Сталося так, що в Вашинґтоні я побувала вперше і вперше змогла побачити наживо великі меморіали, про які прочитала купу всього. Не дивно, що жива зустріч відкриває щось таке, про що раніше не думалося. Хоча дивишся на те, що знаєш нібито в деталях. Останнім часом я постійно повертаюся до поняття memorialscape (ландшафту меморіалів), яке при перший зустрічі здалося мені дещо надмірним. Я думала про те, що цілком достатньо більш звичного вже поняття memoryscape(ландшафт пам’яті). В одній зі своїх колонок тут я вже писала, як почала приглядатись до memorialscape більш фокусно. Сьогодні поділюся інсайтами щодо меморіалу, до якого багато років придивлялася дуже уважно — меморіал ветеранів війни у В’єтнамі, який є частиною величезного меморіального простору в самому серці столиці США.
Простір Національної Алеї (National Mall) у Вашинґтоні напевно є найнасиченішим меморіальними меседжами місцем в світі (окей, я не бачила більш насичених, так буде краще сказати). Базову ідею простору запропонував ще 1791 року французько-американським художником та воєнним інжерером П’єром Л’Енфаном, коли Вашинґтон існував головним чином в сміливій уяві творців нової столиці. Національна Алея (Grand Avenue, National Mall) була мала стати егалітарним простором, який самим своїм існуванням протистояв би елітарним королівським садам (Версаль), що створювалися зусиллями багатьох, а використовувались привілейованими одиницями. Цей момент важливий, щоби зрозуміти, чому простір настільки насичений символами національної гордості. Не дивно, що одним з базових домінант простору є купол Капітолія, який перебуває з головними меморіалами у візуальному діалозі.
Точкою сенсового відліку Національної Алеї є меморіал Вашинґтону, який будувався декілька десятків років та був відкритий в 1888. Він має форму єгипетського обеліску та був найвищою спорудою світу (555 футів заввишки — 169 метрів) до створення Ейфелевої вежі. Меморіал Вашинґтону видно навіть з Арлінгтонського меморіального кладовища, яке (нагадаю) знаходиться взагалі не в Вашинґтоні, хоча й поряд. Ця циклопічна споруда просто нависає над містом, вона з’являється в полі зору в цілком неочікуваних точках. Від меморіалу «по ниточці» тягнеться меморіал Другій світовій, потім Меморіальний дзеркальний став, який насправді є частиною не менш циклопічного меморіалу Лінкольну, який вже апелює до античної традиції — це храм зі святилищем (там над відвідувачами нависає майже шестиметровий мармуровий Лінкольн), античними колонами та ритуальними жаровнями. Дзеркальний сьогодні більш асоціюється з масовими протестами проти в’єтнамської війни, ніж з Лінкольном.
Ну, якщо я вже згадала в’єтнамські протести, логічно йти до теми, яка мене цікавить. Описувати National Mall можна годинами. Для моїх міркувань принципово важливі саме меморіали Вашинґтону та Лінкольну.
Якщо звернути від меморіалу Лінкольну направо, ми побачимо чорну стіну в’єтнамського меморіалу. Меморіал ветеранам війни у В’єтнамі був відкритий в 1982 році за проєктом Майї Лін. Меморіал супер-відомий, щоб описувати тут його роль в розвитку світової меморіальної мови, мені тут важливий саме варіант діалогу різних меморіальних об’єктів, який створює додаткові повідомлення, невидимі при аналізі об’єктів поза контекстом.
Дві розташовані під кутом чорних гранітних стіни вкриті іменами загиблих. Одне крило меморіалу орієнтоване на меморіал Вашингтону, друге — на меморіал Лінкольну. Меморіал розмовляє з усім колосальним простором, який організує меморіалскейп столиці США. При цьому, коли після проходки від Вашингтона до Лінкольна з їх мегамонументальними висловлюваннями піднімаєшся до В’єтнамського меморіалу, в тебе перехоплює подих від раптової зміни регістру голосу, який розповідає тобі історію. Ти вже розумієш, що меморіальна мова цього простору — це мармур, висота, приставка «най-». Найвищий, найвеличніший, найдорожчий, наймонументальніший. Думаю, якщо не знати про існування В’єтнамського меморіалу, його можна не помітити. Тому що ти вже на автоматі дивишся вгору.
Тут меморіал зривається з рівня землі вниз. Це зріз землі, який сочиться іменами. Гранітний морок віддзеркалює людей, які підходять до стіни. На тлі тисяч імен загиблих ти дивишся у власні очі та про щось себе запитуєш. Про різне. Імен можна торкнутись руками. Люди приходять сюди — це видно по залишених малюнках, якихось зрозумілих тільки військовим речах, старих світлинах молодих людей, частина з яких так і залишилися молодими.
Коли дивишся на цей меморіал на фотографіях, він здається більш монументальним. Ні. Інакше. Він і є монументальним, просто коли твоє око звикає до формату мегамонументальності вашинґтонського меморіалскейпу, В’єтнамський меморіал здається мовчазним та непомпезним. У п’яти хвилинах звідси проходили багатотисячні протести проти війни у В’єтнамі. Поки пишу, не змогла втриматись від того, щоб не передивитись кадри з промовою Форреста Гампа з трибуни під меморіалом Лінкольну. На яку дивиться меморіал Вашинґтону. В тиші звучать слова Форреста «Це все, що я можу сказати про це».
Це максимально негероїчний меморіал, що стає абсолютно неочікуваним в загальному меморіалскейпі американської столиці. Наскільки я розумію, він був першим серед негероїчних меморіалів США, і це саме серце простору, який створювався для репрезентації американської вищості. Бачення меморіалскейпу допомагає зрозуміти обурення тих, хто радикально не сприйняв меморіал Майї Лін, який максимально позбавлений пафосу уславлення. Це меморіал скорботи та горювання. А чекали героїчного уславлення.
Недивно, що в 1984 поряд з меморіалом (ніби в доповнення) з’являється реалістична скульптурна група «Троє військових», що репрезентує трьох американських військових різних рас, а в 1993 така ж реалістична скульптурна присвята в’єтнамським жінкам (Vietnam Women’s Memorial, щиро, я не впевнена, як це правильно перекласти, але маються на увазі медсестри американської армії, а не в’єтнамські жінки). Зараз вони співіснують — Стіна (меморіал Майї Лін зараз так і називають — TheWall) та дві реалістичні групи.
Чи варто говорити, що стоячи біля меморіалу загиблим на несправедливій агресивній війні, яка протягом двадцяти років перетворювала існування В’єтнаму на пекло, я думала не тільки про меморіальний ландшафт столиці США?
Дивлячись на тисячі імен загиблих, я розумію скорботу родин, що втратили своїх близьких — чорні траурні стіни фіксують масштаби втрати. Меморіал нижче рівня землі не підносить (бо що ж тут уславлювати?), а горює. Майя Лін запропонувала назвати меморіал скорботи та відповідальності держави перед людьми, яких кинула на смерть — про цю відповідальність говорить місце розміщення меморіалу. Це був би меморіал скорботи та відповідальності, якби не…
Повертаючись до фігур «трьох військових», я чітко чую наратив про «наших мальчиков». Ось що каже скульптор Фредерик Харт, автор «Трьох військових»: «Контраст між невинністю їхньої юності та зброєю війни підкреслює зворушливість їхньої жертви. Між ними є фізичний контакт та відчуття єдності, які свідчать про узи любові та самопожертви, що є природою чоловіків на війні. Вони всі самотні. Їхня сила та їхня вразливість очевидні. Їхній справжній героїзм ґрунтується на цих узах вірності перед обличчям усвідомленості та вразливості». Кожне слово цього пафосного тексту мені хочеться палити напалмом. Наші «невинні хлопчики» з їхньою світлою юністю перед обличчям лютих в’єтконгівців. Нагадайте, а чому це вони там опинилися зі своїм героїзмом та чоловічою дружбою? Одна з фігур жіночого меморіалу явно кричить «Повітря!!!» Я дивлюся та думаю: ага, в’єтнамці пікірують.
Коли дивишся на всі ці меморіальні об’єкти окремо, рефлексуєш вільно та прямолінійно. Всередині меморіального ландшафту чіткіше бачиш нюанси. Революційність меморіалу Майї Лін стає очевидною на тлі мегамонументальності головної меморіальної осі Вашинґтону. Не вище всього існуючого, а нижче рівня землі. Не білий мармур, а чорний граніт з тисячами імен. Не уславлення, а скорбота. Пізніше прийом з чорною дзеркальною стіною з іменами використовували десятки разів, проте саме тут він працює максимально промовисто. Але наступний крок по меморіалскейпу надає можливість відчути весь ступінь готовності будь-яку тему жорстко тримати в рамці героїчного піднесення. Там теж революційність — перше зображення афроамериканця в меморіалі. Перше меморіальне зображення жінок у війську. Винайдення людинорозмірного способу репрезентації пафосу. І тут значно більше тої самої знайомої мови «ми найвеличніші, хай що ми не робили б», про що проголошує Національна Алея як ціле.
