Про стан країни, як і про людину можна судити за їхньою пам’яттю: скажіть, що ви пам’ятаєте – і ми продіагностуємо стан вашого здоров’я. Діагноз країні зазвичай робиться на підставі її офіційної політики пам’яті – документів вищих органів влади, підручників з історії, пам’ятників і меморіалів, музеїв, офіційнихсвят та пам’ятних дат, які відзначаються, – тобто за тими коммеморативними і меморіалізаційними практиками, які існують у країні.
Кінець ХХ ст. позначився у світі бумом пам’яті. Крах колоніальної системи, розвал СССР і совєтського блоку, створення у Південно-Африканській Республіці Комісії пам’яті і примирення, глобалізація і глокалізація (остання прагне до збереження минулого на місцевому рівні) – все те, що П’єр Нора називає «торжеством пам’яті» і що привело до переписування історії.
За останні кілька десятиліть політика пам’яті та політика історії стали суттєвим аспектом внутрішньої політики та міжнародних відносин як усередині Європи, так і в світі. Війни пам’яті не вщухають, а розгоряються ще дужче. А гарячі війни часом починаються з війн пам’яті. Російсько-Українська – наочний тому приклад. В основі російської антиукраїнської пропаганди лежить теза про те, що у Києві шляхом державного перевороту прийшла до влади «фашистська хунта». Натомість Росія, як спадкоємиця СССР та його Великої Перемоги над фашизмом, що принесла свободу всій Європі, має особливу відповідальність за мир у світі й покарання тих, хто становитьдля нього загрозу. Створений ще за часів Сталіна міф «Великої вітчизняної війни» залишається в епіцентрі ідеологічного, політичного, а тепер уже й військового конфлікту з Росією. Якщо в Білокам’яній цей міф розглядається як стрижень, довкола якого має формуватися російський патріотизм та ідентичність, то в Україні і сама назва «Велика вітчизняна» і її символи заборонені для використання відповідно до декомунізаційних законів.
Політичні науки так влаштовані (а «memory studies» до них належить), що вони не здатні щось пояснити без опертя на історичний фундамент. Зрозуміти сучасне без розуміння минулого практично неможливо. І цьому не зможе зарадити жодна новітня теорія, «блискучий термін», модний вислів чи зграбний методологічний прийом. Те, що лежить, здавалося б, перед очима сучасного дослідника політики пам’яті (а таких наразі з’явилося чимало), ніколи не розкриється і не стане зрозумілим без ретельного історичного аналізу. Тож спробуємо докладніше, з перспективи сьогодення поглянути на деякі засадничі підвалини старого сталінського міфу, зокрема його назву, свято 9 травня День Перемоги, героїчні символи тощо.
Як ту війну називати?
Міф Великої вітчизняної розпочинається зі створення самої цієї назви, яка завжди тлумачиласьяк народна, що виникла «знизу». А втім, тут існує ціла низка проблем. По-перше, назва цієї війни виникла ще до того, як сама ця війна (з Німеччиною) розпочалася. По-друге, це мала бути зовсім інша війна – не оборонна, як це сталось у наслідок німецького нападу, а наступальна, превентивна, «визвольна» –у сенсі «звільнення Європи від капіталізму». По-третє, ця назва, в якій на перший погляд проглядається відверта аналогія з «Отечественной войной 1812 г.» і неприхований російський націоналізм, від початку цілковито вписувалася у марксистський наратив. Тож, коли, чому і навіщо ту війну почали називати «вітчизняною».
У марксистській літературі термін «вітчизняна війна» першими почали вживати самі класики. Основою ставлення до майбутньої «пролетарської Батьківщини» марксизм висунув класовий інтернаціоналізм, а не патріотичні почуття. Отже боротьба пролетаріату за своє визволення мала бути національною за формою й класовою за змістом. Водночас повалення капіталістичного ладу, згідно з марксистською теорією, трактувалося не лише як інтернаціональний, але і як патріотичний обов’язок робітничого класу, а громадянська війна з буржуазією розглядалася як боротьба за «пролетарську Батьківщину», як «вітчизняна війна пролетаріату».
У цьому річищі більшовики попервах розглядали «Жовтневу революцію» – як відправну точку у «великій вітчизняній війні», що її повели очолювані пролетаріатом експлуатовані класи Росії й світу. «Та вітчизняна війна, – писав В. Ленін, – до якої ми йдемо, є війною за соціалістичну Батьківщину, за соціалізм як Вітчизну, за совєтську республіку як загін всесвітньої армії соціалізму» [15, с.353–355]. Отже, ідея «вітчизняної війни» відбивала в більшовицькій ідеології передовсім класовий, а не національний сенс і корелювалася зі Світовою революцією.
Під час громадянської війни Й. Сталін додав нових патріотичних барв до цього терміна. Він писав, що «партія підняла народ на вітчизняну війну проти нападу військ іноземної інтервенції, проти заколоту скинутих революцією експлуататорських класів», а у статті «Український вузол», яка побачила світ у березні 1918 р., назвав події, що відбувалися в Україні, «визвольною Вітчизняною війною проти іноземного ярма, що йде зі Заходу».
У сенсі національного патріотизму ця назва почала співвідноситися тільки наприкінці 1930-х рр., коли сталінська пропаганда взяла на озброєння російський націоналізм. Так, у навчальних програмах Головного управління політичної пропаганди РСЧА російська патріотична тематика наголошувала на героїчній військовій минувшині російського народу, «вітчизняних війнах», що він їх колись вів, а також на боротьбі з німцями впродовж усієї російської історії (особливо під час Першої світової). Усе це,на думку сталінських ідеологів, мало підготувати армію до неминучості зіткнення з Німеччиною, простіше кажучи – завдання їй превентивного удару.
Як назвати цю війну, ще не знали, тож і називали її у документах по-різному. Зокрема, у підготовленому 26 травня 1941 р. «Проекті розділу про завдання політичної пропаганди у Червоній армії, що випливають із виступу тов. Сталіна 5 травня 1941 р.» (про вірогідний випереджувальний удар по Німеччині) зазначалося, що «виховання особового складу повинно проводитися у войовничому, наступальному дусі, у дусі неминучого зіткнення Совєтського Союзу з капіталістичним світом і постійної готовності перейти в нищівний наступ». Червоноармійцям пропонувалося роз’яснювати, що війна з боку СССР буде «великою та справедливою», натомість із боку капіталістичних країн – несправедливою.
У проекті директиви від 9 червня 1941 р. «Про завдання політичної пропаганди у Червоній армії на найближчий час» (автор О. Запорожець) зазначалося, що особовий склад РСЧА має готуватися до «ведення справедливої наступальної та нищівної (рос. «всесокрушающей») війни».
Показово, що світову війну, яка за безпосередньої участі «Країни Совєтів» спалахнула у вересні 1939 р. (до речі, сам вождь вважав, що Друга світова розпочалася ще у 1938 р.), совєтські ідеологи слідом за Й. Сталіним називали «другою імперіалістичною», ніби демонструючи повну відмежованість від неї СССР [54, с.370–372]. У липні 1939 р. Наркомат оборони СССР навіть видав книгу «Друга імперіалістична війна розпочалася». У ній йшлося про перспективи спільного з Англією і Францією нападу на країни «осі», в першу чергу –на Німеччину. Але вже після укладання пакту Молотова-Риббентропа спецоргани фіксували висловлювання серед військових на кшталт того, що Совєтський Союз цим пактом «дав можливість розпочати другу імперіалістичну війну». Також у одному з перших наказів Військової ради Білоруського фронту наголошувалося: «польські поміщики і капіталісти поневолили робітничий люд Західної Білорусії та Західної України, … насаджують національний гніт і експлуатацію. … кинули наших білоруських і українських братів у м’ясорубку другої імперіалістичної війни». Тож, як бачимо, назва стала доволі поширеною.
Слід також зазначити, що у цей період у пресі активно вживався вираз «вітчизняна війна» стосовно подій у Китаї. Ба більше, її називали ще й «священною». «У відповідь на вторгнення японської вояччини, – зазначав в одному зі своїх виступів поет М. Бажан, – китайські маси відповідають священною вітчизняною національно-визвольною війною».
Отже, як свідчать згадані вище пропагандистсько-ідеологічні настанови, а також новітні наукові розвідки про військово-політичні плани совєтського керівництва, Червона армія готувалася не до оборонної, а до наступальної війни, що було цілком логічним з військово-стратегічної точки зору за тих умов. Однак Сталін проґавив з випереджувальним ударом, натомість 22 червня 1941 р. Гітлер його завдав, і цим визначилася його стратегічна перевага на початку Німецько-совєтської війни. Восени 1941 р. німці були вже під Москвою. Тож за нових умов визначальним завданням совєтської пропаганди стала швидка переорієнтація офіційної риторики з наступальних на оборонні мотиви. 22 червня заступник голови РНК СССР В.Молотов у своєму виступі нарадіо провів пряму аналогію між походом Наполеона на Росію у 1812 р. та гітлерівською навалою на СССР. Наступного дня у газеті «Правда» під виразною назвою «Велика вітчизняна війна совєтського народу» було надруковано розлогу статтю одного з чільних ідеологів більшовицької партії О.Ярославського (невдовзі її було перевидано колосальним накладом окремою брошурою). У ній автор визначив оборонний характер війни СССР з Німеччиною, накреслив основні завдання совєтської пропаганди за нових умов. Досвідчений партієць Ярославський зовсім не поминав тут революційні символи і гасла більшовиків, проте нагадував співвітчизникам про боротьбу російського народу із загарбниками у минулому, закликаючи усіх орієнтуватися на найкращі взірці російських воєнних перемог, що їх було здобуто у Льодовому побоїщі, у Вітчизняній війні 1812 р. і, врешті-решт, у ході боїв Червоної армії з німецькими окупантами в Україні і Білорусії у 1918 р. (ці останні події слідом за Сталіним він також називав «вітчизняною війною»).
Проведення паралелей між нацистською агресією та вітчизняними війнами, що їх вели народи Росії в минулому, мало насамперед донести до населення ідею про те, що війна з Німеччиною ведеться не в ім’я чергового «визволення» якогось народу від «капіталістичного гноблення» та «навернення на шлях соціалізму», навіть не задля комуністичної влади, а лише в ім’я збереження держави як такої. Водночас влада відверто демонструвала свої наміри спертися у цій війні не на «абстрактну революційну свідомість мас», а на неодноразово перевірений історією засіб – національно-патріотичні почуття росіян, тобто російський націоналізм[54, с.323–325].
Пропаганда почала перелаштовуватися, як писали совєтські історики, на «всебічне обґрунтування і розтлумачення населенню визвольного, справедливого характеру … війни, шляхетних цілей захисту батьківщини». І слід зазначити, що ця пропагандистська перебудова виявилася для більшовиків непростою справою, передовсім через те, що вони не відчували міцної підтримки «знизу». Тож нагальна потреба роз’яснювати «справедливий характер війни» залишалася актуальною і роком пізніше. Так, у тезах партії та уряду, виданих до дня святкування 1-го Травня у 1942 році, Сталін наголошував, що сила Червоної армії полягає насамперед у тому, що вона «веде не загарбницьку, не імперіалістичну, а війну вітчизняну, визвольну, справедливу». Також у наказі наркома оборони від 1 травня 1942 р., немов би відкидаючі можливі звинувачення, Сталін підкреслював: «… У нас нема таких цілей, щоб захопити чужі країни, підкорити чужі народи…».
На тлі деморалізації і дефетизму (пораженства), які охопили і фронт і тил, в умовах антирадянських повстань, що спалахнули у нещодавно приєднаних до СССР регіонах по всьому західному кордону, пропагандистський пафос гасла «вітчизняної війни» здавався декому навіть з представників російської військової еліти недоречним і штучним. «Війна з Німеччиною зветься вітчизняною війною неправильно, – зазначив 29 червня 1941 р. начальник 3-го відділу Управління продовольчого постачання Головного інтендантського управління Червоної армії Чувилинков, – вітчизняною війною можна називати лише таку війну, для ведення якої підіймається весь народ, без розрізнення класів, станів тощо. А в совєтсько-німецькій війні є чимало пораженців». (Зверніть увагу, яку назву дав командир цій війні! Зараз ми кажемо «Німецько-совєтська війна 1941–1945 рр.», адже першим має згадуватися агресор.)
Надалі, в ході роздмухування потужної національно-патріотичної пропаганди, до назви «Велика вітчизняна» (в СССР все мало бути «великим») призвичаїлися. Невдовзі народницький наголос у ній, запропонований О.Ярославським («Велика вітчизняна війна совєтського народу») було змінено Сталіним на державницький («Велика вітчизняна війна Совєтського Союзу»). Саме таку назву отримала опублікована у 1942 р. книга, до якої були зібрані всі промови, накази і виступи вождя за перший рік війни. А утім, цю війну продовжували називали по-різному – залежно від того, з яких перспектив на неї дивилися.
Совєтська історіографія завжди наголошувала, що причини Другої світової війни полягали насамперед в ідеологічному протиріччі між капіталізмом і комунізмом, що й призвело до зіткнення між нацистською Німеччиною і комуністичним СССР. Однак придивишись можна побачити, що від самого початку Друга світова, як і Перша розгорталися на тлі імперіалістичних протиріч. Усі імперії (в тому числі СССР) билися за розподіл світу, сфери впливу, за нові території і колонії.
Відомій історик і політолог А.Авторханов зазначав, що не було єдиної «вітчизняної війни», а були три війни, які переростали одна в іншу:
– одна війна – завойовницька, колоніальна проти Фінляндії і Польщі і майже одночасна анексія Совєтським Союзом прибалтійських країн, Північної Буковини яка, вважалася спірною територією, та Бессарабії (1939–1940);
– друга війна – це оборонна війна, яка називається «вітчизняною», проти Німеччини;
– третя війна – завойовницька колоніальна війна СССР в Східній Європі і на Балканах під гаслом «визволення» тамтешніх народів від фашизму.
Що стосується першої і третьої воєн, то вони, без сумнівів, були імперіалістичними і велися в ім’я розширення совєтської імперії. У цих війнах поряд з комуністичною риторикою свою роль відігравали фактори великодержавного шовінізму, російського націоналізму та різні етнофобії. Ворогом для Сталіна був не так націонал-соціалізм, як спочатку поляки, румуни, фіни, японці, а врешті – й самі німці.
А ось чи була ця «друга війна» оборонною, справедливою і дійсно «вітчизняною»? Це питання. Як уже зазначалося, якщо б не випереджувальний, превентивний удар, завданий Гітлером, агресором виявився б Сталін. Згадаємо також про національно-визвольні рухи неросійських народів, сам факт наявності яких сильно підважує міф «Великої вітчизняної» та «дружби народів». Але те, що Велика вітчизняна ніколи такою ніколи не була, найбільш виразно засвідчує саме російський антисталінський рух – найбільш численний серед інших. Прихильники КОНР та РОА ніколи не визнавали цю війну «вітчизняною», а називали «Другою громадянською», позаяк вважали її продовженням 1917 р. [80].
Як уже зазначалося вище, модель «громадянської війни»у випадку України аж ніяк не підходить. Не було війни українських націоналістів проти українських комуністів. Не було української громадянської війни, а була війна сталінської імперії проти українського національно-визвольного руху. Так само,як під час Війни за незалежність США. Хоча на боці англійської монархії воювало чимало американських лоялістів, війна все ж була не між ними і прибічниками незалежності, а між Британською короною і повсталими колоніями.
День Перемогияк наріжний камінь міфу
День Перемоги 9 травня був і залишається наріжним каменем міфу Великої вітчизняної війни. Як відомо, союзники першими підписали капітуляцію з німцями – 7 травня 1945 року в штаб-квартирі генерала Ейзенхавра, а наступного дня – 8 травня аналогічний акт було укладено в совєтській ставці в Берлін-Карлхорсті в присутності маршала Жукова. Втім, Сталін наказав встановити День Перемоги 9 травня, як день «торжества совєтського народу» на честь здобутої перемоги, що і було зроблено згідно з указом Президії Верховної Ради СССР. (Так само 3 вересня 1945 р. було встановлено ще одне свято Перемоги – над Японією.) Отже, виходило так, що в СССР відзначали свято «Перемоги совєтського народу», а не всіх союзників назагал, до того ж у різні з ними дні. Таким чином, Перемогу і пам’ять про неї було поділено на нашу і не нашу. Друга світова війна стала чужою війною, натомість Велика вітчизняна – своєю рідною.
Найбільш яскравою подію перших років святкування був грандіозний салют – 30 залпів із тисячі гармат та парад Перемоги, який відбувся 24 червня 1945 р. у Москві на Красній площі. А у 1946 р. до річниці Перемоги було присвячено процедуру урочистого нагородження особового складу, причетного до встановлення прапора Перемоги над будівлею Рейхстага у травні 1945 р.– усього 5 осіб.
Тут принагідно згадати про ще один важливий символ Перемоги – Червоний прапор. Ним стало одне з дев’яти полотнищ, виготовлених спеціально для вивішування над Рейхстагом (до Третьої ударної армії, яка штурмувала Берлін, входило дев’ять дивізій). Коли «будівлю державних зборів» уже здобули, розвідникам–червоноармійцю Михайлу Єгорову і мол. сержанту Мелитону Кантарії, які не брали участі у штурмі, наказали встановити прапор. Але ті повернулися ні з чим: мовляв, «там темно, а ми без ліхтарика». Тоді вдруге з ними відрядили кремезного політрука – українця лейтенанта Олексія Береста. Це було в ніч на 1 травня. На той час кілька прапорів уже майоріло над Рейхстагом. Наприклад, значно раніше свій прапор вивісила група капітана Володимира Макова із 171-ї стрілецької дивізії.
Знамено, встановлене Берестом, Єгоровим та Кантарією за вказівкою командування, дуже скоро зняли, і воно зберігалося у штабі. Напис «150-та Ідрицька стрілецька дивізія…» на ньому зробили пізніше, перед тим, як перевозити до Москви. Але в параді Перемоги 24 червня 1945 року той прапор через низку причин так і не був використаний: чи то комусь здалося, що мав «непарадний вигляд» (від нього ще й шмат відірвали, натомість у колонах вояки несли штандарти спеціально вишиті на гарному оксамиті), чи то прапороносці нібито погано стройовим кроком ходили тощо.
Аж до 1965 року про «прапор Перемоги» не згадували. Він висів у Музеї Червоної армії у Москві. А коли розпався Совєтський Союз у єльцинівській Росії на кілька років відмовилися від помпезних парадів до Дня Перемоги і лише в 1996-му було прийнято закон про використання копій «прапора Перемоги», утім, без серпа і молота. У 2007 році в Росії було затверджено закон про статус «прапора Перемоги». При чому комуністи наполягли тоді, аби на прапор повернули серп і молот.
У цьому «символі великої Перемоги» все було калічним: це полотнище не використовувалося під час штурму, як не брали в ньому участь і самі прапороносці, яких відібрали за етнічною ознакою – грузина і росіянина. Саме вони, а не ті, хто першим підніс прапор над Рейхстагом, й отримали звання Героїв. Відповідно, й фільмування цієї події було постановочним. Потім зроблені світлини ще й довелося «чистити», бо у одного з військових на руці були помітні декілька трофейних годинників.
Повертаючись до святкування Дня Перемоги, зазначимо, що вже з 1948 р. 9 травня було оголошено робочим днем (вихідним, натомість, стає 1 січня). Попри те, що культ пам’яті війни і Перемоги зародився ще за часів Сталіна, тоді він не набув популярності. Сталін був зацікавлений лишень у плеканні власного культу і не бажав зайвий раз нагадувати про припущені ним самим помилки і ятрити травматичний досвід війни. Натомість оспівували відродження могутності та величі Совєтського Союзу та безгрішність самого генералісимуса. Парадокс Перемоги полягав і в тому, що звитяжна боротьба народів проти нацистів призвела до ще більшого придушення свободи в СССР: Сталін використав її для посилення своєї влади. Совєтський письменник Василь Гроссман справедливо назвав цю Перемогу «перемогою Сталіна над власним народом». Відтоді совєтська пам’ять війни щільно пов’язана зі сталінізмом, як неподільними в ній стали свобода і гніт.
За часів Микити Хрущова, для якого будівництво комунізму стало ideе fixе, на минуле не оглядалися. День Перемоги не святкували також, щоб не нагадувати про самого Сталіна, культ особи якого було розвінчано на ХХ з’їзді КПСС. А втім, саме Хрущову ми «завдячуємо» творенням українського варіанта міфу Великої вітчизняної. Ще під час війни він ініціював упровадження «загальнонародних, національно-державних свят українського народу»: Дня визволення Києва (6 листопада) та Дня визволення України (14 жовтня), які, як пам’ятні дати, відзначаються й досі. А вже ставши першим секретарем ЦК КПСС,він у 1961 р. домігся надання Києву звання міста-героя. Це почесне звання було впроваджене в 1945 році і присвоєне «за героїчну оборону у Великій Вітчизняній війні» лише Ленінграду, Севастополю, Волгограду-Сталінграду і Одесі. Хрущову цей крок давсяне без проблем, адже оборона Києва асоціювалася у колишніх сталінських маршалів з найбільшим в історії війни оточенням і поразкою совєтських військ, коли у полон потрапив цілий фронт –понад півмільона осіб. До того ж, керівництво обороною української столиці здійснював генерал Андрій Власов – зрадник №1 у сталінській імперії.
Назагал майже 18 років перемогу у Великій Вітчизняній у СССР не святкували. Лише за Леоніда Брежнєва, коли провал грандіозних планів побудови комунізму став очевидним, виникла нагальна потреба знаходження нової цементуючої ідеї. Ось тоді міф Великої вітчизняної й почали відроджувати. Указом Президії Верховної Ради СССР від 26 квітня 1965 року 9 травня знову було оголошено вихідним днем. Розгорнулася кампанія зі створення відповідних ритуалів. Того ж року Москва стала містом-героєм і тут було проведено парад на честь Перемоги. Відтоді такі паради проводилися тільки в ювілейні роки – в 1965 і 1985 роках. Назагал у СССР щорічно 1 травня і 7 листопада проводилися два паради за участю військової техніки. 1 травня – на честь Міжнародної солідарності трудящих (до 1968 р) і 7 листопада – річниці «Жовтневої революції»(до 1990 р.).
Апогей творення міфу війни припав на брежнєвський період, коли після «відлиги» до влади прийшли неосталіністи – ветерани«Великої Вітчизняної», які домінували в політичному житті країни впродовж 1970–1980 рр. Саме в ці роки пам’ять про війну була перетворена у справжній культ. Як засіб підтримки і легітимації міфу про переваги комуністичної системи, «Велика Вітчизняна війна»навіть дещо посунула «Велику Жовтневу соціалістичну революцію». Вона стала також знаряддям формування нової совєтської ідентичності, а згода з офіційним трактуванням Великої вітчизняної стала сприйматися як обов’язковий елемент вияву лояльності совєтського громадянина щодо держави. Саме в ці роки назву «друга світова війна»почали писати з маленької літери, натомість у назві «Велика Вітчизняна війна» два слова писали з великої. Проте,як влучно зазначила одна німецька дослідниця: «Міф війни ніс усобі ідентифікуючий і дисциплінуючий вплив на зовсім не гомогенне і в цілому аполітичне совєтське суспільство» [81, с.219].
Поступово суспільство опинилося в полоні цього грандіозного міфу. Активними учасниками й водночас знаряддям фальсифікації volens nolens стали совєтські ветерани, які разом із поверненням у 1965 році вихідного дня святу «Великої Перемоги» поновили призабуту за часів розвінчання культу особи традицію носити ордени та медалі (з портретом Сталіна на зворотному боці). Ветерани, яких за часів Хрущова суспільство геть занедбало, відчули ейфорію від потужної дози підкресленої пошани та громадського визнання. Але, врешті, саме суспільство заплатило за цю позірну й штучну «реабілітацію пам’яті» ще жорсткішою забороною на правду.
Одночасно з відновленням Дня Перемоги почалося оформлення місць ритуалізованної пам’яті про війну. На території Союзу стали зводити гігантські архітектурні та скульптурні меморіали: вже в 1967 році відкрилися два пам’ятника, наділені найбільшим символічним значенням: Могила невідомого солдата біля Кремлівської стіни і монумент «Батьківщина кличе!» у Волгограді.
Хоча на будівництво в кожному місті воєнних пам’ятниківне жаліли грошей, впродовж усього совєтського періоду не було прийнято жодної програми щодо пошуку і поховання військових, які на цій війні загинули. Тож ще й досі принаймні понад 5 млн солдатів і офіцерів лишаються «зниклими без вісті», тобто не похованими. До їх числа належить і мій дід – киянин Андрій Іванович Гриневич, який загинув під час Київського оточення 1941 р. у лісах під Борисполем.
(далі буде)
_______________________
54. Гриневич В. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945). Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2007. 520 с.
80. Люлечник В.Попытка Второй гражданской… (1941–1945 гг.)
81. Шайде К. Коллективные и индивидуальные модели памяти о «Великой Отечеcтвенной войне» (1941–1945гг.). AbImperio. 2004. №3. C.219.
