Ідеологія та реальні умови перевиховання злочинців у місцях позбавлення волі в Україні часів непу

У фокусі цього дослідження – процес формування та діяльності правоохоронної системи радянської України часів нової економічної політики. Особливістю дослідження виступає те, що інституціоналізація правоохоронної діяльності розглядається як на макрорівні (у руслі процесів упорядкування радянського суспільства того часу), так і на мікрорівні – крізь призму повсякденних практик та моделей поведінки населення країни. Адже «правоохоронна система працювала з надзвичайно широким колом повсякденних реакцій, соціальних практик, що дозволяє реконструювати не аномалію, а норму – буденне життя пересічної людини того часу, а також простежити процес закріплення нових правових норм та ідеологічних настанов у масовій свідомості, більш глибоко усвідомити механізми легітимації правових норм та законодавчих ініціатив, з’ясувати їх соціальні наслідки тощо».

Цей матеріал є викладом основних положень розділу 5 «Пенітенціарні установки як елемент правоохоронної системи радянської влади» монографії Оксани Міхеєвої «Становлення та функціонування правоохоронних органів УСРР (1921–1928 рр.): історичні аспекти» (Донецьк, 2011. – 456 с.).

До публікації матеріал наданий авторкою.

Ідеологія та реальні умови перевиховання злочинців у місцях позбавлення волі в Україні часів непу

Проблематика кримінальної злочинності та покарання засуджених у радянській державі тривалий час були «фігурою умовчання», а документи стосовно цих проблем – документами обмеженого доступу. Певним винятком були 1920-ті роки, коли на хвилі революційного романтизму та на основі здобутків західноєвропейської та російської кримінології другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у молодій радянській державі, на той час ще відкритій для експериментів, продовжувалася активна наукова діяльність у цій сфері.

Наукові досягнення в означеній сфері 1920-х рр. були підкріплені значною традицією кримінологічних, правознавчих, соціологічних, психологічних, антропологічних досліджень, активізація яких у Російській імперії припадає на другу половину ХІХ ст. У Центральному статистичному комітеті Міністерства внутрішніх справ Російської імперії систематично накопичувалася статистика щодо соціальних аномалій, яка перебувала у відкритому доступі для тогочасних фахівців. Цю ж традицію успадкувало Центральне статистичне управління (ЦСУ), діяльність якого була започаткована Декретом СНК від 15 липня 1918 р. «Про державну статистику». У ЦСУ протягом 1920-х рр. разом з іншими статистичними показниками була представлена так звана «моральна статистика». За радянських часів продовжували плідно працювати відомі дореволюційні російські вчені, серед яких М.Н. Гернет, В.М. Бехтерев, А.Ф. Коні, А.І. Єлістратов, П.Є. Обозненко та інші. Революційна стихія з новим прочитанням «злочину» та «кари» відкрила дослідникам прямий доступ до предмета їх наукових розвідок. Наприклад, ідея академіка В.М. Бехтерева, під керівництвом якого 1902 р. була заснована та діяла спеціальна комісія з експериментально-психологічного дослідження злочинців^[1], знайшла своє логічне продовження в проведенні 1923 р. досліджень з вивчення «населення» арештних будинків^[2]. Певною мірою цей антропологічний напрям у кримінології того часу був продовжений у роботі кабінетів і клінік, що займалися вивченням злочинності та особи злочинця. Фахівці, залучені до цієї роботи, зосереджували увагу в першу чергу на індивідуальних характеристиках правопорушників, спираючись передусім на праці відомого італійського кримінолога та соціального філософа Ч. Ломброзо (який був прихильником біологічного підходу у вивченні злочинців і вважав, що схильність до злочинів зумовлена вродженими біологічними та психічними вадами). 1925 р. в Одесі почав діяти Всеукраїнський кабінет з вивчення особи злочинця та злочинності^[3], де під керівництвом начальника Одеського центрального бупру М.І. Воєводи працювали відомі науковці медико-психіатричного напряму О.П. Френкель, Я.М. Коган, Л.А. Юделевич^[4], які проводили систематичні обстеження різних категорій ув’язнених.

Активно обговорювалася «тюремна проблематика» у статтях М. Гродзинського^[5], Н. Лаговієра^[6], Є. Ширвіндта^[7], А. Штесса^[8], В. Якубсона ^[9] та інших.

Засекречення моральної статистики, згортання діяльності кабінетів та клінік з вивчення особи злочинця та злочинності на початку 1930-х років, посилення ідеологічної «заданості» матеріалів про злочинців та злочинність у радянській державі надовго зробили цю тему забороненою та неінформативною. Певний відступ від такого бачення злочинності спостерігався у часи «відлиги», однак суттєві зміни у висвітленні проблематики злочинності проявилися лише наприкінці 1980-х рр., за часів «перебудови», в умовах стрімкого заповнення «білих плям» історії.

Означені процеси повернули цю проблематику у поле обговорення, однак значно більше уваги приділено діяльності надзвичайних органів влади, каральній лінії та тюремній системі передусім сталінського часу. Натомість проблематика злочинності, правоохоронної та пенітенціарної практики на початковому етапі становлення радянської влади і надалі залишається предметом дослідження передусім правових праць, а не історичних. Вивчення цих проблем з історичних позицій, особливо крізь призму історії повсякдення, може надати нам цінну інформацію про нелегкий та суперечливий процес формування та затвердження у суспільстві нової радянської системи норм та цінностей.

Особливий інтерес у цьому розумінні становить вивчення ідеології та практики пенітенціарної діяльності початкового етапу радянської влади в Україні, що наочно демонструє процес соціального експериментаторства у сфері перевиховання злочинців та контролю за їх утриманням від широкого залучення громадян у ці процеси до практично повного витіснення організованого соціуму зі сфери впливу на пенітенціарні заходи держави.

Час змін: організаційні моменти становлення радянської пенітенціарної системи в Україні в 1920-ті роки

Ідеологія та практика перевиховання злочинців були тісно пов’язані зі станом самої правоохоронної системи. Оскільки мова йде про 1920-ті рр., зокрема роки нової економічної політики, то це був період, коли правоохоронна та пенітенціарна система як ланки одного конструкту безпечного суспільства переживали період початкового становлення за умов фактично повної відмови від попередньої логіки боротьби із негативними суспільними явищами за часів Російської імперії. Протягом означеного часу правоохоронна та пенітенціарна системи переживали перманентні перетворення в пошуках оптимальної моделі, яка б відповідала новим ідеологічним настановам і була би при цьому результативною.

Оскільки мова йде про період інтенсивних організаційних пошуків, то маємо визнати, що певної чіткості та ідеологічної вивіреності в цей час досягти було доволі складно. По-перше, пенітенціарна система мала подвійний статус, перебуваючи у сфері діяльності двох наркоматів – НКВС та НКЮ. Незважаючи на передавання усіх місць позбавлення волі в підпорядкування НКВС, Народний комісаріат юстиції зберігав за собою право нагляду за здійсненням пенітенціарної політики. До кінця 1920-х рр. не вщухали дискусії про необхідність передання пенітенціарії до НКЮ та обстоювалася ідея, що це було б цілком логічним з огляду на те, що цей комісаріат відав роботою судової системи, що і виносила ті вироки, здійснення яких проходило в місцях позбавлення волі. Претензії двох комісаріатів, з одного боку, вносили певну невпорядкованість у роботу пенітенціарної системи, а з другого, мимоволі робили її більш прозорою, відкриваючи внутрішнє буття ув’язнених та специфіку реалізації радянської каральної лінії у місцях позбавлення волі.

По-друге, на цей самий час припадає початковий етап становлення радянського права. Відсутність у правоохоронних органів чіткого бачення того, що саме є злочином і яке покарання повинно бути за нього передбачене, призводило до катастрофічного збільшення числа ув’язнених за дрібні злочини, які до того ж ще й протягом тривалого часу перебували в статусі підслідних, оскільки судова система фізично була нездатна впоратися з такою кількістю справ. Нагадаємо, що до 1922 р., до прийняття перших радянських Кримінальних та Кримінально-процесуальних кодексів (як у Росії, так і в Україні), суди виносили ухвалу щодо провини заарештованого, спираючись на низку інструкцій, розпоряджень, обіжників тощо та власну правосвідомість. Результатом цього була відсутність уніфікованої системи покарань. Тільки з середини 1920-х рр. як результат введення Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, уніфікується система вироків, а разом із цим і впорядковується пенітенціарна політика.

По-третє, організаційні перетворення відчувала на собі і сама пенітенціарна система, шукаючи оптимальної структури взаємопов’язаних елементів – типів місць позбавлення волі, які були б між собою логічно пов’язані та забезпечували перехід різних категорій ув’язнених із місця на місце в міру перевиховання. Важливим питанням існування цієї системи залишалося й її матеріальне забезпечення, яке з 1922 р. через введення нової економічної політики повністю знімається з державного фінансування та перекладається на місцеві бюджети зі спробою на кінець 1920-х рр. «реставрувати» державне постачання хоча б для частини місць позбавлення волі (центральних будинків примусової праці УСРР – Харківського № 1, Київського № 1 та Одеського) та переведення з місцевого (окружного) фінансування на рівень губернський для уніфікації розподілу коштів на периферії^[10].

Зауважимо ще одну важливу специфічну рису, без якої розуміння пенітенціарної системи цього часу не буде повним. Революційний романтизм початкового етапу встановлення радянської влади та декларування принципів народної демократії в поєднанні з вірою у перевиховання злочинців за умов побудови нового дійсно народного і справедливого суспільства зробили місця позбавлення волі на початку 1920-х рр. певною мірою відкритими для активного впливу на ув’язнених і контролю за процесом перевиховання з боку організованих представників соціуму. Тюрма ставала полем боротьби з неписьменністю, осередком культурно-просвітницької роботи та підвищення політичної грамоти. За перебуванням ув’язнених у місцях позбавлення волі спостерігали різноманітні суспільні об’єднання та організації, а також спеціально організовані наглядові структури, серед яких – комітети незаможних селян; робітничі та селянські комісії, створені органами робітничо-селянської інспекції; різноманітні агітаційно-лекційні групи, театральні колективи та об’єднання вчителів, мобілізованих на роботу з ув’язненими Народним комісаріатом просвіти тощо. З 1922 р. за місцями позбавлення волі починає наглядати створена у складі Народного комісаріату юстиції прокуратура.

Однак з середини 1920-х рр. пенітенціарна система поступово закривається від суспільного втручання в процес перевиховання злочинців. «Суспільні» перевірки звужуються до прокурорського нагляду, культурно-просвітницька та освітянська робота переходить до рук керівництва місцями позбавлення волі, а викладачі, журналісти та актори рекрутуються з середовища ув’язнених. З 1928 р., останнього року перед відмовою від нової економічної політики та «великим стрибком» в індустріалізацію, відбулася зміна самої сутності каральної політики. Попри проведення протягом 1920-х рр. вивіреної пролетарської каральної лінії, більшість ув’язнених у місцях позбавлення волі становили робітники та селяни, що руйнувало головну революційну ілюзію щодо класового розподілу на «хороших» і «поганих». Від 1928 р. відбувається відхід від класової репресії та перехід до нової групи «ворогів радянської влади» з завуальованою класовою належністю.

Ідеологія та практика перевиховання правопорушників у 1920-х рр.

Розглянемо більш детально основні ідеологічні настанови щодо перевиховання злочинця та їх реальне втілення в життя. У чітко сформульованому вигляді вони втілилися у прийнятому 1924 р. в Україні Виправно-трудовому кодексі, що текстуально дублював аналогічний російський документ. Означений кодекс систематизував різнорідні, а подекуди й суперечливі розпорядження, циркуляри, постанови, поєднавши в одну систему призначення судами заходу соціального захисту та його реалізацію в межах пенітенціарної практики. Згідно з Виправно-трудовим кодексом головними настановами радянської пенітенціарної політики стали такі:

1)зміцнення в ув’язнених тих рис характеру, що могли б утримувати їх від скоєння злочинів у подальшому житті;

2)розвиток самодіяльності ув’язнених, спрямований на набуття професійних навичок, необхідних для трудового життя в суспільстві;

3)підвищення інтелектуального рівня та громадянського розвитку ув’язнених шляхом повідомлення їм як загальноосвітніх, так і професійних знань, а також ознайомлення з основами радянського ладу та правами й обов’язками громадянина СРСР^[11].

Терапія працею…

Згідно із ідеологічними настановами, від початку існування радянської пенітенціарної системи, закладаються основи терапії працею. Сама ж ідея, що праця може мати виховний характер, залишалася протягом 1920-х рр. незмінною, однак її сутнісне наповнення пережило низку трансформацій. На початку 1920-х рр. праця розглядалася як умова виправлення злочинця, підґрунтя його духовного й морального зростання, з 1922 р. – як рятівна необхідність і спосіб виживання усіх від конкретного в’язня до економіки країни в цілому, а згодом – як зручна форма майже безкоштовної праці на користь держави навіть без ув’язнення звинуваченого.

На початковому етапі введення непу представники української влади не мали чіткого уявлення про спосіб організації примусової праці ув’язнених. У березні 1921 р. завідувач відділу управління Харківського губернського виконавчого комітету звернувся до НКВС України з проханням надати інструкції щодо «порядку залучення до суспільно-примусових робіт буржуазних, нетрудових елементів, про тривалість цих робіт, про заходи впливу на тих, хто від них ухиляється тощо»^[12]. У відповідь було надіслано російський інструктивний матеріал за підписом голови Головного комітету праці Ф.Е. Дзержинського «Порядок використання праці ув’язнених у таборах». За цією інструкцією ув’язнені поділялися на дві основні категорії – ті, що могли працювати поза межами місця ув’язнення, й ті, які повинні були залишатися в таборі. Якщо ж виникала сильна потреба у робочих руках, до праці могли долучатися всі ув’язнені. Ті, кому дозволяли працювати поза межами табору, відправлялися на роботу терміном понад три дні з урахуванням спеціальності, кваліфікації (за узгодженням відділами примусової праці такого спрямування із підвідділами обліку й розподілу робочої сили чи комітетами праці) та на роботи, що не вимагали будь-якої кваліфікації (такі направлення були в компетенції відділів примусової праці без додаткових узгоджень). Для посилення якості функціонування цього механізму управління таборів мусило періодично подавати інформацію про наявний попит на робочу силу, кількість ув’язнених та їх кваліфікацію, а також звітність про здійснені відправлення на роботу^[13].

На рівні інструкції все було зрозуміло, однак насправді узгодження дій між різними структурами, що опікувалися організацією примусової праці, виявилося доволі складним. Забезпечення працею ув’язнених (яким за законодавством так само, як і всім іншим, надавався восьмигодинний оплачуваний* робочий день) викликало низку суспільних проблем. Ув’язнених було складно працевлаштувати через зростаюче безробіття. Організації та установи, у які в’язні відправлялися на роботу, не завжди охоче вітали таку категорію працівників через їх погану працездатність, через необхідність забезпечення конвоювання до місця роботи^[14] та відповідальність за те, що такий працівник не втече під час робіт.

З другого боку, виникала проблема з тією категорією в’язнів, які не мали права на зовнішнє працевлаштування. Вони потребували роботи в межах місця позбавлення волі, а для цього необхідно було обладнати майстерні та знайти замовників, зацікавлених у виробленій продукції. За часів воєнного комунізму ці проблеми можна було розв’язати завдяки реквізиції обладнання для майстерень, з одного боку, та постачання червоноармійців, з другого. Так, наприклад, влітку 1920 р. заступник завідувача Головного управління суспільної праці та повинностей звернувся до губернської надзвичайної комісії з таким проханням: «Унаслідок того, що в таборі наявний контингент людей, які через свою злочинність не можуть і не повинні призначатися на роботи поза межами табору, стає необхідною організація майстерень всередині табору, і тому Головне управління примусової праці прохає видати мандат на ім’я товариша Дубинського щодо огляду району вулиць Степова, Котляревського та Газового в’їзду на предмет вилучення швейних машинок, як ручних, так і ножних. За наявними даними, в цьому районі проживає колишня буржуазія, яка ці машинки не використовує, а нам вони необхідні для виконання замовлень для Червоної армії»^[15].

За умов переходу до нової економічної політики працевлаштування ув’язнених перетворилося на складне комерційне завдання. Значна армія в’язнів, яку треба було годувати за умов голоду та працевлаштувати в період безробіття, ставала важким тягарем для держави. Тому, крім питань самоокупності в’язниць широко обговорювався й перехід до умовних термінів ув’язнення з відбуванням примусової праці без позбавлення волі^[16]. Таких засуджених Народними судами відправляли одразу до бюро примусової роботи, яке мало б організувати виконання покарання. Однак через кризу та безробіття означені бюро виявлялися неспроможними працевлаштувати покараних, від них відмовлялися й організації та підприємства, оскільки не мали коштів на виплати заробітної плати навіть своїм працівникам, а також і через те, що в більшості випадків примусова праця виявлялася малопродуктивною та невигідною в усіх відношеннях. У результаті створювалася дивна ситуація, коли покараний, замість того, щоб відбувати покарання, лише реєструвався в бюро. Крім того, він опинявся в привілейованому становищі, оскільки, на відміну від звичайних працівників, хто потрапляв під скорочення, а його не мали права звільнити, і він продовжував працювати за спеціальністю. Якщо на момент засудження він був безробітним, то, на відміну від звичайних безробітних, його ставили першим у чергу тих, хто шукає роботи, при збереженні попередньої оплати. У «гіршому» випадку такий засуджений займався чим заманеться, очікуючи застосування покарання. Тож, складалася ситуація, яка сучасною мовою називається «дискримінація навпаки», коли звичайна людина, що опинилася в скрутному становищі та втратила роботу, мала менше шансів на покращання свого життя порівняно з людьми, що притягалися до суду за злочин і були покарані^[17].

Система примусового працевлаштування на початку 1920-х рр. демонструвала й надзвичайно несподівані повороти долі. Відома українська дослідниця О.В. Стяжкіна^[18] вже розмірковувала про статус «секретаря» в тогочасних радянських установах, який був не лише відображенням фаху, а ставав своєрідною формою адаптації освіченої людини до нових умов. Означена позиція була зручною з того погляду, що це не керівна посада (бо людина, яка її обіймає, перебуває під прицілом критики та можливого покарання), однак достатньо висока, щоб мати усі преференції «людини з системи». Навіть побіжний розгляд губернських (окружних) звітів різноманітних структурних підрозділів правоохоронних органів демонструє, що на роботу в цю систему секретарями та канцеляристами іноді потрапляли високоосвічені люди (подекуди з технічною освітою, що видно з якості виконаних вручну діаграм і графіків динаміки злочинності з дотриманням усіх правил фахового креслення), і яких, вірогідно, така позиція цілком влаштовувала. Однак архіви донесли до нас не лише свідчення про наявність у правоохоронній системі, попри вибудовування її пролетарського іміджу, так званих «інших» (тобто не робітників та селян), а й людей, що були під судом і слідством, а також відбували термін у в’язниці. Навесні-влітку 1921 р. НКВС УСРР та Підвідділ примусової праці при Харківському губернському виконкомі з’ясовували подальшу долю трьох колишніх в’язнів, яких після звільнення з таборів відправили на роботу до НКВС. Один із них відбував примусові праці в НКВС за спеціальністю ще під час ув’язнення, що й стало причиною клопотання управляючого справами НКВС про його залишення на роботі^[19]. Хто ж були ці працівники? За звітом завідувача загальною канцелярією НКВС тов. Гальтрехта на місце служби в НКВС прибули після звільнення з концентраційного табору Гальтрехт Давид Ісаакович на посаду помічника завідувача канцелярією, Гальтрехт Маврикій Ісаакович на посаду бухгалтера та Добротько Костянтин Михайлович на посаду помічника юрисконсульта. Очевидно, що в цьому призначенні був і «родинний» момент, однак те, що на це не звертали уваги навіть у НКВС, свідчить про значну потребу в технічних працівниках із високим рівнем фаховості, якої не мали особи з вивіреною пролетарсько-партійною біографією, що обіймали керівні посади. Свідчення про прийняття на роботу в правоохоронні органи, навіть на відповідальні посади людей, що були під слідством і відбували покарання, на початку 1920-х рр. спостерігаємо й в інших джерелах: прямі підтвердження – у біографіях цих працівників^[20], опосередковані – у кількісних показниках щодо вичищених з радянських установ (у тому числі і правоохоронних) за наявності «кримінального минулого» чи «судимості».

Зрештою, як показала практика, радянській владі через низку організаційних (нагадаємо, що саме в цей час відбувалися структурні перерозподіли між комісаріатами юстиції та внутрішніх справ і з’ясування підпорядкування пенітенціарної системи) та економічних труднощів налагодити систему виховання працею на початку 1920-х рр. повною мірою не вдалося. На початку 1923 р. від усіх ув’язнених на території УСРР (22932 особи) працювало 5404 особи (тобто лише 23,6%), а на кінець року – 8496 (37,1%)^[21]. З одного боку, наявна позитивна тенденція показників професійної зайнятості ув’язнених протягом 1923 р. певною мірою свідчила, що проблема поступово вирішується – відповідні органи дійшли згоди та діяли більш чітко у справі працевлаштування ув’язнених. Розширилися й можливості внутрішнього використання праці засуджених за рахунок обладнання майстерень при в’язницях. З другого боку, держава, переживаючи глибоку та системну кризу, намагалася знайти сфери економії коштів. Одним із напрямів економії став акцент на зменшенні вироків, що передбачали ув’язнення, при збільшенні категорії засуджених, яких відправляли на суспільні примусові роботи. 1922 р. ця група звинувачених становила 497 осіб, а 1923 р. їх кількість зросла більше ніж втричі – 1715 осіб^[22], що свідчило про закріплення та розширення такої форми покарання правопорушників у радянській державі. У такий спосіб нова держава знімала із себе обов’язки з утримання засуджених і отримувала джерело дешевої, а місцями й безкоштовної робочої сили. Незвичність такого заходу подолання злочинності викликала здивування в Центральному виправно-трудовому відділі при НКЮ, де вважали, що «примусова праця без позбавлення волі не досягає своєї прямої мети…, така організація праці не може бути продуктивною та є в економічному відношенні витратною та нестійкою», а також «робота без позбавлення волі не відповідає принципу покарання – позбавлення волі як кари за здійснений злочин»^[23]. Відповідь О.Л. Малицького (заступника народного комісара юстиції та заступника голови Верховного трибуналу) на доповідь Центрального виправно-трудового відділу була чіткою та короткою – «…питання про введення примусової праці без позбавлення волі передбачено як обіжником НКЮ, так і Кримінальним кодексом, і тому ваші міркування про недоцільність її введення є абсолютно зайвими»^[24].

Отже, з 1922 р. практика використання праці звинувачених почала швидко торувати собі дорогу. Для організації праці ув’язнених при бупрах відкривалися майстерні. Створювалися навіть виробничі бупри, які існували на підставі договору з заводоуправліннями та були цілком самоокупними, наприклад, керівництво виробничого бупру № 2 в Сталінському окрузі вимагало, щоб злочинці, яких надсилали з інших місць позбавлення волі «…строго перевірялися в питанні їх благонадійності – завдяки цим заходам можна досягти продуктивності праці засуджених до 100%»^[25].

Певною мірою й самі ув’язнені були зацікавлені в демонстрації власної благонадійності, оскільки примусова праця ставала цілком досяжним способом скорочення терміну перебування у в’язниці – 2 робочі дні зараховувалися за 3 дні призначеного терміну. Від середини 1920-х рр. така практика починає широко розповсюджуватися, причому спостерігається певна нерівномірність у зарахуванні канцелярської та фізичної праці. Якщо робота в канцелярії розподільчими комісіями (опікувалися питаннями відправлення ув’язнених на ті чи інші роботи, а також розглядали справи ув’язнених щодо дострокового звільнення) зараховувалася повністю, то з урахуванням фізичної праці виникали певні проблеми через низький рівень продуктивності, халатність в’язнів-виконавців тощо. Зрештою, формувалася система, у межах якої певні преференції мали люди освічені, що мали спеціальність – їм більшою мірою вдавалося використати наявні можливості і через здатність виконувати кваліфіковані роботи, що відчутно скорочувало термін ув’язнення, так і правильно написати клопотання до розподільчої комісії про дострокове звільнення на підставі зарахування відпрацьованих днів^[26].

Мета покарання: помститися чи перевиховати?

Наступними ідеологічними настановами були ідеї переорієнтації сенсу покарання з «помсти» на «виправлення»^[27] та формування такої системи покарання, що не несе в собі страждання як виправного заходу. І дійсно, від початку 1920-х рр. починається широкомасштабна діяльність щодо виправлення злочинця, ведуться пошуки медичних та морально-виховних заходів впливу на особу правопорушника.

Ув’язнені на початку 1920-х рр. з соціальних ізолянтів перетворювалися на об’єкт наукових досліджень, а місця позбавлення волі – на поле соціальної дії та суспільної уваги. Поки у верхах з’ясовували сценарій найдоцільнішого підпорядкування місць позбавлення волі, останні були відкриті для організованої громади, яка в різний спосіб мала змогу перевірити, як здійснюються на практиці основні ідеологічні настанови щодо виправлення тих, хто порушив закон.

Місця позбавлення волі на той момент стали відкритими для проведення досліджень, які не мали до того часу аналогів. Засновувалися комісії, кабінети та клініки, що займалися вивченням злочинності й особи злочинця, не маючи перешкод у доступі до об’єкта дослідження. Питання умов утримання ув’язнених і ходу їх виправлення могли обговорюватися на засіданнях комісій незаможних селян, ставали предметом обстежень з боку робітничо-селянської інспекції, широкої громадськості.

Так, наприклад, обстеживши табір примусової праці в місті Харкові, члени Всеукраїнської Центральної комісії незаможних селян на засіданні ІІ сесії заслухали справи 94 ув’язнених і запропонували НКВС ужити заходів щодо ізоляції ув’язнених селян від контрреволюційних елементів, переглянути їх справи на предмет можливого амністування, а на час перебування в таборі надати їм можливість політично виховуватися^[28].

Уже через 12 днів від прийняття означеної постанови Всеукраїнською Центральною комісією незаможних селян начальник головного управління місцями позбавлення волі звітував, що контрреволюціонери ізольовані від інших ув’язнених, Головне управління переглядає справи ув’язнених на предмет надання амністії, а щодо політичного виховання – «… у таборі проводяться лекції, концерти-мітинги, співбесіди на політичні теми зі спеціально запрошеними для цього особами, а також у таборі є клуб, театр та бібліотека з чисельними книгами та брошурами з політичних питань»^[29].

Однак оптимістична відповідь із перерахуванням усіх можливих умов для морального перевиховання злочинців сильно відрізнялася від результатів масових обстежень, проведених харківською губернською робітничо-селянською інспекцією слідчого будинку ув’язнення, концентраційного табору та камер тюремного відділу губернської Надзвичайної комісії.

У першу чергу такі публічні перевірки засвідчували головну невідповідність радянській ідеології покарання – замість «ворожих радянській владі елементів» в тюрмі домінували класово «свої» – робітники, селяни та червоноармійці. Наприклад, у слідчій тюрмі Харкова з 1250 ув’язнених робітники складали 352 особи (28,2%), селяни – 223 (17,8%), червоноармійці – 470 (37,6%) та інші – 205 осіб (16,4%). Тобто ті, кого можна було б ідеологічно зарахувати до потенційних ворогів влади та нового суспільства, складали лише 16,4% від усіх в’язнів, у той час, як опертя радянської влади, найбільш надійні її прихильники – 83,6%^[30]. Такі цифри з усією очевидністю засвідчували фактичний провал ідеологічних настанов, який відбувся навіть попри те, що судові установи регулярно отримували рекомендації щодо запровадження подвійного стандарту під час розгляду справ: пом’якшення репресії у разі пролетарського походження звинуваченого та використання максимальних термінів в інших випадках.

Ще однією проблемою було перевантаження місць позбавлення волі та значна кількість серед ув’язнених тих, хто перебував під слідством, і кому ще не було винесено вироку. На початку 1920-х рр. така категорія ув’язнених становила приблизно 50%, подекуди сягаючи 75%^[31] (залежно від типу місця позбавлення волі та ситуації у судовій системі в тій чи іншій губернії). Вже восени 1920 р. ВУЦВК та ЦК КП(б)У розглядають проект розвантаження місць позбавлення волі.

Означену проблему вважали за потрібне розв’язувати з двох боків одночасно – з одного боку, завдяки підвищенню якості роботи судових установ, які через перевантаженість дрібними справами та за відсутності гарних технічних кадрів просто потопали в справах, з другого – завдяки створенню комісій з розвантаження місць позбавлення волі, у функціональні обов’язки яких входив перегляд справ і прийняття рішень про скорочення чи скасування терміну ув’язнення. Як одну з форм розвантаження в’язниць розглядали й амністії, що прив’язувалися до радянських свят і річниць^[32].

Прийняття рішення про затвердження комісій із розвантаження радянських тюрем спровокувало потік прохань про помилування, як особистих, так і колективних. В них йшлося про злочини серйозні та не дуже. Цей жанр документів цікавий тим, що дізнаємося про буденні моменти, про ставлення людей до скоєного та до самої людини, яку суспільство вважало за злочинців.

Так, приміром, понад 250 підписів під проханням про помилування начальника шляху Михалевського Єфима Петровича зібрали залізничники, що обіймали різні посади, від рядових працівників до керівників. Вироком воєнно-революційного трибуналу Донецьких та південних шляхів сполучення Михалевського Є.П. присудили до 20 років ув’язнення за аварію потягу. На думку його співробітників, ця аварія була наслідком надзвичайно складних умов праці та перевтоми, тож є нещасним випадком, а не злочином^[33]. Те, з якою активністю включилися колеги в процес забезпечення процедури перегляду справи певною мірою свідчить про незгоду з таким суворим покаранням і наявність у спільноті «іншої думки» про те, що саме варто вважати злочином за таких умов.

Надзвичайно цікавим із цього погляду є лист червоноармійця бронепоїзду «Смерть панам» Вульфа Ідзинского. Наведемо його повністю: «Мій батько, Мовша Ідзинський, їдучи з Кавказу до місця свого мешкання до Кременчуку через Харків, був затриманий агентом особливого відділу під час його перебування у потягу, що їхав з Харкова до Кременчука за те, що він не зареєстрував у Харкові свою перепустку. Агент, який затримав мого батька, вимагав у нього хабара – 10.000 руб., які, як повідомив мій батько, він йому не дав, незважаючи на погрози та насильство, вчинене агентом над ним. Вказаний агент передав мого батька в ГубНК, де його засудили на 3 роки до концентраційного табору. Беручи до уваги хворобливий стан батька та його непрацездатність, і те, що перебування в таборі ще більше позначиться на його стані здоров’я, а також його вік – 51 рік, і те, що він є людиною старого побуту, абсолютно незнайомою із законами Радянської влади, і що через його перебування в таборі залишилася в мене напризволяще старенька мати, благаю президію ВЦВК якомога швидше розглянути моє прохання про помилування мого батька та звільнення його з концтабору, а також прошу вашого розпорядження про повернення відібраних у мого батька під час арешту речей його та 90208 руб. грошима, оскільки це його єдині кошти на повсякденні витрати та годування родини. При цьому я, зі свого боку, присягаюся честю червоноармійця спокутувати провину батька на фронті в боротьбі з ворогами робітничо-селянської влади»^[34].

У цьому зверненні до влади пересічної людини змішалося все. Тут бачимо два покоління, що по-різному адаптувалися до радянської влади – батько, що продовжує жити за старими законами та не визнає нового ладу, і син, що став частиною суспільного устрою, не прийнятого його батьком. Тут і внутрішній конфлікт молодої людини, яка вірить і батькові, і владі (син не бачить провини в діях батька, описуючи їх, але дає клятву спокутувати його провину своєю службою в лавах Червоної Армії, визнаючи тим самим офіційну оцінку дій батька). Бачимо свідчення щодо низового хабарництва та всевладності «людини із зброєю», різноманітних уповноважених, що отримали значну владу та використовували її на свою користь. Вражає і сама сутність злочину – дрібниця, ігнорування перепустки (необхідність якої була незрозумілою та образливою для законослухняної людини, яка нещодавно мала змогу пересуватися без неї), що набуває ваги та розцінюється як невиконання обов’язкових постанов радянської влади і, як наслідок, обертається для людини ув’язненням на три роки.

Однак Мовша Ідзинський мав хоча б якийсь шанс на звільнення, бо був засуджений. Набагато гірше було тим, хто ще перебував під слідством: «У цей час працює комісія з розвантаження й звільняє людей, що потрапили в будинки позбавлення волі за крупну спекуляцію, контрреволюційні дії, людей, засуджених на 10-15-20 років примусової праці, а червоноармійці, селяни та робітники за незначні звинувачення сидять по 3-5 місяців навіть без пред’явлення звинувачень. У цьому нічого дивного нема: кількість ув’язнених збільшується з кожним днем, і слідчі установи, через брак технічних сил, не в змозі розвантажити будинки ув’язнення чи пред’явити певний строк ув’язнення. А тут ще питання ускладнюється тим, що значна кількість ув’язнених закріплена за штабами військових частин, за особливими відділами, які вибувши з Харкова, увезли справи ув’язнених й, таким чином, через якусь дрібницю червоноармієць, що віддав багато сил за справу революції, змушений сидіти ледь не до другого пришестя»^[35]. Тож виходило, що в найгіршому стані опинилася майже половина ув’язнених, що ще чекали свого вироку – їх справи не підлягали розгляду комісій із розвантаження. Складалася ситуація, коли людина, що опинилася за ґратами, взагалі не знала, що їй чекати від наступного дня і яку частину свого життя вона мусить провести в режимі позбавлення волі, не розуміючи та не відчуваючи при цьому своєї провини.

Ускладнювала ситуацію ще одна проблема, що мала матеріальне підґрунтя – умови утримання ув’язнених. Низка обслідувань центральних в’язниць у Харкові початку 1920-х рр. показала нюанси перебування в місцях позбавлення волі того часу. Наприклад, у слідчій тюрмі виявили таке: «Лазня за відсутністю дров не працює… Ліжок і тапчанів у тюрмі недостатньо, тому ув’язнені сплять на підлозі. Білизни для ліжка та натільної немає взагалі… Дров за цей час в’язницею було отримано приблизно 5 ½ тисяч пудів, у тому числі й для приготування їжі, тому приміщення не опалюється й у камерах темно й сиро… За відсутністю електричного світла, недостатньої кількості ламп і гасу, вночі освітлюються лише коридори… За відсутності місць в лікарні серед здорових у камерах знаходяться й хворі ув’язнені»^[36]. Стан справ в інших обслідуваних місцях позбавлення волі був не кращим. У будинку ув’язнених при Губернській надзвичайній комісії спостерігалися такі ж самі умови утримання, до того ж «…у туалет ув’язнені допускалися лише 2 рази на добу, параші ув’язненим подаються не за вимогою, а тоді, коли наглядачі вважають за потрібне це зробити»^[37]. Та в будинку загальної примусової праці: «…ліжок немає в достатній кількості, й ув’язнені сплять на цементній підлозі, постільної та натільної білизни немає, приміщення не опалюються, вікна практично без скла, світло лише в коридорах, камери освітлюються 5 хвилин під час вечері, немає окропу»^[38]. Перевірки в Зиновївському бупрі Херсонського округу засвідчили подібну ситуацію, що і в Харкові: «Повна відсутність в камерах білизни й необхідного посуду, несправність параш… лазня недостатньо облаштована, а пральня не функціонує за причини повної непридатності… камери утримуються в бруді, знаходяться у антисанітарному стані, прибирання недостатнє, сміття не виноситься, на дверях павутиння, стіни брудні й усі розписані надписами й малюнками… вісім каналізаційних резервуарів переповнені нечистотами, незважаючи на те, що в розпорядженні бупру є асенізаційний обоз та 6 бочок». І далі: «Приймання ув’язнених у бупр часто здійснюється без відповідних постанов судово-слідчих органів, розподіл ув’язнених здійснюється безсистемно, не за підсудністю та категоріям, … підслідчі утримуються в одній камері із засудженими, в одиночному корпусі знаходяться і чоловіки, і жінки, серед ув’язнених є хворі на коросту та венерики, у загальних камерах утримуються жінки з немовлятами й малолітні правопорушники…»^[39].

Не кращим був і стан справ із годуванням ув’язнених. За нормами ув’язнені мали отримувати наступне: хлібу – 1 фунт, крупи чи пшона – 25 зол., м’яса або риби – 25 зол., жирів – 4,8 зол., муки для підмішування – 32 зол., чаю – 0,1 зол., солі – 3,2 зол., спецій – 3,1 зол.* Але в будинку ув’язнених при Губернській надзвичайній комісії ці норми були «…відомі лише завідувачу. Продукти харчування надходять від різноманітних органів у продовольчу лавку, а звідти поступають на кухні. Відпуск продуктів для ув’язнених відбувається на розсуд адміністрації, як приміром цукру, чаю чи спецій, взагалі не відпускається через те, що немає про це розпорядження місцевої адміністрації… Посуд відсутній і їжа подається в розбитих пляшках за чергою»^[40]. У слідчій тюрмі ситуація мало чим відрізнялася від описаної вище: «Їжа в залежності від якості продуктів буває просто огидна, наприклад борщ з сухих овочів. Посуд для ув’язнених є в обмеженій кількості. Окріп тісно пов’язаний із дровами, буває тоді, коли є дрова. Хліб видається по одному фунту, цукру – менше норми. Решта продуктів видається для котла в залежності від їх запасу та у половинній нормі. Вечері не буває»^[41].

Із цих свідчень бачимо, що умови утримання в тюрмі вочевидь були травмуючими для людини. За таких обставин вступав у дію принцип «виживає найсильніший» з усіма його можливими наслідками. Джерела засвідчують і наявність насильницьких дій з боку адміністрації^[42], і розваги зі знущаннями серед ув’язнених^[43]. Тож невипадково найрозповсюдженим мотивом у зверненнях родичів чи друзів до комісій із розвантаження в’язниць був наголос на підірваному здоров’ї людини, що опинилася за ґратами. Відповідно і благали відпустити рідну людину, доки вона ще жива. Така реальність сильно не збігалася з ідеологією, що була націлена на виправлення людини, яку влада визнала злочинцем, завдяки культурному просвітленню, моральному та трудовому вихованню, і головне – без страждань й насильства. Перебування в описаних вище умовах – це були суцільні страждання людини, постійно закритої з купою інших людей (здорових чи хворих, рецидивістів чи тих, хто сидів вперше тощо) у замкненому приміщенні, без права на повагу до особи та елементарні потреби – повноцінну їжу, туалет і прогулянку.

До жахливих умов утримання в’язнів у 1921-1923 рр. додалася й проблема голоду. На тлі голоду тюрми переповнювалися. На думку авторів 1920-х рр., це було пов’язане, з одного боку, із закономірним збільшенням показників майнової злочинності у такі часи, та з іншого, – привабливістю тюрем з їх гарантованою пайкою хліба: «… жодні розвантаження, жодні послаблення у сенсі покарання тюрми не спорожнять – там, де на волі вмирають від голодної смерті, люди часто обмінюють її, свободу, на маленький шматок хоча б черствого хліба… У тюрмі голодно й холодно, у тюрмі тісно й брудно, у тюрмі душно й важко, але жахлива свобода в голодному краї є більш важкою, і втомлена від жорсткої боротьби за існування, розслаблена від надприродного напруження подолати «цар-голод» людина часто іде на злочин, щоб потрапити в «обітовану» землю, у … тюрму»^[44]. Однак документи, які циркулювали правоохоронними органами України засвідчували дещо інше, що не дозволяло говорити про тюрму як щось омріяне для голодуючого. Наприклад, особливо терміновий і секретний обіжник Народного комісаріату юстиції від 22 квітня 1922 р. адресований усім губернським трибуналам, воєнним і воєнно-транспортним трибуналам, нарсудам, особливим народним слідчим, народним слідчим та партійним структурам, без замовчувань зображував наявну картину: «Стан місць позбавлення волі Республіки – катастрофічний – у буквальному смислі цього слова. Необхідно, щоб над усім цим місцеві відповідальні працівники замислилися серйозно та усвідомили, що насувається. В Україні в бупрах більше 20.000 ув’язнених, незважаючи на усі наполягання Наркомюсту щодо розвантаження місць позбавлення волі. Й цифра ця загалом має тенденцію до збільшення, а не до зменшення. Крім того, Наркомпрод відпускає нам продовольства (за голодною нормою) на травень 6.843, червень – 5.581 та липень – 4.960 пайок на ув’язнених, тобто на одну чверть – одну п’яту від тієї кількості людей, яких треба годувати. Є всі підстави вважати, що і ця кількість пайків (тільки хлібних, бо інші види постачання, жири тощо, вже давно не відпускаються) фактично буде зменшена. Найбільше, що НКЮ зможе добитися від Наркомпроду при усіх видах тиску (партійного, радянського, особистого тощо), – це дати хоча б обіцяне. Але навіть це означає, якщо в травні, червні та липні в Україні у бупрах буде 20 тис. осіб, ми зможемо давати кожному ув’язненому лише по 32-36 золотників хліба (лише хліба). Це повільна, але вірна смерть» ^[45].

Очевидно, що за умов голоду та відсутності постачання, держава виявилася неспроможною утримувати таку кількість ув’язнених. У процитованому обіжнику НКЮ УСРР пропонував терміново розвантажити будинки примусової праці та надати відповідні інструкції усім органам, що мали право арешту, максимально обережно застосовувати позбавлення волі як засіб впливу на правопорушників: «…правом арешту й ув’язнення підслідних у нас на місцях очевидно зловживають агенти влади через нерозуміння та невігластво. Треба вбити усім в голову, що це (арешт) палиця о двох кінцівках – б’ючи по звинуваченому, вона б’є і по кишені держави. Кишеня ця – не бездонна бочка, хай пам’ятає про це кожен агент Політбюро, Начальник міліції тощо… Стосовно дрібних посадових проступків та порушень практикуйте ширше не судову та слідчу тяганину, а заходи адміністративного впливу (штраф, звільнення з посади, опублікування в пресі, занесення в партійний квиток тощо). Не завантажуйте судові органи дрібними кляузними справами кримінального характеру»^[46].

Тож за умов боротьби за виживання в місцях позбавлення волі важко було говорити про реальне перевиховання злочинців. Процес розвантаження проходив мляво, при цьому однією з причин гальмування цього процесу було те, що «в місцях позбавлення волі були відсутні копії постанов судових органів про попереднє ув’язнення, головним чином тих, хто закріплений за ВУНК»^[47].

У наступному 1923 р. до ідеї розвантаження бупрів звертаються знов. Заклик до зменшення кількості населення місць позбавлення волі мав своє продовження в роботі губернських комісій із розвантаження будинків примусової праці України, завдяки чому вдалося скоротити в цілому кількість ув’язнених у 1,3 рази (в окремих губерніях – у 1,5-2 рази).

Таблиця 5.2.1

Дані про роботу комісії з розвантаження будинків

примусової праці України у 1923 р ^[48].

Означена робота комісій мала неабиякі наслідки. З одного боку, певною мірою полегшувалася проблема утримання ув’язнених (нагадаємо, що в контексті нової економічної політики усі місця позбавлення волі були переведені на місцеві кошти та утримувалися за рахунок місцевих (окружних) бюджетів). З другого, розвантаження одразу ж позначалося на загальному рівні злочинності та підвищувало показники рецидивних злочинів. Правоохоронні органи на місцях морально готувалися до наслідків подібних амністій і розвантажень, оскільки це одразу погіршувало загальний кримінальний фон і додавало роботи. Не в останню чергу через це, незважаючи на обіжні інструкції щодо розвантаження бупрів, на місцях не поспішали випускати злочинців на волю. І тому в кінці 1925 р. – на початку 1926 р. ситуація з в’язницями залишалася складною. В’язнів у місцях позбавлення волі, приміром, Донбасу було в 3-4 рази більше тієї кількості, на яку вони були розраховані. Люди задихалися від нестачі повітря, хворих утримували разом із здоровими, у деяких бупрах ув’язнені змушені були спати по черзі. На місцях влада вдавалася до застосування практики відпусток для арештантів^[49], яка мала опертям Постанову президії ВЦВК від 21 квітня 1925 р., підтверджену відповідними українськими органами, про відпустки на польові роботи працівників селянських господарств, що опинилися на цей момент за ґратами. Подібні відпустки були поширені до кінця 1920-х рр., хоча й вельми неоднозначно сприймалися як представниками місцевої влади, так і населенням. Після занадто широкого надання відпусток розподільчими комісіями в 1925 р. низка інструктивних документів звужує коло тих, хто міг претендувати на таку відпустку (оскільки значна частина звільнених використала означену відпустку «за призначенням» – тероризували місцеве населення, організовували зграї, грабували, гастролювали великими містами тощо). Від 1925 р. завдяки більш обережному розгляду розподільчими комісіями справ ув’язнених щорічно зменшувався відсоток тих, хто отримав відпустку для проведення польових робіт^[50].

Взагалі в Україні на початку 1926 р. завантаженість бупрів була і надалі критичною. У бупрах УСРР, розрахованих на 15-20 тис. в’язнів, знаходилося 30 тис. осіб, із яких 12 тис. були підслідчими. Усе це викликало бунти та голодування арештантів і наприкінці 1920-х рр., так само, як і в 1922 р.

Не позбулися протягом 1920-х рр. і риторики «помсти» через низку вже вказаних моментів – подвійності каральної політики, виокремлення «класово близьких» і «класово далеких» соціальних груп, репресія проти яких мусила бути і була не однаковою.

Так, приміром, 1923 р. активно обговорювалося питання про місця відбування покарання. Пропонувалося «засуджених трудящих утримувати під вартою за місцем проживання, а класових ворогів розміщувати подалі від центрів»^[51], оскільки цю «публіку» планувалося карати, а не виправляти. Означене обговорення було спровоковано низкою змін, що відбулися в державі. За часів громадянської війни потенційних «класових ворогів» ув’язнювали там, де влада відчувала себе максимально впевнено. Відповідно, ті, проти кого була спрямована класова лінія покарання, опинялися в центрі: «якщо який-небудь непман… прагне за будь-яких обставин відбувати покарання в центрі, де ціла зграя родичів щодня відбиває пороги центральних установ для полегшення долі «невинного», то робітник чи селянин, що скоїв злочин і відбуває покарання далеко від дому, ще більше від цього потерпає»^[52]. Усталення радянської влади 1923 р. дозволяло переглянути означену ситуацію з позицій подвійного права та моралі, розподіляючи засуджених на «своїх» робітників і селян, які розглядались як такі, що випадково опинилися у місцях позбавлення волі, та «чужих» – класово ворожих елементів, «непманів» та інших нетрудових елементів, які мусили відбувати покарання повною мірою.

«Культуру в маси…»: культурно-просвітницька складова перевиховання злочинців

Наступною складовою процесу перевиховання злочинців був цілий спектр культурно-просвітницьких заходів, покликаних здійснювати цілеспрямований та індивідуалізований вплив на особу злочинця з метою повноцінної його соціалізації в радянському суспільстві.

У першій половині 1920-х рр. радянські місця позбавлення волі становили простір, доволі відкритий для суспільства – різноманітні об’єднання, установи, організації мали доступ до ув’язнених у місцях позбавлення волі, могли вивчати особу злочинця чи контролювати умови його утримання, втручатися у внутрішні справи пенітенціарного відомства та рекомендувати кого із ким утримувати разом, а кого ізолювати від інших тощо. Серед представників суспільства, що активно опікувалися справою виправлення злочинців, були працівники Народного комісаріату просвіти, на плечі яких лягло завдання підвищення культурного рівня ув’язнених.

У першу чергу був взятий курс на ліквідацію неписьменності серед населення в місцях позбавлення волі. За даними Головного управління місцями позбавлення волі, у 1922 р. неписьменні серед в’язнів складали 22%, у 1923 р. – 13%. Зростала відвідуваність занять. Якщо у 1922 р. погодилися вчитися 47% ув’язнених, то у 1923 р. програмою ліквідації неписьменності охопили вже 92% арештантів. Викладачами виступали спеціально найняті для цього фахівці (у 1922 р. в тюрмах України працювали 20 осіб, у 1923 – 40 осіб), а також викладачі з ув’язнених (у 1922 р. їх було 34, у 1923 – 55 осіб)^[53]. Нагадаємо, що для останніх це був непоганий спосіб скоротити термін перебування у в’язниці – оскільки викладання як один із видів примусової праці зараховувалося за принципом – два дні за три.

З метою «пробудження самодіяльності ув’язнених, а також розвитку їх політичної та класової свідомості»^[54], майже в усіх місцях позбавлення волі організовувалися клуби. В українських тюрмах у 1922 р. їх було 15, у 1923 р. – вже 40, що свідчило про стрімку динаміку збільшення подібних виявів самоорганізації ув’язнених. Разом з навчально-виховною частиною вони розробляли план культурно-просвітницьких заходів, серед яких були різноманітні «розваги» – концерти, спектаклі, показові суди, політична освіта тощо. Подібній роботі приділялася значна увага, що загалом розширювало можливості ув’язнених долучитися до процесу культурного зростання. Протягом лише одного року (з 1.10.22 до 1.10.23 року) обсяг «розваг» у в’язниці зріс втричі – з 106 до 304 заходів на місяць по всіх місцях позбавлення волі (тобто в середньому 3-4 заходи щомісячно у кожному з них), а обсяг лекцій політичної грамоти з 14 годин у 1922 р. до 254 годин у 1923 р.^[55].

Майже в усіх місцях позбавлення волі створювалися рукописні або навіть печатні видання, у яких ув’язнені описували своє повсякденне буття, позитивні моменти та наявні проблеми, закликали суспільство до активного співчуття, розуміння та уваги до пенітенціарної системи й пенітенціарної політики. Деякі видання мали значний тираж і відповідно широке коло читачів, як у місцях позбавлення волі, так і поза їх межами.

Неповнолітні правопорушники: злочинна кар’єра та можливості виправлення

Окремим пунктом в ідеології перевиховання були неповнолітні. За радянським законодавством, діти до 14 років не підлягали суду, а з 14 до 16 – тільки в тому разі, якщо від них відмовились комісії у справах неповнолітніх. Із малолітніми правопорушниками повинні були працювати спеціальні слідчі в контакті із представниками від системи народної освіти. Однак за браком коштів в округах таких слідчих не вистачало. Відповідно розгляд справ підлітків затягувався. В очікуванні рішення діти перебували у спеціальних колекторах, з яких вони швидко втікали, або навпаки, набували ще й там злочинного досвіду від колег-одноліток. Так, у Луганському окрузі засвідчували, що діти в колекторі не виправляються, «повибивали шибки, зламали меблі, а одного разу завідувача колектором облили гарячим супом»^[56]. Обмежене число приміщень для утримання під вартою різностатевих підлітків створювало додаткові проблеми. Усе це ускладнювалося тим, що після розгляду справи таких дітей не було де розмістити. Через брак місць у реформаторіях, колекторах, дитячих будинках після розгляду справи діти знову поверталися на вулиці, а разом із тим і до попередніх своїх занять.

Але сценарій подальшої кар’єри в деяких із них був ще гіршим. Через брак місць у дитячих перевиховних закладах вони потрапляли в загальні місця позбавлення волі. На початок нової економічної політики в Україні було 2 губернські реформаторії в Одесі та Києві. Їх загальна місткість складала 100 місць (по 50 місць у кожному). Цього, вочевидь, не вистачало, щоб прийняти всю армію малолітніх правопорушників, яких на 1 жовтня 1922 р. нараховувалося 497 осіб, а на 1 жовтня 1923 – 614 осіб. Відповідно, лише 100 з них були влаштовані в реформаторії, тоді як решта утримувалися у загальних місцях позбавлення волі разом із дорослими ув’язненими. За таких обставин забезпечити перевиховання молодого покоління згідно з новими настановами каральної політики було доволі складно. У 1924 р. НКВС ініціювало розгляд питання щодо відкриття Центрального реформаторія в місті Харкові^[57], розрахованого на 300 місць (розпочав функціонувати з липня 1925 р.^[58]), а також щодо переформування Одеського та Київського реформаторіїв в обласні зі збільшенням їх місткості до 150 осіб кожен. Змістовне наповнення перевиховання неповнолітніх правопорушників мало чим відрізнялося від загального бачення виправлення злочинців. Головний акцент робився на набутті ними професійних навичок, що згодом сприяло б їх адаптації в суспільстві та знижувало можливість повторного скоєння злочину, а також на підвищенні культурно-освітнього рівня.

У цілому ж зазначимо, що протягом 1920-х рр. зберігали свою чинність декілька ідеологічних настанов радянської влади щодо виправлення покараних. Злочинця розглядали як жертву умов, викликаних попереднім суспільним ладом, з подоланням залишкових проявів якого повинно виникнути нове суспільство, позбавлене держави, закону й, відповідно, і злочину. Однак риторика злочинця – «жертви умов», якому треба лише надати новий сенс життя, так і не знайшла віддзеркалення у сприйнятті усіх засуджених та ув’язнених як однієї категорії тих, хто оступився й потребує допомоги.

Ув’язнених 1920-х рр. постійно градуювали на різні категорії залежно від точки відліку та політичної ситуації і проводили подвійну політику щодо їх виправлення. До них закликали застосовувати різні заходи, виокремлюючи одну групу від іншої. Таким чином, в суспільстві вкорінювалися подвійні стандарти, а певні категорії населення протиставлялися одна іншій на рівні стереотипного сприйняття. Так, контрреволюціонерів, «справжніх ворогів радянської влади», закликали відділити від опори радянської влади – селян, робітників і червоноармійців, злочин яких, незважаючи на його тяжкість, – це помилка. До «непманів» та нетрудових елементів суди повинні були застосовувати більш жорсткі заходи як при виборі самого покарання, так і місця його відбуття, натомість до представників трудящих – найменші як за формою, так і за змістом. У місцях позбавлення волі зіштовхувалися інтереси підслідних, провину яких доведено ще не було і їх не можна було зарахувати до злочинців, й «термінових» – тобто тих, чий термін позбавлення волі вже був визначений, і які набули статусу кримінальних елементів. Іншу опозицію складали професійні та ситуативні злочинці, де перші розглядали злочин як власну професію, а другі – були жертвами умов (наприклад, під час голоду 1921-23 рр. на території України найрозповсюдженим видом злочинів були непрофесійні дрібні крадіжки з магазинів, переважно продуктових товарів; або категорія засуджених за «невиконання обов’язкових постанов радянської влади», що поєднувала різні верстви населення, представники яких у той чи інший спосіб не дотрималися прийнятих владою розпоряджень і постанов).

Така ситуація ускладнювала процес виправлення чи перевиховання злочинців, оскільки ставила засуджену людину в умови, коли вона не розуміла за що її покарано та чому саме в такий спосіб. Відчуття провини, ситуація скоєння злочину та спосіб покарання переставали бути прямо пов’язаними між собою через недотримання принципу невідворотності покарання, невизначеність сутності злочинів, розмаїття видів кари за один і той самий злочин залежно від «настрою» пролетарської Феміди.

Однак протягом 1920-х рр. ув’язнені не виключалися повністю з суспільного дискурсу, не ставали соціальними ізолянтами. Перебуваючи за ґратами, вони продовжували тісно взаємодіяти із суспільством у вигляді перевірок суспільних організацій, у формі залучення до культурно-виховної роботи, завдяки практиці відпусток ув’язнених на сільськогосподарські роботи й виданні ними журналів і газет, читацька аудиторія яких була як у межах, так і поза межами місць позбавлення волі.

[1] Изучение преступности и пенитенциарная практика. – Одесса : Изд-во Одесского центрального ДОПРа. – Вип. 1. – 118 с.; Штесс А. Криминально-психологические исследования при тюрьме / А. Штесс // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 21-22. – С. 11-12.

[2] Гернет М.Н. Избранные произведения / М.Н. Гернет. – М. : Юрид. лит., 1974. – С. 407.

[3] Изучение преступности и пенитенциарная практика. – Одесса : Изд-во Одесского центрального ДОПРа. – Вип. 1. – 118 с.

[4] ЦДАВО України, ф.8, оп. 12, спр. 1111, 128 арк.

[5] Гродзинский М. Лишение свободы как наказание / М. Гродзинский // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 8. – С. 4-6.

[6] Лаговиер Н. Организация принудительных работ / Н. Лаговиер // Еженедельник советской юстиции. – 1927. – № 16. – С. 477-478; Лаговиер Н. Практика отпусков заключенным на полевые работы / Н. Лаговиер // Еженедельник советской юстиции. – 1927. – № 24. – С. 734-736.

[7]Ширвиндт Е. Пенитенциарное дело в РСФСР в 1924-1925 году / Е.Г. Ширвиндт // Еженедельник советской юстиции. – 1925. – № 50-51. – С. 1529-1533.

[8] Штесс А. Криминально-психологические исследования при тюрьме / А. Штесс // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 21-22. – С. 11-12.

[9] Якубсон В. Голод и тюремное население / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 14-15. – С. 9-11; Якубсон В. Досрочное освобождение в РСФСР за 1921 год / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 46-47. – С. 7-10; Якубсон В. Культурно-просветительная работа в тюрьме / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 19-20. – С. 11-13; Якубсон В. Несовершеннолетние правонарушители в местах заключения / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1923. – № 18. – С. 414-415; Якубсон В. Уголовная репрессия в годы революции / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 4. – С. 3-4.

[10] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 90-90 зв.

[11] Ширвиндт Е. Пенитенциарное дело в РСФСР в 1924-1925 году / Е.Г. Ширвиндт // Еженедельник советской юстиции. – 1925. – № 50-51. – С. 1529-1533.

[12] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 671, арк. 87.

[13] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 671, арк. 90.

[14] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 669, арк. 26.

[15] Там само

[16] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 355, арк. 122-122 зв.

[17] Сорокин И. К вопросу об ударных задачах органов юстиции / И. Сорокин // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 23. – С. 3-5.

[18] Стяжкіна О.В. Бути владою: антропологічні коди провінційних радянських керівників 1920-х років (на матеріалах Донбасу) / О.В. Стяжкіна // Нові сторінки історії Донбасу. Зб.наук.ст. – 2009. – № 17-18. – С. 239-262.

[19] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 4.

[20] ЦДАВО України, ф.5, оп. 4, спр. 11, 37 арк.

[21] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 10.

[22] Там само.

[23] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 947, арк. 196.

[24] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 947, арк. 195.

[25] Держархів Донецької області, ф.р-2, оп. 1, спр. 263, арк. 204-205.

[26] Кожевников М. «Ревизия» судебных приговоров в процессе их исполнения / М. Кожевников // Еженедельник советской юстиции. – 1928. – № 18. – С. 539-541.

[27] Культурно-просветительная работа в тюрьме // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 19-20. – С. 11.

[28] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 671, арк. 60.

[29] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 671, арк. 61.

[30] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 30.

[31] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 10; ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 355, арк. 33.

[32] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 276, арк. 2.

[33] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 276, арк. 112-117.

[34] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 276, арк. 111.

[35] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 26.

[36] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 30-31.

[37] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 33.

[38] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 35.

[39] Держархів Херсонської області, ф.р-445, оп. 1, спр. 24, арк. 3-4.

[40] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 33.

[41] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 31.

[42] ЦДАВО України, ф.5, оп. 1, спр. 693, арк. 31.

[43] Голубчик-Чернов К. Геть безчинство (Коростеньський бупр) / Ксеноф Голубчик-Чернов // Долой преступность. Литературная газета-журнал. Орган Культ-Просвет Инспекции ИТО-НКВД УССР. – 1926. – № 8 (11), август. – С. 3; Канарский С. Долой азиатчину / С.Канарский // Долой преступность. Литературная газета-журнал. Орган Культ-Просвет Инспекции ИТО-НКВД УССР. – 1926. – № 8 (11), серпень. – С. 1.

[44] Якубсон В. Голод и тюремное население / В. Якубсон // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 14-15. – С. 10-11.

[45] ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 1001, арк. 14.

[46] Там само.

[47] ЦДАВО України, ф.8, оп. 1, спр. 947, арк. 181.

[48] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 69.

[49] Держархів Донецької області, ф.р-2, оп. 1, спр. 718, арк. 782.

[50] Лаговиер Н. Практика отпусков заключенным на полевые работы / Н. Лаговиер // Еженедельник советской юстиции. – 1927. – № 24. – С. 734-736.

[51] Файнблит С. Наблюдение за местами заключения / С. Файнблит // Еженедельник советской юстиции. – 1923. – № 40. – С. 918.

[52] Там само.

[53] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 11.

[54] Ширвиндт Е. Пенитенциарное дело в РСФСР в 1924-1925 году / Е.Г. Ширвиндт // Еженедельник советской юстиции. – 1925. – № 50-51. – С. 1529-1533.

[55] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 11.

[56] Держархів Луганської області, ф.р-435, оп.3, спр. 27, арк. 42.

[57] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 35, арк. 90-90 зв.

[58] ЦДАВО України, ф.5, оп. 2, спр. 896, арк. 73.