«Молоді студенти – вічні бурлаки – цигани квартир. Вони постійно кочують з місця на місце», – так писав про московських студентів початку ХХ ст. П. Іванов [1]. Проте дане твердження з упевненістю можна віднести до всього студентства Російської імперії й України зокрема.
Проводячи квартирний перепис московського студентства 1907 року, професор М. Каблуков зауважував: «…А що ж з матеріальних умов може впливати… більш постійно й уперто, як не умови, що оточують людину щоденно? І серед таких умов матеріального характеру не можна не поставити на перший план житло зі всією його обстановкою. Вплив останнього на склад характеру може бути найбільш сильним саме в студентські роки, в період вироблення світогляду, вироблення відповідей на масу запитів, які ставить життя, період, коли складається остаточно особистість й визначається подальше спрямування й вибір діяльності людини…» [2].
Зі середини ХІХ ст. намітилося два шляхи розв’язання проблеми житлового забезпечення молоді – пошук житла самотужки та отримання державної допомоги, в даному випадку – у вигляді інституту казеннокоштних студентів та штрафгаузу. Заможні своєкоштні студенти, як правило, жили з батьками в центрі міста й приїжджали на заняття в каретах; інші багатії винаймали помешкання в добре обладнаних будинках, сплачуючи 10–20 руб. на місяць й утримуючи на свій кошт прислугу – «козачка» [3]; деякі з них, аби пройти університетський курс без роботи, квартирували в професорів [4]. Пансіонери, так називали цих заможних студентів, сплачували за проживання доволі значні кошти. Найчастіше саме заможні батьки домовлялися з професорами про житло для своїх дітей, розраховуючи не лише на зручність помешкань та якісне харчування, але й допомогу в навчанні. Про популярність такого явища свідчить, зокрема, той факт, що у Харківському університеті 1850-х рр. лише три професори не здавали помешкання пансіонерам. За спогадами А. П. Шимкова, який 1856 року вступив до цього вузу, пансіонерство тоді ще існувало, проте було вже в занепаді, а через три-чотири роки зовсім зникло на тлі ліберально-демократичних перетворень Олександра ІІ [5]. Між тим, пансіонери залишилися в пам’яті як уособлення найгірших рис заступництва, а пансіонерство – формою хабарництва [6].
На час пошуків квартири можна було зупинитися й в готелі, що було недешево: вартість кімнатки розміром в кубічний саджень у Києві на Подолі на початку 1850-х рр. складала рубль сріблом на добу [7]. Небагатим своєкоштним студентам доводилося наймати дешеве житло на околицях міст, далеко від університету й без особливих зручностей. Так, студент Київського університету кінця 1840-х рр. А. Андріяшев знімав за 3,5 руб. на місяць квартиру зі столом у т. зв. «хуторах відчаю»: аби дістатися на навчання, йому доводилося йти пішки вузькою стежиною через ущелину, іноді по коліна у воді [8]. Подібні до згадуваного А. Андріяшева київські незаможні студенти тіснилися в так званому «Латинському кварталі» [9], що по-російськи називався «Новое Строение», розташовувався недалеко від університету, в тодішніх скромних тривіконних хатинках патріархальних міщан й відставних чиновників (район вулиць Великої і Малої Васильківської, Жандармської, Еспланадної, Жилянської). В народі ці райони прозивалися «Жилянією» та «Месопотамією» [10]. «Тут, – згадував один зі студентів Київського університету 1850-х рр., – вони почували себе як вдома й тут складалися всі симпатії їх сучасного життя. І до них всі, і вони до всього тут звикали: й до тухлого повітря і сирості своїх квартир, і до свіжого повітря маленьких садочків, розкинутих майже при кожній хатинці, і до товстих хазяйок, й до гарненьких їх чорнооких дочок, і до всіх зручностей і незручностей взагалі цього тимчасового району молодого життя. І переходив цей район квартир від одного покоління студентів до іншого, як у спадок, й все охочіше вступники-студенти селилися в ньому, незважаючи на те, що в інших частинах міста можна було знайти за ту саме ціну квартири значно кращі.… Підлога не фарбована; зі стелі безцеремонно проглядала балка. Повітря тухле, часто сире, в сінях пахло капустою й брудною лоханню, узимку не рідкість – холод. Але сонце так яскраво, бувало, пробивається крізь райдужні від старості шибки крихітних віконниць й весело грає золотою смугою на нерівній, затоптаній підлозі або стіні; а господарі так привітно дивляться у вічі, і ціна кімнаток така невисока – 3–4 рублі на місяць, що мимоволі забувався невигадливий їхній вид, а невдовзі вони навіть ставали привабливими» [11]. Найчастіше вартість студентських квартир коливалася у цей час від 5 до 10 руб.: за звичайні сплачували 3–5 руб., за кращі – 6–7 руб., найбільш аристократичні коштували 10 руб. За 1 або 1,5 руб. на місяць найбідніші могли знімати кут [12].
Все ж найталановитішим незаможним студентам на допомогу приходила держава, надаючи житло в інститутах казеннокоштних студентів та штрафгаузі. Допомога у вигляді «Учительського або Педагогічного інституту» передбачалася вже Університетським Статутом 1804 року. Так, у Харкові подібна установа з’явилася одразу при відкритті університету, проте окремий будинок для утримання студентів спорудили лише у 20-х рр. ХІХ ст. [13]. Інститут казеннокоштних студентів Київського університету спочатку містився в найманих будинках на Липках, а з 40-х рр. – на четвертому поверсі головного навчального корпусу: словесники, юристи та математики жили з правого боку, медики – з лівого (медики-старшокурсники, що проводили багато часу у шпитальних клініках, розташованих далеко від університету, мали у розпорядженні окрему будівлю на Печерську); хворі на легені студенти (слабогруді) квартирували на другому поверсі [14].
Побутові умови прийнятих на державне утримання, порівняно із життям небагатих своєкоштних, були набагато кращими. Кожен інститут складався з декількох камер, в яких жило по вісім і більше юнаків, та величезних спалень, які відчиняли лише на ніч. Тому студенти, які дуже хотіли поспати вдень, влаштовували собі імпровізовані ліжка із книжок [15]. Проте побут казеннокоштних був суворо регламентований, іноді нагадував життя у казармі. У спогадах випускника Харківського університету І. Любарського читаємо: «… У нас були окремі кімнати для занять, кожна з двома великими столами – шафами та двома шкіряними диванами – на шість осіб, спільна спальня, спільна їдальня та курильня. О 7 годині ранку ми повинні були вставати, о 8 відправлялися в їдальню та отримували по дві склянки чаю з великою булкою, о 3 годині обід, що складався з двох ситних страв, до яких щонеділі та щосвята додавали що-небудь солодке, о 9 вечора чай з булкою, а о 10 всі обов’язково повинні були йти спати. Всі ці речівідбувалися за дзвінком, що вирізнявся неможливо пронизливим звуком. Солдат ходив кімнатами та коридорами та нещадно дзвонив. Були такі соні, що їх не пробирав навіть цей каторжний дзвінок. Тому щоранку після солдата черговий субінспектор проходив між рядами ліжок та розштовхував тих,які заспалися…» [16]. Подеколи молоді вдавалося обходити суворі правила: «…якщо при впуску у пізній час студент мав п’ятака, аби всунути його в руку унтера, то все миналося благополучно», пізнє повернення допускалося, коли студент записував до книги, куди він йде і до якої години його не буде [17].
Значною мірою регламентували життя київського студентства Правила 1848 року, за якими казеннокоштним заборонялося: входити в дортуар (спільна спальня для студентів у закритих навчальних закладах) зі свічкою і читати при свічах, бути в ліжку і дортуарі після 7:00 години; входити до їдальні інституту в ранковий та вечірній час або на обід у сюртуках, зшитих за моделлю останнього року, й заносити туди шинель та калоші; запізнившись вимагати чаю після 8 ранку чи вечора, а обіду через 20 хвилин після дзвінка; бути в камері для занять у ранковому одязі після 8.00 або раніше 20.00; тримати одяг у камері, а не в гардеробній; йти до міста без дозволу інспектора; відвідувати трактири та кондитерські вдень під час лекцій та ввечері після 22.00; приймати в камері для занять гостей та своєкоштних студентів без дозволу помічника інспектора; публічно читати або виголошувати публічні промови; ночувати поза межами інституту без відома інспектора. Крім того, студент відповідав за втрату чи псування казенних речей та майна, за що повинен був сплатити казні вартість пошкодженого реманенту. Казеннокоштний обов’язково повинен був мати при собі студентський квиток і пред’являти його при запиті начальників, інакше міг бути арештованим міською поліцією чи позбавлений університетського мундиру [18]. Додамо, що, забезпечені житлом, одягом, харчуванням та підручниками, казеннокоштні були позбавлені кишенькових грошей на дрібні видатки (на тютюн, випивку), отримати які можна було шляхом продажу економові за півціни казенних речей, які отримували щомісяця (одяг, білизну, канцелярське приладдя) [19].
За казеннокоштними існував постійний нагляд з боку інспектора та чотирьох визначених Попечителем субінспекторів [20]. Головними обов’язками останніх були контроль за відвідуванням лекцій та дотриманням форменого одягу – мундиру чи сюртука (детальний опис одягу з вимогами щодо його носіння подавався у «Правилах для студентів», за порушення цих пунктів – карцер або виключення з університету); на різні ж дебоші поза стінами університету поліція дивилася крізь пальці на тій підставі, що молодь, зайнята скандальними походеньками, не буде цікавитися політикою [21].
Відкритий 1837 року при Київському університеті штрафгауз містився у найманих помешканнях: у 1842–1846 рр. – в головному корпусі університету, з 1849 року – у будинку Березовського поряд з навчальним закладом. Обідали ж незабезпечені в їдальні інституту казеннокоштних студентів [22]. Штрафгауз – двоповерховий кам’яний будинок, на нижньому поверсі якого розміщувались спальні та їдальня, а нагорі – світлі кімнати для занять і приймальня інспектора [23]. Загалом перебування тут обходилося дешевше від утримання в найбіднішому орендованому помешканні; жителі будинку мали чай вранці та ввечері, гарний обід, чисту білизну, могли відвідувати лазню; за ними прибирала прислуга, до того ж працювали буфетник та гардеробник [24].
Функціонування інституту казеннокоштних студентів у Російській імперії було першою спробою організації співжиття великої кількості студентів, підпорядкованих загальним правилам, що мали рівні права і обов’язки. Це був заклад, що давав змогу талановитій незаможній молоді гідно облаштувати свій побут, аби всі сили спрямувати на опанування науки, а не на боротьбу із бідністю. Принципи організації інституту казеннокоштних студентів представляв першу модель студентського гуртожитку, ідея заснування якого невдовзі по ліквідації закладу виникла в російському суспільстві.
З одного боку, причину швидкої появи відновлення ідеї співжиття студентства можна пояснити незадовільними побутовими умовами молоді та дорожнечею житла. З цього приводу М. Ф. Владимирський-Буданов писав: «Невдовзі нове життя, що почалося після севастопольської епохи, витіснило студентське населення зі струнких хатинок, що виступали на вулицю, у глухі й пахучі задвірки; та й самі міщанські хатинки поступилися місцем дво- й триповерховим ящикам без смаку; й садочків стало менше, й колишнього сонечка не видно за цими високими будинками. Все пішло по-новому, лише кишені студентського світу залишались тими самими» [25]. Так, звичайне приміщення студента 1860-х рр. – це одна кімната у бідному міщанському будиночку поблизу університету, яку ділили декілька товаришів, і кожен сплачував по 2–3 руб. сріблом на місяць. Більш теплі та затишні приміщення коштували по 10 руб. на місяць, інколи ціна досягала 20 руб. [26]. Ще гіршим було становище універсантів у середині 1870-х рр., коли вартість найманої квартирки у Києві становила 5–9 руб. на місяць [27], а незаможне одеське студентство жило в т. зв. «Коганівських установах» – дешевих квартирах у будинках, влаштованих на кошти купця А. Когана, за винайм яких сплачувало Попечительство при університеті [28]. Студент Харківського університету Д. І. Багалій у цей час винаймав житло разом із декількома товаришами біля річки, причому найближчими їхніми сусідами були т. зв. «ракли Чортового Гнізда», цигани-злодії, які в студентів, однак, нічого не крали [29]. Другою, не менш важливою причиною були труднощі здійснення нагляду за молоддю з боку інспекції. Тому «Правила для студентів» визначали, що кожен студент чи сторонній слухач повинен повідомляти інспекцію про місце свого проживання та зміну квартири, а інструкція 1879 року (§ 9) зобов’язувала інспекторів відвідувати квартири студентів [30].
В останній чверті ХІХ ст. ідею відновлення студентського співжиття, нарешті, було реалізовано. У травні 1877 року створена імператором Олександром ІІ Комісія висловила думку, що «у багатьох випадках найкориснішим заходом у плані надання допомоги гідним студентам було б заснування гуртожитків». Аргументи комісії були такі: «Студенти, маючи тепле, сухе та зручне приміщення, менше б потерпали від хвороб, ніж тепер, коли нерідко доводиться їм жити в холодних та вогких квартирах. Хороша та поживна їжа, отримана при гуртожитку, належним чином зміцнювала б фізичні сили молодих людей… Близьке приміщення до університету дало б їм змогу присвятити більше часу самостійним роботам у лабораторіях, кабінетах і т. д.» [31]. До того ж, на думку членів Комісії, влаштування гуртожитків сприяло б покращенню нагляду за студентами [32]. Власне, тоді у Санкт-Петербурзі було розпочато будівництво першого в Російській імперії студентського гуртожитку при Олександрівській колегії. Подібні починання мали місце й в університетах підросійської України, щоправда, виявилися не зовсім успішними. Приміром, створена Радою університету св. Володимира Комісія з перегляду університетських правил 1878 року висловилася про недоцільність організації гуртожитків. На думку членів комісії, даний захід обмежуватиме свободу студентів, суперечитиме Університетському Статуту 1863 року, згідно з яким вуз розглядається як навчальна, а не виховна установа, а студенти поза межами будівель і установ університетів підлягають поліцейським настановам, тобто при появі гуртожитків неодмінно виникнуть протиріччя між університетською та державною поліцейськими властями. І, нарешті, спорудження й утримання гуртожитків буде матеріально не виправданим [33].
Ідея покращення побуту студентства шляхом їхнього життя в гуртожитку все ж з кожним роком набувала популярності в Російській імперії. Після урочистого освячення 3 жовтня 1882 року гуртожитку при Олександрівській колегії [34] подібні приміщення з’явилися при Петербурзьких вищих жіночих курсах, Московському та Томському університетах тощо [35]. У зв’язку із хвилею студентських заворушень 1880–1890-х рр., а особливо лютнево-березневим всеросійським студентським страйком 1899 року, уряд змушений був шукати шляхи заспокоєння молоді. Одним з них стала організація гуртожитків, започаткована циркуляром міністра народної освіти М. П. Боголєпова від 28 травня 1899 року. В іншому циркулярі від 21 липня 1899 року міністр акцентував увагу на тому, що роз’єднаність студентів між собою і професорами і начальством навчальних закладів є однією з головних причин виникнення і поширення студентських заворушень. Аби їх призупинити, Микола ІІ виділив з 1 січня 1900 року на спорудження гуртожитків при імператорських російських університетах 3 млн. 262 тис. руб. [36]. Попечителям навчальних округів було вказано надати до МНО плани спорудження на казенний кошт студентських гуртожитків для іногородніх студентів, переважно першокурсників. Гуртожитки планувалися платними, самоокупними; безплатними пансіонерами в них могли бути лише стипендіати або ті, що користувалися благодійною допомогою. Чисельність мешканців мала становити 150 осіб, задля ефективного інспекторського нагляду [37]. Облаштування студентських гуртожитків мало здійснюватися за зразком подібних приміщень при Московському та Санкт-Петербурзькому університетах, які слугували зразком для всіх вузів [38].
Показовою у плані висвітлення питання організації студентського побуту є історія нового гуртожитку при Харківському університеті. 5 травня 1900 року М. П. Боголєпов затвердив «Інструкцію будівельної комісії для зведення будинку студентського гуртожитку при Імператорському Харківському університеті» [39]. 17 вересня 1900 року було закладено будинок гуртожитку, 11 травня 1902 року приміщення було здане Правлінню Харківського університету, а 20 листопада 1903 року відбулося офіційне відкриття гуртожитку. На його спорудження було асигновано понад 235 тис. руб. Гуртожиток був великою триповерховою будівлею площею близько 2000 кв. м., містив 80 кімнат для 150 студентів (21 кімната на 1 особу, 48 на двох та 11 на трьох), із залою, їдальнею, квартирою для завідувача [40]. Будівля була зведена у стилі російського класицизму ХІХ ст. за проектом архітектора В. В. Величка [41]. Позитивне враження від приміщення справляли вислані беренгеймівськими плитками з гарно дібраним орнаментом світлі просторі коридори; їдальнями слугували великі зали з паркетною підлогою; стіни та стелі були розфарбовані. Кімнати для одного та двох мешканців, хоч і характеризувалися відвідувачами як просторі й з достатнім об’ємом повітря, проте були дещо затемними та незручними, натомість кімнати для трьох мешканців обов’язково мали по два вікна. До того ж приміщення були обладнані центральним опаленням [42].
Прийом прохань на поселення, які студенти писали на ім’я інспектора та подавали завідувачу гуртожитком, здійснювався за півріччями – до 10 серпня та 20 грудня на осінній та весняний семестри. Проте, за умови наявності місць для поселення, їх приймали протягом півріччя. Обов’язковим було надання довідки від лікаря про задовільний стан здоров’я. Двері для мешканців будинку були відкритими лише з 20 серпня по 1 червня, причому поселення здійснювалося тільки після отримання плати за проживання за півроку наперед – відповідно, не пізніше 1 вересня та 15 січня у такому розмірі: студенти, які жили самі в окремій кімнаті, сплачували 121 руб. 33 коп., кімната на двох обходилася у 98 руб., на трьох – у 88 руб. 67 коп. (пізніше оплату почали стягувати щомісячно протягом 9 місяців і 10 днів у розмірі 26 руб. з одного мешканця в окремій кімнаті, 21 руб. у кімнаті для двох та 19 руб. – для трьох). Незаможним студентам Правління університету дозволяло вносити гроші частинами, навіть щомісячно, але обов’язково наперед. Під час різдвяних та великодніх канікул студентам поверталося з плати по 50 коп. на день, але не більше, як за 15 днів за кожні вакації [43]. Для прикладу зазначимо, що студентам Московського університету гуртожиток обходився дорожче: місяць проживання в окремій кімнаті коштував 27 руб. 86 коп., у кімнаті для двох – 24 руб. 11 коп., для трьох – 23 руб. 47 коп. (без вартості прання білизни) [44].
Сплачуючи великі гроші, студенти все ж мали значні зручності, а це: приміщення із меблями та електричним освітленням, постіль із білизною та ковдрою, забезпечувалися пранням білизни й харчуванням – чаєм з хлібом та молоком зранку і ввечері, обідом з трьох страв та вечерею з молока і хліба або однієї м’ясної страви, які отримувалися у загальній їдальні. Їжа подавали за розкладом: ранковий чай – з 8 до 10 ранку, обід – з 14 до 16.30, вечірній чай – з 18.30 до 20.30, вечеря – з 22 до 00.30. Студенти чергували на кухні та у їдальні, контролюючи якість приготування їжі [45].
Правила гуртожитку суворо регламентували життя студентів. Так, після 23.00 вхід було заборонено (після цього часу треба було дзвонити швейцару), при виході з будинку ключі від кімнати обов’язково належало залишати в швейцара. Студенти могли користуватися допомогою прислуги для прибирання кімнат, чищення взуття та одягу, проте відсилати слуг за межі будинку по покупки чи з іншими дорученнями до міста заборонялося; для читання книг було виділено спеціально обладнану читальню, де працювали чергові студенти. До інших заборон належало: приймати відвідувачів до 10.00 чи після 23.00, причому, якщо чоловікам дозволяли відвідувати своїх товаришів навіть у житловому приміщенні, то для дам призначалася окрема приймальна кімната; заходити до приймальні та їдальні не у форменому одязі; палити тютюн; зберігати у кімнатах зброю; грати в карти; вживати спиртне [46]. Загальна кількість мешканців у гуртожитку, проте, не досягала норми у 150 осіб: в осінньому півріччі 1904 року ця цифра становила 109 мешканців, з яких 54 були першокурсниками [47]. На думку професора Д. І. Багалія, певну роль у незаповненості гуртожитку відігравав психологічний фактор. Адже організація гуртожитків мала на меті не стільки покращення матеріального становища студентства, скільки запобігання студентським заворушенням [48], тобто була ініційована не «знизу», а «згори».
Другому за ліком гуртожитку при Харківському університеті також випало недовге існування. Причин для цього декілька. По-перше, це була матеріальна невиправданість організації закладів: за даними Д. І. Багалія, скарбниця змушена була щороку доплачувати на утримання будинку 18000 руб., тобто 120 руб. на особу, таким чином, виходило, що доброчинність уряду була спрямована на утримання не найбідніших, а більш забезпечених [49], які, до того ж, через суворий режим залишали приміщення (за 1904 рік це зробило 11 студентів) [50]. По-друге, революційні потрясіння початку ХХ ст. наштовхнули міністра народної освіти П. М. Кауфмана на думку, що скупчення «студентського демосу в гуртожитках» є небезпечним для академічного порядку, й «з метою боротьби зі студентськими заворушеннями» уряд 1906 року наказав закрити гуртожитки при Юр’євському, Казанському, Харківському та Новоросійському університетах, а протягом 1906–1907 рр. їх було ліквідовано у вузах всіх відомств, навіть там, де ці установи діяли на більш-менш демократичних засадах [51]. Наступна причина мала суто внутрішній характер: неймовірна тіснота приміщень Харківського університету й неможливість їхнього розширення змусили вуз клопотатися перед урядом про перетворення гуртожитку на приміщення для навчально-допоміжних установ фізико-математичного факультету [52]. У 1907 р. тут розмістили лабораторії і кабінет природничого відділення, в т. ч. музей зоологічного кабінету (зоологічний музей), що поклав початок сучасному Музею природи при Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна [53].
«Квартири дорожчають. Але набагато швидше дорожчають частини квартир, які здають доволі часто професійні зйомники квартир. Ціна, що додається домовласниками на квартири, з надлишком повертається із мешканців-одинаків, якими в більшості є ті, що навчаються», – зазначав укладач київського квартирного перепису Д. Александров [54].
Зауважимо, що так зване «квартирне питання» становило одну з найгостріших проблем великих міст Російської імперії, якими були центри вищої освіти, в першу чергу, через швидкі темпи зростання населення в них, й прямо чи опосередковано «било по кишені» не лише студентства. Зокрема, оглядач газети «Волынь» 1899 року порівняв ціни на житло в Росії та за кордоном. За його підрахунками, за 20 франків (а це близько 7,5 руб.) в Цюріху, Женеві, Парижі, Брюсселі чи Антверпені можна отримати зручну кімнату у 2–3 вікна, з м’якими меблями, постільною білизною та прислугою. Хороша мебльована кімната у центрі Лондона чи Відня коштувала близько 10 російських рублів. Натомість у Петербурзі, в районі Невського проспекту – не менше 18–20 руб. й без особливих вигод [55].
Спираючись на харківський та київський квартирні студентські переписи й анкетування серед студентів-медиків Харківського університету, шляхом порівняння із даними московського перепису, можна відтворити звичайне помешкання студента підросійської України.
Отож, 88,7 % харківських студентів займали приміщення в одну кімнату, 4 % – квартиру, 3,8 % – дві кімнати, 1,4 % – готельний номер і лише 0,1 % – кут. Серед більш заможного московського студентства в одній кімнаті проживало лише 68,5 %, 4,1 % респондентів займали номер, 4,8 % – дві кімнати, 0,6 % – кут [56]. Суттєва різниця в даних переписів помітна й стосовно того, скільки студентів мали помешкання безкоштовно, живучи з родичами, а скільки змушені були винаймати. У Москві 21,9 % студентів не сплачували за житло, а 73,1 % шукали місце проживання (у Харкові таких студентів було відповідно 11,4 % і 86,5 %). Пояснити цей факт можна тим, що в Харкові навчалося більше приїжджих, аніж у Москві. Зазначимо, що серед трьох харківських вузів проблема пошуку житла була найгострішою серед університетських філологів та студентів ветеринарного інституту (відповідно 91,8 % та 96,3 %), натомість нею переймалося лише 68,4 % курсисток, що пояснюється значним домінуванням іногородніх серед перших двох груп на противагу третій [57], а також тим, що багато дівчат жило з батьками (приміром, у Києві із рідними проживало 45 % слухачок курсів Жекуліної, 21 % студенток комерційного інституту та 16 % Жіночого медичного інституту проти 3,4 % студентів університету) [58]. Приблизно рівна кількість студентів мала безкоштовне житло в обмін на проведення уроків з дітьми господарів та за інші послуги. Через дорожнечу молодь змушена була жити по двоє-троє, причому часто вибір сусідів мав випадковий характер, і співмешканців шукали за оголошенням. Отже, у Харкові 57,5 % винаймали одну кімнату на двох (в Москві – 51,8 %), проте, скоріше за все, через кращу матеріальну забезпеченість у Москві жили в одній кімнаті 36,7 % порівняно із 29,8 % у Харкові. 10,1 % харківських студентів змушені були ділити кімнату ще з двома товаришами по нещастю (у Москві – 11,5 %) [59].
Плата за житло також незначною мірою відрізнялася: якщо студенти Московського університету 1907 року в середньому сплачували за кімнату 15 руб. 60 коп., то харківські універсанти – на 10 коп. більше, а ветеринари – лише 13 руб. 90 коп. [60]. У Києві даний показник дорівнював 14 руб. 85 коп., тобто поступався харківському. Проте плата з одного мешканця у Харкові все ж була доволі високою: 9 руб. 51 коп. проти 8 руб. 88 коп. у Москві. Проте, якщо врахувати, що харківський студент сплачував прислузі вдвічі менше за московського (77 коп. і 1 руб. 42 коп. відповідно), вийде, що витрати на житло були рівними. Найдорожче житло обходилося у Києві – 9 руб. 87 коп., вищою була й плата прислузі – 1 руб. 31 коп. [61]
Абсолютна більшість студентів сплачувала за житло 10–20 руб. (64,8 % жителів Москви, 65,6 % студентів Харківського університету, 61,5 % студентів-медиків цього ж вузу). Простежуються деякі цікаві тенденції: по-перше, харківські студенти частіше змушені були користуватися дешевим житлом вартістю до 10 руб. (14,4 % проти 11,4 % у Москві), що, однак, не стосувалося медиків-старшокурсників, лише 4,4 % з яких наймали недороге помешкання; натомість 34,1 % платили понад 20 руб., що значно перевищувало відповідний показник навіть по Москві (23,8 %) [62]. Пояснення цьому факту таке: медики ладні були пожертвувати зайвою копійкою, аби найняти житло поряд з університетськими клініками, які розташовувалися у центрі міста. А загалом, середня вартість найманої одним студентом-медиком кімнати становила 15 руб. 7,5 коп., ті, що жили вдвох, сплачували по 9 руб. 20,25 коп., кожен з трьох наймачів – по 6 руб. 85 коп. Середня вартість кімнати становила 18 руб. 01 коп., а середній внесок кожного – 10 руб. 37,5 коп. [63] Таким чином, наймати житло в Харкові було набагато дешевше, аніж жити в гуртожитку, проте якісні показники помешкання зазвичай поступалися гуртожитку.
Звичайне студентське помешкання початку ХХ ст. мало такий вигляд: з одним вікном (41,5 %), прохолодне (25,6 %), вогке (18,8 %), темне (17,1 %), прохідне (10,6 %), з холодним клозетом (78,7 %). До того ж, під час харківського перепису було знайдено дві студентські барлоги, повністю без вікон, та 7,9 % приміщень, розташованих у підвалі або напівпідвалі (у таких умовах жили 51 студент університету, два студенти ветеринарного інституту та три курсистки) [64]. Іще однією проблемою була недостатність чистого повітря (52,5 % найманих кімнат) [65]. Беручи до уваги, що кімнату найчастіше ділили з кількома товаришами, можна констатувати, що 81,4 % харківського студентства жило в антисанітарних умовах [66]. До того ж, орендовані помешкання були зазвичай невеликих розмірів: середній об’єм кімнат складав 48 куб. м, об’єм на 1 особу – 29 куб. м [67]. Понад 75 % студентів винаймали помешкання на 1–2 поверхах, 5 % жили вище. Серед побутових вигод відзначимо, що 89 % приміщень опалювалося печами, 10,3 % мали центральне опалення, третина – водопровід, чверть – теплий клозет, 75 % помешкань – примітивну вентиляцію у вигляді кватирки, кожне восьме – витяжку. Майже всюди для освітлення використовували гасові лампи [68].
Вкрай несприятливим для здоров’я студентства було сусідство їхніх помешкань з кухнею, клозетом, коморою (46 % випадків за переписом квартир студентів-медиків Харківського університету). Опитувані скаржилися: «Приміщення тісне… особливо кухонний запах не дає спокою» або «Повітря важке внаслідок поганого провітрювання, до того ж безпосередня близькість кухні не дає змоги провентилювати кімнату за допомогою кватирки» [69]. Дошкуляли й інші неприємні обставини проживання. Респонденти київського квартирного перепису обурювалися: «Підлога фарбована, але якоюсь особливою для студентських кімнат фарбою: брудно-бурою й липкою», «Підлога представляє в мене шумну вентиляцію. Вітер свище як крізь решето; пробував дірки затикати папером; миші й щурі витягають його й розривають на шматочки… більшу частину часу прагну провести в Інституті й лише на ніч приходжу на «квартиру», закутуюсь ковдрою й засинаю до появи нічних відвідувачів – мишей». Окрім цього, напруженими виявлялися стосунки із господарями квартир, яких характеризували як «надокучливих та неінтелігентних», сварливих, які заважали займатися навчанням. Не подобалося студентам небажання господарів прибирати кімнати, заборони приймати в себе знайомих, небажання відчиняти двері після визначеної години, грубість прислуги або взагалі її відсутність [70]. Зауважимо, що лише 3,1 % респондентів київської студентської квартирної анкети (20 осіб) визнали приміщення, які вони винаймали, зручними [71].
Хозяйка квартирная,
Разбухшая, жирная
Эмма Ивановна,
Утречком рано
Крадется, словно паук
Сонную муху ловить…
В двери: тук-тук!
– «Можно войтить?
– Как бы не так-то? – Студент Францессон
Всем существом симулирует сон!
… С горечью шлепают туфли обратно…
Но через полчаса, вновь, аккуратно,
Слышен их скрип… О, Медуза Горгона!
Ближе… все ближе… подходит к дверям…
– «Эмма Иванна, я жду почтальона!
– «Эмма Иванна, я… завтра отдам».
– Гром плюс две молнии!!! – Ой!!!
… Долго еще за соседней стеной
Слышится едкий припев патентованный:
– «Эх, а еще ведь – студент, образованный?!!» [72]
Юнацтво шукало виходу з даного становища шляхом частої зміни помешкань. Так, протягом лише осіннього півріччя 1900–1902 рр. при середній чисельності студентства Харківського університету за ці роки у 1411 осіб всіх змін квартири було зроблено 341 на півріччя, тобто 24 % по відношенню до загальної кількості студентів, причому найбільше змін житла здійснювали студенти молодших курсів (42 % на першому і 36 % на другому при 12 % на п’ятому курсах) [73]. Особливо часто студенти шукали нове житло під час п’яти щорічних ярмарків, коли квартирні господарки виганяли молодь з помешкань, аби вигідніше здати їх приїжджим дрібним торгівцям [74].
Велику популярність серед молоді мали т. зв. «мебльовані номери» (кімнати), другорозрядні готелі, де за житло (оренду кімнати із самоваром та прислугою) треба було сплачувати 15–20 руб. на місяць (на околицях Києва – 5 руб. на місяць або 30–40 коп. на добу), проте не залежати від хазяйки [75]. За даними київського квартирного перепису 1909 року, 9 % молоді винаймали приміщення даного типу [76] (серед московського студентства цей показник становив лише 4 %) [77]. Звичайний такий номер являв собою кімнату та відгороджену спальню із ліжком, був обладнаний дешевими меблями – диваном, столом, двома кріслами, ломберним столиком та дзеркалом [78]. Частина номерів знаходилася у т. зв. прибуткових будинках – багатоповерхових жилих будинках, що призначалися для здачі кімнат на тривалий термін, причому в одному будинку могли жити люди різного достатку, займаючи приміщення різного рівня (у Києві це прибуткові будинки інженера Демченка, купця Лещинського, Будинок з химерами та ін.). Перший поверх орендувався під магазини, модні салони та ательє, другий – під контори та офіси, на найдорожчому, третьому, жили купці, промисловці та аристократія, студенти могли дозволити собі лише мансарду, яку, власне, й було облаштовано під мебльовані кімнати, вартість проживання в яких могла сягати до 50 руб. на місяць. Звісно, що про комфорт не йшлося: якщо жителі нижчих поверхів користувалися послугами швейцара [79], найсучаснішим ліфтом, то для бідних мешканців парадний вхід з вулиці було зачинено, натомість у їхньому розпорядженні була вузькі дерев’яні чорні сходи, які вночі не освітлювались [80]. Типовий вигляд студентської квартири в прибутковому будинку подає в повісті «Яма» О. Купрін: «…У кімнаті було темно, тому що фіранки були опущені. Пахло мишами, гасом, вчорашнім борщем, заношеною постільною білизною, старим тютюновим димом, у напівтемряві хтось, кого не було видно, хропів приголомшуюче й різноманітно…
Ліхонін підняв фіранку. Звичайна обстановка бідного неодруженого студента: провисле, неприбране ліжко з зім’ятою ковдрою, кульгавий стіл і на ньому свічник без свічки, декілька книжок на підлозі й на столі, недопалки всюди, а навпроти ліжка, вздовж іншої стіни – старий-престарий диван, на якому зараз спав й хропів… якийсь чорноволосий й чорновусий молодий чоловік» [81].
Більш заможні студенти, очевидно, могли собі дозволити проживати в готелях – від першокласних типу «Континенталя» в Києві, де номер коштував від 1 руб. 75 коп. до 15 руб. на добу, до другокласних («Австрія», «Берлін», «Версаль»), яких станом на 1913 рік у Києві нараховувалося 80 [82]. Відповідно, і сервіс був набагато кращим. Так, на час ярмарку «Південний готель» у центрі Харкова пропонував номери із постільною білизною від 1 руб. за добу, обід від 25 коп. та можливість споживати їжу та напої у номерах у будь-який час доби [83]. Заможним клієнтам готелі надавали омнібус, екіпаж для поїздок містом, окремий кабінет у ресторані, читальню, кав’ярню, турботливу прислугу, а в номері – парове опалення, електричне освітлення, телефон тощо [84].
Напередодні та особливо під час Першої світової війни «квартирне питання» стало чи не найважливішим у житті студентства. Бачачи безвихідне становище молоді, допомогу у пошуку житла починають надавати різні філантропічні організації. Приміром, у «спільних кімнатах» (гуртожитку на 20 місць) Київського відділення Російського товариства захисту жінок протягом 1912 року за плату у 5 руб. на місяць або 15–20 коп. на добу жила 141 жінка, серед яких були і курсистки [85]. 1913 року при бюро праці Товариства швидкої допомоги нужденним студентам вищих навчальних закладів м. Києва було засновано квартирне бюро, яке здійснювало посередницькі функції між власниками квартир і квартирантами, а також пошук коштів для влаштування дешевих студентських квартир. Щоправда, квартирна комісія проіснувала недовго. Зібравши лише 276 руб. 07 коп, вона цього ж року змушена була припинити своє існування [86]. Але невдовзі знов відновила свою діяльність. За її посередництва з вересня 1916 року Київський комітет Всеросійського союзу міст надавав безкоштовну юридичну допомогу студентам при вирішенні питань, пов’язаних з винаймом житла [87]. Інша благодійна організація – Товариство допомоги хворим незаможним студентам у вищих навчальних закладах м. Харкова – серйозно зайнялася пошуком житла для молоді. Квартирна комісія, організована при бюро праці даної установи, щоденно з 11.00 до 14.00 виконувала посередницькі функції із забезпечення студентів новими помешканнями [88]. Окрім цього, комісія організувала щоденне (до 3 години ночі) чергування студентів на вокзалі Харкова. Члени комісії відправляли бездомних студентів у спеціально відведені для них готелі, мебльовані кімнати та інші тимчасові приміщення, в середньому забезпечуючи житлом до 70 осіб за добу [89]. Житлові проблеми молоді неодноразово розглядалися на засіданнях Особливої комісії з питання полегшення харківським міським управлінням квартирної нужди студентів у вищих навчальних закладах міста Харкова, до складу якої входили міський голова Д. І. Багалій, обрані думою гласні, керівники всіх вузів міста, представники від студентства [90]. Своєю чергою, міський голова Харкова звертався до міністра народної освіти, уповноваженого Міністерства землеробства з проханням виділити приміщення для організації співжиття великої кількості студентів [91]. На заклик до громадськості допомогти молоді в пошуках житла одразу відгукнулися власники низки харківських готелів, які пропонували за пільговими цінами декілька номерів виключно для нужденних студентів [92]; продовжувався пошук приміщень для організації студентських гуртожитків [93].
Одним із заходів допомоги студентству під час Першої світової війни з боку Попечительства про недостатніх студентів Імператорського Новоросійського університету було надання інформаційних послуг з пошуку житла. Зокрема, завдяки активній діяльності установи 1915 року вдалося забезпечити кімнатою двох студентів-киян, що переїхали навчатися в Одесу після евакуації університету св. Володимира до Саратова [94].
* * *
Отже, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. окреслилося два шляхи вирішення «квартирного питання» – винайм помешкання та життя в гуртожитку, прообразом якого у середині ХІХ ст. були інститути казеннокоштних студентів та штрафгауз. Другий спосіб мав лише тимчасовий характер й забезпечував належними побутовими умовами незначну кількість студентства: заможне харківське та небагате київське. Таким чином, упродовж даного періоду винайм житла залишався практично безальтернативним шляхом вирішення проблеми, яка ускладнювалася на початку ХХ ст. збільшенням чисельності студентства, ростом цін на майно та пасивністю держави. Заклади закритого типу, вихованці яких перебували на державному утриманні й забезпечувалися найнеобхіднішим, зазнали змін у бік покращення житлових умов молоді, проте надмірний формалізм й бюрократизм, а також формування у молоді егоцентризму та споживацького ставлення до навколишньої дійсності, в поєднанні із суто академічними традиціями і специфікою підготовки кадрів призвели до неефективності подібних установ й потреби їхнього реформування на зразок гуртожитків.
Цей текст є скороченою версією одного з розділів монографії Марини Кругляк «Життя та побут студентства підросійської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст» (Житомир, 2015). Публікується з дозволу Авторки. Усі права застережено.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.
_______________________________
Марина Кругляк – кандидатка історичних наук, доцентка, доцентка кафедри гуманітарних і соціальних наук Державного університету «Житомирська політехніка» (раніше – Житомирський державний технологічний університет). Сфера наукових інтересів: повсякденне життя студентства підросійської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., історія спорту в Україні, суспільні девіації у Російської імперії ХІХ – початку ХХ ст. (наркоманія, проституція, суїциди, злочинність та ін.). Авторка понад 80 праць, з них 3 колективні міжнародні монографії. Живе і працює у Житомирі.
_______________________________
[1] Иванов П. Студенты в Москве. Быт. Нравы. Типы. Очерки. Москва: Тип. Общества распространения полезных книг, 1903. С. 12.
[2] Студенческий квартирный вопрос в Москве (Студенческая квартирная перепись в Москве в 1907 г.) / [под ред. Н. А. Каблукова]. Москва : Издание Общества взаимопомощи студентов-юристов Московского Университета, 1908. С. 5.
[3] Владимирский-Буданов М. Ф. История Императорского Университета Св. Владимира. Киев : Тип. Имп. Ун-та Св. Владимира, 1884. Т. 1: Университет Св. Владимира в царствование императора Николая Павловича. С. 626.
[4] Быткиевских студентов. ЖМНП. 1863. № 4. С. 32; Иконников В. С.Киев в 1654–1855 гг. Киевская старина. 1904. № 12. С. 564.
[5] Шимков А. П. Воспоминания о Д. И. Каченовском. Харківський університет ХІХ – початку ХХ століття у спогадах його професорів та вихованців : у 2 т. / [укл.: Б. П. Зайцев та ін.; наук. ред. С. І. Посохов]. Харків : Сага, 2010. Т. 2. С. 13–14.
[6] Посохов С. І. «Квартирне питання» в житті студентів Імператорського Харківського університету. Universitates. 2003. № 2. С. 38.
[7] ВоспоминанияИ. В. Е. от детства до смерти (1841–1869). Русская старина. 1917. Кн. 4/6. С. 182–183.
[8] Андрияшев А. Ф. Воспоминания старого педагога. Русская старина. 1911. № 3. С. 577.
[9] Подібні назви мали студентські райони у багатьох вузах Російської імперії, зокрема Московському університеті. Назва походить від паризького кварталу, де були зосереджені вищі навчальні заклади.
[10] Житецький І. Київська Громада за 60-тих років. З іменем Св. Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників : у 2 т. / [упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський]. Київ, 1994. Кн. 2. С. 147.
[11] Бахтин. Воспоминания из университетской жизни (Конца пятидесятых годов) (Записки покойного киевского студента ). Киевлянин. 1876. № 87 (22 июля). С. 1.
[12] Владимирский-Буданов М. Ф. Указ. соч. С. 626.
[13] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 38.
[14] Владимирский-Буданов М. Ф. Указ. соч. С. 640; Кістяківський О. З автобіографії. Київський університет у 50-ті роки ХІХ ст. З іменем Св. Володимира… . Кн. 1. С. 212.
[15] Андрияшев А. Ф.Воспоминания старого педагога. Русская старина. 1911. № 4. С. 95.
[16] Любарский И. В. Воспоминания о Харьковском университете 1850–1855 гг. Исторический вестник. 1891. № 8. С. 384.
[17] Там же. С. 384–385.
[18] Владимирский-Буданов М. Ф. Указ. соч. С. 516–517.
[19] Чалий М. Спогади із життя університету 40-х років ХІХ ст. З іменем Св. Володимира… . Кн. 1. С. 205.
[20] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 40.
[21] Чалий М. Вказ. праця. С. 201.
[22] Владимирский-Буданов М. Ф. Указ. соч. С. 663–666.
[23] Андрияшев А. Ф. Воспоминания старого педагога. Русская старина. 1911. № 3. С. 578.
[24] Кістяківський О. Вказ. праця. С. 211–212.
[25] Владимирский-Буданов М. Ф. Указ. соч. С. 626.
[26] Быт киевских студентов. Журнал Министерства Народного Просвещения. 1863. № 4. С. 31–32.
[27] Чеважевский В. С. Из прошлого Киевского университета и студенческой жизни (1870–1875). Русская старина. 1912. № 6. С. 561–562.
[28] Маркевич А. И. 25-летие Императорского Новороссийского университета. Историческая записка. Одесса : Б.и., 1890. С. 720.
[29] Багалій Д. І. Вибрані праці : у 6 т. / [В. В. Кравченко (голов. ред.)]. Харків : ХГІ «НУА», 1999. Т. 1: Автобіографія. Ювілейні матеріали. Бібліографія. С. 85.
[30] Временная инструкция для инспекции за студентами университетов Московского, Харьковского, Новороссийского, Казанского и Св. Владимира. Б.м. : Б. и., 1879. С. 3–4.
[31] Ендольцев Ю. Александровская коллегия [Електронний ресурс]. Нева. 2003. № 1. URL: www.magazines.russ.ru/neva/2003/1/end-pr.html.
[32] Державний архів м. Києва. Ф. 16. Оп. 316. Спр. 194. Арк. 1.
[33] Там само. Арк. 4, 18–19 зв.
[34] Ендольцев Ю. Указ. соч.
[35] Иванов А. Е. Студенчество России конца ХІХ – начала ХХ века. Социально-историческая судьба. Москва : РОССПЭН, 1999. С. 306–309.
[36] ЦДІАК України. Ф. 707. Оп. 186. Спр. 134. Арк. 1.
[37] Иванов А. Е. Указ. соч. С. 306–309; Держархів м. Києва. Ф. 16. Оп. 338. Спр. 120. Арк. 4 зв.
[38] ЦДІАК України. Ф. 707. Оп. 186. Спр. 134. Арк. 1 зв., 9.
[39] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 43.
[40] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год. Записки Императорского Харьковского Университета (далі – ЗИХУ). 1905. Кн. 2. С. 207–208.
[41] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 43.
[42] Здание студенческого общежития. Южный край (далі – ЮК). 1901. № 7169 (17 окт.) С. 4.
[43] Студенческое общежитие при Императорском Харьковском университете. ЮК. 1903. № 7910 (14 нояб.). С. 1; Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год… С. 210.
[44] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 43.
[45] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год… . С. 210.
[46] Студенческое общежитие при Императорском Харьковском университете… . С. 1.
[47] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год… . С. 207.
[48] Альбом к столетию (1805–1905) Имп. Харьковского университета / [под ред. Д. И. Багалея]. Харьков : Б. и., 1906. С. 8.
[49] Там же.
[50] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год… . С. 208.
[51] Иванов А. Е. Указ. соч. С. 311–312.
[52] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1906 год. ЗИХУ. 1907. Кн. 3–4. С. 61; Обращение ректора к студентам. Харьковские Губернские Ведомости (далі – ХГВ). – 1906. № 203 (12 сент.). С. 3.
[53] Посохов С. І. Вказ. праця. С. 44.
[54] Александров Д. Студенческие квартиры в Киеве. Известия Киевского коммерческого института. К., 1910. Кн. VІ. С. 1.
[55] Квартирный вопрос в больших городах России. Волынь. 1899. № 43 (19 июня). С. 1.
[56] Первая Харьковская студенческая перепись. ЗИХУ. 1912. Кн. 4. С. 5.
[57] Там же. С. 24.
[58] Александров Д. Указ. соч. С. 25.
[59] Первая Харьковская студенческая перепись… . С. 6.
[60] Там же.
[61] Александров Д. Указ. соч. С. 8, 39.
[62] Первая Харьковская студенческая перепись… С. 7; Тоцкий В. М. Исследование квартир студентов-медиков 4 и 5 курса Харьковского университета в 1908 году. ЗИХУ. 1909. Кн. 4. С. 13.
[63] Тоцкий В. М. Указ. соч. С. 14.
[64] Первая Харьковская студенческая перепись… . С. 7, 23.
[65] Тоцкий В. М. Указ. соч. С. 15.
[66] Первая Харьковская студенческая перепись… . С. 8.
[67] Там же. С. 9.
[68] Там же. С. 25.
[69] Тоцкий В. М. Указ. соч. С. 19.
[70] Александров Д. Указ. соч. С. 61–62.
[71] Там же. С. 59–60.
[72] Трагедия. Gaudeamus : студенческий сборник. Харьков : Тип. «Утро», 1913. С. 9.
[73] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета за 1904 год… . С. 207.
[74] Фабрикант М. Из прошлого Харьковского медицинского института. Фронт науки и техники. 1935. № 11/12. С. 64.
[75] Анисимов А. Л. Киев и киевляне. Я вызову любое из столетий… : в 2 т. Киев : Курчь, 2002. Кн. 1. С. 31.
[76] Александров Д. Указ. соч. С. 25.
[77] Студенческий квартирный вопрос в Москве… . С. 25.
[78] Иванов А. Е. Указ. соч. С. 306.
[79] Анисимов А. Л. Указ. соч. С. 53.
[80] Мокроусова Е. Деньги за счет воздуха. URL: http : //www.politikhall. com/ showtext. php?a_id=193.
[81] Куприн А. И. Яма. Куприн А. И. Избранное. Харьков : Изд-во при Харьк. госуд. ун-те изд. объед. «Вища школа», 1981. С. 273.
[82] Анисимов А. Л. Указ. соч. С. 28–31.
[83]«Южная гостиница» в центре города. ХГВ. 1890. № 6 (8 янв.). С. 2.
[84] Анисимов А. Л. Указ. соч. С. 28–29, 31.
[85] Кобченко К. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів. Київ : «МП Леся», 2007. С. 159; Клячина В. Очерк деятельности Киевского Отделения «Общества защиты женщин» с 1905 г. Благотворительные общества г. Киева на Киевской всероссийской выставке 1913 года. К. : Тип. И. И. Чоколова, 1913. С. 25.
[86] Отчет о деятельности Общества Скорой Помощи Нуждающимся Учащимся в Высших Учебных Заведениях г. Киева. За 1913 год. Киев : Тип. А. М. Пономарева, 1914. С. 4–5.
[87] Держархів м. Києва. Ф. 308. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 5.
[88] Квартирный вопрос и учащиеся. ЮК. 1916. № 13561 (28 авг.). С. 5.
[89] Ночлег для студентов. ЮК. 1916. № 13566 (31 авг.). С. 4; Квартирный вопрос и студенчество. ЮК. 1916. № 13589 (13 сент.). С. 6.
[90] Студенчество и квартирный вопрос. ЮК. 1916. № 13566 (31 авг.). С. 4–5.
[91] Студенчество и квартирный вопрос. ЮК. 1916. № 13568 (1 сент.). С. 4–5.
[92] На помощь студенчеству. ЮК. 1916. № 13577 (6 сент.). С. 4.
[93] Квартирный вопрос и студенчество. ЮК. 1916. № 13589 (13 сент.). С. 6.
[94] Отчет о состоянии и деятельности Императорского Новороссийского университета за 1915 год. Одесса : Тип. «Техник», 1916. С. 387–388.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
