(Закінчення Ч. 6, початок тут)
Велика брехня про Велику вітчизняну
Окреме місце у совєтській політиці пам’яті про війну посідала її перманентна фальсифікація. З одного боку, згідно зі совєтськими канонами, влада активно опікувалася творенням численних героїчних міфів. Поряд із цим, замовчувалися цілі періоди, окремі важливі події, факти, постаті, щоб у такий спосіб формувати потрібні ідеологічні міфи про цю війну.
Зазвичай війни сильно впливають на формування ідентичності. Перемоги підносять національний дух і єднають нації, поразки їх деморалізують і спонукають до аналізу причин невдач і відповідних змін. Тож кореґуванням ідентичності переймаються здебільшого переможені країни, шукаючи у своїх невдачах ті хиби, яких слід позбутися. Промовистими прикладами тут виступають колишні країни гітлерівського блоку та Японія. Переживши досвід тоталітаризму і мілітаризму, вони обрали шлях демократії і прав людини. СССР був поодинокою країною серед переможців, яка вдалася до переробки своєї ідентичності. Однак на відміну від Заходу, пам’ять про війну не стала в Совєтському Союзі носієм демократичних цінностей антифашизму, а натомість – традиційних імперських вартостей, прикрашених комуністичною риторикою. Принцип свободи було замінено героїзмом і жертовністю совєтського народу. Навіть жахливі людські втрати, відповідальність за які не останньою чергою лежала саме на совєтському військово-політичному керівництві, стали спочатку об’єктом замовчування, а згодом – предметом особливої погорди: мовляв, саме ми зазнали в минулій війні найбільших у світі втрат! [82].
Як ставилися до цього культу критично мислячі люди можна побачити на прикладі видатного російського письменника і фронтовика Віктора Астаф’єва. «Заїдає текучка у зв’язку з наближенням Дня Перемоги – просто з руками відривають, і не змовкає телефон, – писав він у листі до друга. – Усім потрібна патріотична балаканина про війну – відбиваюся як можу. Боже, яка ж все-таки ми нація, готова втопити все найсвятіше в нестримній балаканині та безвідповідальній говорильні. Ні розуму, ні совісті, навіть не розуміють блюзнірства, аби покрасуватися, груди героїчно випнути, медалями пограти. Нікому і в голову не приходить молитися, зовсім звихнуті голови у народу, покалічено свідомість комуністичною мораллю і брехнею»[83].
Розкриття Великої брехні про Велику вітчизняну війну, що розпочалося за часів перебудови і гласності, мало шоковий вплив на суспільство. Так була виявлена і оприлюднена відверта неправда офіційної пропаганди, на зразок «відсутності» таємних статей у пакті Молотова-Ріббентропа, або покладання відповідальності за загибель польського офіцерства в Катині на «німецьких загарбників»; названа вражаюча кількість совєтських військовополонених (5,8 млн), від яких відмовилася власна країна; обсяги військової співпраці з ворогом, коли майже 1,5 млн совєтських людей одягнули у роки війни однострої Німеччини і воювали проти Сталіна в лавах вермахта та РОА. Суспільство дізналося справжні цифри і факти про значну американську допомогу СССР в межах ленд-лізу, без якої неможливо було б виграти війну, сталінські депортації «народів-зрадників» і багато чого іншого.
Також було переглянуто безліч героїчних міфів, створених у 1941–1945 рр. совєтською військовою журналістикою. Це торкнулося, зокрема, історії таких «героїв-символів» як Зоя Космодем’янська, «28 гвардійців-панфіловців», краснодонських підпільників з «Молодої гвардії», обставин знищення білоруського села Хатинь – як виявилося не німецькими окупантами, а їхніми поплічниками під керівництвом колишнього старшого лейтенанта Червоної армії Григорія Васюри тощо.
Згідно з класифікацією, розробленою свого часу російською історикинею Оленою Сенявською за методами, що використовувалися в роки війни совєтською пропагандою для створення необхідних їй символів, це: «фальсифікація – повна або часткова, включаючи підміну одного героя іншим, привласнення чужих заслуг, спотворення обставин подвигу, неправильне трактування подій; несправедливе замовчування про одного героя або подвиг і цілеспрямоване звеличення іншого з використанням усіх доступних засобів агітації і пропаганди; виділення одного героя з ряду інших, які вчинили аналогічний подвиг, нерівна оцінка однакового подвигу, персоніфікація подвигу; створення пропагандистського кліше, стереотипу героя, під який штучно «підганялися» живі, реально існуючі люди» [84, с. 234].
Ключовий міф Путінської ідеології
Після розвалу СССР стала помітною суттєва різниця у ставленні до Великої вітчизняної війни, її свят, символів і міфів у Росії та Україні. В Росії на тлі «геополітичної катастрофи» саме цей міф акумулював у собі всі ті імперські цінності, якими завжди пишалися в СССР: перемога над Заходом (Німеччиною), відвоювання нових територій і розширення зон впливу на пів-Європи («і за ціною не постояли»), врешті, перетворення Росії у надімперію – «тоді нас всі боялися!».
Після приходу у Росії до влади Путіна туди згодом повернувся і сталінський міф війни. У сучасній кремлівській політиці пам’яті Велика вітчизняна та перемога у ній лишається ключовим міфом та змістовим стриженем для творення нової російської ідентичності. Її утвердження запрограмовано у вимірі винятково переможної, героїко-патріотичної, «звитяжної», позитивно-наснаженої історії. В ній нема місця поразкам та згадкам про злочини, вчинені совєтським керівництвом проти свого та інших народів. Проявом імперської свідомості можна вважати й те, що лаври переможців у Великій вітчизняній росіяни не бажають ні з ким ділити. Згідно з дослідженнями 2003 року 67% респондентів вважають, що СССР міг би перемогти в цій війні і без допомоги союзників. 16 грудня 2010 р. тодішній прем’єр Росії В. Путін під час спілкування з росіянами у прямому ефірі заявив: «Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців». З совєтських часів у пам’яті про війну в Росії також збереглися елементи «місіонерства» та антизахідництва: «ми врятували Европу від фашизму», «перемогли противника, перед яким не встояв ніхто з найрозвиненіших і найбагатших, благополучних, «цивілізованих» народів Европи». До всього цього зараз ще й додано нове антиамериканське гасло: «Дійшли до Берліна – дійдемо до Вашингтона!». Сучасна російська пропаганда намагається нав’язати світу думку, що Росія знов захищає Европу – тепер уже від «українського фашизму» (хоча для внутрішнього споживача йдеться про боротьбу зі США за «братів-українців».)
Для Росії 9 Травня і надалі залишається насамперед Днем Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Це головне свято країни, а його символи – совєтська червона зірка (емблема комунізму і Червоної армії) та віднедавна – георгіївська стрічка, яка об’єднує в собі символіку царської та совєтської імперій і яку кремлівські лідери почали експортувати на постсовєтський простір як одну з емблем «русского мира» (з 2005 р.).
Ця разюча невідповідність у символіці дала привід президенту СССР Михайлу Горбачову зробити пародоксальний висновок: насправді саме Росія – та, яку ми знаємо, – не має ніякого відношення до перемоги у війні.
«Війну, – висловлює він свою думку на сайті «russ-news», – виграла інша держава, з іншою символікою, іншою ідеологією, з іншим суспільним устроєм, з іншими кордонами, з іншим-іншим-іншим… Біло-синьо-червоні шеврони були на рукавах офіцерів Власова… Не будемо їх принижувати, ці частини хоробро билися, проте на боці Гітлера. Вони це робили під біло-синьо-червоним прапором і під георгієвською стрічкою, культ яких було введено особисто Власовим і Шкуро…» [84а].
«Проголосити себе спадкоєцями слави? – питає Горбачов, – Це щонайменше безглуздо і самовпевнено. Перемогла одна держава, а на її славі намагається нажитися інша. Стався збій в системі символів. Трагічний збій».
Горбачов розтлумачує, що культ георгієвських стрічок, «які нагадують за забарвленням надкрила колорадського жука», підтримувався в армії Власова, але був абсолютно невідомий для Радянської армії. Тож, на його думку, поєднання двох цих символів – стрічки і триколора – додає символам перемоги «дивовижний, нічим не відбиваний Власовський аспект».
Перший президент СССР також наголосив, що сьогодні символи перемоги можуть і будуть використані для виправдання ситуації в Криму і Одесі. Легковажне використання «колорадської стрічки» перетворило її не у символ єднання нації, а в символ поділу нації. «Для багатьох, – сказав Горбачов, – вона означає сьогоднішній тоталітаризм, сьогоднішню агресивність, сьогоднішню бездумність, сьогоднішню лють влади. Зовсім не те, що вона повинна була б означати на думку тих, хто цей культ запровадив» [84а].
Україна: звільнення від міфу
Міф Великої вітчизняної опинився в епіцентрі конфлікту пам’ятей між Україною і Росією, а згодом – протистояння на Майдані у Києві та війни на Донбасі.
Після Революції Гідності День Перемоги вперше відзначався в Україні 8-9 травня, як у Європі, і цей захід було організовано як День поминання та пам’яті про загиблих, про жахи війни назагал. У 2014 році відмовилися від використання під час свят георгіївської стрічки, яка в Україні почала сприйматись як виразний символ сепаратистів. Натомість новим символом став червоний мак, ідея використання якого як символа пам’яті про загиблих з’явилась у Північній Америці ще під час Першої світової війни і була інспірована віршем канадського військового лікаря Джона Мак-Крея «У полі Фландрії» (1915 р.), що починається словами: «У полі Фландрії поміж хрестами / Гойдає вітер мак рядами, / Щоб знали місце, де ми є…» (переклад Наталії Безсонової). Згодом ця традиція поширилася і на пам’ять про загиблих у Другій світовій та інших війнах.
Зазначимо, що вперше з метою розриву із совєтською традицією, логотип у вигляді маку було використано під час конференції «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні», проведеної у 2009 р. низкою організацій під егідою Програми ім. Фулбрайта [85]. Художній образ знайдений для цього логотипу вдало поєднував елементи модерності – «діджитальності» та стилізацію під українську вишиванку.
У 2014 році День 9 Травня відзначався в умовах російської окупації Криму та початку подій на Донбасі, що спонукало органи місцевої влади більшості міст відмовитися від урочистих заходів через ймовірність провокацій. Зокрема, святкові паради були скасовані у Києві, Харкові та Одесі, молебні, замість парадів, відбулися у Луцьку та Рівному, тоді як у Львові усі офіційні заходи пройшли 8 травня. Натомість, урочистий парад відбувся в окупованому росіянами Севастополі за особистої участі президента Росії В. Путіна.
Безпосереднім наслідком російсько-української війни історичних пам’ятей, а згодом і нелінійної війни Путіна на Донбасі стала радикальна відмова України від совєтської спадщини і, насамперед, від міфу Великої вітчизняної війни. (Cимволічним видається й те, що де-факто Європейський Союз почав свою історію від 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував нову форму політичної організації Європи – т.зв. «план Шумана». Тож 9 травня щороку святкується як День Європи, а від 2003 р. ця дата відзначається також і в Україні.)
Після краху тоталітарної системи до наукового обігу було введено термін «декомунізація». Під ним розуміють систему заходів, теоретичну і практичну діяльність, спрямовані на звільнення від впливу та наслідків комуністичної ідеології в усіх сферах життя країни та суспільства. У більш розлогому визначенні Алли Киридон «декомунізація –система заходів у знаково-символьному просторі, спрямована на знищення маркерів минулої доби, звільнення від впливу та наслідків комуністичної ідеології не лише в громадському побуті, але й усіх сферах життя країни та суспільства. У ширшому контексті йдеться про спроби змінити методом політичної регламентації конвенціональні інтерпретації минулого, увиразненого в знаково-символьному просторі. Декомунізація в Україні – процес позбавлення від наслідків комуністичної ідеології, що розпочався в часи розпаду СРСР та стихійно активізувався під час “ленінопаду” в період Революції Гідності. Декомунізація є символічним проявом політичних змін» [86].
Певні спроби здійснити «декомунізацію» робили свого часу Леонід Кравчук (1992), Леонід Кучма (2001) та Віктор Ющенко (2007), видаючи декрети, котрі вимагали усунення пам’яток тоталітаризму. Найбільш активно це робилося по тому, як 12 червня 2009 року наказом Президента України Віктора Ющенка в Україні розпочався всезагальний демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій у країні. Однак комплексна робота з декомунізації розпочалася лише на 25-му році незалежності, коли 9 квітня 2015 р. Верховна Рада більшістю голосів ухвалила чотири закони, так званий «декомунізаційний пакет»: «Про засудження комуністичного та нацистського режимів», котрий забороняє їх пропаганду і символіку; «Про доступ до архівів репресивних органів», що розсекречує архіви ВЧК – НКВД – КГБ; «Про увічнення перемоги над нацизмом», який додає до 9 травня 8-ме як День пам’яті та примирення і замінює в офіційному вживанні «Велику Вітчизняну» війну «Другою світовою»; і «Про правовий статус борців за незалежність України», який визнає такими не тільки учасників боїв 1941 –1945 рр., але також усіх противників совєтської влади з 1920-х по 1991 р. [87].
Важливо, що згідно із цими законами було, врешті, офіційно визнано внесок у здобуття незалежності ОУН та УПА. Боротьба за це визнання розпочалася в Україні ще в період перебудови і гласності і розтяглася на довгі десятиріччя. Лише за часів Президента В. Ющенка було вперше відзначено річницю від дня утворення УПА, а Степану Бандері та Юрію Шухевичу було присвоєне звання Героїв України. Після Революції Гідності ще одним кроком на шляху офіційного визнання УПА стало запровадження Президентом Петром Порошенком у 2014 р. нового державного свята – Дня захисника України 14 жовтня, яке виразно корелювалося з історією УПА, яку було створено у день Покрови Пресвятої Богородиці – свята українського козацтва. Водночас було скасовано День захисника Вітчизни 23 лютого, яке у 1999 р. запровадив Президент України Леонід Кучма, чим продовжив совєтську традицію «Дня Совєтської армії та Військово-морського флоту».
У грудні 2018 р. було внесено зміни до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», згідно з яким Верховна Рада надала статусу учасників бойових дій усім ветеранам Української повстанської армії та Організації українських націоналістів. Зокрема, було додано нове формулювання щодо осіб, які належать до учасників бойових дій. До таких тепер належать «особи, які брали участь у всіх формах збройної боротьби за незалежність України у XX столітті у складі Української повстанської армії, Української повстанчої армії отамана Тараса Боровця (Бульби) «Поліська Січ», Української народної революційної армії (УНРА), збройних підрозділів Організації українських націоналістів і відповідно до Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» визнані борцями за незалежність України у XX столітті» [88].
Таким чином Верховна Рада розширила перелік воїнів УПА, які мають право на пільги за таким статусом. Раніше учасниками бойових дій визнавали тільки тих воїнів УПА, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на території окупованої України в 1941 – 1944 рр., які не вчинили злочинів проти людяності і були реабілітовані. У пояснювальній записці вказується, що Українська повстанська армія продовжувала збройний опір тоталітарному режимові СССР і після 1944 року.
«Останнє значне бойове зіткнення відбулося у 1956 році, окремі невеликі бойові підрозділи продовжували чинити опір і у подальшому. Саме ці фактологічні неточності у чинному законі суттєво обмежують категорію реальних учасників бойових дій із числа борців за незалежність України»,– йдеться у пояснювальній записці [88].
Назагал за даними Всеукраїнського братства ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Романа Шухевича станом на 23 травня 2018 року чисельність зазначених учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті з-серед збройних підрозділів ОУН і УПА становить 1201 особу [88].
Усі вищезгадані заходи аж ніяк не можна назвати ініціативою лише влади, адже вони мали потужну підтримку знизу. Останні соціологічні опитування виразно демонструють, що українці змінили свою оцінку діяльності ОУН та УПА й тепер вважають їхніх вояків борцями за незалежність України – 49% респондентів. Натомість 29% – не вважають, а інші не визначилися з відповіддю. Подібне опитування соціологи «Рейтингу» проводять з 2010 року. Тоді противників визнання УПА було 61%, а прихильників – 20%. (У перші роки незалежності і навіть за часів Президента Віктора Ющенка, не кажучи вже про Януковича, більшість опитаних висловлювалися різко проти визнання УПА) [89].
Причини подібної зміни настроїв зумовлені передусім війною з Росією, сучасною історичною політикою влади та наслідками тривалого інформування суспільства щодо діяльності УПА, адже у шкільних підручниках і програмах ця тема з’явилася відразу після проголошення незалежності.
Слід зазначити, що після появи антикомуністичного пакету законів, вони зазнали шквалу критики, до якої долучилися разом комуністи, «русский мир» і західні ліберали. При чому останні, як виявляється, здатні з не меншим завзяттям ніж націоналісти, яких вони критикують, нав’язувати свою думку. Поза тим, попри певні недоліки, які містять ці закони, важливість декомунізаційного законодавства важко переоцінити. Крім різкого відмежування від ідеології та практики тоталітарного режиму, воно накреслило стратегічний напрям для майбутньої України та має розчистити шлях для формування нової української ідентичності. У цьому плані Україна використовує досвід Центральної і Східної Європи, а також країн Балтії та Грузії. Враховуючи, що мова йде про таку складну категорію, як історична пам’ять, розрив з тоталітарним минулим повинен відбутися демонстративно і публічно, щоб стати незворотним в умах людей. Половинчасті кроки в цій царині – неприйнятні. Однією з головних позицій закону є визнання злочинними обидвох тоталітарних режимів – нацистського і комуністичного, котрі здійснювали політику державного терору в Україні. Декомунізаційні закони ґрунтуються на низці резолюцій ПАРЄ, які засуджують як комуністичний режим у СССР, так і нацистський у гітлерівській Німеччині. 23 серпня – день укладення совєтсько-німецького пакту «Молотова-Ріббентропа» – в Європі вшановують День пам’яті жертв обох режимів. Згідно з українськими законами під заборону підпала не лише нацистська (що було зроблено раніше), але й уся комуністична символіка. За пропаганду символів тоталітарних режимів установлюється однакове покарання у вигляді ув’язнення до п’яти років. До символів комуністичного режиму зараховано герб, прапор та гімн СССР, публічне виконання якого в Україні відтепер заборонено. Скасовано дію закону від 2011 р., який визнавав прапор СССР «символом перемоги у Великій вітчизняній війні».
Заборона виразних символів минулої епохи передбачає також зміну топоніміки, пов’язаної з комуністичним режимом та його прибічниками. До таких зарахували осіб, котрі обіймали керівні посади, починаючи зі секретаря районного комітету партії і вище. Перейменування повинні здійснити органи місцевої влади протягом півроку від ухвалення закону. Якщо місцева рада цього не виконає, то її голова зобов’язаний зробити це своїм розпорядженням. Закон передбачає внесення змін до 14 чинних законів, зокрема, до Кримінального та Адміністративний кодексів у частині введення санкцій за невиконання або порушення норм цього документа.
На кінець 2018 р. в Україні було майже завершено роботу зі звільнення країни від символів комуністичного тоталітарного минулого. В рамках декомунізації в Україні перейменували 987 населених пунктів та понад 50 тисяч площ і вулиць, демонтували майже 2,5 тисячі пам’ятників, з яких понад 1,5 тисячі – це пам’ятники Леніну. Ленінопад, який почався як стихійне явище, перетворюється на цілеспрямовану державну політику [90]. Тож ми маємо реальні перспективи розпрощатися із совєтською спадщиною. Головне – не звести все до руйнування пам’ятників, скасування свят та перейменуванні старих назв. Потрібна наполеглива інтелектуальна робота щодо «проробки минулого» з метою декомунізації суспільної свідомості, яка водночас сприятиме і звільненню від постколоніальних комплексів. Тільки така деконструкція імперії позбавить нас «фантомів минулого». Про це мабуть думав і російський письменник гуманіст Віктор Астаф’єв, який у 1995-му ювілейному році Великої перемоги пророче передбачав: «Я пишу книгу про війну, щоб показати людям і насамперед росіянам, що війна – це жахливий злочин проти людини і людської моралі, пишу для того, щоб якщо не приборкати, то хоч трошки вгамувати в людині агресивний початок. А вам треба оспівувати звитягу на війні і терпіння, забувши при цьому, що чим більше набрешеш про війну минулу, тим скоріше наблизиш війну майбутню» [83].
_____________________________
82. Гриневич В. Міт війни і війна мітів.
83.Астафьев В. П. Нет мне ответа… Эпистолярный дневник 1952–2001. Иркутск: Издатель Сапронов, 2009. 752 с.
84. Сенявская Е. С. Психология войны в ХХ веке: исторический опыт России. М.: «Российская политическая энциклопедия», М.: 1999. 383 с.
84а. Михаил Горбачев: Россия не имеет отношения к Победе во Второй мировой.
85. Міжнародна конференція «Друга світова війна та відтворення історичної пам’яті в сучасній Україні» / К. Сосніна. Архіви України. 2009. № 6. С. 305–307.
86. Киридон А. Декомунізація в Україні: природа та сучасні характеристики процесу.
87. Верховна Рада України прийняла пакет законів про декомунізацію.
88. Рада визнала усіх воїнів ОУН-УПА учасниками бойових дій89. Червоненко В. Від ненависті до підтримки: чому змінилося ставлення до УПА? 13 жовтня 2017.
90. Декомунізація в Україні: В’ятрович здивував назвою міста, яке гальмує процес
