У жовтні цього року мене та колегу по Інституту історії України НАНУ Олега Бажана запросили взяли участь у міжнародному круглому столі «Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки», який відбувся 13 жовтня 2017 р. у Караганді. Круглий стіл проходив в рамках цілої низки заходів Форуму української діаспори Східної Європи та Азії, що з 12 по 15 жовтня 2017 року проводив у Казахстані Пасторально-міграційний відділ Української Греко-Католицької церкви спільно з Посольством України в Республіці Казахстан та Світовим конгресом українців. Форум був присвячений до 70-х роковин найбільш масової депортації населення Західної України, так званої операції «Захід», яка почалася 21 жовтня 1947 року. Тому, окрім інтелектуального спілкування, обміну думками, учасники круглого столу та форуму мали можливість безпосередньо відвідати місця колишніх радянських таборів, вшанувати пам’ять загиблих співвітчизників, взяти участь у різноманітних меморіальних заходах – концерті-реквіємі, відкритті і освяченні пам’ятника депортованим до Казахстану українцям, пропам’ятних літургіях.
Круглий стіл «Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки»
До організації та проведення круглого столу, окрім вже названих українських інституцій, долучилося багато державних, наукових та громадських установ Казахстану. Це Секретаріат Асамблеї народу Казахстану в Карагандинській області, приватна навчальна установа «Академія Болашак», Карагандинський державний університет ім. Є.А. Букетова, Карагандинське обласне товариство української мови ім. Тараса Шевченка «Рідне слово». Були присутні також представники духовенства УГКЦ, громадські діячі української діаспори з різних міст Казахстану, Киргизії, Російської Федерації, студенти вузів, усі зацікавлені.
Окремо варто сказати про Будинок дружби Асамблеї народу Казахстану, де відбувався круглий стіл. Це велика сучасної архітектури будівля із блакитного скла, декорована елементами східного орнаменту, з величезним, майже на весь фасад, екраном, на якому транслюються виступи народних колективів. Там є концертний зал, зали для прес-конференцій, офісні приміщення. У Казахстані зараз проводиться активна політика підтримки розвитку різних народів та етносів, виділяються державні кошти на діяльність культурних національних центрів, викладання національних мов, виданням газет, надається ефірний час на телебаченні і радіо. Адже у республіці проживають представники понад ста національностей. Початок роботи круглого столу був пишно обставлений. На вході гостей зустрічали студенти, одягнені в казахські та українські народні костюми. Були підготовлені тематичні виставки книжок з історії Казахстану, України та сталінських репресій.
Роботу круглого столу відкрили вітальні промови завідувача Секретаріатом Асамблеї народу Казахстану в Карагандинській області Єрлана Кусайина, першого секретаря посольства України в Республіці Казахстан Леоніда Ясинського, науковця, мецената, Почесного консула України в Караганді д.ю.н. Єрлана Досмагамбетова.
У першому виступі Гульнара Рисмагамбетова, к.ю.н, доцентка і перша проректорка академії «Болашак», коротко представила наукові дослідження історії Карагандинського табірного управління про долі його в’язнів і спецпоселенців цього регіону та книжки, видані в академії (З переліком цієї літератури можна ознайомитися на сайті бібліотеки академії «Болашак» , деякі видання є в бібліотеці Інституту історії України НАНУ).
Зауреш Сактаганова, професорка Карагандинського державного університету ім. Букетова д.і.н., у своєму виступі охарактеризувала основні етапів депортації різних народів СРСР до Казахстану та наслідки цих драматичних процесів 1930-1950-х років для економіки, політичної, мовно-культурної ситуації в республіці. Олег Бажан, к.і.н., старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ коротко ознайомив присутніх із науковими дослідженнями сталінських депортацій в Україні та розповів про операцію «Запад», яка була проведена НКВС у Західних областях України починаючи з 21 жовтня 1947 року. Під час цієї операції було виселено 26 644 особи, а загалом 76 192 особи тільки протягом першої доби, серед яких дві третини становили жінки та діти. На вугільні шахти Караганди спрямували понад 8 тис. осіб, а загалом за весь час сталінських репресій до Казахстану було вивезено 53 тис. українців.
Турганбек Алланіязов, д.і.н., професор Жезказганського університету ім. Байконурова і автор досліджень про спецтабори на території Казахстану (Карлагу, Степлагу, Песчанлагу) висловив загальну думку присутніх про необхідність об’єднання зусиль істориків, громадських активістів з України та Казахстану для досліджень сталінських репресій, пошуку документів НКВС-МДБ-КДБ, які розпорошені по різних архівах колишніх республік СРСР, встановлення доль колишніх в’язнів після їх звільнення. Він також нагадав про актуальне питання створення музею Степлагу, залишки приміщень якого продовжують руйнуватися. Книга Турганбека Алланіязова про Кенгірське повстання за фінансової підтримки Посольства України в Казахстані незабаром буде опублікована українською мовою.
Мій виступ на круглому столі був присвячений пізнавальним можливостям спогадів українських спецпоселенців та в’язнів казахських таборів ГУЛАГу. Якщо російськомовні мемуари в’язнів сталінських таборів О. Солженіцина, Є. Гінзбург та інших вже стали світовою класикою, то спогади написані українською мовою Уляни Любович або учасника Кенгірського повстання Володимира-Ігоря Порендовського маловідомі навіть в Україні. У своїй презентації я зосередила основну увагу на тому, як українці побачили, запам’ятали та описали своє перебування у казахських таборах та селищах, який образ місцевих жителів вони створили. Виступ Сайри Діканбаєвої, к.і.н, професорки Академії «Болашак» на тему «Лексика табірної прози: соціальні символи табірного життя» був присвячений аналізу літературних мемуарів, переважно відомих в’язнів Карлагу. Вона намагалася прослідкувати формування табірного «новоязу» та включення його в сучасну післясталінську літературу.
Про важливість фіксування та збереження спогадів очевидців багато говорилося під час круглого столу. Для багатьох присутніх на засіданні історія депортації до Казахстану – була історією його/її родини. Модераторка конференції Тетяна Смолькіна, професорка, к.п.н., проректорка з наукової роботи і міжнародного співробітництва академії «Болашак», розповіла зворушливу історію про те, як під час депортації її бабуся та дідусь непомітно для чекістів скинули з підводи свого сина (її майбутнього батька), який зростав у сім’ї родичів. З історії своєї родини почав виступ о. Василь Говера, Апостольський Делегат для греко-католиків в Казахстані і Середній Азії. Його батько був примусово вивезений до Казахстану у віці 14 років, і лише в середині 1960-х років він зміг повернутися в Україну. О. Василь приїхав до Казахстану у 1997 р. добровільно, і от вже 20 років проводить тут пастирську роботу для української громади. Його виступ був присвячений релігійному життю українських спецпоселенців Казахстану, таким непересічним особам як священномученик о. Олексій Зарицький, єпископ Олександр Хіра, які були заслані до Караганди, і продовжили тут таємно проводити богослуження після звільнення з таборів до самої смерті.
О. Василь не лише підтримав думку про необхідність збирати спогади про депортацію та життя тих, хто вижив у Казахстані, але й представив на конференції практичні результати своєї роботи зі збереження пам’яті. Це книга «Українська голгота: Караганда. Свідчення спецпереселенців» (2017), у якій опубліковано 50 спогадів депортованих українців та священників УГКЦ, тих, хто залишився жити в Казахстані, і хто повернувся. Спогади записала сестра Анастасія Балінська [1]. З ініціативи о& Василя також був підготовлений та виданий збірник документів «Депортація українців у Казахстан» (2017), який упорядкував д.і.н. професор Володимир Сергійчук. У збірці представлені документи, які висвітлюють історію примусового виселення українців до Казахстану починаючи з ХVІІІ ст., включно з територією Кубані, Поволжя, Слобожанщини та Берестейщини. Найбільше у книзі матеріалів, які стосуються репресій сталінських часів.
Виступи українських та казахських учених активно обговорювалися серед присутніх. З електронною версією збірника матеріалів круглого столу «Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки» можна ознайомитися на сайті Інституту історії України НАНУ. Також на цьому сайті розміщений збірник матеріалів круглого столу 2012 р. до 65-роковин початку депортації Українців.
Форум українців Східної Європи та Азії
Упродовж двох днів (13-14 жовтня) у Караганді проходив Форум українців Східної Європи та Азії на тему «Духовна та культурна ідентичність Українців Східної Європи та Азії. Вчора, сьогодні, завтра». У ньому взяли участь близько 60 осіб – єпископи і священики УГКЦ, представники українських громад з України, Казахстану, Росії, Киргизької Республіки. Учасники форуму розповіли про особливості духовного життя, обговорили можливості громадської діяльності українців у Казахстані та Російській Федерації. Окрема сесія була присвячена організації освітніх та виховних заходів для молодого покоління. Серед проблем, які існують у Казахстані, різні доповідачі називали асиміляцію, втрату розмовної української мови, відчуження від української церкви і громади, відсутність фінансування, малий контакт з історичною Батьківщиною.
На форумі була представлена пересувна виставка «Операція «Запад» на Західній Україні 21 жовтня 1947 року», створена Пасторально-міграційним відділом УГКЦ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті та Галузевим державним архівом СБУ. На п’яти стендах уперше були оприлюднені документи та фотографії з таємних архівних справ МДБ УРСР: доповідні записки, статистичні звіти, аналітичні огляди про масштаби та брутальні засоби виселення сімей в Сибір та Казахстан. Робота виставки викликала великий інтерес серед учасників зібрання. Вони ставили також дуже багато було запитань до нас з Олегом Бажаном, як до професійних істориків, про те, де можна дізнатися більше інформації про обставини депортації, про долю репресованих родичів. Неодноразово у своїх виступах та в особистих розмовах учасники форуму говорили про важливість знати своє історичне минуле, відновити справедливість стосовно постраждалих під час радянського терору, передавати нащадкам пам’ять про них. Зокрема владика Йосафат Говера, екзарх Луцький зазначив: «Коли ми вшановуємо пам’ять тисяч українських родин, які 70 років тому були депортовані в Казахстан, то мусимо знати правдиві причини, чому це сталося. Бо була тоталітарна система, яка спричинила такі явища і такі наслідки, система, яка відкинула Бога, зневажала людську гідність, і це спричинило величезні жертви. Пам’ятати причини такого явища – це запорука того, що воно не повториться у майбутньому» [2].
Учасники форуму все ж доволі тверезо оцінювали сучасну політичну ситуацію, яка показує, що уроки історії часто забуваються. Переслідування за вільнодумство в Російській Федерації, окупація російськими військами Криму та частини Донбасу, засилля російської пропаганди в Казахстані – все це помітно ускладнило діяльність української громади, внесло розкол серед її активних членів. Екскурсії, організовані для учасників Форуму до історичних місць, де страждали і помирали наші співвітчизники, певною мірою допомогли ще більше усвідомити жах тоталітарної держави, необхідність зберегти пам’ять про трагічне минуле, важливість роботи з майбутніми поколіннями.
Музей пам’яті жертв політичних репресій селища Дóлінка
У перший день нашого приїзду була організована екскурсія до селища Дóлінка, що за 45 км від Караганди. Його заснували на початку ХХ ст. німецькі поселенці із Самарської і Саратовської областей в долині річки Шерубайнура. У 1931-1959 рр. Долінка була центром держави під назвою «Карлаг» – у селищі розташувалося управління одного з найбільших у Казахстані виправно-трудових таборів ГУЛАГу, який займав площу понад 17 тис. кв. км. Усіх місцевих жителів виселили, залишили лише близько 50 сімей адміністративно-господарського персоналу табору. Згодом тут стали селитися колишні в’язні табору, яким після звільнення заборонено було повертатися на їх батьківщину в європейську частину СРСР. Нині у будівлі управління Карлагу створений музей пам’яті жертв політичних репресій. Туди і пролягав наш шлях.
Всю дорогу в Долінку ми спостерігали з вікна автобуса сіро-жовтий вигорілий степ, посадки кущів, низькорослих дерев із прибитим першим морозом листям. Часто на обрії з’являлася копри шахт і терикони, нагадуючи, що це шахтарський край. Долинка виявилася поселенням з невеликих одноповерхових будинків із присадибними садками і городами. Наш туристичний автобус повільно просувався вузькими вуличками селища до високого сірого будинку сталінської архітектури з колонами, який домінував над усією місцевістю. Це і було колишнє табірне управління, а нині – музей. Вже повертаючись після екскурсії око помічало серед сільських садиб інші будівлі колишнього табірного комплексу – дім офіцерів, лікарня, бараки жіночого табору, у яких досі мешкають люди. Перед музеєм з оригінальних будівель залишився ще фонтан, а навколо зробили невеликий квітник з газонами та кущами. Вся територія обгородження стилізованою табірного огорожею з колючого дроту та наглядовими вежами.
Спочатку музей пам’яті жертв репресій був створений у 2001 р. в будівлі колишньої лікарні для вільнонайманих службовців Карлагу. У 2010 р. з ініціативи акима Карагандинської області та Департаменту управління культури міста Караганди було ухвалене рішення про розширення музею. Для цього виділили територію будівлі колишнього управління Карлаг НКВС, яка вже до того часу стояла у руїнах. Цей будинок спроектувала в 1933–1935 рр. група архітекторів, а побудували в’язні табору. Після розформування ГУЛАГу в 1961 р. в приміщенні управління розміщувався сільськогосподарський технікум. З 1971 р. до початку 1990-х років перебував дитячий санаторій «Бригантина».
Загальна експозиційна площа музею становить понад 2000 кв.м. – 17 експозиційних залів. Тематичні зали музею розкривають історію різних періодів політичних репресій від 1918 р. до початку 1960-х років та сучасні практики вшанування пам’яті жертв сталінізму в Казахстані. Відкриває експозицію зал історії радянської системи терору та історії Карагандинського виправно-трудового табору. Декілька залів розповідають про різні сфери економічної діяльності табірного управління та окремі об’єкти (шахти, заводи, сільськогосподарські радгоспи, зрошувальні канали тощо), які були побудовані й обслуговувалися працею ув’язнених тут людей. Сильне емоційне враження справляє зал, присвячений жінкам і дітям, які відбували покарання в спецтаборах. Декілька залів розповідають про репресованих діячів науки та культури, є окремий зал, де представлені фотографії і біографічні дані відомих в’язнів Карлагу з чиїх докладних мемуарів ми знаємо про життя у радянських таборах. Багаті на експонати зали про повсякденне життя в’язнів, художню самодіяльність. Тут представлені вироби декоративної творчості, картини, малюнки, а також речі які збереглися у в’язнів з дому. Декілька залів докладно представляють історію депортацій народів СРСР до Казахстану. Окремі зали присвячені голоду в Казахстані 1920-30-х років, а також репресованим казахським літераторам, ученим, інтелектуалам.
З огляду на незначну кількість оригінальних експонатів в фондах музею, експозиція будується переважно на використанні художніх прийомів – панорам, фотоколажів, картин, реконструкцій з восковими фігурами. У холі музею відвідувачів зустрічає композиція «Зламаний шанирак». Шанирак – це конструктивний елемент, що увінчує купол юрти у вигляді хрестовини, вписаної в коло. У казахів це важлива сімейна реліквія, ознака продовження роду. З ним пов’язано багато обрядів, повір’їв, приказок. Зображення шанирака є центральним елементом герба Республіки Казахстан. Відповідно зламаний шанирак символізує трагедію народу, руйнування родинного вогнища і вже утвердився як казахська символіка жертв сталінських репресій. Коридори музею оформлені у вигляді проходу між рядами табірної огорожі. На стовпах причеплені оригінальні вуличні ліхтарі часів Карлагу, які у великій кількості збереглися в Долинці. Сильний вплив на відвідувачів справляє детально відновлені інсталяції приміщень табору у напівпідвалі. Для цих інсталяцій були передані оригінальні двері камер Карагандинського СІЗО, яким понад 50 років. Карцер, чоловіча і жіноча камери, лікарняне відділення, приміщення фотографа, кабінет слідчого, бокс, камера тортур і розстрільна камера – відтворюють реальні приміщення таборів разом з предметами обстановки і фігурами ув’язнених.
Більшу частину інформаційного змістовного наповнення музею складають копії документів з архівів та спогади репресованих, частіше написані з їх слів. Із відповідей директорки музею на наші запитання, стало зрозуміло, що його співробітники не проводять самостійної дослідницької роботи, вони не мають доступу до архівно-кримінальних справ його в’язнів. Доступ до фондів Карлагу до цього часу закритий для дослідників. Єдине що вони намагаються робити, це працювати зі свідками та їх родичами.
Спеціально до візиту нашої делегації в музеї підготували виставку про українців, ув’язнених у Карлазі. На стенді були розміщені фото та короткі біографії актриси Марії Капніст, священників Олексія Зарицького та Микити Будки, письменника, поета, перекладача і драматурга Матвія Талалаївського, художника Абрама Черкаського.
Завершилася поїздка до музею Карлагу відвідуванням меморіального кладовища, яке отримало назву «Мамочкино кладбище». У селищі Долінка знаходилося багато різних адміністративних будівель Карлагу, у тому числі і пологовий будинок для ув’язнених жінок. Народжені там діти потім перебували в дитячому містечку-яслах («Мамочкин дом», «Мамкин дом») доки їм не виповниться два чи три роки, далі їх передавали до дитбудинків. Дитяча смертність була високою. Померлих дітей ховали недалеко від дитмістечка, який знаходився на околиці селища. Ховали, як правило, в братські могили, без трун. Іноді місце поховання взагалі не позначалося. Після закриття в 1959 р. Карлагу у Долінці залишався табір Управління місць ув’язнення МВС Казахської РСР, на кладовищі продовжували ще ховати бранців до середини 1960-х років. У 2002 р. ділянка колишнього табірного цвинтаря була обгороджена, відновлена частина поховань, встановлено православний хрест і пам’ятну дошку жертвам політичних репресій. У 2003 р. кладовище отримало статус меморіального.
Коли ми виїхали на околиці селища, тільки ворота з високою аркою, пофарбовані блакитною фарбою показували, що ця частина вигону біля висохлого озера і є кладовище. Ні могил, ні пам’ятників з першого погляду не побачиш. Зайшовши на територію можна було розгледіти невеликі, металеві чорні хрести, які безладно виглядали у високій висохлій траві. Самих могил не видно. На деяких були таблички з прізвищами і датами смерті за 1954 рік – переважно немовлят. Центр кладовища організують безіменна обгороджена могила із високим металевим хрестом та офіційні пам’ятні знаки, серед них ісламський (2003), римо-католицький (2003), греко-католицький (2005). На греко-католицькому пам’ятнику вигравіруваний портрет отця Олексія Зарицького, який помер в 1963 р. тут, у Долинці, перебуваючи в ув’язненні. Напис на гранітному камені присвячений «братам і сестрам українцям, які загинули в таборах Карлагу».
Відкриття пам’ятника депортованим до Казахстану українцям
15 жовтня 2017 року учасники форуму та круглого столу взяли участь у відкритті та освяченні пам’ятника депортованим у Казахстан українцям. Пам’ятник встановили на території української церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Караганді. Він має вигляд розіп’ятого на хресті вишитого рушника. Автори проекту – скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов. Хрест виготовили в Казахстані, бронзовий рушник – в Україні. Пам’ятник символізує трагедію всіх депортованих в Казахстан українців, незалежно від часу та регіону
Чин освячення пам’ятника здійснили владика Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський, владика Йосафат Говера, екзарх Луцький, Апостольський нунцій в Казахстані, Таджикистані і Киргизії Френсіс Ассізі Чуллікатт у співслужінні зі священиками з України, Казахстану і Росії.
Участь у церемонії відкриття пам’ятника взяли представники посольства України у Казахстані на чолі з Тимчасово повіреним у справах України в Республіці Казахстан Володимиром Джиджорою, який повідомив, що бронзовий рушник був доставлений у Караганду спільними зусиллями МЗС України, посольства і УГКЦ. «Цей рушник завжди буде нагадувати тут, в Караганді, про те, заради кого він тут знаходиться, чому люди сюди потрапили. Потрапили насильно, тому що були українці. Ці люди з Україною в серці і з Богом в душі несли нашу традицію і культуру по всьому світу і донесли сюди, – нехай і невільно. І зберегли. Там є Україна – де є наші традиції, де зберігають історію і культуру, де діти розмовляють українською мовою», – зазначив Тимчасово повірений.
Меморіальне кладовище у селищі Спаське
Найбільше вразило мене з усієї поїздки у Казахстан відвідування Спаського меморіального кладовища жертв сталінських репресій. Можливо тому, що розташоване воно серед степу, і тільки віддалений гуркіт машин на трасі М36 «Караганда – Алмати» порушує урочисту тишу. Можливо – непривітна кам’яниста суха земля, поросла маленькими пучками жорсткої сухої трави і полину навіює смуток, безнадію і приреченість, які переживали ув’язнені тут люди. Земля глиниста із великою кількістю камінців, але не всі біленькі камінці є камінцями. Тут біліють кістки вимиті дощовою водою, вичищені степовим вітром. Це кістки ув’язнених, що проступили із могил.
Тут поховані в’язні багатьох національностей, які в різний час перебували у таборі, котрий з 1930-х до 1950-рр. неодноразово змінював свою назву і призначення. У 1930-х роках територію колишнього Спаського мідноливарного заводу підпорядкували філіалу ГУЛАГу в Казахстані – Карлагу. З липня 1941–1949 рр. тут був Спаський табір № 99 для військовополонених та інтернованих, у якому за весь час утримувалося за різними даними до 70 тис. в’язнів. Відомо, що 5152 військовополонених поховано на Спаському кладовищі. У 1949-1951 рр. територію табору підпорядкували особливому табору для політв’язнів №9 або Луговому табору (рос. Луглаг). Луглаг був організований для утримання інвалідів з каторжних таборів, «з метою поліпшення керівництва Особлагами, розташованими в Карагандинській обл., посилення режиму трудового використання з/к та скорочення витрат». У вересні 1951 р. тут було понад 12 тис. інвалідів. Ці в’язні, яких перевели з інших таборів через їх непрацездатність, у Спаському таборі виконували велику кількість фізично важких робіт від видобутку і випуску будівельних матеріалів до сільгоспробіт та будівництва. Після 1951 р. Луглаг був розформований і Спаське табірне відділення перейшло у підпорядкування іншого каторжного Песчаного табору (ПесчЛагу), який існував до кінця 1955 р. Точних даних про смертність у Спаському таборі інвалідів до цього часу не відомо. Олександр Солженіцин писав, що «кожен день 110-120 людей виходило на риття могил. Два студебекери возили трупи в риштуваннях, звідки руки і ноги випиналися. Навіть у літні благополучні місяці 1949 року помирало по 60-70 осіб на день, а взимку по сотні»
Розміри меморіального кладовища показують, що тут поховано десятки тисяч в’язнів. Аж до підніжжя далекої сопки тягнеться огорожа, ледве можна розгледіти на обрії силует символічного хреста, який позначає протилежний бік некрополя. Нині ця територія має вигляд дикого степу, на якому то тут, то там стоять групи із символічних трьох хрестів. Біля в’їзду на меморіал у декілька рядів споруджено вже 25 пам’ятників, присвячених різним національним групам в’язнів. На перший погляд територія меморіалу здається рівною, але коли сонце почало сідати, то висвітило заглибини і горбки, які вишикувалися у чіткі ряди могил. Біля однієї такої заглибини похилився старий «казенний» металевий хрест, який ставили на братських могилах зеків. Таких хрестів набагато більше зберіглося на «Мамочкиному кладовищі» в Долинці. А тут, далеко від людських осель, вцілів він один.
Першими офіційний знак поваги загиблим в’язням на цьому меморіалі спорудили литовці у 1990 р. «після відновлення незалежності Литви» – про це написано на гранітній плиті біля скромного металевого чорного обеліска. Від 1994 р. почали ставити гранітні стели. Першими кам’яний пам’ятник з’явився на честь японських військовополонених, потім у 1995 р. – німецьких. У другій половині 1990-х років встановили пам’ятні знаки на честь своїх громадян уряди і громадські організації Польщі (1996), України (1997), Румунії, Угорщини, Фінляндії, Литви, Латвії, Вірменії, Чечні та Інгушетії. У 2004 р. у Спаському офіційно створено меморіальний комплекс пам’яті жертв політичних репресій. Відкриває меморіал казахський пам’ятник у вигляді прочинених дверей у зруйнований дім із поламаним шанираком нагорі. У 2013 р. пам’ятник своїм громадянам встановила Російська Федерація. Два роки тому споруджено пам’ятники загиблим білорусам, естонцям та іспанцям. Ведеться робота по включенню Спаського меморіального комплексу до реєстру історичної спадщини.
До Спаського приїхали всі офіційні гості, учасники Форуму та парафіяни української церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Караганді, які вранці брали участь у відкритті пам’ятника депортованих українцям. На меморіальному кладовищі представники духовенства відслужили спільну панахиду за українськими в’язнями, поклали квіти, всі присутні разом заспівали «Молитву за Україну» та пісню-реквієм січових стрільців «Чуєш брате мій».
Ще довго дорогою в аеропорт Астани в голові звучало те «Кру, кру…». А проїжджаючи новою столицею Казахстану, яка сяяла палацами та вогнями, важко було позбутися думки, що не так давно тут, на болотах, стоячи у крижаній воді, руками заготовляли очерет для саманної цегли змучені ув’язнені з Акмолинського виправного табору для жінок зрадників Батьківщини. Цей короткий візит створив враження про Казахстан як модерну, націлену на успіх країну, яка змагається у демонстрації свого багатства і здобутків з Москвою та Дубаями. Одночасно важливою частиною державної політики є пам’ять про голод 1920-1930-х років і сталінські репресії. У самому Казахстані за роки терору понад 2 млн. місцевих жителів померли від голоду, 101 тис. було репресовано, з яких 25 тис. розстріляно. Близько 5 млн осіб різних національностей відбували в казахських таборах і спецпоселеннях свої строки ув’язнення та заслання, багато з них залишилося тут жити після звільнення. Головний наратив про ці трагічні події, що казахський народ допоміг вижити у суворому степу депортованим, поділився з ними останнім, покликаний об’єднувати багатонаціональне населення країни. Неодноразово доводилося чути історію про курт (казахський сухий солоний сир), який діти кидали у колону в’язнів, а вони помилково думали, що то камінці. Починаючи з 1997 р. 31 травня відзначається День пам’яті жертв політичних репресій, на початку 2000-х років створені музеї на місці Карагандинського виправно-трудового табору та жіночого табірного відділення в Акмолі, більш відомого за абревіатурою АЛЖИР. За роки незалежності у Казахстані здісйнено і опубліковано чимало досліджень з історії політичних репресій, які важливо знати і використовували в українських студіях. Адже історія казахського ГУЛАГу – це також історія в’язнів з України. Це допоможе розширити дослідницькі горизонти, позбутися вади вітчизняних досліджень, які хронологічно і географічно обмежені лише територією України. Тобто арештували, засудили, вивезли – все, а далі це не наша історія.
У публікації використано світлини, надані Авторкою.
_____________________________
Тетяна Пастушенко – к.і.н, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Працює у відділі історії України періоду Другої світової війни. У 2007 р. захистила кандидатську дисертацію на тему: «Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація (історико-соціальний аналіз на матеріалах Київської області)». Авторка монографій: «В’їзд репатріантів до Києва заборонено…»: повоєнне життя колишніх остарбайтерів та військовополонених в Україні (Київ, 2011) та «Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація. 1942 – 1953». (Київ, 2009), співавторка збірників документів та усних історій: «Київ: війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр. (За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації) (Київ, 2014), «Люба моя Еллі!…» Листи, світлини та документи німецького чиновника з окупованого Іванкова (1942–1943 рр.). (Київ, 2012), «Українські в’язні концтабору Маутгаузен: Спогади тих, хто вижив ( Київ, 2009), “…То була неволя” : спогади та листи остарбайтерів (Київ, 2006). Тематика основних наукових зацікавлень: нацистський окупаційний режим, примусова праця іноземців у Третьому райху, в’язні концтаборів, радянські військовополонені, сталінські репресії у роки війни, культура пам’яті про Другу світову війну, усна історія. Живе і працює у Києві.
_______________________________
[1] З книгою можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАНУ. На початку грудня 2017 р. планується провести презентацію цієї збірки спогадів у Києві та Львові
[2] Більш детально про роботу форуму можна прочитати на сайті ПМВ УГКЦ
