Російський ресентимент: росіяни у пошуках власної ідентичності

Надії на те, що нова російська ідентичність і нова ідеологія виникнуть самі по собі, лише через розпад совєтської імперії, не виправдалися. Пошук нової російської національної ідеї також зайшов у глухий кут. Між тим, без чіткого усвідомлення самими росіянами хто вони такі, ким хочуть бути і куди прагнуть йти, не варто було сподіватися на якийсь прогрес у розбудові держави. Перехід від совєтської імперії до нової незалежної Росії виявився вкрай болісним процесом. Невдала спроба інтегруватися в світ західної демократії та економічні негаразди, що спіткали при цьому країну, не в останню чергу були спричинені особливостями національного менталітету росіян. Продемократична еліта була вкрай нечисленною, натомість розвал СССР справив шокове враження на російську імперську свідомість. На тлі економічного занепаду виразно проявилася туга за втраченим статусом великої держави, образа за уявне «приниження» Росії Заходом (поразка у Холодній війні), «колоніальну невдячність» союзних республік,пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів, антиамериканізм і антизахідництво та інші старі імперські комплекси. Звідси був один крок до думок про реванш і чергове «збирання» імперії.

Відомий російський соціолог Лев Гудков видав на початку 2000-х рр. збірку наукових статей, в яких проаналізував соціальні механізми низької адаптації, характерні для людини тоталітарного суспільства. Науковець стверджував, що роки, які минули після падіння СССР, засвідчили той факт, що розпад репресивного суспільства супроводжується не відчуттям звільнення, а, навпаки, найсерйознішими формами колективної депресії і що для антропології совєтської і постсовєтської людини притаманні такі соціально-психологічні прояви, як страх та різноманітні етнічні фобії, формування образу ворога, комплексу «жертви» тощо. Цю специфічну постсовєтську свідомість автор досить промовисто охарактеризував як «Негативну ідентичність»[1].

Сучасні російські науковці по-різному характеризують це соціально-психологічне самопочуття суспільства. Приміром, Сергій Медведєв називає його «російським ресентиментом», адже саме в етиці класичного ресентименту домінує почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач (до «ворога»), безсилу заздрість, свідому марність спроб підвищити свій статус у суспільстві тощо. Ця модель є  продовженням комплексу неповноцінності, який як компенсацію формує власну систему моралі, заперечує цінності ворога і покладає на нього провину за власні невдачі. В цьому сенсі, Росія – країна класичного ресентименту. Адже, в ній століттями відтворювалися різні форми станового рабства – від кріпосного права до совєтської прописки і нинішньої корпоративної держави. Водночас наразі присутнє прагнення все звалити на підступи США, перенести власні невдачі на фігуру зовнішнього ворога, українців тощо. «Ресентимент – це ненависть раба до всього, де йому ввижається свобода», – зауважив Яков Кротов [2].

Сергій Медведєв наголошує, що одним з головних пропагандистських мітів, який почали активно розкручувати з перших місяців  приходу В.Путіна до влади, стала «теорія поразки» Росії, починаючи з ламентацій з приводу «найбільшої геополітичної катастрофи XX століття», якою був розпад СССР, і закінчуючи розтиражованим мемом про «лихі дев’яності», «приниження і розграбування Росії світовим лібералізмом і його ставлениками Єльциним, Гайдаром і Чубайсом». Все це породжує у значної частини еліти і населення країни відчуття образи і прагнення реваншу.

Насправді, зазначає С.Медведєв, протягом 25 років Захід намагався інтегрувати Росію в свої інституції, пропонуючи їй привілейовані умови партнерства як з НАТО, так і з ЄС, в той час як «принижена» еліта спішно набувала за нафтодолари західну нерухомість, громадянство для своїх родин та освіту для своїх дітей. З іншого боку, стверджує він, існує і масовий ресентимент широких верств населення, які не зуміли адаптуватися до нової ринкової реальності, до глобальних потоків фінансів, інформації, образів, мігрантів, технологій та переносять свою образу на російських лібералів і реформаторів. Принагідно науковець нагадує анекдот брежнєвських часів про шосте почуття совєтської людини – «почуття глибокого задоволення», яке належало переживати при ознайомленні з матеріалами чергового з’їзду чи Пленуму КПСС. Тепер, зауважує він, схоже на те, що основним інстинктом постсовєтської людини стає образа на навколишній світ[3].

Найгостріше російський ресентимент, стверджує С.Медвєдев, проявляється в українському питанні. Тепер росіяни дивляться винятково новини про Україну, і знають все про коси Тимошенко, візитки Яроша і активи Коломойського.При цьому, вважає він,у ревній російській увазі до України є щось більше, ніж ностальгія за Імперією. Мовляв, постімперські фантомні болі переживали і у Британії, і у Франції, але ніхто не порівнював свою країну з колишніми колоніями. Щодо Росії, то тут йдеться про більш глибокий психологічний механізм – символічну компенсацію, перенесення власних комплексів і фрустрації на символічну фігуру Іншого –  тобто вже описане науковцями таке явище як ресентимент.

Україна вдруге за десять років посміла не послухати та вийти з-під впливу «старшого брата» і спробувала вибратися з патерналістської парадигми на шлях буржуазно-демократичної революції і європейського розвитку. Відповіддю став консолідований російський ресентимент. В ньому з’єдналися незадоволені амбіції Кремля і ревнощі «старшого брата». Україну  оголосили зрадницею,  і це зрада здавалася тим більше образливою, адже  традиційно українців вважали своїми по крові, найближчими в слов’янській родині. У темі українського зради С.Медведєв виразно почув відгомони веймарського ресентименту і теорії Dolchstoss, єврейського «удару в спину», що була популярною в Німеччині 1920-1930-х років[4].

Отже, морально-психологічний стан, що склався в Росії після розвалу СССР науковці не рідко називають ще Веймарським синдромом, порівнюючи сучасну Росію з Веймарською республікою. Саме у Веймарській  республіці на хвилі незадоволення поразкою Німеччини в Першій світовій війні та втратою нею територій, економічній кризі та слабкій демократії до влади прийшли націонал-соціалісти на чолі з Гітлером. У 2006 р. російський реформатор Єгор Гайдар в статті «Веймарський синдром» попереджав про небезпеку імперської ностальгії, яка в умовах незміцнілої демократії стає потужною політичною зброєю популістів. Правду про причини краху імперії забувають або ховають, її місце займають міти. Як показує досвід Росії, ризики постімперського популізму, найбільші не в момент гострої економічної кризи, а тоді, коли суспільство входить у період економічної стабілізації, наголошував він[5].

«Намагатися знову зробити Росію імперією – значить поставити під питання саме її існування, – застерігав політик. – Неготовність влади Веймарської республіки сказати правду про початок Першої світової війни була одним з найважливіших факторів, що сприяли її краху». «Правду про причини і механізми краху Совєтського Союзу, вважав він, в системному вигляді не сказано. Легенда про квітучу, могутню державу, знищену ворогами-інородцями, – міт, небезпечний для майбутнього країни. Не хотілося б повторювати помилок, зроблених німецькими соціал-демократами в 1920-х роках. Ціна цих помилок в світі, де є ядерна зброя, занадто висока»[6].

Аналогію з Веймарською республікою проводив у своїй статті присвяченій росту ксенофобії та етнополітичного екстремізму російський науковець Еміль Панін. Він відзначав, що «Росія в своєму дрейфі до відвертого фашизму стала дуже схожою на Німеччину кінця 20-х рр.»[7]. А соціолог Марія Снєговая майже за Е.Фромом назвала свою статтю про російську суспільну свідомість «Втечею від свободи»[8]. На її думку, Веймарський синдром спричинений атомізацією російського суспільства та відсутністю національного проекту і загальних цінностей. За даними «Левада-центру», рейтинг Владіміра Путіна зріс з 66% у січні до 77% у березні 2014 р., а в серпні піднявся до 87% і завис на цьому безпрецедентному рівні. З весни 2014 р.  60%  росіян були переконані, що країна йде в правильному напрямку. Науковець називає це «невротичною реакцією росіян на власну неспроможність», пошук «єдиної і сильної Росії», яка дала б втраченим і роз’єднаним людям почуття спільності і приналежності до «великої нації»[9]. За даними соціолога Олексія Левінсона, (які наводить авторка), «повернення Росії статусу великої держави» і є найголовнішою  (51%) заслугою Путіна за всі роки його перебування при владі. Росіяни позитивно реагують на активність лідера, на жорсткість і швидкість відповідних дій: це дає їм відчуття єднання проти ворога – Заходу. Тому нинішня соціальна криза – «це відображення глибокої депресії, в яку занурена Росія. А різкі злети патріотизму та антизахідної агресії, на думку авторки, «лише невротична реакція нещасних, роз’єднаних людей на навколишній хаос. Можливо, такий погляд на співвітчизників підкаже нам більш правильні способи лікування від цієї хвороби» – сподівається  М.Снєговая[10].

Як можно помітити, і ресентимент, і атомізованість суспільства, і веймарський синдром – все це врешті-решт різні назви однієї хвороби російського пацієнта – імперської свідомості. У зв’язку із цим постає питання: а чи існує неімперська російська ідентичність, ідеологія розвитку якої була б спрямована всередину – на розбудову і розвиток велетенської країни, а не на відновлення імперії і «збирання споконвічних земель»? Російський науковець Ігор Торбаков припускає, що в Росії наразі конкурують дві основні ідеї – творення Евразійського союзу під егідою Росії,  котрий міг би ефективно протистояти Заходу і всім іншим центрам сили, та так званий проект «Острів Росія, метою якого є зосередження на російських внутрішніх проблемах»[11]. На думку дослідника, існує певна напруга між «імперською» конотацією поняття «Евразія» (чітко помітною у проекті Евразійського Союзу Владіміра Путіна) та вимогами створити Російську національну державу. Ця напруга присутня і в очевидній неузгодженості російської зовнішньої та внутрішньої політики. Виглядає так, що стратегічна націленість Кремля на евразійську інтеґрацію з колишніми совєтськими країнами і на підтримку вільного руху товарів, капіталу та людей через широкий евразійський простір суперечить чимраз більшому внутрішньому занепокоєнню масовим напливом «культурно чужих» міґрантів і спричиненими цим ксенофобським настроям. Амбітне бачення Евразії, яку очолює Росія, котра є одним із головних світових полюсів сили і здатна успішно змагатися з іншими полюсами (як-от Европейський Союз, Сполучені Штати і Китай), та гучні заклики закрити кордони Росії з більшістю її евразійських сусідів і посилити іміґраційні закони, вочевидь спрямовані на вирішення протилежних цілей. Дослідник ставить запитання: як витворити російську ідентичність, яка була б і культурно інклюзивною, і неімперською. Зрештою, міжнародна поведінка Росії залежатиме від того, як буде розв’язано цю дилему. Виглядає, що амбітний образ Росії як інтеґратора й лідера «Серединного континенту» акумулював спокуси ідеї «Третього Риму», «збирання земель» та «інтеграції» [пост] совєтського простору». Імперіалізм програє ізоляціоністському образові «Острова Росія» (націоналізму), – вважає І.Торбаков.

Утім, останні події переконливо довели, що спокуса «Третього Риму» переборола ідею «Острова Росія».

Путінський реванш: «Русский мир»

Політичний успіх В.Путіна полягає насамперед у тому, що він чітко вловив і вдало використав імперський менталітет росіян. Висловлене  ним у 2005 році міркування про розпад СССР як найбільшу катастрофу ХХ ст. підтримали 57% росіян (згідно з опитуванням «Левада-центру» в грудні 2013 р.). Таким чином концепція «Русского мира», як вважає М.Снєговая, є  архаїчною відповіддю Путіна на проект «громадянської нації» Олексія Навального: імперія, а не національна держава[12]. Путінська ідеологія наголошує на ролі росіян як титульної нації у державі, експлуатує ідею «Росія для росіян», (близько 80% громадян Російської Федерації – росіяни), та, на відміну від лібералів, маніпулює особливостями національної історії та культури. В цьому – головна причина її,  успіху, адже ця ідеологія наразі повністю замінила собою стару, комуністичну. Кремлю вдалося, вважає соціолог, також майже миттєво переманити на свою сторону російських націоналістів (наприклад, Єгора Просвірніна, Олександра Храмова), колишніх прихильників ідей Навального, які тепер активно підтримали анексію Криму[13].

Документом, в якому офіційно на вищому репрезентативному рівні втілено нову  російську ідеологію, став указ про «Основи державної культурної политики» (затверджено 24 грудня 2014 р.)[14]. Його почали готувати в Міністерстві культури РФ ще в жовтні 2013 року, і згодом у пресу потрапила  інформація  про зміст документа. Як вимічали журналісти, серцевиною концепції є теза «Росія – не Європа».  Також йшлося про наміри відмовитися від принципів полікультурності і толерантності, які було визнано – «чужими ціннісними нормами»[15].

Врешті-решт з остаточного тексту документа прибрали недолугу фразу про Европу, немов би скальковану з книги президента Л.Кучми «Україна – не Росія», але суть  від цього не змінилася. В «Основах…» ви не знайдете навіть слів «Европа» чи «европейський», як і згадки про европейськість російської культури. Натомість в ньому підкреслено унікальність і цивілізаційну самобутність Росії, яку вбачають, насамперед, у тому, що Росія розвивалася і розвивається як країна, яка об’єднує два світи – Схід і Захід. Саме наголос на «цивілізаційному» принципі дозволяє протиставити Росію «ідеалізованим» «ліберально-західним» ідеалам і цінностям, які можуть загрожувати збереженню єдиного російського культурного код[16]. В документі підкреслено ключову роль в історичній свідомості багатонаціонального російського народу російської мови та великої російської культури. Серед цінностей, які запропоновано зберігати (або ж культивувати) в Росії, особливу роль відведено православ’ю, натомість відсутня згадка про  інші християнські конфесії. У переліку потенційних небезпек згадано «деформацію історичної пам’яті, негативну оцінку значних періодів вітчизняної історії, поширення помилкового уявлення про історичну відсталість Росії». Наголошено на необхідності передачі від покоління до покоління традиційних для російської цивілізації цінностей і норм, традицій, звичаїв і зразків поведінки[17].

В «Основах» проглядаються ідеї евразійства з йогопрагненням сполучити імперськість з націоналізмом, претензіями на об’єднання Сходу і Заходу в унікальній російській цивілізації, неприховананенависть до Заходу, антилібералізм, культ ортодоксального православ’я тощо. «Це не Realpolitik ХІХ століття, і не млявий «пролетарський інтернаціоналізм» часів Брежнєва. Це ближче до описаної Бердяєвим суміші Третього Риму і Третього Інтернаціоналу», – зазначив з приводу указ про «Основи державної культурної политики» український аналітик Юрій Рубан.[18]

Зауважимо, що в Росії наразі серйозно дискутують про відродження імперії й на рівні академічної науки. Йдеться навіть не про історичні дослідження. Так у 2012 р. в Москві була захищена кандидатська дисертація на тему «Імперські політичні технології як спосіб організації великих держав». При обґрунтуванні її актуальності автор зазначив, що в Росії зберігається унікальність російського соціополітичного простору, який несе на собі відбиток імперського «форматування». Тут існує специфічний характер комунікації «Центр – регіони». Він химерно поєднує  модерністські (договірне начало, практика узгодження загальнонаціональних і регіональних інтересів і т.д.) і традиційно імперські політичні технології (втручання центральної влади в регіональні проблеми, зростання політичного впливу представників Центру на місцях, укрупнення ряду регіонів за допомогою ліквідації національно-територіальних автономій тощо). Дисертант також зауважив, що в Росії постійно активізуються спроби окремих політичних сил та представників наукової спільноти представити на обговорення широкої громадськості власні проекти внутрішньої територіально-політичної організації країни та її зовнішньополітичного курсу на основі відродження імперської моделі, що робить вельми актуальним звернення до заявленої у цій дисертації проблематики, а також, на думку автора, свідчить про потенціал для політологічних досліджень у цій сфері[19].

Уявляється, що «Русский мир» не стільки нова ідеологія, скільки чергова модифікація старих імперських моделей і кодів. В ній тепер значно виразніше проявляється російський націоналізм та претензія на унікальну цивілізацію, основу якої становить православ’я, що протистоїть ворожому ліберальному Заходу. Подейкують, що сам В.Путін рекомендує своїм чиновникам читати перед сном роботи російських філософів Срібного століття: панславістів В. Соловйова, М. Бердяєва, І. Ільїна, М.Данилевського та ін., в основі світогляду яких – неспівмірність і непримиренність західної та православної цивілізації[20]. А Семюель Хантінгтон, котрий в 1996 році опублікував знамениту роботу «Зіткнення цивілізацій», є ледь не єдиним західним філософом, який до вподоби кремлівському лідеру. Адже ідеї Хантінгтона, що викликали неоднозначну (скорше негативну) реакцію на Заході, містять думку, що незважаючи на те, що західна глобалістська цивілізація і зробила вирішальний вплив на всі народи, але проте вона слабшає. А отже, зіткнення між нею і незахідними культурами (православною, китайською, ісламською і т.ін.) неминучі[21]. Цікаво, що в навколопутінському середовищі з’явилася навіть художня книга, що концептуально оперта на ці ідеї.