Втрачена і віднайдена батьківщина кримських татар: нарація образу історичної території

«Дедушка мой, когда мы в Узбекистане
жили, дедушка говорил: «Я
по Крыму так соскучился, что
какбудто как пить хочу!»[1].

За останні три роки в українській академічній та публічній сферах значно зріс інтерес до питань, які стосуються історії, культури і сьогодення кримських татар. Головною ознакою сучасного дискурсу, пов’язаного з Кримом, є зміна акцентів в бік зацікавленості долею кримськотатарського народу та позитивної оцінки ролі кримський татар в історії України. І для цього є вагомі причини. Під час подій, пов’язаних з анексією Криму Росією та втратою Україною контролю над його територією, кримськотатарські політичні лідери висловили офіційну підтримку Української держави. Крім того, помітною була також неофіційна симпатія більшості кримських татар до української сторони. В цей час чимало хто з наших співгромадян на материковій Україні вперше спитали себе: «А хто ж такі кримські татари? Яке в них історичне минуле? Яке місце вони займають на соціополітичній мапі України?»

У цій статті я пропоную розглянути на основі усного наративу та матеріалів у ЗМІ ті значення, які кримські татари вкладають у поняття батьківщини та національної території, а також роль, яку пам’ять про рідні землі відіграла у процесах репатріації й новітнього облаштування кримських татар в Криму.

Поняття території є ключовим в різних дисциплінах (етнологія, антропологія, історія, соціологія), що вивчають проблеми ідентичності – чи то локальної, чи національної. У працях культурних антропологів останніх років, що стосуються території чи ландшафту, активно застосовується поняття «відчуття місця», та «приналежності до місця», що перекочувало сюди з робіт гуманітарних географів [2]. В цих дослідженнях на перший план виходить емоційна та побутова прив’язаність окремої людини чи спільноти до якогось конкретного локусу чи території.

Відчуття місця стає особливо значущим в ситуаціях, коли людина або група людей переміщується в просторі, простіше кажучи – мігрує. Масова міграція або масова примусова міграція (депортація) призводить до того, що поняття території та приналежності до неї виходять на перший план у сфері конструювання образу себе та культурного Іншого. У стабільному відносно гомогенному суспільстві, яке протягом тривалого часу не піддається територіальним переміщенням, бути представником групи, що представляє більшість населення – це бути таким, як всі [3]. Лише в кризових ситуаціях, до яких, зокрема, належать різноманітні міграції, окремі елементи ідентичності актуалізуються та виконують мобілізуючу роль. За словами дослідниці емігрантських спільнот Марини Гримич, «проблеми етнічної ідентичності виникають передусім у людей, які живуть не на своїй батьківщині (тобто історичній батьківщині), з якою ще відчувають зв’язок, у тих людей, які живуть серед «не таких, як вони»[4]. На прикладі кримських татар можемо побачити, яку значну консолідуючу роль може відіграти символ етнічної батьківщини в обставинах примусового переселення на інші території проживання.

Уявлення про спільне походження виступало головним маркером етнонаціональної ідентифікації серед кримських татар в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, тоді як такі ознаки етнічності, як мова, релігія, традиційна культура демонстрували відносну нестабільність та рухливість в умовах двох великих міграцій (депортації 1944 року та репатріації кінця 1980-х – 1990-х рр.)[5]. Традиційна культура кримських татар в період депортації пережила значний занепад та трансформацію. Сьогодні вона відтворюється або фрагментарно та неповно (наприклад, традиційна кухня і система харчування), або у вигляді сценічних та декоративних елементів (традиційна обрядовість, народне мистецтво). Релігія була значною мірою знівельована в період антирелігійної політики та пропаганди в Радянському Союзі. Етнічна мова хоч і є нині досить сильним національним символом, проте також втратила своє домінуюче об’єднавче значення в радянські часи внаслідок русифікаторської державної політики. В дослідженнях істориків, соціологів та антропологів вже неодноразово зверталося увагу, що саме ідеологічна актуалізація образу етнічної території стала гаслом потужного мобілізаційного підйому в середовищі кримських татар та стихійної масової репатріації, яка розгорнулася в останні роки існування та одразу після розпаду Радянського Союзу [6].

Вигнання з рідної землі (поселення, міста) в звичаєво-правовій культурі багатьох традиційних суспільств було найтяжчим покарання за злочин. Можливо, саме тому в усних оповідях кримських татар про депортацію і життя у вигнанні, а також в національній публіцистиці гостро звучить тема несправедливості звинувачень, висунутих до кожного представника спільноти та колективної образи, яку пережив кримськотатарський народ:

«Мы же невинные, мы же невиновные. Может, были там какие-то виноватые люди. Мы же невиновные. Ни за что [пострадали – С.О.].Наверное, думаем, разбираться будут. Кто виноват, того оставят, а кто невиноват – обратно. Каждый день ждали, каждый день ждали. И не дождались [плачет – С.О.]» [7].

«Что касается крымскотатарского народа, то нанесённое ему оскорбление оставило на его теле глубокую незаживающую рану на столетия. Об этом забыть не дано никому из нас, живущих сейчас. Никогда!» [8].

Після акту депортації 1944 р. радянський уряд продовжував впроваджувати численні заходи, що мали яскраво виражений дискримінаційних характер за етнічною ознакою: комендантський режим тривав до 1956 року, існували численні обмеження щодо прав на освіту, можливості вибору роботи та місця проживання. Саме усвідомлення масштабів колективної трагедії і прагнення відновити справедливість по відношенню до всієї групи, а також особисту гідність кожного індивіда стало консолідуючим поштовхом, що об’єднав досить гетерогенну за своєю структурою кримськотатарську спільноту.

У книзі Ґрети Вілінг «За межами пам’яті: депортація та повернення кримських татар» авторка, порівнюючи два різновекторні міграційні рухи кримських татар (еміграцію ХІХ століття на територію Османської імперії та репатріацію кінця ХХ століття), вказує на те, що ще в ХІХ столітті Крим уявлявся периферією великого ісламського тюркомовного світу, а еміграція в Анатолію сприймалася як переміщення з периферії до його центру. Депортація 1944 року, як це не парадоксально, посприяла тому, що географічний образ Криму остаточно перемістився із периферії уявного культурного ландшафту до його центру [9].

Депортація усвідомлено чи напівусвідомлено сприймалася як порушення рівноваги, повернення ж на батьківщину уявлялось як дія, що мала би цю рівновагу відновити. Об’єднання та мобілізація кримськотатарської спільноти навколо ідеї етнічної території втілилася у потужний міграційний рух та репатріацію двох сотень тисяч кримських татар на територію етнічної батьківщини. В національній пресі, інтерв’ю та публіцистиці акт депортації часто метафорично замальовують як спробу позбавлення етнічних коренів, як злочинний акт крадіжки батьківщини («отнятая родина», «обрезанные корни», «выкорчеванный с корнем народ»). Отож повернення на батьківщину є спробою віднайдення своїх коренів. Життя на батьківщині дає відчуття рівноваги, вкоріненості та вічності. Для кримських татар прагнення жити на своїй території втілилося у бажанні бути «такими, як всі» інші народи, що мають свою батьківщину. Повернення на батьківщину означало відновлення повноцінності та стабільності для народу, проте, як виявилося згодом, – і втрату винятковості.

Репатріація кінця 1980 – першої половини 1990-х років мала масовий та стихійний характер. Про це говорять наші інтерв’ю та відповіді кримських татар на запитання, чому саме в їхніх родинах було прийняте рішення про повернення до Криму:

«Все равно, хоть трудно будет, все равно – Родина. Приехали туда – плохо было, потом жили – хорошо было. Но, все равно, думали про Крым, потому что здесь – Родина. Наша земля» [10].

«Да вот так вот один переедет, и все думали, что надо да, на Родину. Надо, чтоб своя Родина была» [11].

«Мы знали, что нас здесь никто с распростертыми объятиями не ждет. Вся жизнь с нуля как бы. Но, однако, зов крови, зов Родины, он присутствовал»[12].

На ірраціональному зв’язку з батьківщиною та тяжінні до рідної землі, що увесь час відчувалося під час життя в місцях депортації, наголошується і в тогочасній публіцистиці: «Земля моя! Родина моя! Ты маленький зеленый листок, прилепившийся к крутому боку нашей планеты. Но мои глаза смотрят только на тебя. Моя душа помнит тебя и стремится к тебе. Ты снишься мне до сих пор. В последнее время, вспоминая тебя, я часто плачу. Плачу безмолвно и горько… Самарканд, 6 декабря 1989 г.» [13].

Зв’язок з етнічною територією підкреслений в етнонімі – киримли, кирим татарлар, кримці – що має важливе символічне значення для конструювання етнічної ідентичності. «Будучи детьми, мы не понимали, почему нам не разрешается жить в Крыму, ведь мы крымские татары. В слове «национальность» заложена этническая принадлежность к территории.» [14]. Як це не парадоксально, але в Радянському Союзі графа «національність» в паспорті все ж таки відтворювала етнічну пам’ять та колективну ідентифікацію. Саме тому в середовищі кримських татар гостро сприйняли акт «позбавлення імені» спільноти, коли після депортації в паспортах почали зазначати лише етнонім «татари» без такого важливого прикметника «кримські»: «Народу был нанесен последний, самый подлый удар: у него отняли его имя. Мы стали просто татарами. Одним росчерком пера исчез целый народ»[15].

Як в наших інтерв’ю, так і в засобах масової інформації головною мотивацією повернення на етнічну батьківщину респонденти означували не політичні чи економічні мотиви, а в першу чергу символічну цінність етнічної території як землі походження цілого народу. Образ етнічної батьківщини уявляється як місце, де поховані предки. Перша подорож на батьківщину майже завжди супроводжувалася пошуками батьківських могил, старих кладовищ. Могили предків є символічним втіленням колективної пам’яті групи та спадковості поколінь, при чому могили дідів і прадідів на батьківщині є більш значимими, аніж могили близьких родичів в місцях депортації. Померлі та поховані на чужині сприймаються як жертви злочину, яким так і не вдалося віднайти свою батьківщину. Тема приреченості, символічного прагнення та неможливості повернення до рідної землі представлена в епітафіях на могилах кримських татар, похованих за межами Криму, та на пам’ятниках загиблим та померлим на чужині. Найбільш знаковою є могила в узбецькому місті Черчік у формі кримського півострова. Найчастіше на похованнях вказували селище, з якого походив померлий в чужій країні кримець:

«Догъдынъыз гузель Уркустада,
Къабирлеринъиз ким бильсин къайда.
Бизлер кене Къырымгъа къайтамыз,
Сизлерни, азизлер, дуанен анъамыз.»
Рухларына эль-Фатиха. Уркусталылардан.

(Родились вы в прекрасной Уркусте,
Но могилы ваши неизвестно где.
Мы вновь возвращаемся в Крым
И вас, дорогие, поминаем молитвой.
Их душам молитва. От уркустинцев.
18.05.2009 г.) [16]

Къабиримнинъ башташы,
Къырым ешиль адасына къаршы.
Устюмдеки таш-топрагъым,
Эвлятларым козь яшы.

(Памятник у изголовья моей могилы
Поставлен напротив зеленого Крымского острова.
А земля и камни на мне –
Это слезы моих детей).
м. Мелітополь Запорізької області

Ватанына асрет,
Сюргюнликте вефат этти.

(Скончалась на чужбине,
Тоскуя по Родине).
смт. Новоалексіївка Херсонська області [17].

У цих епітафіях підкреслюється ідеологічна зайвість та недоречність цих могил у чужому ландшафті, вони позбавленні свого місця («placeless») та виступають матеріальним втіленням ідеї втраченої батьківщини.

Натомість смерть у похилому віці і на рідній землі уявляється найкращим втіленням бажань для тих, хто пережив депортацію:

Гъурбет ильден дёнмек яхшы,
Халкъчюн янып сенмек яхшы,
Козь яшындан кульмек яхшы,
Ана-Юртта ольмек яхшы.

(Хорошо вернуться с чужбины,
Хорошо сгореть и потухнуть за народ,
Лучше смеяться, чем проливать слёзы,
Хорошо умереть у себя на Родине).
с. Чистеньке Симферопольського району [18].

Іншою важливою символічною інтерпретацією образу Криму, характерною для кримськотатарських усних оповідей та публічного дискурсу, є ототожнення його з батьківським чи дідівським/прадідівським домом. Після повернення до Криму більшість родин намагалися розшукати свої старі будинки або місця, де вони колись знаходилися: «А детей он [муж – С.О.] возил. Ну, они там кое-что находили, где-то места вот те, камни там выложенные, видно, что там дома были, огороды. Они там ходили с детьми. Кое-что там находили из посуды что ли. Вот это вот привозил муж. Они каждый год туда ездили по началу, раньше» [19]. «Как было обидно, когда мы сюда в 91-м году переехали, поехали смотреть, где это, отца ихнего, моего хозяина, село. Джуген, тоже Роздоленский (Ак-Шейский) район. Только колодец остался. И то – наполовину. Развалили. Дома – ни одной домишки нету» [20]. Після повернення з місць депортації бажання киримли мати власний дім на батьківщині набуває не лише соціопобутової ваги, але й символічного значення: «Естественное желание возвращающихся на родину крымских татар – построить дом на земле предков…» [21] Один з інформантів зазначив, що саме через прагнення остаточно вкорінитися на рідних теренах репатріанти починали масштабне будівництво великих садиб у Криму. В одному з інтерв’ю, яке я зробила з вимушеним переселенцем із Криму в 2015 році, чоловік зазначив, що він свідомо не хоче оселятися у власному домі за межами Криму, оскільки саме будинок, а не наймана квартира у багатоповерхівці асоціюється у нього з рідною землею.

Важливим актом реінтеграції у кримський простір та освоєння рідної території для кримських татар є процес отримання власної землі, саме тому в Криму земельне питання стоїть так гостро. Отримання у приватну власність земельних наділів крім суспільної та економічної, має ще значну ідеологічну цінність. Будівництво будинку на власній землі є частиною процесу остаточного укорінення та віднайдення ріднизни, а отримання приватних ділянок є частиною процесу знакової просторової інтеграції кримськотатарської спільноти: «Коренным во все времена считался народ, который живет на земле. [….] Ради будущего нужно было корнями врасти в родную землю» [22]. «Земля – основа государства и его народа. Разве ее можно отдавать или продавать? Это национальное достояние всего населения страны. Есть земля – есть народ, а значит и государство. Родину, ее земли, воду, воздух не продают, а защищают от любого посягательства» [23]. В квітні 2017 року кримський татарин, котрого влада хоче позбавити приватної земельної ділянки дуже ємно вербалізує значення, яке кримські татари надають землі як власності: «Для меня лишиться земли – значит лишиться Родины» [24].

Образ Криму в усному та друкованому наративі кримських татар набув рис благодатної землі, єдиного місця, де можливе відродження нації, відтворюваність міжпоколіннєвих зв’язків, економічне процвітання. В усних оповідях часто підкреслюється майже містичний зв’язок між землею та народом, що був насильницьким способом висланий з Криму. В них розповідається про біди, які спіткали їх рідну землю після акту депортації – пересихання джерел, занепад селищ, здичавіння садів:

«В Крыму было очень много родников. И то даже, когда нас выселили отсюда, местные жители говорили: «вот, татары уехали и забили там специально родники, шерстью понатыкали, чтоб воды не было». Все же плакало, природа плакала, животные плакали, и представте, народ здесь такой испокон веков жил, взяли и выслали.

– Просто местные жители знали, в какое время надо чистить эти родники…

– Да, а эти не знали, они там хотели больше воды добиться, и копали его, а оно русло меняло» [25].

Повернення депортованого народу до Криму несе процвітання та добробут не тільки для кримських татар, але й для самої землі, з якої вони були по-насильницькому «викорчувані» радянською владою: «С тех пор много воды утекло, с родины был изгнан, выкорчеван с корнем народ, а вместе с ним и знаменитые крымские сады уничтожены, преданы забвению местные плодовые сорта. Будут ли вновь с восторгом воспеты поэтами крымские «сады Ирема», как и прежде, зависит от нас» [26].

Сама репатріація, повернення народу на рідні землі, усвідомлюється як закономірний та незворотній процес: «Как известно, наш народ, хоть и медленно, но, невзирая ни на какие трудности, все же возвращается на родину. Думаю, этот процесс никак уже никому не остановить. Ведь почти у всех соотечественников, проживающих за рубежом, конечной целью является Крым» [27]. Найбільшою чеснотою вважається здатність витримати всі життєві труднощі і не втратити головної надіндивідуальної, спільної, загальноетнічної мети – повернутися на історичні землі: «Вы видели обыкновенную травку? Ее закатывают катком под асфальт, а она пробивает и асфальт, и бетон. Так и я, и многие мои соотечественники упорным трудом пробивались в жизни, достигая высших хозяйственных должностей […] Утешает одно, эти тяготы и лишения, которые терпит народ, – цена его жизни на родине, в Крыму» [28].

Кожен з поверненців спочатку програв і матеріально, і в соціальному статусі, і в комфорті. Менше третини другого й третього покоління вдалося повернутися саме у свій район, тільки 8% – у рідне село чи містечко. Але майже 100% повернулися до свого «розказаного» омріяного ландшафту: степовики – у степ, горяни – у гори, жителі південного узбережжя – до моря. У 2000-х роках запас мобільності кримських татарів поступово вичерпався і родини осіли за принципом, де зупинилися, там і будемо жити. У поверненні на етнічну батьківщину головна мобілізуюча мета була досягнута, що призвело до зменшення внутрішньої напруги і консолідації всередині спільноти. Це в свою чергу спричинило й до значного розчарування, адже уявний образ життя на історичній батьківщині не відповідав існуючій реальності, далися взнаки й численні соціальні та економічні негаразди, які довелося пережити репатріантам на рідній землі. В цей час формується новий образ себе як «чужих на своїй батьківщині», він значною мірою був реакцією на існуючі етнічно-національні стереотипи серед слов’янського населення Криму, яке часто вороже та неприязно ставилося до нових сусідів. Після переселення до Криму першочерговим завданням стало домогтися визнання за кримськими татарами їх права називати себе місцевим народом, укоріненим на Кримських землях. Головним аргументом був той факт, що, на відміну від інших етнічних спільнот Криму, кримські татари чи не єдиний народ, у якого нема інших територій за межами Криму, які б можна було вважати етнічними: «Политический, 25 лет сидит, сидит, а потом его выпускают. А нас уже 65 лет. Ничего не остановит наших (…) в Крыму родились мы. Мы больше ничего не знаем. Крым наша родина» [29] «А нам некуда идти, мы на своей родине, другой у нас нет» [30].

Як відбувається нині нарація образу батьківщини в Криму сказати можна лише за вторинними джерелами. Кримськотатарські засоби масової інформації перебувають під контролем окупаційної влади, проведення ж серйозних досліджень в Криму сьогодні неможливе. Новим феноменом стають вимушені переселенці з Криму на материкову Україну, які нині конструюють образ втраченої вдруге батьківщини, відмінний від образу батьківщини земляків, що лишилися на півострові.

Насамкінець варто підсумувати, що у ХХ ст. Крим був ареною масштабних радянських демографічних експериментів та масового насильства. Етно-демографічні зміни в Криму, пов’язані з примусовою депортацією кримських татар, греків, вірмен, німців та болгар, а також із компенсаторним заселенням спустілих територій людьми з інших регіонів Радянського Союзу, стали причиною повної деконструкції етноконфесійних та культурних кордонів на півострові. Вдруге ситуація у Криму кардинально змінилася вже за часів незалежності, коли ми були свідками безпрецедентної в історії України масової зворотної міграції – стихійної репатріації кримських татар із місць вигнання на територію історичної батьківщини. Звісно, особливості, причини і наслідки цих історичних процесів та їхній вплив на сьогодення не достатнього висвітлені у фаховій соціогуманітраній літературі. Водночас вони досі не відрефлексовані в українських медіа та сучасній літературі. Можливо, саме через це, коли сьогодні на різних публічних майданчиках звертаються до «кримськотатарського питання», ми відчуваємо розгубленість, ніяковість, а подекуди й почуття провини через втрачені два десятки років, коли можна було вільно ставити запитання і шукати на них відповіді.

Цей текст є доповненим і переробленим варіантом статті «Формування образу етнічної батьківщини кримських татар в умовах репатріації та облаштування в АР Крим» // Матеріали до української етнології. № 10 (13) – 2011. – С. 44 – 48. Тут публікується з дозволу Авторки. У публікації використано світлини, надані Авторкою, а також запозичені з відкритих джерел.

___________________________

Соболєва Олена Володимирівна – етнологиня, старша наукова співробітниця Науково дослідного інституту українознавства МОН України. Кандидатську дисертацію захистила в 2009 році на кафедрі етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Авторка монографії «Весілля кримських татар: традиційні форми та трансформації» (2015 р.)

__________________________

[1] Аметова Медине-Шерфе, (1965 р.н.) Запис Соболєвої О. 07.10.2010 в с. Золоте Поле Кіровського р-ну

[2] Rodman M. C. Empowering Place: Multilocality and Multivocality //American Anthropologist. – 1992. – Т. 94. – №. 3. – P. 640-656.

[3] Гримич М. Ідентичність, етнічність, етнічна ідентичність: терміни та понятті (на матеріалах сучасної північноамериканської науки) // Етнічна історія народів Європи. – 2009. – №28. – С. 47.

[4] Там само.

[5] Богомолов О., Семиволос І. Кримськотатарський газетний дискурс: уявлення про себе // Критика. – 2010. – № 1-2. – С. 12.

[6] Zaloznaya M., Gerber T. P. Migration as Social Movement: Voluntary Group Migration and the Crimean Tatar Repatriation // Population and Development Review. – 2012. – Vol. 38. – №2. – P. 268; Соболєва О. Формування образу етнічної батьківщини кримських татар в умовах репатріації та облаштування в АР Крим // Матеріали до української етнології. – 2011. – № 10(13).– С. 44–51; Uehling G. Beyond Memory: the Crimean Tatars’ Deportation and Return. – New York: Palgrave Macmillan, 2004. – P. 199–200. Aydıngün A., Yıldırım E. Perception of Homeland among Crimean Tatars: cases from Kazakhstan, Uzbekistan and Crimea // Türk Dünyası Sosyal Bilimler Dergisi. – Yaz 2010, Issue 54, – P. 21–46.

[7] Абдураимова Местура (1935 р.н.), народ. в с. Кучук-Асс (нині не існує) Роздолинський р-ну. Запис Соболєвої О. 12.07.2010 в м. Євпаторія.

[8] Аппазов Рефат. Следы в памяти и в сердце.

[9] Uehling G. Beyond Memory : the Crimean Tatars’ Deportation and Return. – New York, 2004. – P. 199-200.

[10] Муждабаєва Куртотай (1926 р.н.) народ. в с. Бурнаш (Уваровка) Нижньогірського р-ну. Запис Соболєвої О. 21.06.2010, м. Бахчисарай.

[11] Немітуллаєва Аліє (1966 р.н.) народ. в м. Самарканд, Батьки родом з с. Ароматне Бахчисарайського р-ну. Запис Соболєвої О. 24.06.2010 в с. Севаст’янівка Бахчисарайський р-ну.

[12] Матлубов Акім (1967 р.н.,) народ. в м. Самарканд. Запис Соболєвої О. 12.07.2010 в м. Євпаторія.

[13] Эмирова Адиле. Ностальгия.

[14] Зачем, скажи, городишь огород, В котором сорняки произрастают? // Голос Крыма. – 24 декабря 2010 г.

[15] Крымские татары: проблемы репатриации. Институт востоковедения РАН, 1997. – С. 27.

[16] Озенбашлы Э. Особенности проблематики эпитафий крымских татар (на материале некрополей Крыма, Херсонской и Запорожской областей) // Голос Крыма. – 18 Июня 2010.

[17] Озенбашлы Э. Особенности проблематики эпитафий … – 25 Июня 2010.

[18] Озенбашлы Э. Особенности проблематики эпитафий … – 18 Июня 2010.

[19] Немітуллаєва Аліє Вейвулаєвна (1966 р.н.) народ. в м. Самарканд. Запис Соболєвої О. 24.06.2010 в с. Севаст’янівка Бахчисарайський р-ну.

[20] Абдураімова Местура (1935 р.н.), народ. в с. с. Кучук-Асс (нині не існує) Роздолинський р-ну. Запис Соболєвої О. 12.07.2010 в м. Євпаторія.

[21] Дайте людям строить дом! // Голос Крыма. – 18 Ноября 2011.

[22] Зачем, скажи, городишь огород, В котором сорняки произрастают? // Голос Крыма. – 24 декабря 2010 г.

[23] Безазиев Л. Достоинство нации – путь к ее самосохранению. – 15 Янв 2010.