute of America) має садибу в розкішному будинку у одному з найпрестижніших місць Нью-Йорку, на Парк Авеню навпроти Метрополітен музею. Така локація – просто бальзам на кожну патріотичну душу і гарна нагода похвалитися перед неукраїнськими друзями. Тут проводять виставки модерного і сучасного мистецтва, але пропонують також трохи етнографії та історії. Під час відвідин мене вразили дві речі. Перша – мультимедійна презентація історії України, грамотно зроблена добірка матеріалів, які підкреслюють важливі для України події, але також відповідають на дражливі питання, що можуть виникнути в іноземців, наприклад про погроми чи колаборацію. Також позитивне враження залишила по собі виставка мистецтва соцреалізму. Якщо в Україні часто не до кінця зрозуміло, чи соцреалізм – це уже культурне надбання чи ще ні, то тут картини з робітниками, з вітанням Юрія Гагаріна чи побутовими сценами завоювали повне право бути поряд з сучасним мистецтвом.
При вході в інститут розміщено меморіальну дошку єврейському правнику Рафалу Лемкіну, який запропонував до вжитку термін «геноцид», зокрема щодо Голодомору. На дошці написи англійською, українською, івритом та їдишем – її відкрили в 2018 році.
Детройт
У промисловому Детройті колись була потужна українська громада. Однак після занепаду заводів у місто з непевним соціальним статусом, яке місцями джентрифіковане, а подекуди виглядає спустошеним як Прип’ять, уже не їдуть. Тому Український Американський архів та музей (Ukrainian American Archives and Museum), заснований ще 1958 року, репрезентує радше життя попереднього покоління мігрантів.
Він знаходиться у дільниці Хамтрамік, яка колись була східноєвропейською, а зараз стає все більше арабською і виглядає досить еклектично. До українського музею нас скерували з польської сувенірної крамнички. Музей невеликий, але дуже приязний до нечисленних відвідувачів. На той час у ньому діяла виставка про Голодомор, було трохи представлене діаспорне мистецтво і готували фотовиставку про Чорнобиль. Музей також функціонує як дослідницька інституція.
Чикаго
Чикаго є батьківщиною однієї з найчисельніших американських українських громад і найдавнішого Українського національного музею в Америці (Ukrainian National Museum), що існує з 1952 року. Тутешня колекція артефактів є найбільшою за межами України. Музей знаходиться в українській околиці, яку вважають одним з кращих районів Чикаго.
Для мене було важливим те, що саме тут я вперше побачила представлену історію української громади в Чикаго. Українська історія і культура представлені досить традиційним мононаціональним наративом. Одним з незвичних, але цікавих моментів були фото сучасної України, її пам’яток і природи, які допомогли візуалізувати саме край, з якого походять люди.
Через декілька кварталів звідти знаходиться Український Інститут Сучасного Мистецтва (Ukrainian Institute of Modern Art), який було створено 1971 року як альтернативний майданчик для сучасних українських художників. Утім, з часом тут почали виставляти і сучасних американських митців, які не мають нічого спільного з Україною. Також я потрапила на виставку про війну на Донбасі.
Українські музеї – це не лише колекції артефактів і виставки. Вони проводять дослідження, організовують події, майстер-класи та зустрічі, видають книжки. При кожному музеї є крамничка, де можна купити не тільки писанки чи магнітики, але й книжки сучасної української літератури в перекладах чи дослідження з української історії.
Моє враження звісно коротке і суб’єктивне, але я бачила достатньо англомовних відвідувачів, щоб повірити, що українські музеї є важливим та успішним осередками промоції української культури за кордоном. Вони з’являються у популярних переліках «етнічних» чи просто цікавих місць для туристів, у всіх згаданих інституцій є активні інтернет-сторінки. Крім згаданих вище, українські музеї є також у Сомерсеті (Нью-Джерсі), Стемфорді (Конектикут), Клівленді (Огайо) – туди мені не вдалося потрапити, однак про їхню діяльність можна довідатися на інтернет-сторінках музеїв.
Чого мені бракувало в українських музеях США? Мені б хотілося в них бачити дві риси. Першу – тематичну: трохи докладніше представлену історію української діаспори в Штатах, яка радше ховається в каталогах чи архівах. Другу – концептуальну: артикульовані в експозиціях запитання про свою історію, культуру, ідентичність, а не лише однозначні ствердження. Так, наприклад, у мексиканському музеї в Чикаго представлені дуже дискусійні роботи про міграцію, релігію, гендер – питання, які є складними та болючими для нації, але дозволяють виходити за межі традиційної репрезентаційної функції.
