У XVI ст. Львів з-поміж інших осередків Корони Польської виділявся багатоетнічністю та мультикультурністю. У місті співіснували представники різних народів: німці, поляки, українці, вірмени, євреї, греки, італійці та англійці. Поляки, німці, італійці та англійці формували католицьку громаду, якій належала вся повнота влади у місті. Українці, вірмени та євреї проживали на територіях своїх дільниць і творили окремі релігійно-етнічні групи (громади або нації) [1]. Населення Львова поділялося на громадян (cives) – осіб, що були вписані до реєстрів міського права і користувалися міськими привілеями, та мешканців (incolae) – на яких ці привілеї не поширювалися. Модель маґдебурзького права передбачала можливість надання громадянства лише католикам, тому більшість представників інших релігійно-етнічних груп не були повноправними міщанами. У цей час вони домагалися зрівняння у правах із католицькою громадою, особливо в економічній сфері.
Українці[2]
Виступи українського населення проти міської влади відбувалися через економічні обмеження[3]. Хоча, згідно з засадами маґдебурзького права, українці не могли входити до цехових організацій та проживати поза межами своєї етнічної дільниці, вони все ж намагалися легалізувати свою діяльність. Під час перебування у Львові короля Сиґізмунда I у 1524 р. вони домагалися розширення своїх прав, зокрема купувати нерухомість в середмісті, займатися торгівлею і шинкуванням, вступати до ремісничих цехів. Однак це їм не вдалося [4]. Після пожежі 1527 р. заможні українці придбали від поляків і німців деякі будинки на Ринку та вулиці Багатих крамів. Це викликало невдоволення купців католицького визнання[5]. У 1529 р. вони звинуватили українців у відмові брати участь у похоронних богослужіннях латинського обряду, як це було передбачено статутом. Згідно з рішенням міської ради, українці, які купили крами у католиків, мали відвідувати богослужіння у костелах, а в разі недотримання цієї постанови сплатити штраф у розмірі одного таланту воску (близько 26 кг)[6].
Релігійні відмінності часто ставали причиною суперечок між представниками кравецького цеху [7]. Незважаючи на те, що українці легально займалися цим ремеслом і були майстрами, однак вони не могли бути цехмістрами[8]. Конфлікти виникали під час навчання учнів і їх “визволення”[9]. Католицькі кравці були невдоволені збільшенням кількості ремісників-русинів, тому забороняли майстрам навчати і “визволяти” учнів. У 1534 р. міська рада розглянула скаргу українців – членів кравецького цеху, котрі протестували проти того, що їхні учні навчалися три роки, а учні-католики лише один рік. Крім того, якщо б підопічний майстра-русина помер або втік, він не міг приймати іншого до кінця трирічного терміну. Майстри-українці також скаржилися, що їх сини та зяті були змушені виконувати певний ремісничий виріб, що б підтвердив їхню кваліфікацію – “штуку” та платити внесок під час вступу до цеху. Натомість майстри-католики таких обмежень не мали, оскільки згідно з цеховим статутом, контролювали кількість кравців-русинів, бо “вони після “визволення” на підмайстрів залишали цех і засновували свої майстерні на передмістях, поповнюючи ряди позацехових ремісників – партачів”[10]. У рішенні міської ради від 1538 р. докладно регламентовано діяльність цехових кравців. Майстри католицького віровизнання приймали учнів на рік за окрему плату, а в разі відпрацювання на зазначений в угоді термін. Для учнів-українців навчання тривало два і три роки відповідно. Відтепер, приймати нових учнів усі майстри могли лише після “визволення” попередніх. У разі ж смерті або втечі учня і католики, і українці могли приймати нового. Сини представників цеху користувалися однаковими пільгами під час вступу[11], отже, це рішення було компромісним врегулюванням конфлікту.
На початку 1570-х рр. лідери української громади Васько Тимович і Хома Бабич скаржилися до ґродського суду, що міські урядники перешкоджали їм торгувати сукном на лікті [12], тобто не дотримувалися привілею Сиґізмунда Августа від 20 травня 1572 р., згідно з яким русинів зрівняли у правах із католицьким населенням [13]. Під час виступів вони внесли ще декілька судових позовів, домагаючись права вільної торгівлі у своїх крамах, “краяння” сукна та продажу вина [14]. Відомо також, що українських ремісників, котрі займалися ремеслом і торгівлею у своїх будинках, часто заарештовували [15]. Підтвердження привілею, яким їх зрівнювали в правах із католицькою нацією, видано 26 березня 1577 р. [16]. Однак він також не був реалізований, адже вже 2 травня 1577 р. у королівському суді розглядали скаргу на бурмистра і райців, які ув’язнили Хому Бабича і Хому Кушніра за шинкування пива і меду в передмісті, хоча ті, згідно з попередніми королівськими декретами, мали на це дозвіл, адже були громадянами [17]. Напруження у відносинах між русинами та міською радою наростало. З тексту королівського декрету від 21 червня 1578 р. відомо, що в той час відбулося слухання, на якому повторно розглядали їх скаргу. Українці вказували, що урядники не дозволяли їм легально займатися ремеслом і брати учнів на навчання в цехах, забороняли шинкувати і продавати алкогольні напої, купувати нерухомість на Ринку і присягати в судах відповідно до їх звичаю [18]. Згідно з рішенням короля українцям дозволили торгувати, але тільки під час ярмарків, натомість проблему продажу алкоголю не вирішили. Суперечки і взаємні звинувачення тривали й надалі, допоки 17 травня 1585 р. король Стефан Баторій остаточно не виправдав раду [19].
У наступні роки між українцями та католицьким населенням посилилися ще й релігійні непорозуміння, апогеєм яких стала ситуація навколо запровадження у 1582 р. нового календаря [20]. Православні (русини й вірмени) не погоджувалися із новим літочисленням, тому архієпископ Ян Димітр Соліковський наказав навіть “опечатати” руські церкви та заборонити богослужіння [21]. Денис Зубрицький зазначав, що у місті почалися сутички, русини зірвали печатки та відчинили православні храми, тоді ж їм законодавчо дозволили не змінювати літочислення [22]. Після підписання Берестейської унії у 1596 р. непорозуміння посилилися, особливо в 1598–1599 рр., коли русинів не приймали у ремісничі цехи, аргументуючи відмовою останніх підписати унію [23].
Вірмени
Представники вірменської громади переважно займалися торгівлею східними товарами. Значний вплив вони мали також на сферу торгівлі м’ясом, через що у них часто виникали суперечки з цехом різників, до якого, згідно із статутом, належали лише католики [24]. Варто зазначити, що у цій корпорації на початку XVІ ст. працювало 20 майстрів [25], що а абсолютно не задовольняло потреб всього населення [26]. Через високий попит на м’ясні продукти монополію цеху постійно порушували позацехові вірмени або євреї [27]. Ситуація в інших містах була аналогічною [28], наприклад, у Ґданську багато позацехових різників і перекупників розносили продукти харчування по будинках і торгували біля міських воріт [29]. У Львові вірмени з давніх часів утримували різницькі ятки, де зазвичай продавали козяче м’ясо [30]. У 1510 р. старші різницького цеху протестували проти права вірмен володіти двома ятками і вимагали обмежити кількість споживачів виключно представниками їхнього обряду. У ході судового процесу райці навіть припинили подавати воду з міських водопроводів до будинків вірменських різників, а львівський архієпископ Бернард Вільчек заборонив візникам виконувати замовлення їхніх купців [31]. Сиґізмунд I врегулював цю справу 2 березня 1510 р. Оскільки за користування ятками вірмени сплачували певні грошові внески до міської скарбниці, їм дозволено і надалі продавати м’ясо, але лише представникам своєї громади [32].
Міщани були постійно невдоволені значним завищенням цін на м’ясні продукти, тому вимагали від влади запровадження вільних торгів, т. зв. “вольниць” [33]. Як правило, їх організовували у певні визначені дні, коли продавати м’ясо дозволяли всім без сплати податку [34]. У Львові ці безкоштовні вільні торги (“сохачки”) [35] проводили згідно з привілеєм від 14 жовтня 1510 р. [36] Вірмени могли продавати на них у період від Великодня до свята св. Варфоломія (24 серпня) [36]. Проти цього виступали цехові ремісники, що сплачували щорічний чинш 40 грошів і 16 каменів лою (близько 13 кг.) від кожної ятки [37], тому в 1512 р. суму податку поділено навпіл між цеховими і позацеховими ремісниками. Серед другої групи осіб було багато вірмен, з яких відтепер стягували додаткові кошти [38]. У грудні 1512 р. королівська канцелярія видала також указ, яким детально регламентувала торгівлю м’ясом вірмен. У суботу вони могли продавати усім покупцям на міських торгах, неділю і понеділок – тільки у своїх ятках, а в інші дні – лише представникам свого віровизнання. В разі недотримання цієї угоди вони сплачували штраф 50 грн. (1 грн. була рівна 20 грош) [39]. Це не задовільнило вірменську громаду, яка й надалі домагалася вільної торгівлі м’ясом, обґрунтовуючи свої вимоги привілеями, отриманими від попередніх королів. Тому у 1519 р. Сиґізмунд І підтвердив декрети Владислава III з 1444 р. і Казимира Ягеллончика з 1462 р., згідно з якими вірмени могли вільно торгувати м’ясом, особливо коли дороги до “татарських країн” закриті[40]. У 1521 р. вони повторно звернулися до короля і отримали дозвіл на продаж м’яса, але лише представникам своєї нації і лише у двох ятках [41]. Між цими указами, виданими приблизно одночасно, були певні відмінності. Нагадаймо, що у 1519 р. в місті тривав суспільний конфлікт, тому представники релігійно-етнічних груп сміливіше домагалися своїх прав, а рада, аби ще більше не загострювати ситуацію, погоджувалася на вимоги як невдоволених громадян, так і мешканців.
У другій половині XVI ст. представники цієї громади висловлювали невдоволення стосовно економічних обмежень та проблем судочинства. У 1563 р. вони звернулися до короля зі скаргою на райців, які втручалися у справи їхньої юрисдикції, зокрема карали ув’язненням без відома їхніх старших, забороняли користуватися послугами міських слуг і пахолків для виконання рішень свого суду, купувати нерухомість у місті й на території передмість, не дозволяли вірменським старшим збиратися разом із війтом, якщо їх кількість перевищувала шість осіб. Крім того, з будь-якої причини міські урядники могли заарештувати вози вірменських купців з товарами, що перешкоджало торгівлі та завдавало значних збитків. Вислухавши аргументи кожної із сторін, 18 січня 1563 р. король оголосив вирок, згідно з яким судові справи, що стосувалися кримінальних злочинів чи суперечки щодо нерухомості, розглядали тільки у міському суді. Вірменам, як і колись, забороняли купувати будинки в місті, підкреслюючи, що вони уже відкупили багато кам’яницьвід католиків після пожежі 1527 р. Король наказав, аби міські слуги допомагали вірменським старшим, але тільки після згоди війта. Старших вірменської нації мало бути 6, а не 12, бо таку кількість вони встановили самовільно [42].
У скарзі від 1573 р. вони зазначили, що платять міські податки нарівні з іншими громадянами, а рада не дотримується наданих їм привілеїв [43]. Наступного року скаржилися, що лавники і війт відмовлялися приймати від них присягу в судах [44]. Вже після суспільних протестів, 12 листопада 1577 р. король апелював до райців, щоб вони не перешкоджали братству “бідних” вірмен продавати дешеві товари [45]. Однак, ті ігнорували це рішення, тому вірмени продовжували протестувати і домоглися надання наступного привілею (21 липня 1578 р.), згідно з яким вони прирівнювалися до повноправних міщан, дозволено також діяльність вірменського суду [46]. Після цього серед населення і представників міської влади поширювалися чутки, що збагачення вірмен призведе до зубожіння католиків [47]. У 1591 р. розпочався процес анулювання привілею [48]. Посередником між сторонами був львівський архієпископ Ян Димітр Соліковський. Він написав компромісну угоду (пакти), яку мали затвердити сторони конфлікту. На думку Луції Харевічової, у такий спосіб він намагався заохотити чи навіть схилити вірмен до прийняття унії з католицькою церквою [49]. Суперечку вдалося частково врегулювати двома декретами від 17 квітня 1600 р. [50] Відтоді вірмени могли займатися торгівлею на рівні з католиками, але з певними застереженнями: мали право орендувати лише два суконні крами, дорогі тканини продавати вроздріб, натомість дешеві, на які був найбільший попит – тільки гуртом. Вірменські старші мали визначити два будинки, у яких можна було продавати угорські та волоські вина. Тільки у трьох будинках вірменам дозволено виготовляти і продавати мед, а в чотирьох – пиво. Привілеєм також визначалася кількість вірменських ремісників, які могли легально працювати у місті. Дозволено відкрити по дві майстерні – кравецькі, шевські та кушнірські й одну малярську. Ці ремісники підпорядковувалися юрисдикції міських цехів. Другим привілеєм визначено 73 будинки на території міста, власниками яких могли бути вірмени, не враховуючи сакральних споруд.
Євреї
Подібна ситуація, як й з іншими етнічними групами, склалася із єврейською громадою Львова, яка вважалася “найбільш підприємницькою частиною юдеїв Польського Королівства” [52] і створювала серйозну конкуренцію громадянам Львова, які виступали проти її активної торговельної діяльності. У відповідь на їх скаргу в 1497 р. король Ян Ольбрахт заборонив євреям продавати сукно вроздріб [53]. Це обмеження не було локальним явищем, подібна ситуація спостерігалася також у Кракові, Познані, Ґданську та Сандомирі, де “privilegii de non tolerandis Judeais” обмежували діяльність цієї етнічної групи[54]. Однак у Львові вже у 1503–1506 рр. представники єврейської громади домоглися певних позитивних змін, коли король Александр видав привілеї загалом сприятливі для них. Євреям надано ті ж митні прерогативи, якими користувалися повноправні міщани, а податок знижено із 200 до 100 злотих. Цей документ підтвердив і наступний король Сиґізмунд I у 1507 р. [55] Можливо, приязне ставлення монарха до львівських євреї було зумовлене неодноразовими позичками та залежністю від єврейських лихварів [56]. Або ж король розумів, що після захоплення турками північно-причорноморських міст, Львів втрачав роль значного торговельного осередку, тому сприяв діяльності цієї громади[57]. Окрім того, їх підтримували представники шляхти, які не хотіли, щоб міщанство збагачувалося і посилювало своє політичне значення, до того ж шляхтичі, як і король, користувалися послугами лихварів. Під час ухвалення сеймових конституцій [58] і воєводських такс, шляхта враховувала інтереси євреїв, наприклад, встановлювала для них нижчі ціни на іноземні товари ніж для представників інших національних громад [59].
Католицькі купці, які займали керівні посади в місті не могли з цим погодитися, тому у 1514 р. конфлікт між ними та євреями загострився [60]. Очевидно, міська влада зуміла переконати монарха, який на цей раз, за прикладом інших міст, заборонив юдеям продавати будь-які товари, окрім тканин і волів (до 2 тис. голів на рік)[61]. Однак представники львівської влади не зупинялися і звернулися до маґістратів інших міст, щоб скоординувати свої дії. У 1521 р. утворено коаліцію великих польських міст, з метою спільної сеймової діяльності проти євреїв [62]. Зауважимо, що представники міщанського стану, намагаючись обмежити права єврейського населення, звертали увагу не тільки на їх конкуренцію щодо християнських купців і ремісників, але й підкреслювали загрозу для католицької віри[63]. В цей час у Кракові відчутно погіршилися відносини між повноправними міщанами та юдеями, доходило навіть до антиєврейських погромів[64]. У Ґданську ж євреям заборонили мешкати і торгувати в межах “міста в мурах”, доступ туди вони мали тільки під час ярмарок[65]. У Львові міщанська верхівка у 1521 р. також домоглася обмеження роздрібної торгівлі євреїв. Від цього часу вони могли продавати лише чотири види товарів (тканину, волів, шкіру, віск), до того ж, гуртом під час ярмарок і лише в спеціально відведених місцях для іноземних купців[66]. У 1527 р., коли після пожежі всіх міщан звільнили від сплати податків, євреї просили відновити право торгувати будь-якими товарами, однак король їм відмовив і повторно підтвердив наказ 1521 р., чим посилив контроль над юдеями. Від цього часу райці разом із старостинськими урядниками мали перевіряти і записувати тканини, привезені єврейськими купцями на львівські ярмарки і якби виявилося, що вони продавали їх на лікті, могли конфіскували до міської скарбниці. Єдина поступка стосувалася торгівлі волами – квоту було збільшено з 2 до 2,5 тис. голів на рік[67].
У другій чверті XVІ ст. єврейська громада переживала демографічне зростання [68], тому заняття лихварством та торгівлею перестали задовольняти її потреби, багато юдеїв почали займатися також ремеслами [69]. У 1543 р. виникла суперечка між кравецьким і кушнірським цехами та євреями, які шили та продавати готовий одяг із сукна і шкіри [70], що завершилася забороною на цю діяльність для євреїв [71]. Відомо також про конфлікти з цехом пивоварів, адже євреї займалися постачанням до міста солоду і меду. Першочергові вимоги для членів цього цеху стосувалися уникнення торгівлі з юдеями [72]. 31 травня 1546 р. Сиґізмунд І заборонив євреям шинкувати та продавати алкогольні напої на території Старостинської юридики [73], оскільки це суперечило привілеям міста на монополію з виробництва і продажу алкоголю [74].
Часто виникали суперечки між євреями і різниками інших етнічних груп. Юдеї споживали тільки передню частину великої рогатої худоби, яка вважалася кошерною, задню ж продавали християнам, чим створювали конкуренцію цеховим різникам[75]. У 1537 р. виникла суперечка щодо кількості худоби, якою вони могли торгувати[76]. У 1543 юдеї домоглися видання королівського указу, що дозволяв їх продавати м’ясо без обмежень [77]. Проти цього все активніше протестували члени різницького цеху і у 1547 р. декретом короля міській раді і старості Миколаю Гербурту Одновському було наказано „дотримуватися прав і привілеїв цехових різників і особливо не допускати до цього ремесла євреїв” [78]. Очевидно таку відмінність у королівських рішеннях спричинила напруга у місті, викликана напливом єврейських мігрантів з Західної Європи. Згідно з королівським мандатом, у 1543 р. воєвода та староста мали виганяти всіх прибулих з-за кордону євреїв [79]. До того ж, як вказував Денис Зубрицький, напередодні міська рада заборонила міщанам-християнам виступати у ролі захисників та уповноважених (пленіпотентів) у судових справах, де позивачами були юдеї, тобто простежувався процес відсторонення їх з міського соціуму. Можливо причина полягала у тому, що під час конфліктів між католицькою громадою і представниками інших релігійно-етнічних груп, євреїв сприймали негативно, бо коли права православного населення обмежувалися, значення євреїв зростало. До того ж вони виконували функції збирачів податків, митників, керівників млинів, тому їх ідентифікували з апаратом фіскального гніту [80].
В останній чверті XVI ст. євреї почали шукати способи розширення своїх прав в економічному житті міста. То був час, коли у Речі Посполитій й віншихєвропейських країнах, зокрема Італії, Франції, Чехії, Нідерландах та німецьких землях, вони активно відстоювали права легально займатися ремеслами та торгівлею. У 1570-х рр. після десятиліть релігійних конфліктів та теологічних диспутів змінився світогляд європейців, зокрема значного розвитку зазнала міжнародна торгівля, ключовими фігурами в якій були євреї. Тому державний апарат реалізовував свої економічні інтереси незважаючи на усталені в суспільстві норми і традиції [81]. В той час представники єврейської громади Львова могли продавати лише чотири види товарів: віск, сукно, шкіру та воли, однак вони часто порушували це обмеження, через що міщани зверталися з протестами до короля. Монарх, аби контролювати ситуацію, адресував єврейській громаді т. зв. “нагадування” про їхні права і обов’язки.
У 1578 р. суперечка загострилася, справу розглядали у львівському ґродському суді, однак не вирішили. Декретом від 1580 р. король відтермінував її розгляд, закликав сторони до примирення. Шукаючи вихід із ситуації, райці звернулися до прикладу інших міст, де, аби регламентувати діяльність євреїв, укладали з ними угоди. Тобто, юдеї фактично купували собі право займатися торгівлею. Взірцем для львів’ян був документ, укладений між міською радою Любліна та передміськими євреями [82]. Угоду, або т. зв. “пакти”, львівська міська рада уклала з юдеями у 1581 р. на 8 років, за нею сфера єврейської торгівлі розширювалася на турецькі товари, зокрема прянощі, які можна було продавати під час ярмарок [83]. Вони й надалі не мали права продавати товари, привезені з Європи, що, однак, не завадило їм швидко опанувати більшість товарообороту в місті [84]. Проти цього виступали львівські міщани, які між іншим звинувачували райців в підписанні угоди з євреями [85]. Райці погодилися на збільшення торговельних прерогатив євреїв, бо завдяки цьому отримували від останніх більші прибутки. До того ж євреї намагалися всіма способами, в тому числі корупційними, здобути прихильність хоча б трьох-чотирьох райців (половину урядуючої ради), які б проголосували за угоду [86].
У січні 1589 р., коли термін угоди закінчився, міська влада не поспішала її продовжити. Тоді євреї, за посередництвом воєводи Миколая Гербурта Одновського [87], шукали підтримки Сиґізмунда III, і 13 квітня 1589 р. отримали привілей, згідно з яким райці мали дотримуватися попередньо усталених законів [88]. Оскільки міська влада порушувала засади цього документа, на початку 1591 р. обидві єврейські громади (міська та передміська) подали скаргу. 9 липня король підтвердив право євреїв займатися торгівлею в місті тільки чотирма видами товарів, як це було передбачено привілеєм 1521 р., а євреям з Краківського передмістя заборонено будь-яку діяльність. Це не задовольняло обидві громади, представники яких, аби поновити правочинність “пактів”, продовжували шукати підтримки у монарха та представників шляхетського стану. Як наслідок, 28 вересня 1592 р. міська влада погодилася підписати угоду ще на 8 років.
Згідно з цим документом, юдеї як і раніше могли займатися лише гуртовою торгівлею, привозити до Львова “східні товари”, але продавати їх могли тільки під час ярмарок. Визначено види товарів, які вони могли продавати гуртом без обмежень у часі, але тільки львівським міщанам, які перепродували їх вроздріб за значно вищими цінами. Якщо ж євреям не вдалося їх продати, то зобов’язувалися везти їх на ярмарки до інших міст. Вони не могли мати своїх складів у Львові та працювати у спілці. Таким чином безпечні дороги до Західної Європи для них, як і колись, були закриті, натомість відкриті небезпечні східні шляхи. Внаслідок підписання угоди з євреями райці, більшість з яких водночас були купцями, примножили прибутки до міської скарбниці, а також мінімізували значення конкурентів у львівському товарообігу[89]. Після завершення дії угоди 1592 р. райці відмовилися знову її продовжувати. Очевидно, вплинули на таке рішення представники колегії “сорока мужів”, які на початку XVII ст. контролювали політику міської влади.
* * *
Отже, правове врегулювання торгівлі та конкуренція за ринки збуту були причиною частих конфліктів у ранньомодерному Львові. Основна вимога приналежності до професійних організацій полягала у наявності львівського громадянства, а отже – католицького віровизнання. Ця засада перешкоджала абсолютній більшості українців, вірмен та євреїв легально займатися ремеслом, тому у згаданий період вони відстоювали свої права на економічну діяльність. Багато з них були змушені створювали окремі організації та поповнювати ряди позацехових ремісників. Впродовж багатьох років некатолицькі громади домагалися доступу до економічних привілеїв, а міська влада, де домінував католицький патриціат, намагалася зберегти свою монополію.
Цей текст є адаптованою версією розділу книги Ольги Гуль «Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь» (Львів, 2018). Публікується з дозволу Авторки. Усі права застережено.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.
_________________________
Ольга Гуль – молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. Спупінь доктора наук з історії (PhD) здобула у 2013 р. в Університеті Марії К’юрі-Склодовської (Польща). Після чого проходила стажування у Ягеллонському університеті, Вроцлавському та Варшавському університетах. Співавтор колективної монографії У ратуші міста Львова. Від бурмистрів до міських голів: Довідник / Упоряд. І. Мацевко, М. Мудрий. Львів 2016, 84 с. Зараз працює над просопографічним дослідженням особового складу міської влади Львова XVI ст. Сфера наукових зацікавленя: історія міст і міщанства у період пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, міське самоврядування, міська влада Львова в XVI ст., історія буденності, біографії львівських міщан, історіографія міжвоєнного періоду, локальна історія.
_________________________
[1] Під терміном “нація” (з лат. “natio”) розуміємо релігійно-етнічну групу, етноконфесійно-правову спільноту, яка відчувала свою окремішність і була об’єктом правових відносин. Вона не тотожна з поняттям європейської модерної нації.
[2] У праці використано етноніми, прийнятими в сучасній українській мові, тому для характеристики українського населення, яке в джерелах ранньомодерного часу переважно згадувалося під латинським відповідником „Rutheni”, тобто „русини”, вживаються терміни „українціi” і „русини” як синоніми.
[3] A. Janeczek, Exceptisschismaticis. Upośledzenie Rusinów w przywilejach prawa niemieckiego Władysława Jagiełły // Przegląd Historyczny, t. LXXV, z. 3, Warszawa 1984, s. 531.
[4] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 42–44; ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 143 (Матеріали про надання привілеїв львівському “руському” населенню та боротьбу його з переслідуванням та обмеженням прав (Привілеї, декрети, скарги)), арк. 5–5а.
[5] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 9, арк. 903–904.
[6] ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів, Biblioteka Baworowskich, спр. 212/ ІІ, арк. 33–38.
[7] Н. Паславська, Кравецький цех у Львові та позацехове ремесло в XVI – першій половині XVII ст.: проблеми співіснування, с. 62–64; Н. Паславська, Кравецький цех у Львові та його ремісниче середовище (XVI – перша половина XVII ст.), с. 13–18.
[8] Економічні привілеї міста Львова XV–ХVІІI ст., с. 369–377.
[9] Структура цехових об’єднань Львова була такою ж, як в аналогічних організаціях у європейських містах пізнього середньовіччя. Початковий етап ремісничої кар’єри – учнівство, згодом учень після проходження 3-річного навчання і успішного виконання певного ремісничого виробу “визволявся” на підмайстра, а за певний час підмайстер міг “визволитися” на майстра і бути повноправним учасником ремісничої корпорації.
[10] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 6–6 зв.
[11] Соціальна боротьба у місті Львові, с. 22–26.
[12] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 143, арк. 9–14; ф. 129, оп. 1, спр. 51, арк. 1–2.
[13]Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., c. 45; 7 липня 1572 р. король також розпорядився, аби львівський староста Миколай Гербурт захистив українське населення грецької віри від сваволі райців: ЦДІАУЛ, ф. 129, оп. 1, спр. 49, арк. 1–1 зв.
[14] ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. 1, спр. 336, арк. 48, 105.
[15]Там само, спр. 336, арк. 48, 1251.
[16] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., c. 53; ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. 1, спр. 336, арк. 1282–1283; ф. 52, оп. 1, спр. 143, арк. 8.
[17] Соціальна боротьба у місті Львові, c. 40–41; ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. 1, спр. 337, арк. 3, 32–33.
[18] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 54–56.
[19] Monumenta Confraternitatis Leopoliensis, sumptibus Instituti Stauropigiani / Edidit dr W. Milkowicz, Leopoli 1895, s. 109; M. Капраль, Між двома уніями: правові конфлікти української громади та магістрату у Львові в другій половині XVI ст. // Київська старовина, вип. 2, Київ 2002, с. 53.
[20] М. Капраль, Національні громади міста Львова, с. 105; M. Капраль, Між двома уніями: правові конфлікти,c. 53.
[21] D. Zubrzycki, Kronika miasta Lwowa, s. 109.
[22] Ibidem, s. 110: “… powstały z tego powodu ile że się podobne wypadkii w innych miejscach wydarzały, wielorakie rozruchy i zaburzenia. Pospólstwo ruskie we Lwowie poobrywało pieczęcie i tumulta coraz się wzmagały”.
[23] М. Капраль, Національні громади міста Львова, с. 113.
[24] Економічні привілеї міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 635–639.
[25] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe zaczasów Polski przedrozbiorowej, s. 60; Я. Кісь, Промисловість Львова в період феодалізму, с. 135.
[26] M. Haubrychówna, Wolnice czyli wolne targi w miastach polskich do początków XVII wieku // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych, t. IV, Lwów 1936, s. 21–23.
[27] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 59.
[28] I. Rabęcka-Brykczyńska, Wolnice w miastach śląskich w XIV w. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej, r. XV, nr 1, Warszawa 1967, s. 34.
[29] M. Bogucka, Z zagadnień spekulacji i nadużyć w handlu żywnością w Gdańsku w XV–XVII w. // Zapiski Historyczne, t. XXVII, z. 1, Toruń 1962, s. 8.
[30] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 65.
[31] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia gospodarcze nacyj schizmatyckich i Żydów we Lwowie XV i XVI wieku // Kwartalnik Historyczny, r. 38, Lwów 1924, s. 208.
[32]Привілеї національних громад міста Львова,XІV–ХVІІI ст.,с. 174–175.
[33] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 60.
[34] У польських містах було два види оплати з вольниць (т. зв. “сохачне”), яку платили в натурі чи грошах. У Львові цей податок збирали лише з приїжджих: (M. Haubrychówna, Wolnice czyli wolne targi w miastach polskich do początków XVII wieku, s. 64–65).
[35] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 60.
[36] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 176.
[37]Економічні привілеї міста ЛьвоваXV–ХVІІI ст., с. 626–629.
[38] AGZ, t. V, nr 111, (1444 р.).
[39] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 60.
[40] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 178–179.
[41] Там само, c. 143–145.
[42] Там само, с. 253–254.
[43] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 277–282.
[44] Там само, спр. 335, арк. 624–625; Реґест: AGZ, t. X, nr 1353.
[45] ЦДІАУЛ, спр. 335, арк. 1003–1006.
[46] Там само, спр. 365, арк. 2336; Реґест: AGZ, t. X, nr 1900.
[47] Привілеї національних громадміста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 298–301.
[48] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia nacyj schizmatyckich, s. 211.
[49] М. Капраль, Національні громади міста Львова, с. 169–171.
[50] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia nacyj schizmatyckich, s. 215.
[51] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 303–310.
[52] I. Schipper, Studja nad stosunkami gospodarczymi żydów w Polsce podczas średniowiecza, Lwów 1911, s. 191.
[53] M. Kapral, Przywileje królewskie dla Żydów lwowskich w XIV–XVIII wieku. Przegląd Źródłoznawczy // Studia Judaiсa, r. IV, nr 1–2, Kraków 2001, s. 55; J. Mazur, Joszko ze Lwowa – theloneator totus regium, s. 29.
[54] Привілеї національних громад міста ЛьвоваXІV–ХVІІI ст., с. 394–396.
[55] Z. Guldon, Skupiska Żydowskie w miastach polskich w XV–XVI wieku // Żydzi i Judaizm we współczesnych badaniach polskich, t. II. Materiały z konferencji. Kraków 24–26. XI. 1998 / Pod red. K. Pisarczyka i S. Gąsiorowskiego, Kraków 2000, s. 21; H. Węgrzynek, Konflikty pomiędzy katolikami i protestantami a wzajemne relacje pomiędzy chrześcijanami i Żydami w Polsce w XVI i XVII wieku // Op. cyt, s. 36.
[56] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 396–399, 402.
[57] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia gospodarcze nacyj schizmatyckich, s. 218.
[58] Сеймові конституції – правові акти, що від кінця XV ст. приймалися шляхтичами на вальних сеймах.
[59] J. Mazur, Joszko ze Lwowa – theloneator totus regium, s. 31.
[60] I. Schipper, Dzieje handlu żydowskiego na ziemiach polskich, Warszawa 1937, s. 29.
[61] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 138 (Матеріали про надання привілеїв, прав на торгівлю і ремісництво львівським мешканцям єврейської національності та вирішення спірних питань між маґістратом та єврейською громадою в справах торгівлі і поселення (Привілеї, декрети, мандати)), арк. 1.
[62] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 405–406.
[63] I. Schipper, Dzieje handlu żydowskiego na ziemiach polskich, s. 29.
[64] H. Węgrzynek, Konflikty pomiędzy katolikami i protestantami, s. 36.
[65] J. Bieniarzówna, J. Małecki, Dzieje Krakowa, s. 151.
[66] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia gospodarcze nacyj schizmatyckich, s. 221.
[67] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 411–414.
[68] Там само, с. 414–417.
[69] Z. Guldon, Skupiska żydowskie w miastach polskich, s. 14.
[70] Ł. Charewiczowa, Ograniczenia gospodarcze nacyj schizmatyckich, s. 216; M. Horn, Ludność żydowska w Polsce, s. 12; H. Petersen, Gmina Żydowska i gmina miejska w Polsce w XIV–XVI wieku // Metropolie Europy Środkowo-Wschodniej w XV i XVI wieku / Pod red. L. Bełzyta i J. Pirożyńskiego, Kraków 2000, s. 75.
[71] Згідно з даними Маєра Балабана, євреї творили окреме формування представників кравецькогої професії, яке конкурувало із католиками та русинами: M. Bałaban, Żydzi lwowscy na przełomie XVI i XVII wieku, Lwów 1906, s. 471.
[72] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 138, арк. 8–10.
[73] Юридики – території у місті, що формально не підпорядковувалися міській владі, власниками юри дин найчастіше були шляхтичі, або духовні особи. Старостинська юридика у Львові підпорядковувалася старості.
[74] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacji zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 76.
[75] М. Капраль, Національні громади Львова, с. 97–98.
[76] Ł. Charewiczowa, Lwowskie organizacji zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej, s. 66.
[77] ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 138, арк. 4.
[78] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 423–424.
[79] ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. 1, спр. 326, арк. 770, 771.
[80] М. Капраль, Національні громади міста Львова, с. 202.
[81] H. Węgrzynek, Konflikty pomiędzy katolikami i protestantami, s. 42.
[82] Jonathan I. Israel, Żydzi europejscy w dobie merkantylizmu (1550–1750) / Przekład W. Tyszka, Warszawa 2009, s. 65–85.
[83] R. Szczygieł, Ugoda Żydów lubelskich z gminą miejską w sprawie udziału w życiu gospodarczym miasta z 1555 roku // Żydzi wśród chrześcijan w dobie szlacheckiej Rzeczypospolitej / Pod red. W. Kowalskiego i J. Muszyńskiej, Kielce 1996, s. 43–50.
[84] Детальніше про угоду див: M. Bałaban, Żydzi lwowscy na przełomie XVI i XVII w., s. 407; М. Капраль, Національні громади Львова, с. 204–206.
[85] Л. Харевічова вказувала, що завдяки угоді євреї в цей час змогли опанувати ¾ матеріальних засобів міста: Ł. Charewiczowa, Ograniczenia nacyj schizmatyckich, s. 224.
[86] W. Łoziński, Patrycjati mieszczaństwo lwowskie, s. 126.
[87] M. Bałaban, Żydzi lwowscy na przełomie XVI i XVII w., s. 29.
[88] Детальніше про діяльність Миколая Гербурта та інших шляхетських урядовців стосовно вирішення цієї справи див.: М. Капраль, Національні громади Львова, с. 205.
[89] Привілеї національних громад міста Львова XІV–ХVІІI ст., с. 443–447.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
