Бабин Яр в офіційній політиці пам’яті сучасної України

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. На 1 грудня було призначено вибори Президента, а також Референдум, у ході якого український народ мав підтвердити свій вибір: залишити Радянський Союз і стати на шлях розбудови суверенної демократичної держави. За цих умов відзначення 50-х роковин трагедії Бабиного Яру набувало особливого значення: визнання єврейської складової трагедії вересня 1941 р. мало продемонструвати, що часи ганебного її замовчування назавжди відходять у минуле, та засвідчити прихильність новітньої України до демократичних і гуманістичних цінностей, які тривалий час нехтувалися в СРСР.

10 вересня 1991 р. Верховна Рада УРСР видала постанову, відповідно до якої було заплановано низку заходів для державного відзначення роковин убивства євреїв у Бабиному Ярі. Заходи мали проводитися впродовж тижня, з 29 вересня до 6 жовтня 1991 р.

Напередодні вперше на головній вулиці української столиці, Хрещатику було вивішено транспаранти із написами чотирма мовами – українською, російською, їдишем та івритом «Вічна пам’ять. Трагедія Бабиного Яру ніколи не повинна повторитися». У ході відзначення відбулися відкриття на місці розстрілів євреїв пам’ятника «Менора» (скульптор Ю. Пасевич), нагородження Праведників світу, міжнародна наукова конференція «Бабин Яр: історія та її уроки», демонстрація кінофільмів, документальних виставок. На місці трагедії актори К. Робертсон і Т. Рендаллем із США, Х. Тополь з Ізраїлю, Б. Ступка з України декламували фрагменти з виданої в Києві «Чорної книги» та, разом із Є. Євтушенком, його поему «Бабин Яр». Подією стало виконання Реквієм-Кадишу «Бабин Яр» українського композитора Є. Станкевича на слова поета Д. Павличка[1].

5 жовтня 1991 р. на території Бабиного Яру зібрався багатотисячний мітинг-реквієм. На нього люди прийшли пішки тією самою «дорогою смерті», якою восени 1941 р. київські євреї прямували до місця страти. В офіційній церемонії взяли участь сотні іноземних гостей, серед них були посол Ізраїлю, представники Німеччини, США, союзне радянське керівництво делегувало до Києва О. Яковлєва. Серед учасників були численні представники громадськості, зокрема активісти національних єврейського та українського рухів, багато пересічних громадян. Як зауважує дослідник Анатолій П.  серед євреїв, котрі вперше прийшли до Бабиного Яру, було багато тих, які не вірили, що на місці трагедії не буде агентів КДБ, що їх не будуть вносити до списків і що тепер можна вільно вшановувати пам’ять загиблих, не боячись того, що за це будуть репресувати[2].

З промовою, що містила цілу низку важливих політичних і світоглядних позицій, на меморіальному мітингу виступив голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук[3]. Уперше за десятиліття замовчування і заперечування єврейської складової трагедії, в Україні на найвищому офіційному рівні було визнано: Бабин Яр став першим актом так званого «остаточного розв’язання нацистами єврейського питання», і євреїв у Бабиному Ярі вбивали тільки за те, що вони були євреями. Поряд із цим Л. Кравчук згадав і про десятки тисяч пізніше вбитих нацистами поляків, росіян, українців, литовців, партизанів, підпільників, заручників, наголосивши:

«Бабин Яр став інтернаціональною братською могилою. Бабин яр був полігоном, де відпрацьовувалися методи масового нищення людей […]. Він назавжди буде вічним докором людству, свідченням одного з найганебніших його злодіянь»[4].

Визнаючи трагедію в Бабиному Ярі логічним вінцем страхітливої теорії і практики антисемітизму, наголошуючи, що Гітлер неодноразово спекулював на гаслах ведення війни проти світового єврейства, і що з точки зору цивілізованої людини такі лозунги є витвором дикунства, Л. Кравчук визнав рудиментом минулої епохи давніх суперечок неадекватні оцінки сіонізму в документах ООН 1975 р. і заявив про підтримку ініціативи Президента США Дж. Буша переглянути такі рішення.

Окреме місце в промові Л. Кравчук присвятив непростій і драматичній історії українсько-єврейських взаємин.

«Були в ній і світлі, були і чорні сторінки, – заявив він. – Ніхто з нас не має права нічого забувати. Але пам’ятаймо про них не для того, щоб ятрити старі рани, а для того, щоб не допустити їх у майбутньому. Хай в наші спогади частіше приходить те, що об’єднує, а не те, що різнить наші народи»[5].

Детально зупинився Кравчук на базових принципах політики державотворення новітньої України, головними з яких він назвав гарантування рівних прав і поваги незалежно від національного чи соціального походження, раси або кольору шкіри, політичних переконань чи віросповідань; рівних можливостей для участі в розбудові української держави всіх національних меншин та повагу до їхніх мови, традицій, культури й духовних особливостей.

Поряд із цим було засуджено совєтську політику нехтування людськими правами, приховування, замовчування правди про трагедію Бабиного Яру, і принесено вибачення єврейській громаді:

«Перед усім світом заявляємо про неприйнятність нині ідеологічних міркувань колишнього режиму в Україні, який зневажав права людини і права народів, приховував від людей історичну правду про трагедію Бабиного Яру, про те, що більшість жертв масових розстрілів тут випала на долю євреїв, – наголосив Л. Кравчук. – Це був геноцид, і вина за нього лежить не тільки на фашистах, а й на тих, хто своєчасно не зупинив убивць. Частину її ми беремо і на себе. Сьогоднішні сумні урочистості – це водночас і слушна нагода вибачитися перед єврейським народом, щодо якого було вчинено стільки несправедливостей у нашій історії. Тяжко. Але необхідно, щоб люди визнавали помилки і вибачалися. Без цього неможливий поступ. Творити добро краще, ніж сіяти ненависть […].

Згадки про масові вбивства людей, скоєні у Бабиному Яру руками фашистських катів, і сьогодні не дають нам спокою. Попіл жертв геноциду стукає в наші груди. Чи можна таке забути? Ніколи. Смерть пам’яті – це смерть душі».

Закінчив свою промову Л. Кравчук привітанням українською і їдишем: «Мир і щастя тобі, багатостраждальний єврейський народе! Шолом айх тайєре їдн!»[6]

1 грудня 1991 р. 31 891,7 тис. громадян України (84,2 % від загальної кількості включених до списків) узяли участь у Всеукраїнському референдумі, при цьому 90,3 % учасників голосування підтримали курс України на незалежність. Того ж дня Президентом було обрано Л. Кравчука. Починалася нова епоха в житті народу України. Досить символічним було те, що вже 26 грудня 1991 р. між Україною і Державою Ізраїль було встановлено дипломатичні відносини.

***

Соціально-політичні події останньої декади ХХ ст. – оксамитові революції, декомунізація та об’єднання Європи – суттєво вплинули на підходи до формування в європейських країнах офіційної політики пам’яті, яка, утім, має суттєві відмінності на заході та на сході.

Західна Європа, спираючись на ідейну спадщину просвітництва і гуманізму та досвід Другої світової війни, стала на шлях творення нової культури пам’яті. Знищення нацистами євреїв, які мешкали практично в усіх країнах Європи і складали помітну частину тамтешніх суспільств, було усвідомлено трагедією всіх європейських народів. Водночас в її осмисленні виразно виявилося й відчуття провини, адже частина населення і країн-агресорів, і країн-жертв була причетною до цього злочину, вписавши одну з найганебніших сторінок в європейську історію. Такі ідеї зумовили центральність Голокосту як символу в історичній пам’яті Західної Європи, важливим елементом культури якої стало покаяння.

Натомість центрально- та східноєвропейські країни після десятиліть комуністичного правління визначили пріоритетами відновлення/витворення своєї історичної пам’яті з наголосом на національно-культурне відродження. У посткомуністичних країнах, які зазнали численних жертв від обох тоталітарних режимів, намітилася тенденція до віктимізації національної історії, при цьому подекуди практично без включення до неї Голокосту.

Після об’єднання, у нових країнах-членах ЄС увиразнився процес інтеграції концепту Голокосту до національних моделей пам’яті. Як зауважує британський історик Т. Джадт, усвідомлення Голокосту стало «квитком» для націй «на потяг» європейської інтеграції[7]. Натомість на постсовєтському просторі реформування історичної пам’яті набуло своїх виразних особливостей. У Росії та Білорусі, де запанували авторитарні режими, наголос було зроблено на Великій Перемозі у війні над Німеччиною, акцентованому героїзмі та оспівуванні культу вождів, натомість Голокост і сталінський антисемітизм не посіли важливого місця в офіційній політиці пам’яті. Що стосується України, то тут на виробленні сучасної моделі історичної пам’яті виразно позначилися боротьба між постсовєтською, проросійською і різними версіями української національної моделі пам’яті, а також і особливості стратегій керування державою президентами.

Перший Президент України Л. Кравчук намагався дистанціюватися від «крайнощів комунізму та націоналізму» і прагнув не торкатися складних і болючих історичних тем, що могли б «знервувати» Росію, як і складений переважно з колишніх комуністів український Парламент та розколоте українське суспільство. Щоправда, з перших років державної незалежності на рівні шкільних підручників попередню совєтську модель офіційної політики пам’яті було відкинуто, а Міністерство освіти України стало одним із ключових інститутів проведення десовєтизації та українізації. З підручників вилучили термін «Велика вітчизняна війна», було рівнозначно засуджено злочини сталінізму та гітлеризму, введено для вивчення теми про Голодомор, діяльність ОУН і УПА. Тим часом тема Голокосту не була імплантована до освітнього процесу, не мала вона достатнього поширення і в медійному просторі. Після знаменного виступу восени 1991 р. в Бабиному Ярі, вже у бутність свою президентом Л. Кравчук практично не торкався цієї теми, і питання вибачення перед євреями вважав закритим. Утім, на зовнішньополітичній арені від імені українського народу він іще кілька разів, приміром 1993 року під час виступу у Кнесеті, офіційно висловив жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв[8].

Наступний Президент – колишній «червоний директор» зі Східної України Л. Кучма – переміг на виборах на хвилі обіцянок надати російській мові статусу державної, водночас у період свого президентства він підкреслював важливість відновлення історичної пам’яті, повернення до витоків національної ідентичності, відродження національних традицій українців. Вироблення моделі історичної пам’яті впродовж двох термінів правління Л. Кучми відбувалося переважно за рахунок українізації колишніх совєтських міфів, зокрема міфу «Великої вітчизняної війни». Наголос робився на звитязі й жертовності українців у складі Червоної армії в роки війни.

2000 р. Верховна Рада України з подання Організації ветеранів України ухвалила Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», відповідно до якого день Перемоги було визнано офіційним державним святом України, що мало зберегти колишню ритуальну символіку[9].

На тлі такої радянизованої історичної пам’яті Бабин Яр de facto перетворився на місце, куди раз на рік приходили урядовці, аби покласти вінки й проголосити на траурному мітингу узвичаєні фрази. Формальність була порушена у 2001 р.: за два тижні до 60-х роковин трагедії в Бабиному Ярі терористи атакували Світовий торговельний центр у Нью-Йорку, відтак у своєму Зверненні до українців Л. Кучма пов’язав масове вбивство у США терористами із нацистськими злодіяннями 1941 р., охарактеризувавши їх як «геноцид і крайню форму тероризму, піднесену в ранг державної політики»[10].

За президентства Л. Кучми несподівано у фокус суспільної уваги потрапила трагедія ромів України, які, вірогідно, були в числі перших жертв німців у Бабиному Ярі. Ще у 1996 р. представники громадських організацій Києва намагалися встановити у Бабиному Яру пам’ятник у пам’ять загиблих тут ромів – виготовлену з металу «циганську кибитку». Через протидію київської влади (в управлінні якої на той час перебувала територія Бабиного Яру), цю ідею так і не було втілено в життя. Врешті кибитка опинилася у м. Кам’янець-Подільському і стала першим пам’ятником, присвяченим геноциду ромів[11]. А проте вже на фініші президентства Л. Кучми геноцид проти ромів був офіційно визнаний державою: 8 жовтня 2004 р. Верховна Рада України видала постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів», таким днем стало 2 серпня (дата «циганської ночі» у концтаборі Аушвіц-Біркенау)[12]. Трьома тижнями пізніше, 27 жовтня 2004 р., під час урочистостей з нагоди 60-тиріччя визволення України від фашистських загарбників, Л. Кучма, представляючи власне бачення історії Другої світової війни, несподівано згадав про розстріли німцями в Бабиному Ярі, крім євреїв, українців і росіян, ще й українських націоналістів, і цілком виразно запропонував якісно нову модель історичної пам’яті для консолідації суспільства, основою якої мало би стати засудження всіх причетних до нацистських злочинів і, натомість, відмова від механістичної експлуатації накинутої совєтською пропагандою тези про всіх учасників організації ОУН та Української повстанської армії як злочинців.

«”Новий порядок” показав себе в київському Бабиному Яру, де, крім десятків тисяч євреїв, були розстріляні українці, росіяни, діячі Організації українських націоналістів […]. Історія Другої світової війни має ще багато суперечливих сторінок, які неоднозначно сприймаються нашими сучасниками. Зокрема, це проблеми військового полону і діяльність ОУН і УПА. Безперечно, осудження заслуговують усі, на чиїх руках невинна кров. Однак висувати такі звинувачення до всіх учасників повстанського руху було б несправедливо. Пошук компромісів і можливостей взаємного примирення різних політичних сил, у тому числі й у ветеранському середовищі, – це єдиний шлях до консолідації українського суспільства»[13].

«Війни за пам’ять» в Україні значно посилились у часи президентства В. Ющенка. Він здобув владу у країні на постпомеранчовій революційній хвилі і намагався радикально змінити українську історичну політику, поклавши в її основу тему злочинів комуністичної тоталітарної системи. Відтак сталінський СССР у ющенковій моделі пам’яті поставав імперією, а Україна – посттоталітарною, постколоніальною і постгеноцидною державою.

Помітне місце в історичній політиці Президента посідали й теми Бабиного Яру та Голокосту. Для В. Ющенка, за його визнанням, трагедія євреїв була ще й частиною родинної історії, адже його батько був в’язнем концтабору Освенцим «і був там з євреями в той момент, коли по 25 тисяч людей знищували за один день, і ніхто тоді не ділив людей на українців, росіян чи євреїв, ніхто не рахувався з тим, кому він віддає шматок хліба»[14]. Крім того, бабуся і мати В. Ющенка, які під час війни мешкали в його рідному с. Хоружівка на Сумщині, переховували в себе трьох єврейських дівчаток.

Вже у 2005 р., в перший рік свого президентства, В. Ющенко своїм розпорядженням доручив Кабінету Міністрів розглянути «питання щодо створення в установленому порядку історико-культурного заповідника «Бабин Яр» (заповідник було створено у 2007 р. при Міністерстві культури і туризму, у 2008 р. передано під юрисдикцію Українського інституту національної пам’яті, указом В. Ющенка від 24 лютого 2010 . Бабиному Яру було надано статус Національного історико-меморіального заповідника)[15].

Позаяк трагедія України доби Другої світової війни розглядалася Ющенком крізь призму злочинів двох тоталітарних режимів – сталінського і гітлерівського – Освенцим і Гулаг, Голокост і Голодомор ним прямо прирівнювалися. Президент вживав також послідовних зусиль для того, аби інтегрувати до української моделі пам’яті ідею примирення між учасниками Другої світової війни – ветеранами Радянської та Української повстанської армій, і при цьому став виразно акцентувати увагу на розстріляних у Бабиному Ярі українських націоналістах.

22 травня 2006 р. В. Ющенко видав указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги» – української поетеси і члена Організації українських націоналістів (мельниківців), розстріляної німцями в Бабиному Яру 22 лютого 1942 р. Відповідно до указу, в липні–вересні 2006 р. мали відбутися офіційні та культурні заходи, а протягом 2006–2008 рр. на території Меморіального комплексу «Бабин Яр» споруджено «пам’ятник Олені Телізі та її соратникам» (цей пам’ятник мав змінити дерев’яний Хрест, споруджений активістами ще 1992 р.)[16]. Принагідно відзначимо, що справа зі спорудженням цього пам’ятника надалі загальмувала. Натомість 1 грудня 2009 р. у Бабиному Ярі було встановлено пам’ятник совєтській підпільниці Т. Маркус, якій В. Ющенко присвоїв звання Героя України 21 вересня 2006 р.[17]

Восени 2006 р. на загальнодержавному рівні відзначалися 65-ті роковини трагедії в Бабиному Ярі. Для участі в поминальних заходах до Києва приїхав Президент Ізраїлю М. Кацав. Відбулися офіційна траурна церемонія, молебень за участі вищих ієрархів більшості традиційних Церков, в Українському домі у центрі Києва було відкрито тематичну виставку. Помітною подією стало проведення у столиці міжнародного форуму «Let my people live» («Життя моєму народові!»), організованого урядом України, Фондом «Всесвітній форум пам’яті Голокосту» та «Яд-Вашем». У форумі взяли участь близько тисячі закордонних гостей із понад 50 країн світу. Виступаючи на зібранні, В. Ющенко наголосив, що «сьогодні Україна вперше говорить до людства голосом усесвітньої катастрофи», пригадав слова молитви муссаф на Судний день «Їх згадаю я і душу свою виллю» і запевнив, що в Україні не буде місця для національної чи релігійної нетерпимості[18].

Вшанування пам’яті жертв загиблих у Бабиному Ярі на 66-ті роковини трагедії мало свої особливості. Після покладання вінка до монументу 1976 р., Президент України В. Ющенко разом із головою Київської облдержадміністрації В. Ульянченко, віце-прем’єр-міністром України Д. Табачником та секретарем РНБОУ І. Плющем поклали також квіти до Меморіального хреста на гаданому місці розстрілу німцями членів ОУН і поетеси О. Теліги (в наступні роки цей ритуал також повторювали прем’єр-міністр Ю. Тимошенко і голова Верховної Ради України А. Яценюк).

Окрім того, у 2007 р. В. Ющенко своїм указом присвоїв звання Героя України командувачу УПА Р. Шухевичу, а у січні 2010 р. – лідеру ОУН (б) С. Бандері[19]. Поряд із цим, ніколи у своїх офіційних промовах Президент В. Ющенко не підняв важкої теми «ідейних» та «звичайних людей» з українців-співучасників убивства нацистами євреїв під час Другої світової війни. В цьому виразно проявилась обмеженість його бачення офіційної моделі пам’яті європейської України. Водночас ця обставина на тлі вищезазначених рішень Ющенка зробили його вразливим до жорсткої критики з боку його опонентів як усередині України, так і за її межами.

Офіційну політику пам’яті четвертого Президента України В. Януковича якнайкраще характеризував вислів «Уперед у минуле!». Серед усіх попередніх президентів, які виразно чи не дуже виразно декларували прагнення до відродження й формування української ідентичності, Янукович був єдиним, хто продемонстрував абсолютну індиферентність і навіть ворожість до цієї проблеми.

За президентства В. Януковича ющенкову, далеко не бездоганну, одначе послідовну політику відмежування від комунізму й засудження злочинів сталінської імперії почала заступати політика реанімації старої героїзованої совєтської спадщини на тлі виразних спроб розмивання української ідентичності російською. Маючи більшість в українському Парламенті, пропрезидентська Партія регіонів та її союзники-комуністи дружно ухвалювали закони та постанови, які відтворювали колишні совєтсько-російські моделі історичної пам’яті війни. При цьому було очевидним, що така історична політика не є простим копіюванням російської, а навіть визначається безпосередньо у Москві. Публічна відмова Президента від визнання Голодомору геноцидом, відновлення Парламентом практики помпезного святкування параду Перемоги (2010 р.), прийняття суперечливих постанови до 65-річчя Нюрнберзького трибуналу і Закону про Червоний прапор (2011 р.) – усе це не принесло спокою в українське суспільство, а навпаки ще більше розбурхало його[20].

Суперечливість нової-старої політики пам’яті відбилася й на офіційних практиках шанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Кілька років поспіль у вересневі дні місце біля совєтського монументу 1976 р. вкривалося червоними прапорами і транспарантами, де комуністи та їхні ідеологічні союзники на кшталт створеного 2006 р. Антифашистського комітету України нещадно таврували «українських націонал-фашистів» і «злочинні організації ОУН- УПА»[21] – точнісінько так, як свого часу вони ганьбили «міжнародний сіонізм» та «ізраїльську воєнщину». Серед інших були тут і програмові гасла недопущення вступу України до НАТО й заклик до відновлення «віковічних братерських відносин з Росією, Білоруссю та іншими країнами СНД».

5 липня 2011 р. Верховна Рада ухвалила постанову «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру», якою встановила 27 січня Днем пам’яті жертв Голокосту. Попри те, що Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності пропонувалося спеціально виокремити євреїв і ромів, видана постанова, подібно до практики совєтських часів, прикривала ці жертви евфемізмом «особи різних національностей». Утім, у переліку вбитих німцями у Бабиному Ярі, крім мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників і партизанів, значилися також і націоналісти, відкинути яких, очевидно, вже було неможливо після того, як історія з убивствами німецькими загарбниками сотень членів ОУН набула суспільного розголосу (поза тим, меморіальний Хрест українським націоналістам у Бабиному Ярі періодично псували вандали, як, утім, і Менору)[22].

Тенденція до совєтської практики замовчування єврейських жертв трагедії Бабиного Яру виразно проявилась і у Зверненні Президента Віктора Януковича з нагоди 70-х роковин трагедії в Бабиному Ярі, де знову йшлося тільки про «мирне населення»[23]. Організована 3 жовтня 2011 р. офіційна церемонія з нагоди роковин трагедії засвідчила глибоку прірву між верховною українською владою і суспільством. Головною особливістю меморіальних заходів стала відверта відмежованість влади від громадськості і «протокольна байдужість» до трагічної дати, котра мала б стати одним із головних інструментів об’єднання українського суспільства[24]. Несприйняття і фактичне заперечення Президентом В. Януковичем цінностей демократії на тлі їхніх декларацій, зокрема й у сфері офіційної політики пам’яті, стало однією з причин Революції Гідності 2014 р., котра поклала край спробам консервації традицій совєтського минулого та припинення руху України в Європу.

Сучасний етап формування української моделі історичної пам’яті відбувається у надзвичайно складних умовах російської анексії Криму та гібридної війну у Донбасі. Завершується процес виходу України з-під впливу Російської / Радянської імперії, твориться нова українська громадянська ідентичність. 9 квітня 2015 р. Верховна Рада України більшістю голосів прийняла чотири закони так званого «декомунізаційного пакету»: «Про засудження комуністичного та нацистського режимів», котрий забороняє їхню пропаганду і символіку, «Про доступ до архівів репресивних органів», що розсекречує архіви ВЧК–НКВД–КГБ, «Про увічнення перемоги над нацизмом», який додає до 9 травня 8 травня як День пам’яті і примирення й замінює в офіційному вживанні «Велику Вітчизняну» війну «Другою світовою», і «Про правовий статус борців за незалежність України», який визнає такими не тільки учасників боїв 1941–1945 рр., але також і всіх опозиційних до совєтської влади рухів, від 1920-х до 1991 р.[25] Декомунізаційне законодавство ґрунтується на досвіді Центральної та Східної Європи, країн Балтії та Грузії. Попри певні вади і недоліки, воно, безперечно, має стратегічне значення для майбуття України.

Важливе місце в історичній політиці України, яка прямує до Європи, посідає й замовчувана раніше в СССР трагедія Голокосту. Власне, від того, наскільки ця тема стане складовою української ідентичності, залежать не тільки перспективи утвердження в Україні демократії, а й у буквальному сенсі перспективи її інтеграції до родини європейських народів. В Указі Президента України П. Порошенка від 12 серпня 2015 р. «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру», вперше на найвищому урядовому рівні це місце пам’яті прямо пов’язується з Голокостом, водночас не замовчуються інші численні жертви, поховані в цій братській могилі, зокрема й учасники українського визвольного руху[26].

Знаковою подією у контексті інтеграції України у простір європейської культури пам’яті – культури скорботи та покаяння – став виступ Президента П. Порошенка 23 грудня 2015 року у Кнесеті. Наголосивши, що Бабин Яр став спільною незагойною раною українців та євреїв, місцем убивства десятків тисяч євреїв тільки за те, що вони були євреями, згадавши про загибель під час Голокосту 1,5 млн. українських євреїв, Президент віддав пошану Праведникам, які, ризикуючи життям, рятували євреїв, але також згадав про негативні епізоди історії та колабораціоністів, які «на жаль, були майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи, допомагали нелюдам у так званому «остаточному розв’язанні єврейського питання»». Президент України перепросив за це у Парламенті єврейської держави, перед лицем дітей та онуків жертв Голокосту і наголосив, що майбутні покоління мають бути виховані на неприйнятті Голокосту, Бабиного Яру та інших злочинів[27].

Ці слова, відбиваючи офіційну політику пам’яті сучасної української держави, мають велике символічне значення. Вони засвідчують рішучу готовність України розірвати зі своїм совєтським минулим і долучитися до європейських цінностей, стати рівноправним членом об’єднаної Європи.