Оксана Юркова: «Я набила чимало ґуль, поки отримала уявлення, як треба писати і про що писати. Зрештою, я досі цьому ремеслу вчусь»

«Уявлення про те, що означає бути професійним істориком, я не мала…»

– Почну зі стандартного запитання, чому Ви обрали історію?

– Коли я після школи подавала документи на історичний факультет Київського університету, мій вибір до певної міри був не до кінця усвідомленим. Уявлення про те, що означає бути професійним істориком, я не мала, в моїй родині істориків не було. Просто хотілось вчитись в «Червоному університеті». В школі мені однаково давались всі предмети: і математика, і фізика, і хімія, і мови. Я багато читала. Звісно, з історією теж проблем не було.

Зараз розумію, що істфак я обрала ситуативно. У школі нас заохочували до лекторської діяльності. У моїй 57-й київській школі був свій музей, я там проводила екскурсії. Десь у класі дев’ятому мене запросили працювати екскурсоводом – ви не повірите! – до Музею Леніна. На подив, там було цікаво. Цей музей (зараз це Український дім) тоді щойно відкрився. На таких неофітів, як я, він справляв надзвичайно потужне враження, перш за все технічним оснащенням – там можна було демонструвати різні аудіо- та відеозаписи, документальні фільми. Зі мною та ще кількома школярами-екскурсоводами працювала спеціальна наукова співробітниця, яка знайомила з експозицією та допомагала із проведенням екскурсій. Ми водили екскурсії для молодших школярів, розповідали про життя великого Леніна (сміється). Як екскурсовод я мала певні привілеї: могла зайти до бібліотеки Музею чи спуститись до буфету (сміється), бо буфет був «для своїх». Дивно, але мою лекторську роботу оплачували. Я там заробляла копійки, звичайно, але ж сам факт!

– Зараз, мабуть, смішно про це згадувати?

–   Звісно, смішно, але тоді для мене все це було новим і, відповідно, інтригувало. До того ж у бібліотеці Музею були рідкісні та недоступні «простим смертним» видання. Там, наприклад, серед інших раритетів я вперше побачила та «помацала» «неканонічні» на той час видання Творів Леніна – маю на увазі перші видання, про які у час «Повного зібрання творів» Леніна не згадували. До того ж у Музеї науковці щось досліджували, писали статті. Ну і я почала читати історичну літературу, специфічну, зрозуміло, але ж…

Коли я подавала документи на істфак, я всіх здивувала: випускниця російської школи, я записалась на іспит не з російської, а з української мови та літератури. Тоді треба було складати 4 іспити: історію СРСР, українську чи російську мову і літературу, іноземну мову та писати твір. Я вирішила, що з російської мови буде високий конкурс, а от з української – зовсім непопулярної – конкурс буде менший, і це буде додатковий шанс на вступ, якось так. Але до іспиту з мови я не дійшла. Оскільки я закінчила школу із золотою медаллю, я склала перший іспит з історії СРСР на 5 і наступні іспити вже не складала, мене одразу зарахували до університету.

А потім була класика жанру: поки у корпусах на Виставці (ВДНГ) продовжувались іспити, я разом із такими ж щасливчиками, вже зарахованими, два чи три тижні «відробляла практику». У Червоному корпусі йшов ремонт, готувались до 150-річчя університету, а ми допомагали прибирати, мили підлогу та вікна, хлопці носили сміття та меблі. Так я познайомилась із Університетом (сміється).

– А хто вчився разом з Вами? З кимось продовжуєте спілкуватись?

– Оскільки істфак дає універсальну освіту (сміється), то мої однокурсники реалізувалися не лише як професійні історики різних фахів, а й як державні службовці, громадські діячі та бізнесмени, бізнес яких з історією геть не пов’язаний. На жаль, декілька осіб, які мали хист до наукової роботи, у 1990-х змушені були піти з науки задля виживання своїх родин. Дехто вже, на жаль, відійшов у вічність.

Мої друзі-однокурсники як історики працюють у школах, вишах, музеях, архівах, академічних інститутах як в Україні, так і закордоном. Ольга Білобровець (Карпчук), Ігор Верба, Ігор Звірковський, Юлія Нікішенко (Іванова), Геннадій Цибуленко – чудові викладачі українських вишів. Сергій Єкельчик – професор Університету Вікторії у Канаді. Леся Чміль – знана археологиня. Олена Черняхівська, Олена Буняк (Ланова), Євгенія Кудрявцева – музейники. Микола Попелуха – в історичній кіноіндустрії. Микола Томенко (він вчився на історії КПРС) став відомим політичним та державним діячем. Марина Ісаєва, Світлана Копилова, Лариса Янворська віддано працюють у школах. Та найголовніше, що ми з однокурсниками (названими тут і ще багатьма неназваними) навіть і через більш ніж 30 років після закінчення університету спілкуємось не лише з професійних питань.

– Яку кафедру Ви обрали?

–  Я спеціалізувалась по кафедрі історії радянського суспільства. Наша група була найменшою на курсі, вона об’єднувала дві кафедри – історії СРСР дорадянського періоду (тоді це була поширена назва на позначення історичного періоду до 1917 року) та мою кафедру історії радянського суспільства. Фактично ми поглиблено вивчали історію СРСР.

Я прийшла в університет наївною дитиною. Я думала, що от зараз я прочитаю в книжках трохи більше, ніж написано у шкільних підручниках, і все знатиму. Більше того, спочатку в мене було абсолютно ірраціональне уявлення про науково-дослідну роботу та жодного уявлення про роботу в архівах. Як писати наукову роботу? Прочитати кілька монографій, проглянути збірники документів і в хронологічній послідовності все переказати. У дипломі я намагалась щось писати «від себе», але це було радше навмання. В архів я вперше потрапила вже як почала працювати в Інституті історії.

І це був такий загальний рівень, треба сказати. Я дуже добре пам’ятаю, як на першому курсі під час якогось семінару, коли лектор згадав про Михайла Туган-Барановського і Олександра Лаппо-Данилевського, студенти почали сміятись. Тобто для загалу це були просто смішні прізвища, а не науковці, доробок яких варто аналізувати.

Мені знадобилось чимало років роботи в Інституті історії, щоб зрозуміти, що таке науково-дослідна робота і що таке джерелознавство та історіографія. Я набила немало ґуль, поки отримала уявлення – як треба писати і про що писати. Зрештою, я досі цьому ремеслу вчусь.

– Якими темами Ви займались в студентські роки? Хто був Вашим науковим керівником?

– Мені пощастило – моїм першим науковим керівником (у нас спеціалізація була з середини другого курсу) став тоді ще доцент Анатолій Олександрович Буравченков. Ми вже завершували навчання, як Анатолій Олександрович захистив докторську.

На кафедрі лежала папка з переліком тем для курсових і дипломних робіт, з яких можна було обирати собі тему. Мене від початку спокусили темою про критику буржуазних фальсифікацій радянської національної політики. Це була середина 1980-х, тема із «фальсифікаторами» була дуже популярна. Плюс я знала англійську. Мене переконали, що завдяки цій темі можна отримати доступ до спецхрану – спеціального бібліотечного відділу із забороненою літературою. І я справді отримала туди доступ. Знайомилась із працями цих самих «фальсифікаторів» та одночасно із забороненою літературою, яку видавали в Україні у 1920–1930-х. Ну і матеріали ХХ з’їзду КПРС я вперше читала англійською мовою в перекладі «буржуазних фальсифікаторів» саме у спецхрані. Так що це був корисний досвід, незважаючи на явну на сьогодні ненауковість теми.

Моя дипломна робота була вже присвячена національній політиці в УСРР у 1920-х роках. Фактично мова йшла про українізацію. «Буржуазні фальсифікатори», яких я тоді начиталась, дуже сприяли тому, що я про це почала писати. Зрештою, якраз у 1989-му вийшла перша стаття в «Українському історичному журналі», присвячена українізації. Її автором був Володимир Лозицький.

 «…ми тебе просто не візьмемо, бо ти жінка, ти зараз вийдеш заміж, підеш в декрет, а нам потрібні люди»

– А потім Ви потрапили в  Інститут історії?

– Так. Очевидно, викладачі побачили у мене певні дослідницькі здібності (під час навчання я написала кілька статей, брала участь у студентських конференціях), тому і відбувся цей «розподіл» до академічного інституту, хоча я навіть і не мріяла про таке. Разом зі мною стажистом-дослідником (була така смішна посада, її зараз немає) став і мій одногрупник Сергій Єкельчик. Посада стажиста-дослідника давала можливість два роки працювати та писати дисертацію, вчитись, а вже потім брати участь у конкурсі на молодшого наукового співробітника.

Під час розподілу на кафедрі у приватній розмові мені сказали, що якщо я планую вступати до аспірантури в університеті, то шансів у мене немає, попри червоний диплом. Мовляв, ми тебе просто не візьмемо, бо ти жінка, ти зараз вийдеш заміж, підеш в декрет, а нам потрібні люди. Натомість є можливість піти в Інститут історії, ми пропонуємо нею скористатись. Звісно, я погодилась. Ну, а на «моїй» кафедрі аспірантом того року став мій однокурсник, хоча він на цій кафедрі і не спеціалізувався.

– В Інституті Ви в який відділ потрапили? Чи могли Ви обирати?

– Із вибором було непросто – вирішувала не я. Анатолій Олександрович Буравченков ходив мене знайомити із тодішнім директором Інституту Юрієм Юрійовичем Кондуфором. Розмова, поміж іншого, йшла і про відділ, де мене були готові прийняти. Анатолій Олександрович запропонував зарахувати мене до відділу історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни. Однак туди я не потрапила. Можливо, свою роль зіграла тема диплому, можливо, щось інше, але Юрій Юрійович визначив, що я маю стажуватись у відділі історії дружби народів, яким керував Рем Георгійович Симоненко. Так, назва відділу звучить зараз незвично, але науковці працювали над темами, що і досі є актуальними, йшлося про історію національних меншин та міжнаціональних взаємин, історію кордонів.

– І Вами займались, Вас вчили?

– Вчили (сміється). Рем Георгійович навчав мене на практиці – відправляв в архіви та бібліотеки робити виписки. Він працював над певною темою, для роботи над якою йому треба було знайти необхідні цитати із визначеної ним літератури та джерел. Я шукала потрібне та робила виписки. В якійсь мірі це було персональне асистентство, а, з іншого боку, це було своєрідне навчання. Зараз, звісно, дуже багато з того, що я переписувала, оцифровано, а тоді це багато часу вимагало. Зараз би своїх аспірантів (якби вони в мене були) чи стажистів я б так не вчила (сміється).

Тоді ж я почала працювати в архівах. У 1989–1990 роках у партійному архіві (зараз це ЦДАГО України) виписки можна було робити тільки у пронумерованому зошиті та тільки на одному боці аркуша. Із спеціальним листом від Інституту я йшла до завідувачки читального залу, повідомляла тему свого дослідження і на підставі цього мені видавали не описи, як зараз, а одразу справи. Тобто за мене вирішували, що мені читати, розумієте? З часом мені дозволили дивитись картотеки. Але все, що я виписувала, перевірялось.

Я дуже жалкую, що десь загубився мій зошит, де кілька виписок були вирізані, а на останньому аркуші стояв штамп архіву, засвідчений підписом завідувачки читального залу, мовляв, все нормально, цитати з документів використовувати можна. Такі зошити були у всіх, хто працював у цьому архіві. Відпрацював день – здав зошит. Прийшов наступного разу – продовжуєш працювати. На перевірку зошити здавали, коли повністю їх заповнювали. Звісно, контроль викликав обурення. Я собі вигадала систему позначок – ставила різні дужки і крапочки, щоб копіювати потрібні мені документи більш-менш повно.

– Довго Ви так працювали?

– Ні, недовго, бо я справді вийшла заміж та пішла в декрет (сміється). В цей час в Інституті відбувались структурні реорганізації, і відділ історії дружби народів, хоч і перейменований, був ліквідований через брак співробітників. Після проголошення Незалежності кілька моїх колег пішли на державну службу, почали працювати в Міністерстві закордонних справ, Адміністрації Президента України, інших державних установах. Тих дослідників, які залишились, для підрозділу було мало, тож відділ розформували, а співробітників перевели до інших відділів.

У 1995-му я вступила до аспірантури Інституту історії України. Вважаю, мені тоді пощастило, що потрапила до відділу історії України 20–30-х рр. ХХ століття і що моїм науковим керівником погодився стати Станіслав Владиславович Кульчицький. У відділі була і досі є дружня, але надзвичайно вимоглива атмосфера. Я у Станіслава Владиславовича багато чому навчилася у професійному плані.

«Інколи ловлю себе на тому, що, читаючи різні его-документи, “чую” голоси науковців»

– Там Ви одразу зайнялись Михайлом Грушевським?

– Я певний час шукала «свою» тему. Українізація на той час була більш-менш опрацьована, займатись нею вже не хотілося. Натомість розгортались дослідження історії Академії наук і, зокрема, історії історичних досліджень в Академії у 20–30-ті роки. У тематику відділу історії міжвоєнного періоду це непогано вкладалось. Звісно, тут не можна було обійтись без Грушевського. Кілька досліджень про роботу історичних установ, пов’язаних з Грушевським, у ВУАН вже було, але дуже багато питань залишались нез’ясованими, насамперед інституційно-організаційні моменти. Також тоді ще були практично невідомими долі тих, хто працював поруч з Грушевським та зазнав репресій. Так з’явилась тема про Науково-дослідну кафедру історії України, створену Грушевським у 1924-му після повернення з еміграції. Я довго розшукувала матеріали цієї кафедри. Щось знайшла в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, щось було в ЦДАВО України. І знов таки, мабуть, це доля, виявилось, що архів кафедри спокійнісінько чекав на мене у Науковому архіві нашого Інституту.

– Як він там опинився?

– Завдячувати маємо Федору Павловичу Шевченку, який наприкінці 1960-х – на початку 1970-х, коли розбирали архів Академії наук, забрав до Наукового архіву Інституту історії частину тек з матеріалами 1920–1930-х років. Серед них, до речі, є й рукописи праць Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко.

На основі архіву кафедри я дуже швидко написала дисертацію та у вересні 1998-го вийшла на захист. У мене було 14 публікацій по темі дисертації, цього було більш ніж достатньо.

Науковий керівник допомагав мені методичними порадами, але текст практично не редагував. Мені, без зайвої скромності скажу, вдалось охопити всі напрямки роботи кафедри та реконструювати біографії практично всіх її співробітників. Робота вийшла досить ґрунтовна, у мене була проблема, як «вкластись» у визначені ВАКом для кандидатських дисертацій 180 сторінок тексту. Пощастило, що роботу я набрала на комп’ютері, це дозволило «погратись» із шрифтами та вийти на визначений для дисертації обсяг роботи. Через рік після захисту вийшла монографія, підготовлена на основі дисертації. Я довго жартувала, що вона одразу стала бібліографічним раритетом, адже опублікували її накладом у 100 примірників. Зараз вона оцифрована.

Після захисту мене почали вважати «спеціалістом по Грушевському» і навіть запропонували написати статтю про Грушевського для «Енциклопедії історії України». Але я відмовилась. Я вважала, що в мене для цього недостатньо знань, та й архів Грушевського на той час я опрацювала дуже і дуже вибірково – лише те, що стосувалось «моєї» Кафедри. Вважаю, що тоді я була права, адже чітко розуміла межі своєї компетенції.

– Робота над кандидатською дала Вам тему та матеріали для подальших досліджень, вірно?

– Напрям роботи, скоріше. В університеті я історіографію не сприймала взагалі. Ті викладачі, які в нас були, викладали нудно, переказували підручники. Коли я сама почала працювати в царині історіографії, то зрозуміла, наскільки це цікаво і скільки всього досі неопрацьованого, невиявленого, недослідженого.

Історіографія мене захопила. Робота по Науково-дослідній кафедрі Михайла Грушевського вилилась не лише у висвітлення роботи інституції та процесу формування так званої «київської школи Грушевського», а насамперед у повернення з небуття імен та праць репресованих істориків 1920-х – 1930-х років. Робота з архівно-кримінальними справами в Архіві СБУ (а я почала з ними працювати у середині 1990-х) була жахливим досвідом. Пропускала ці справи через себе, більше 2–3 годин працювати не могла, бо добре уявляла, що означають зміни почерку арештованих, руді плями на папері, зізнання у неіснуючих провинах на якомусь там допиті. Я виходила із читального залу з головним болем.

Долі кількох науковців тоді реконструювати не вийшло. Дані про них обривались у 1930-х. Можливостей з’ясувати, що із вченими трапилось у мене на той час не було. Тоді вважала, що ці дослідники загинули. Зараз же з’ясувала, що у кількох випадках помилялась: дехто під час Другої світової виїхав на еміграцію, дехто ще на початку 1930-х залишив Україну та перебрався до Росії і таким чином врятувався. Звертаю зараз на ці стратегії виживання пильну увагу.

– А ці дослідники в Росії наукові теми змінювали?

– Найцікавіше, що ті українські історики, які вчасно виїхали до Росії, здебільшого далі працювали по спеціальності та свої наукові напрямки, розпочаті на кафедрі Грушевського, не змінювали. Ба більше, там їх не називали українськими буржуазними націоналістами, на відміну від України. Унікальний випадок – історик Олексій Баранович. Він першим на кафедрі Грушевського захистив промоційну (кандидатську) працю. А у Москві вже по війні захистив докторську практично по тій самій темі! Якщо б він залишився в Україні, його доля була би однозначно невеселою. А так працював у Москві, в Інституті історії АН СРСР.

– Як Вам вдається уникати емоційного залучення, адже є різні герої Ваших текстів, є ті, хто виживав, є ті, хто зраджував. Це впливає на процес написання текстів? Чи вдається відсторонитись?

– Це вже не мені судити, мабуть, рецензенти моїх робіт зможуть сказати, наскільки професійно вони написані. Але нема де правди діти, вели себе вчені по-різному. Хтось намагався зробити все, аби його чистки та загалом репресії не зачепили, підлаштовувався під вимоги влади, хтось відкрито протестував, хтось сексотив. Зрештою, так завжди відбувається. У своїх дослідженнях я намагаюсь показати, як люди взаємодіяли, що спонукало їх до тих чи тих вчинків. Власне, через таке занурення з’явилось зацікавлення антропологією академічного життя. Це новий напрям історичної науки, який почали розвивати геть нещодавно. Власне, чим більше джерел, причому різнопланових джерел опрацьовуєш, тим краще розумієш людей та їхні мотиви і взаємовідносини. Інколи ловлю себе на тому, що, читаючи різні его-документи, «чую» голоси науковців.

– Ви зараз пишете про сексотів в Академії наук. Чи траплялись ідейні сексоти?

– З 1920-х років радянська влада вибудовувала систему, в якій сексотам відводилась значна роль. Вербували масово, до кожного шукали свої підходи – і до ідейних, і до амбітних, і до неамбітних. Чекісти винахідливо вмовляли, переконували, залякували…

Приміром, вам 25 років, ви працюєте у Всеукраїнській академії наук поруч із видатним академіком, при вас академіки обговорюють справи ВУАН. Цікава ви особа? Самі по собі – ні. Але ви знаєте дуже багато! Як змусити вас повідомляти чекістам про те, що в Академії відбувається, що академіки планують робити, хто з них про що говорить? Виявляється, це не так і важко. Досить вас, молоду людину, переконати, що своїми розповідями ви допомагатиме будувати «нову більшовицьку Академію наук», назвати вас «консультантом в академічних справах», як ви все будете розповідати кому треба. Причому вам не обов’язково писати власноруч. Достатньо просто час від час зустрічатись із оперативним працівником для розмови… Отже, питання: якщо ви сексотите заради ідеї «нової Академії», чи можна вважати вас ідейним інформатором? Або інша ситуація: вас арештували, а ви непролетарського походження, ваш батько священик, наприклад, вам пропонують, що вас звільнять з-під арешту, але ви муситиме доповідати про те, що навколо вас відбувається. Або ж арештували вашого чоловіка та погрожують арештом і вам, а у вас мала дитина. Або ж вам пообіцяли сприяти кар’єрному зростанню…

В Академії наук про сексотів знали, деяких навіть вираховували. Також були випадки, коли науковці спочатку погоджувались на умови чекістів, а потім від сексотства відмовлялись, хоча чудово розуміли, чим це їм загрожуватиме. Тобто все не настільки однозначно, як видається на перший погляд. Вважаю, що треба відкрито говорити і про сексотів, і про той шлях, який привів їх до сексотства, і про їхні долі. Наше дослідницьке щастя, що зараз маємо відкриті архіви репресивних органів, можемо це питання досліджувати на досить широких джерелах.

«Хоча зарплату не платили місяцями, а науковці їздили саджати городи, аби прогодуватись, відкриті архіви дали відчуття свободи. І стався перелом»

– Ви застали період трансформації  інституту після проголошення Незалежності. Розкажіть про це. Які зміни відбувались?

Так, цікаво зараз подивитись на 1990-ті роки. На відміну від 1930-х, коли українські історики ставали радянськими, в 1990-х роках відбувався зворотній процес – радянські історики ставали українськими. Не всі, звісно. Хтось залишився в радянській парадигмі, хтось скористався відкриттям архівів та бібліотек та почав переосмислювати раніше написане, опрацьовувати нові теми та нові методологічні підходи, а хтось просто підлаштувався, теж така собі стратегія професійного виживання.

Інститут структурно змінився. Також відбувся публікаційний сплеск – подивіться бібліографію. Хоча зарплату не платили місяцями, а науковці їздили саджати городи, аби прогодуватись, відкриті архіви дали відчуття свободи. І стався перелом. Історики почали багато писати, з’явились нові теми та численні нові періодичні видання. Велику позитивну роль зіграло керівництво Інституту. Юрій Кондуфор (був директором до 1993), попри компартійне минуле, не тис на науковців, не заважав. Він дуже толерантно поставився до тих, хто почав писати по-іншому. Мені здається, що певним рубежем, який зафіксував зміни, що відбувались в історіографії, став вихід 15-томника «Україна крізь віки» у 1998–1999 рр. та початок роботи над «Енциклопедією історії України» у 1999–2000 рр.

– Чи змінилось ставлення до жінки в науці за часів Незалежності?

– Видається, все залежить від того, в якому підрозділі жінка працює та хто керує цим підрозділом. Ну і наскільки активною та пробивною є сама жінка. В моєму Інституті зараз жінки кількісно переважають, але завідувачок відділів та членкинь Вченої та Спеціалізованих рад пропорційно менше. Втім, мій відділ з 2015-го очолює докторка наук Лариса Якубова, у 2018-му її обрали членкинею-кореспонденткою НАН України. Зважаючи на те, що перед тим історикиню в нашому Інституті обрали на членкиню-кореспондентку аж у 1973 році (мова йде про Ірину Миколаївну Мельникову), то, маю надію, зміни є.

До теми – історичний анекдот про історикиню. Події розгортались на зламі 1940–1950-х. Тоді в Інституті писали «Історію Української РСР». Підготовлений текст треба було читати членам ЦК, буквально. В залі – партійні діячі, за трибуною – історик, який зачитує черговий розділ. Звісно, після отриманих зауважень текст йшов на переписування та, відповідно, чергову «читку». Таке ходіння по колу тривало кілька років. Потім (подейкують, що спеціально) на «читку» до ЦК відправили молоду, тоді ще кандидатку наук, Катерину Ісаківну Стецюк. Її приємний голос та зовнішня привабливість начебто сприяли тому, що зауважень від партійних функціонерів (зрозуміло, що чоловіків) стало менше, і том зрештою був опублікований. Багатозначний анекдот про роль жінки в історії, правда? (сміється)

– Як Ви опинились у проекті «Енциклопедії історії України»?

– Після захисту мене перевели на посаду молодшого наукового співробітника. Із зарплатою тоді було дуже сутужно – її платили частинами та із великими затримками. В цей час директор Інституту Валерій Смолій домігся державного замовлення на написання «Енциклопедії історії України» (ЕІУ). Я зголосилась увійти до робочої групи, її членам за додатковими угодами платили щомісяця, а для мене це було вкрай важливо. Готова була працювати над будь-чим. Мені запропонували взятись за ілюстрування «Енциклопедії», хоча я поняття не мала, що це за робота. Почала фактично з нуля.

Енциклопедія забирала багато часу та сил. Це зараз можна практично будь-що швидко та легко знайти в Інтернеті. А тоді я працювала в архівах, музеях, бібліотеках, перегортала сотні книжок та альбомів, вишукуючи потрібні мені ілюстрації. Складала базу даних, сканувала, оволодівала спеціальними програмами.

Не без курйозних випадків, звісно. Одного разу в нашій інститутській бібліотеці вчергове замовила купу книжок. Не відходячи від столу бібліотекарки, почала їх гортати, переглядаючи, чи є там потрібні мені ілюстрації. Нічого не було, і я розчаровано повернула книжки назад, сказавши, що цих книжок не читатиму, бо вони без картинок. Бібліотекарка до цього поставилась спокійно, бо про мої пошуки добре знала, а сторонні люди, які на той час перебували у читальній залі, подивились на мене підозріло та перезирнулись. Уявляю, що вони про мене подумали (сміється)!

А загалом робота над Енциклопедією значно розширила мій кругозір, адже я була серед тих, хто не лише писав статті для ЕІУ, а й читав всі гасла, інколи кількаразово (сміється).

Зазначу, що ілюстрування, попри позірну легкість, є серйозною науково-дослідною роботою, яка потребує певної кваліфікації. На жаль, цього багато хто не розуміє. Між тим доводиться часто виявляти помилки в атрибуції тих чи тих візуальних джерел або й навіть з нуля їх атрибутувати. А втім, це захопливо.

«Е-Архів Михайла Грушевського – це не архів винятково Грушевського!»

–  Як Ви прийшли до ідеї Електронного архіву Михайла Грушевського?

– Здається, це був логічний перехід. Я працювала над ЕІУ, згодом мене залучили до роботи над веб-порталом Інституту. Паралельно далі студіювала історіографію міжвоєнного періоду, що неможливо висвітлювати без Грушевського. Упорядкувала та прокоментувала дві книги 10-го тому 50-томного зібрання «Творів» Михайла Грушевського (обидві вийшли у 2015-му). Тоді прийшло чітке розуміння, що у нас про Грушевського і його оточення вже є досить літератури та опублікованих джерел, але всі напрацювання в основному маловідомі через мізерні наклади. Ідея відкритого Електронного архіву Грушевського висіла у повітрі.

Перша апробація відбулась в Українському науковому інституті Гарвардського університету у 2015-му. Тоді завдяки стипендії родини Шклярів та Фонду катедр українознавства я мала можливість чотири місяці стажуватись у США, збирала матеріали з американської грушевськіани, знайомилась із бібліотечною справою. Повернулась в Україну із чітким баченням того, що треба робити.

До розробки деталей проєкту долучились мої колеги-грушевськознавці Ігор Гирич, Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. Ми намалювали, що ми хочемо бачити. Виглядало все амбітно, адже метою було зібрати на одному ресурсі всі дотичні до Грушевського матеріали, як друковані, так і архівні. Спершу це здавалось нереалістичним через брак фінансування. В Академії я робила кілька наукових доповідей, але зазвичай мене плескали по плечу і казали: «Гарна ідея, працюйте далі». Жодної фінансової підтримки з боку НАН України не було.

Нас підтримав Канадський інститут українських студій, надавши у 2016 році невеличкий публікаційний грант. І я безмежно вдячна КІУСу за цю підтримку, яка триває вже п’ятий рік. Без неї Архів Грушевського реалізувати було би неможливо. Ну а карантинні обмеження цього року наочно показали, наскільки ми були праві, розвиваючи Архів.

Презентація Електронного архіву Михайла Грушевського відбулась у вересні 2016-го, якраз коли ми відзначали ювілей – 150 років від дня народження Михайла Грушевського. Разом зі мною співкоординаторкою Архіву є розробниця сайту директорка Інституту інформаційних технологій НБУ ім. В.І.Вернадського Катерина Лобузіна. З нею ми експериментуємо та розвиваємо Архів. Через довгі дискусії прийшли до того варіанту структури, який є зараз і далі цю структуру плануємо удосконалювати. Але вже нині розроблену унікальну модель поєднання на одному ресурсі друкованих, архівних та іконографічних матеріалів можна застосувати до будь-чого: і для е-архіву установи, і для е-архіву певної персоналії, і для тематичного проєкту.

Підкреслю те, що я часто повторюю: е-Архів Михайла Грушевського – це не архів винятково Грушевського! Це архів з історії України кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Це архів доби, в якій одним із героїв був Михайло Грушевський. Навколо нього – сотні людей і тем. Сучасним дослідникам ми даємо таку собі чарівну паличку для глибинних досліджень цієї доби.

Е-Архів Михайла Грушевського – потужний науково-дослідний проєкт. Ми робимо небанальні речі: поза публікацією якісних цифрових копій опублікованих праць Грушевського та про нього ми даємо подокументний опис архівних справ. Щобільше, ми фіксуємо тих осіб, про яких іде мова в документі. Завдяки тому, що з документами та літературою працюють професіонали, вдалось чимало. Науковці уточнюють датування документів, визначають імена кореспондентів, розкривають псевдоніми, атрибутують світлини тощо. Відповідно, уточнюються описи архівних фондів. Тут маю окремо подякувати архівам, які стали нашими партнерами – ЦДІАК України, Державним архівам Львівської та Одеської областей, відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Перелік наших партнерів плануємо розширювати.

Ну і всі напрацювання одразу викладаються у вільному доступі. Радію, що з кожним роком число користувачів Архіву зростає. Наразі на сайті побувало більше 50 тисяч відвідувачів, з них постійних – більше 7,5 тисяч. Для такого спеціалізованого проєкту, як наш, це поважні цифри.

– Хто зараз працює над проектом?

–  Безпосередньо науковців, які працюють над наповненням сайту, не так і багато, всі вони перераховані у нас у відповідному розділі. Крім того, дослідницьку роботу при описі архівних документів ми авторизуємо – одразу видно, хто, коли і який документ атрибутував, що конкретно зробив.

Наразі найбільш активно над описом архівних справ знаменитого фонду Грушевських з ЦДІАК України та іконографічних матеріалів працюють Світлана Панькова та Ганна Кондаурова з Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Віталій Тельвак з Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка досліджує матеріали Львівського університету початку ХХ століття у Держархіві Львівської області. З цими столітніми документами раніше ніхто, до речі, не працював. Бібліографічні записи додають моя колежанка з Інституту Світлана Блащук та співробітниця київського музею Грушевського Юлія Найдух. Звісно, певні записи роблю я. Сподіваюсь, що надалі число учасників проєкту зростатиме, а на основі напрацювань нашої команди будуть опубліковані численні розвідки.

– Розкажіть про свою участь у проекті «LikБез. Історичний фронт».

– Я долучилась до цього проєкту у 2014 році на пропозицію ідеолога та координатора проєкту мого колеги з Інституту Кирила Галушка. Тоді стало зрозуміло, що в умовах російсько-української гібридної війни треба протистояти російській пропаганді на історичному фронті. Стояти осторонь не випадало. Співпраця з командою LikБезу продовжується. А про здобутки самі за себе говорять сайт із купою опублікованих на ньому матеріалів, книжки, видані під грифом LikБезу, записані відео, аудіо та зняті серіали.

Я допомагала у редагуванні статей, дещо сама писала. LikБез допоміг мені із виходом у публічність – я стала виступати із науково-популярними лекціями. Теми їх співпадають з моїми науковими інтересами. Я розповідала про те, як історики пишуть історію, про Академію наук, Грушевського і сексотів, репресії, історію Української революції та візуальні джерела.

– Чи переростуть Ваші дописи у фейсбуці з хештегом «З антропології академічного життя» колись у книжку?

– Сподіваюсь, вже багато зроблено, чимало архівів досліджено. Хочеться розповісти найцікавіше.

Пишу про те, що відбувалось з Академією у 1920–1930-х роках, а мимоволі виникають аналогії із нашим академічним повсякденням. Тоді Академію ламали, комунізували, радянізували… Зараз відбувається формалізація та бюрократизація. На зламі 1920-х і 1930-х в Академію прийшли так звані соціалістичні змагання. А у нас примусово розгортається змагання за кількість скопусних статей… Таке ж безглузде та непродуктивне, як і 90 років тому. Державного терору немає, але з науки йдуть перспективні вчені, ну і молодь не дуже хоче працювати за мізерну зарплату та під неадекватним бюрократичним тиском.

Зараз мене та моїх колег оцінюють не за якістю текстів, які ми пишемо, а за журналами, в яких ми публікуємось, наскільки ці журнали відповідають формальним, визначеним згори критеріям. Дуже це по-радянськи виглядає. Ми ганяємось за кількістю публікацій, але втрачаємо якість.

Та й взагалі: наша робота це не лише статті у журналах. От як оцінити мою роботу з ілюстраціями? В мене на пошук та атрибуцією фото йде купа часу. А е-Архів Грушевського? А LikБез? Але ж це чомусь не рахується як науково-дослідна робота, її не оцінюють. Лінійні підрахунки в історичній науці не працюють. Дуже хочеться, щоб такі підходи залишились у минулому.

Розмовляла Тетяна Водотика.

У публікації використано світлини з приватного архіву Оксани Юркової.

___________________________

Оксана Юркова – кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Сфера наукових інтересів: українська історіографія 20 ст., іконографія, енциклопедистика, грушевськознавство, антропологія академічного життя, електронні інформаційні ресурси. Лауреатка Державної премії в галузі науки і техніки 2016 року (за «Енциклопедію історії України» у 10 томах, у складі колективу науковців). Авторка низки наукових та популярних публікацій з історії історичної науки 1920-30-х років, зокрема її радянізації. Ініціаторка та співкоординаторка проєкту Електронний архів Михайла Грушевського. Учасниця проєкту LikБез. Історичний фронт. Співредакторка веб-порталу Інституту історії України НАН України. Живе і працює в Києві.

Усі історії