О пів на дев’яту ранку в суботу, на початку квітня, у шведських поїздах на півдні країни їдуть тільки ті, у кого є справжня ціль подорожі: батьки з дітьми допідліткового віку — на які-небудь тренування, активні пенсіонери — волонтерити у якомусь соціально важливому проекті, яких тут сотні, або відкривачі нових світів — чоловіки і жінки з рохристаним волоссям і спокійними поглядами, які наважилися на перший цього року велосипедний тур або на заплив на каяках смолендськими озерами.
З однієї частини Сконе, скажімо з Ландскруни, за яку чотириста років тому точилися криваві шведсько-данські битви і де данська ностальгія й досі проблискує в ресторанних меню або музичних фестивалях, тобто cамісінького краю західного півдня Скандинавського півострова — до іншого — скажімо, лісів Гестведи, де звірі і люди, здається, досі мають спільну мову і де заховано два озера зі срібною водою — години півтори швидким потягом, але тільки якщо цей потяг, звісно, нічого не зупинить, наприклад сильні вітри. Але у дні нашої подорожі вітри нарешті вщухли після майже тижневої бурі, і з вікон потягу видно уже заспокоєну підсохлу землю.
О десятій ранку, без запізнень навіть на хвилину, на центральному меридіані сконського містечка Геслегольм збираються кілька десятків родин. Тобто родів, що напряму, через кров, у найреальнішому значенні цього слова, а не через якусь чергову постструктуралістську соціологічну ідею, пов’язані з українськими землями. Більшість з них сьогодні живе на острові Ґотланд, найбільшому шведському острові у Балтійському морі, де кожен міліметр землі відлунює археологічними скарбами. Це також геополітично найвразливіше місце країни: багато хто вважає, що якщо Росія нападе на Швецію, то все розпочнеться саме з Ґотланду. Але у напад Росії більшість простого шведського люду, якому вдалося уникнути обох світових війн (хоч і не без репутаційних втрат), не вірить. Ця ймовірність, здається, настільки поза горизонтом усвідомленого можливого, що вона, за винятком окремих політичних заяв, практично не проговорюється в суспільних дебатах. Але якщо вглядітися у це глибше, то можна побачити, що саме це не-проговорення є сильнішим усвідомленням, ніж будь-які слова: раптом роботодавці, традиційно даруючи своїм працівникам пасхальний подарунок, кладуть у подарунковий пакет не розкішний банний рушник морського кольору з ініціалами університету (як було минулого року), і не постмодерну статуетку молочного кольору (як це було за рік до нашої великої війни), а компактне невеличке чорне радіо. Це радіо, разом з ліхтарями і ще якимсь там обов’язковим приладдям, розібратися в якому у мене нема сил, зокрема, через бажання уникнути болюче дежавю, входить до шведської «тривожної валізки». У Швеції навіть дворічні діти знають: хай що сталося б — приліт інопланетян чи початок війни, кораблетроща на морі чи чергова світова епідемія, — основне, що від них очікується — це мати канал зв’язку із владою для отримання подальших інструкцій, в яких, звичайно ж, влада подбає і про організацію локальної безпеки і вирішення проблеми загалом. Тому подарунок чорного маленького радіо до Великодня — це набагато більше, ніж просто подарунок, і просто радіо. Це забезпечення першого і основного рівня контакту з суспільством, де довіра до влад відсотків на дев’яносто, якщо не більше.
Так от, я знову відволіклася: у першу суботу квітня третього року російської війни, розпочатої у Європі, кілька шведських родів (десятки людей) збираються рівно о десятій на краєчку своєї великої країни, без запізнень, у місті, де сонце світить високо і рівно, без жодної вітряної хвилі. І з їхньої шкіри, підсвіченої сонцем, я чую, чи то може мені просто здається, проступає запах херсонських кавунів.
Вони впізнають і представляють себе за прізвищами — рід Мальмас, рід Гоас, рід Утас, рід Аннас.
І щось є у цьому настільки архаїчне, настільки традиційне, що мені аж теплішає в долонях: коли в постнаціональній і найекстремальнішій в плані індивідуалізму країні світу, де основна форма зв’язку між людьми (інколи навіть між близькими родичами) відбувається через державу, через так званий контракт, укладений між громадянином і державою, — люди раптом починають пізнавати себе через відсилання до родів, щоб не сказати кланів, я раптом бачу перед собою довгі сільські столи з білими скатертинами «на празник», під налитими сонцем яблунями, і моря соняшників, що колишуться над ними, проступаючи з минулого, яке у нас немилосердно вирвали з життя російські дикуни.
Може, тому що минулого тижня лило стільки дощів, або від першого цьогорічного досвіду з сонцем, я виразно починаю чути запах землі. Спочатку естонської, потім шведської, і нарешті української. Ви мені, може, скажете, що запах землі не має культурних особливостей або національних ознак, але я-то собі добре знаю, що має, подібно до того, як їх має осінь, дощ і вітри у різних країнах і на різних відтинках власних доріг.
Що ж це була за історія? Вона уже досить відома, зокрема, через книжку Олесі Яремчук «Наші інші. Історії українського різноманіття» (що вийшла у видавництві «Човен» у 2018 році) і репортажі Ukraïner, але я її ще раз розкажу, бо розказування історій — тепер одне з основних занять у нашій сьогоднішній зимі.
Оповідь про людей української Зміївки (або Gammalsvenskby — Cтарошведське, як називають село у Швеції) на Херсонщині — це глобальна історія в тисячу років. На під’їзді до села — табличка з надписом українською «Ласкаво просимо до села Зміївка», і ще трьома мовами: шведською, німецькою і англійською.
Все почалося на естонському острові Гі́юмаа: шведи, які володіли островом з шістнадцятого століття, називаючи його Dagö, програли острів Російській імперії у 1721 році. Кілька років потому половину його населення — 1200 шведів, Катерина ІІ примусово переселила на територію теперішньої Молдови і південної України, і в українські степи, щойно відвойовані в Османської імперії. Подорож для них тривала дев’ять місяців. Лише 150 родин добралися до Херсонщини і почали там облаштовуватися, з 1 травня 1782 року. За майже сто п’ятдесят років вони створили свій маленький затишний світ, але з Першою світовою війною, російською революцією, і голодом 1921-1923, частина шведських родин попросили дозвіл залишити Радянський союз, щоб повернутися «додому», де ніколи не були ні вони самі, ні навіть їхні діди. У 1929 році шведська влада вислала за ними корабель, що одного червневого ранку прийшов до дніпрових берегів. Через півтора століття життя на Херсонщині, 800 людей таки наважилося на дорогу, з кількома жмутками одягу у руках. Але у шведських краях їх не надто поспішали приймати: тогочасні шведи, після пережитих власних економічних криз, до новоприбулих поставилися досить холодно. Над дітьми насміхалися у школах, а від їх батьків трималися на дистанції, висміюючи мову і повсякденні звички: кому взагалі у цьому світі потрібні чужинці, навіть якщо ці чужинці начебто свої. Дехто не витримав, і повернувся назад в український степ, куди їх на початку 1930 року закликали ворони комуністичного шабашу. Інші, після короткого перебування в Швеції, еміґрували в Канаду. Але багато хто таки лишився у Швеції, зокрема, на острові Ґотланд, і почав нове життя, незважаючи на густу ностальгію і ворожість земляків. От власне внуки і правнуки тих, чиї предки ще жили у Зміївці, а діти вже на Ґотланді, після падіння залізної завіси, наприкінці 1990-х, проклали нові дороги до свого херсонського села. У 2008 році вони приїхали туди разом з королівською парою, Карлом XVI Густавом і його дружиною Сильвією. У 2011-му вони відкрили в селі класи шведської мови. Десь в 2014-му — музей шведської культури. Назад до Швеції вони не везли нічого, крім херсонських кавунів. У 2021-му вони всі разом ще слухали спільні концерти старошведських співанок, які шведські родини співають зараз з українським акцентом, і бойківських вокальних гуртів, які вивчили шведські пісні, записавши їх собі кирилицею в пожовтілих блокнотах. Бойків, так само як і шведів, тільки значно пізніше — у 1950-х — переселила сюди радянська влада із українських Карпат. Згідно обміну між Радянським Союзом та Польською Народною Республікою у 1951 році частина Дрогобицької області увійшла до складу Польщі, а частина Люблінського воєводства — до складу радянської України. Відтак близько 50 тисяч бойків тоді примусово депортували на український південь.
Зміївка, таким чином, була одним з останніх унікальних островів європейської полікультурності, пророслої з українських чорноземів, всупереч усьому.
Село потрапило під обстріл у перші години великої війни. 24 березня його окупували росіяни. 11 листопада 2022 року село звільнили, але і після деокупації село продовжують обстрілювати російська армія з іншого боку Дніпра. Учасники шведської спільноти Svenskbyborna («Мешканці шведського села») регулярно везуть сюди їжу і ліки, теплові каміни, світло, будівельні матеріали, візки для неповносправних, і улюблену багатьма шведську ікру Kalles Kaviar. Спочатку — до самого села, а зараз уже тільки до сусідніх областей. А ще вони масово видають шведською наукові і науково-популярні книги про різні аспекти історії зміївчан.
На очах готландських шведів село повільно помирає уже третій рік.
І ось тепер, у першу суботу квітня 2024-го вони зібралися всі разом, щоб передивитися сотні аматорських фотографій, створених за роки стосунків з втраченою, віднайденою і знову втраченою маленькою Швецією всередині України. Світлини — від спільних перших довгих столів, накритих помережаними скатертинами, вишитими руками місцевих бабусь — до перших куль на парканах і свідчень катувань Миколи Курівчака, сільського голови, який, власне, з бойків. Історія повільного вбивання життя і 250-літньої матеріальної спадщини у місці, де ніколи не існувало жодної військової цілі. Лише школа, дитячий садок, будинок для літніх людей, два будинки культури, бібліотека, лютеранська (а потім православна) церква з теракотовою дзвіницею, пісок на березі Дніпра, корови і ліниві коти.
Сьогодні тут зруйновані практично всі доми. Але в селі досі залишаються люди, які з підвалів майже не виходять.
Дивлячись на фотографії, ніхто не плаче. Ніхто не горює вголос, не заламує рук. Просто зі зціпленими вустами і потемнілим поглядом вдивляється в тіні зниклого життя, і, можливо, саме тоді по-справжньому зустрічається з рускім міром, сам на сам, по лезу власного роду, що, як правило, є зовсім іншою зустріччю, ніж звичне співчутливе слідкування за руйнацією однієї країни іншою з випуску вечірніх новин.
В обідній перерві всіх запрошують до ресторації. Головний кухар, ніколи не бувавши в Україні, приготував український борщ, густий, як ліси шведської Гестведи, з часником і теплим домашнім хлібом. Рецепт знайшов з допомогою друзів. Бракує тільки сала, але тільки найпосвяченішим. З головами і серцями, по вінця насиченими болем від почутого і побаченого кілька хвилин тому, шведи і їхні діти з південних степів входять у всі ці українські запахи, і їхні очі світлішають. Магія спільного світу знову повертається в цю залу, разом із запахами херсонських кавунів, чи то мені просто так здається.
