Наприкінці першого року повномасштабного вторгнення, редакторка одного зі шведських академічних журналів, сфокусованих на вивченні нашого регіону, запитала мене чи не написала би я щось для них про демографічні зміни в Україні, де, за її уявленнями, відбувалася серйозна депопуляція: це була досить поширена на той час теза (хоч і необґрунтована статистикою) теза в колах людей, які співчували, але ніколи не займалися Україною професійно. Зрештою, їх також можна зрозуміти: будь-кого налякала би інформація про те, що за неповний перший тиждень після російського вторгенння виїхало один мільйон людей, а до травня 2022 року країну залишило вісім. Якщо до цього додати згадку про 14 мільйонів людей з України, які вимушено полишили своє місце проживання і переїхали за кордон чи до іншого регіону України, і те, що кожна друга українська дитина змушена була переїхати на нове місце проживання після одного місяця війни, тривожність співчуваючих стає дуже зрозумілою.
Проте цифри без контексту мало що дають. Що, натомість, в цих колах знали менше, це те, що Україна є великою країною з великим населенням і дуже добре розвинутими, ще до 2022 року, міґраційними транснаціональними потоками і мережами. А також те, що слова «виїзд» і «повернення» тут набрало іншої культурної і соціальної «густини», (згадуючи Кліфорда Гірца і його «насичений опис»), аніж це передбачено стандартними словниковими дефініціями. У момент, коли я слухала шведську колегу і те, як вона собі уявляє спустошілі українські вулиці, перед моїми очима миготіли величезні черги на львівському вокзалі і великі групи людей у центрах отримання послуг у Рівному. Львів, Рівне чи Ужгород щойно встигли трохи оговтатися від нової хвилі внутрішньої міґрації людей зі Сходу і Півдня і саме починали взаємно адаптовуватися, знаходячи нові способи співжиття. Населення цих міст зросло різко і сильно.
Я погодилася написати текст, в якому пішла набагато далі за початкове «демографічне» питання шведської колеги, на яке і так неможливо було відповісти, бо жодної достовірної статистики в українських обласних радах і міністерствах тоді не було, як немає і зараз. Усі оцінки міґраційних потоків наші органи влади беруть, здебільшого, з оцінок ООН (також дуже приблизних). Але та розмова назавжди запамʼяталася мені як приклад того наскільки нерелевантними можуть бути уявлення про чуже суспільство, якщо їх укладати тільки з новин і кількох статистичних даних.
Про цю розмову я згадала знову, у ці дні, у серпневому Львові — притихлому, безхмарному, безвітряному, і, як мені вперше з часів війни здалося, тепер ось уже справді безлюдному. Ні, людей у Львові досі багато: на Ринку щовечора наповнені ресторани, а вечорами в суботу і неділю — навіть невеликі натовпи. Проте у будні я ще ніколи не бачила настільки порожніми найголовніші ресторації Львова, як-то, наприклад, кафе «Вероніку», де я дослівно була єдиною у вівторок в обід, а офіціантки навіть усміхнулися мені з легким сумнівом-здивуванням: «нарешті до нас хтось прийшов». Ще ніколи місто не було таким притихлим і стомленим, і подекуди дуже сумним — очима своїх містян. Ресторани, книжкові фестивалі і черги до морозива — все це досі є, але з меншим напором, зниженим струмом енергії, і наче із новим запитанням у повітрі. Звісно, це час відпусток, але раніше Львів у відпустці був, чи, принаймні, здавався, інакшим.
І водночас, міґраційна статистика — наче річ у собі, а не дзеркало соціальних процесів — показує чіткий тренд на повернення українців додому: за останні приблизно вісім місяців кількість людей з України у світі зменшилася з 6,9 до 5,6 мільйонів.
Чимало моїх знайомих повертаються з-за кордону після кількох років життя там, в тому числі і з дітьми, в тому числі і у Київ чи далі на Схід. Люди змучуються допасовувати свої життя до культурних і соціальних стандартів інших суспільств, змучуються бути не-вдома, навіть якщо цей дім — уже геть інший, мало схожий на той, який минув назавжди. Цифри вловлюють, фіксують щось саме у конкретний момент часу, коли здійснюються заміри, але ніколи не можуть дати глибшу картину і розуміння того, що власне відбувається у реальному часі, і що, наприклад, відбулося з українським екзодусом з травня 2022 до вересня 2023 року, коли 4,3 мільйони повернулося — у розпалену війною країну, зі щоденними масовими обстрілами. Ніхто навіть і не пробує відповісти на питання: чому кількість українців за кордоном зменшується у момент, коли більшість добре розуміє, що жодні політичні перемовини цю війну не зупинять, принаймні ще не зараз.
Цю «нелогічність» українських міґраційних процесів — те, що майже неможливо пояснити багатьом людям на Заході, в експертних і звичайних колах, де війна автоматично означає спустошення і масовий відтік, і ця однозначна лінійність не передбачає серйозних флуктуацій. Саме на це робить основну ставку і російський лідер, намагаючись через терор цивільного населення вигнати якомога більше людей за межі України. Проте ані міґраційної кризи, ані масового вигнання не відбулося і не відбувається: є кілька мільйонів людей за межами країни, з яких велика частка включена в українську реальність економічно, культурно чи через власну фізичну присутність — через регулярні візити, приїзди і повернення. Значна частина людей за кордоном сьогодні живе на валізах, чекаючи або на покращення безпекової ситуацїі, або моменту, коли їхні діти вступлять до університету приймаючої країни, після чого вони планують повернутися в Україну. Особливо це стосується професіоналів, у яких в Україні була карʼєра і добре налагоджені особисті соціальні спільноти. Є великі перепади у робочій силі, і особливо спеціалістах на всіх рівнях, але це досі зворотні процеси, і мені здається, що до моменту, коли вони стали би незворотними саме в українському випадку мусить пройти набагато довше і відбутися набагато більше, ніж це розповідається у міґраційних теоріях з територій криз і війн.
А все тому, що в українців є додаткові навики, знання і досвіди: трудові міґрації сотень тисяч людей з життям на дві країни впродовж десятиліть — це своєрідна особливість української культури і частина колективної, якщо і дуже не відрефлексованої ідентичності, де особливо жінки, матері і доньки, свекрухи і невістки, сестри або і просто подруги, роками створювали ланцюжки взаємозаміни і взаємодопомоги одне одному — коли одна жінка виїжджала на роботу, скажімо, в Італію, а інша в той час опікувалася дітьми і літніми батьками і своєї й іншої родини. Українські міґрації — це самозарадний, самовідтворюваний вічний маятник, де всі частини механізму сильно залежать одне від одного, і навіть зацікавлені в посиленні цієї залежності, щоб якомога менше залежати від будь-яких інших акторів, причин і факторів — чи то українського уряду, чи міґраційних законодавств урядів приймаючих країн, чи, як тепер з Темпоральною директивою, рішень паранаціональних європейських органів.
Українські міґрації, при всіх недоліках їхніх наслідків — це також колективне ноу-хау і своєрідний соціальний ноїв ковчег, в якому тримається живим звʼязок і контакт між різними групами і поколіннями українців саме тоді, коли в межах їхньої власної країни їм стає неможливо і нестерпно, як це надто часто бувало і є на «кривавих землях». Інколи саме створення запасного аеродрому на Заході у формі юридичного статусу, житла і роботи, а найголовніше — освіти дітей, — той чинник, який дозволяє рухатися далі зі своїм українським життям і українською ідентичністю саме тоді, коли ця можливість, вчергове, опиняється під загрозою. Єдине що зрозуміло в оманливій для зовнішнього спостерігача картині «міґраційних настроїв українців» — це те, що міґрації триватимуть, будуть точками збірки і перезбірки, і це тривання тільки частково залежатиме від великих міґраційних рішень будь-яких урядів.
