Рецензовані конференційні виступи та книжки:
- What did Europe lose? A conference organized by the First World War Committee, Budapest, November 11–12, 2013.
- Stone Norman, World War One. A Short History. London, Alien Lane. An Imprint of Pinguin Books, 2007.
- Lieven Dominik, Towards the Flame. Empire, War and the End of Tsarist Russia. London, Alien Lane. An Imprint of Pinguin Books, 2015.
- Liber George O., Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914–1954. Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2016.
- Dornik Wolfram, Kasianov George, Leidinger Hannes, Lieb Pieter, Miller Alexei, Musial Bohdan, Rasevych Vasyl, The Emergence of Ukraine. Self-Determination, Occupation and War in Ukraine, 1917–1922. Transl. from the German by Gus Fagan. Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2015.
Це була найдивніша конференція з тих, що я коли-небудь відвідував. Приурочена до століття Першої світової війни, вона проводилася за рік до ювілею – 11-12 листопада 2013 р. Дивним був також вибір дня: на 11 листопада припав не початок, а кінець війни. Так що не було зрозуміло, що відзначала конференція – 100 років від початку чи 95 років від завершення війни. І головне: рідко на якій науковій конференції я чув стільки неполіткоректних тверджень, проголошених майже з гордістю і з тим, що росіяни називають «самоупоением».
Усе стає зрозуміло, якщо вказати, як називалася конференція, де вона відбувалася і хто були її організатори. Конференція мала назву «Що втратила Европа?», проводили її в Будапешті – столиці країни, яка досі страждає від «Тріанонської травми»[1]. А організовували конференцію від імені і за дорученням правоцентристської коаліції, яка від весни 2010 р. править Угорщиною й не соромиться ревізіоністської риторики щодо сусідніх Румунії, Словаччини й України.
Тон конференції задали Тібор Наврачіч, міністр адміністрації та юстиції та Марія Шмідт – офіційно директор Музею терору (угорського відповідника Інституту національної пам’яті) і голова Наглядової Ради при створеному в жовтні 2012 року Комітеті пам’яті про Першу світову війну, неофіційно – головний ідеолог з питань історичної політики. Вони пояснили вибір дати[2]: конференцію організували до 100-річного ювілею від початку війни, але важливішим від початку, на думку організаторів, був її кінець, 11 листопада 1918 р. Це був лише формальний кінець, бо війна насправді не закінчилася 1918 р. Перша світова війна й надалі присутня. Вона проглядається у тому, як ми думаємо, говоримо і діємо. Хоча формально війна привела до поширення зони демократії, вона породила тоталітарні ідеології, згубний вплив яких ми відчуваємо й досі. Війна започаткувала етнічну фраґментацію Европи, що відповідно призвело до нових конфліктів, зокрема й до Другої світової війни. Тому своє завдання організатори конференції вбачали в тому, щоб відновити Центральну Европу як реґіон мирного співіснування і мирної співпраці.
Прообраз цього мирного співіснування організатори бачили у Центральній Европі 1871–1914 рр., коли в цьому реґіоні з’явилися дві нові держави: Угорщина у складі Австро-Угорської монархії та Німецька імперія – поява якої, за словами Бенджаміна Дізраелі, які процитував Наврачіч, була більшою революцією, аніж Велика французька революція. Австро-Угорщина і Німеччина не несуть головної відповідальности за початок війни – на думку організаторів конференції, Антанта поводила себе набагато аґресивніше. Антанта також застосувала принцип національного самовизначення як інструмент для покарання переможених, передусім – країн Центральної Европи, але з неґативними наслідками для всієї Европи. Бо тим самим вона зруйнувала імперії, котрі були найвищими формами міжнаціональних союзів, на відміну від національних держав, які прагнуть до етнічної однорідности й самоізоляції.
Ці тези розвинули далі два наступні угорські історики. На думку Андраша Ґеро, те, що переживала Угорщина перед війною, було угорським Золотим віком. Угорцям вдалося створити центрально-европейську версію Вікторіянської доби – доби лібералізму, стабільности й передбачливости.
Ференц Ґлатт означив 1914 р. як початок сучасного світу – світу, головною темою якого є занепад Заходу. Одне зі своїх речень він почав зі звороту, який підняв би волосся дибки в кожної феміністки й кожного антиколоніяліста: «Ми, білі чоловіки…». Не можу судити, чи це була просто обмовка, чи свідоме перегукування з White Man’s Burden Редьярда Кіплінґа. У будь-якому разі ці слова з волі доповідача чи мимоволі прозвучали як запрошення повернутися у маскулінний світ західного імперіялізму.
Андраш Балоґ сформулював свою тезу кристально чисто: у Першій світовій війні програла вся Европа – а у самій Европі найбільшої поразки зазнала Угорщина. На його думку, це не була ще одна війна, це була Велика війна, котру за масштабністю своїх наслідків можна порівняти з відкриттям Нового світу. Вона послужила каталізатором занепаду Заходу і тим самим закрила великий період, який почався з Колумбом. До 1914 р. Европа була єдиним континентом, який користав з благ глобалізації. Тепер, сто років після 1914 р., з глобалізації користають усі, підриваючи сили Заходу. Навряд чи Европа може повернути стрілки годинника назад. Бо щоб знову стати світовою потугою, вона мала би бути передусім потугою воєнною. А такого наміру Европейська унія не має.
Конференція мала свої позитивні сторони. Зокрема вона продемонструвала, як по-різному Перша світова війна відбилася в різних національних досвідах – від майже повного її забуття у Болгарії до її центральности в історичній пам’яті Угорщини і Франції. Французький історик Фредерік Ґелтон показав, як ця пам’ять відіграла свою роль у небажанні французів воювати під час німецько-французької «дивної» війни влітку 1940 р. За кількістю загиблих у Першій світовій війні Франція поступалася лише колишній Російській імперії[3]. Якщо ж ідеться про матеріяльні втрати, то про їхні масштаби найкраще свідчить той факт, що окремі французькі села після 1918 р. так ніколи і не були відбудовані. Беручи до уваги ці обставини, не дивно, що 1940 р. багато французів не хотіли воювати: вони боялися повторення катастрофи 1914–1918 рр.
Також дуже змістовними були доповіді істориків тих країн, які впоралися зі своєю історичною пам’яттю: Карла Вочелка з Австрії, Томаша Шрамма з Польщі, Петера Мерца з Німеччини, Джанлуки Волпі з Італії. Не виходило, однак, позбутися враження, що ці виступи служили леґітимізацією для виступів, які були більш ідеологічними, аніж академічними – бо, зрештою, завдяки тим першим можна було сказати, що конференція таки мала науковий характер.
Панівним її тоном були ревізіонізм та ностальгія «за старими добрими часами». Окрім угорських доповідачів, це найсильніше прозвучало у виступі росіянина Андрєя Сорокіна. Він нагадав, що Росія перед війною переживала свою «Срібну добу». Зокрема, це було десятиліття успішної модернізації, яка, якби не війна, напевно перетворила Російську імперію на велику европейську потугу.
На тлі цих виступів я як український історик мав би почуватися незручно. Я мав говорити про країну, яка за логікою господарів представляла згубну тенденцію до «етнічної однорідности й самоізоляції». Я побудував свій виступ[4] на тезі, що в українському випадку Перша війна є теж незакінченою, але в не той спосіб, як цю тезу арґументували угорські історики. Перша світова війна була найбільшим і наймасовішим вторгненням у цей світ і відповідно привела до його глибинної трансформації. Наслідками цієї трансформації була й українська революція 1917–1920 рр. та поява держав, що мали у своїй назві прикметник «українська» – УНР, ЗУНР, УРСР – усього того, що у ХІХ ст. називалося «українським питанням». Але цей процес не завершився з кінцем ані світової, ані місцевих національних та громадянських воєн, які слідували потім. Його продовженням у Радянській Україні були українізація 1920-х рр. й антиукраїнські репресії разом із Голодомором, а в Західній Україні – націоналізація селянства та постання сильного націоналістичного руху. Зрештою, навіть 1930-ті рр. не були кінцем, бо, як я намагався показати, «травма України» 1914–1920 рр. справила вплив і на більшовиків, і на Гітлера. Тому в українському випадку складно відокремлювати Першу світову війну від усього того, що слідувало після неї. Більш доцільно говорити про «Тридцятилітню війну ХХ століття». «Українське питання» значною мірою було поховане у повоєнній холодній війні, але воно знову відродилося під час розкладу і падіння комунізму, ставши однією з головних причин розвалу СРСР.
Оскільки я виступав у другий день конференції, то звернувся до попередніх дискусій із їхнім засудженням національних держав і ґлорифакцією імперій. Я намагався показати безплідність такого способу міркування: «винною» була не війна і не права націй на самовизначення – а зворотний бік модернізації, про яку забувають, коли говорять про «золоту добу» 1871–1914 рр. Модернізація спричинила не лише технологічні й соціяльні зміни. Вона мала ще й вбудований механізм насильства – що найкраще видно на прикладі України та сусідніх держав. Механізм протиставлення цьому насильству – це витворення у повоєнній Европі системи примирення між сусідами та подолання історії. Комуністична Східна Европа була виключена з цього процесу. Але після падіння комунізму вдалося надолужити втрачені шанси, зокрема досягти польсько-українського порозуміння, котре є ключовим для творення нової Европи на Сході. На черзі – українсько-російське і польсько-російське порозуміння. За теперішньої влади у Кремлі жодне з них не є можливим. Однак можливим є українсько-українське порозуміння. Доки ці порозуміння не відбудуться, можна вважати, що Перша світова війна в Україні є незакінченою.
Ніхто з нас, учасників конференції, очевидно, не міг знати, що за декілька днів у Києві почнеться Евромайдан, а за трохи більше ніж за три місяці – російська аґресія проти України. Це ще раз поставило питання про «довгу тінь 1914 р.»
***
Найбільш екстраваґантним на будапештській конференції був виступ британського історика Нормана Стоуна. Його надзвичайність визначалася феєричністю формулювань і сильною дозою політичної некоректности. «Чому війна починається з ілюзії?» – питав він. І тут же відповідав: «Тому що люди, які переконували в її неминучості, були економістами й юристами». «Що є уельський націоналізм? – Візьміть кістку динозавра з Юрського парку й оживіть його, і дістанете уельського націоналіста!». «Книжка Фукуями [«Кінець історії» – Я. Г.] краща за її назву». «Молодь 1914 року була найбільш освіченим поколінням, яке коли-небудь пішло на війну» і т. д.
Норман Стоун звик шокувати. Серед істориків він відомий тим, що не визнає вірменського геноциду. Він писав виступи для Марґарет Тетчер, його перша дружина була племінницею міністра в уряді гаїтського диктатора «Папи Дока» Дювальє, його друга дружина під час Помаранчевої революції підтримувала Януковича. Угорські зв’язки Стоуна (і відповідно запрошення на конференцію) випливають з того, що у зрілому віці він був одним із наукових наставників Віктора Орбана, коли той був стипедіантом Сороса в Оксфорді 1989–90 рр. Після завершення роботи в Оксфордському університеті і виходу на пенсію він переїхав до Туреччини, де викладав у кількох університетах. Там він зумів образити й Ердоґана, і засудити заколотників липня 2016 р. у власних статтях у британській пресі, цитуючи факти, які, м’яко кажучи, не зовсім відповідають правді, а у випадку Ердоґана – побудовані на поганому знанні турецької. Бажання відзначитися в Нормана Стоуна, як виглядає, непереборне. Заради цього він готовий жертвувати вірогідністю.
Тому читаючи друге видання його короткої історії Першої світової війни – яка до сторічного ювілею була перекладена і видана іспанською, італійською і норвезькою мовами – не дивуєшся, коли натрапляєш на такий-от опис української делеґації на Брест-Литовській конференції: «аспіранти у безформних костюмах разом з одним-двома авантюристами-банкірами, які не знали української, і які – як говорив Бодлер про людей цього типу – готові були заплатити, щоб їх купили» (p. 6). Книга містить багато таких перебільшень і перекручень: інавґураційна лекція Макса Вебера була «найдурнішим документом, коли-небудь написаним розумною людиною» (p. 10); твори Леніна, виявляється, «не давалися до читання» (p. 111), під час знімання фільму Айзенштайна «Ленін у жовтні» загинуло нібито більше людей, аніж під час штурму Зимового палацу 20 років перед тим (p. 112). Знаючи, як вільно Норман Стоун поводить себе з історією Східної Европи, перестаєш довіряти його опису Західного фронту і всього того, що було з ним пов’язане.
Книжку Нормана Стоуна не варто, однак, іґнорувати через його вільну поведінку з фактами. У ній є декілька тез, вартих уваги – передусім тих, що стосуються Росії і російсько-українських відносин. Зокрема він твердить, що однією з головних причин воєнного конфлікту було швидке промислове піднесення Російської імперії під час і після столипінських реформ. Це дозволило цій імперії перед самим початком війни досягнути переваги над Австро-Угорською імперією у живій силі, артилерії і кулеметах та внаслідок цього досить швидко і легко зайняти Галичину вже у вересні 1914 р. Страх перетворення Російської імперії на великого европейського гравця, твердить Стоун, служив одним із головних мотивів для початку війни: німецькі генерали вважали, що за 2-3 роки Російська імперія може стати надто сильним суперником. І якщо не розпочати війну 1914 р., то виграти у Росії буде набагато складніше, якщо взагалі можливо.
Норман Стоун бачить Першу світову війну як велику модернізаційну силу. Він твердить, що «за чотири роки світ стрибнув від 1870 до 1914 р.». Це видно не лише на прикладі появи зброї масового знищення, але – як не дивно це звучить – у новій, ефективної медицині. Медицина, на його думку, за чотири роки зробила більший поступ, аніж коли-небудь до 1918 р. Наприкінці війни завдяки вакцинаціям від ран умирав лише 1 % поранених – що дозволило французькому лікарю Луї-Фердінану Селіну назвати Першу світову «вакцинованим апокаліпсисом» (p. 29).
Формально книжка не має висновків. Її заключний розділ дуже короткий та описовий і має одну очевидну тезу: Перша світова війна відкрила шлях Другій – зокрема тому, що багато колишніх і майбутніх німецьких лідерів, разом із Людендорфом і Гітлером, ніколи не відчули себе переможеними: Німеччина програла лише тому, що їй завдали «удару у спину» євреї і соціялісти. Головний висновок книжки міститься на самому початку: «Сучасна Европа – це Брест-Литовськ з людським обличчям, але щоб добитися цього, потрібна була Друга світова війна й англо-американська окупація Німеччини» (p. 6). Зокрема він звертає увагу, що всі держави, які з’явилися у Східній Европі після Брест-Литовська, відродилися як незалежні після падіння комунізму. І одну з ключових ролей відіграла поява України – бо «з Україною Росія рівна США, без України – вона лише Канада» (p. 6).
***
Нова книжка Домініка Лівена суголосна з тезами Нормана Стоуна. Як і Стоун, Лівен уважає, що ніколи раніше у своїй історії европейське суспільство не трансформувалося так фундаментально, як протягом життя двох поколінь, що передували 1914 р. (p. 11), і пов’язує генезу війни з модернізацією. Як ключову дилему останньої він бачить конфлікт між імперіялізмом та націоналізмом навколо того, хто краще зможе консолідувати політичну владу на тій чи іншій території. Лівен також ставить сильний наголос на Східну Европу та російсько-український вимір. Однак його головна теза звучить набагато радикальніше. Уже в першому реченні він стверджує, що «більш аніж за що інше, Перша світова війна залежала від долі України» (р. 1).
Логіка його арґументації така: перед 1914 р. порядок денний геополітики визначали імперії й імперіялізм – панувало переконання, що єдиним способом зберегти статус великої держави у ХХ ст. був контроль над територіями та ресурсами – головною зоною конфлікту між імперіями були не колонії, а Европа, де у небезпечному сусідстві між собою тіснилися шість із восьми супердержав – реальні шанси встановити геґемонію на континенті мали лише дві імперії, Німецька і Російська – тому вирішальним був Східний фронт, де вони мірялися силами, а головним чинником перемоги на ньому був контроль над Україною та її величезними природними і людськими ресурсами – звідси ключова роль України.
Домінік Лівен свідомий того, що його арґументація схожа на ленінську теорію про імперіялізм як найвищу стадію капіталізму, який (імперіялізм) у своєму розвитку неминуче веде до війни. Як більшість серйозних істориків, Лівен, однак, не дотримується цієї теорії, оскільки вона сильно спотворює геополітичну перспективу. Ленін пов’язував імперіялізм із боротьбою европейських імперій за колоніяльні ринки в Азії, Африці та обох Америках. Насправді головна боротьба, твердить Лівен, відбувалася за контроль не над Третім, а над Другим світом – великою континентальною смугою, яка тяглася від Ірландії та Іберійського півострова на Північному Заході і Заході аж до Італії і Балкан на Півдні та Російської імперії на Сході. Першим і головним джерелом конфлікту були Балкани: боротьба Сербії проти німецького імперіялізму не сильно відрізнялася від пізнішої визвольної боротьби алжирців чи в’єтнамців. Не дивно, що у Першій світовій війні Сербія зазнала найбільших за відсотками втрат серед населення, які можуть бути зіставлювані хіба що з вірменськими. Другим джерелом конфлікту була Україна. Перша світова війна значною мірою стосувалася майбутнього українського народу. Він проживав у двох імперіях, і вже 1914 р. деякі з найбільш далекоглядних аналітиків уважали, що австро-російський конфлікт за своєю важливістю переважує все, що робиться на Балканах.
Коли Лівен стверджує центральність українського питання, він відмежовується від геополітичної кон’юнктури, що постала внаслідок російської аґресії проти України 2014 р. Дослідник наголошує, що перше речення його книжки є водночас першим реченням доповіді, яку він виголосив у Кембріджському університеті 13 листопада 2013 р., тобто ще перед початком української кризи. До свого висновку він дійшов, досліджуючи архіви російського Міністерства зовнішніх справ та російську політичну думку напередодні 1914 р. Ці дослідження показали, яке помітне місце посідало українське питання в російському публічному й дипломатичному дискурсі. Не було і не могло бути однієї думки щодо того, як розв’язати це питання – скажімо, що безпечніше: приєднати Галичину і знищити там гніздо «українського сепаратизму», чи навпаки, не приєднувати Галичину, щоб не поширити вірус цього сепаратизму на українські ґубернії Російської імперії? Разом з тим ситуація навколо України значною мірою визначала відносини між Віднем і Петербурґом. Хоча окремі російські дипломати застерігали про можливі самовбивчі настрої австрійсько-російського конфлікту, а Відень не був аж таким стійким у підтримці українського руху (як і Берлін, він більше загравав із польським рухом), українське питання 1914 р. послужило однією з головних casus belli[5].
Головним переможцем на Східному фронті під кінець війни стала Німеччина. На думку Лівена, цієї перемоги цілком вистачало, щоб виграти всю війну. Маючи контроль над ресурсами Східної Европи, Німеччині достатньо було «нічиєї» на Західному фронті, щоб стати геґемоном усієї Европи. За таких обставин Україна напевно б вистояла як незалежна держава. Принаймні, твердить Лівен (р. 359), вона була би більше «природною», аніж незалежний Ірак, який Британія установила наприкінці війни, щоб забезпечити собі контроль над місцевими нафтовими родовищами. Однак революційний колапс Німеччини восени 1918 р. перекреслив цей сценарій, і головним переможцем у війні стали російські більшовики.
Проте як переможці вони не були допущені до столу Версальських переговорів. Оскільки Німеччина і Росія потенційно залишалися найсильнішими европейськими державами, укладений без них мир був позбавлений тривких підвалин. Навпаки, міжвоєнна Німеччина і СРСР розвинули сильний ревізіонізм, котрий у результаті звів їх знову у двобої за европейську геґемонію 1939–1945 рр. Поразка нацизму 1945 р. передала Центральну і Східну Европу під російський контроль майже на два покоління, і якби не втручання США, цей контроль простягнувся би набагато далі на Захід, принаймні на певний час.
Домінік Лівен означив свою книжку як історію Першої світової війни з російської перспективи і як світову історію Російської революції. Без цієї війни більшовики, вважає він, можливо, і змогли би захопити владу, але не змогли б її втримати (p. 3). У кожному разі російська перспектива дозволяє зрозуміти, що Перша світова війна була передусім східноевропейським конфліктом, а її головні проблеми – імперія, націоналізм, геополітика та ідентичність – у центрі всієї світової історії ХХ століття.
Наприкінці книжки Лівен пробує робити прогнози. Сили, які 1914 р. зіштовхнули світ у прірву, є і у ХХІ ст. Він, однак, залишається помірковано оптимістичним: німецький канцлер Анґела Меркель зовсім не схожа на Вільгельма ІІ, Путін, на відміну від Ніколая ІІ, не править поліетнічною імперією, заселеною переважно напівграмотними селянами, Україна більше не є в центрі европейської геополітики, а Европа – у центрі світу. З’явився, однак, новий – азійський вимір. Сучасне піднесення Азії може повторити сценарій 1914 р., який був спричинений глибокими структурними проблемами у міжнародній політиці – зміну балансу між супердержавами. І тут єдиною надією для Лівена залишається стримувальний ефект атомної зброї.
***
Наприкінці своєї книжки Домінік Лівен уживає термін «Тридятилітня війна ХХ ст.». Він робить це лише один раз, але в знаковому місці: як синонім чи метафору того, що може повторитися зараз і знищити Европейську цивілізацію. Джордж (Юрій) Лібер у своїй книжці «Тотальні війни і творення модерної України, 1914–1954» цього терміна не вживає жодного разу. Замість нього це робить на зворотній обкладинці Франк Сисин: ця концепція, на думку Сисина, стала опорною для всієї книжки.
Очевидно, що поняття «Тридцятилітня війна ХХ століття» може бути хронологічно довшим за тридцять астрономічних років. У Лібера воно становить майже сорок років – від початку Першої світової війни до першого року по смерті Сталіна. Але ідея залишається та сама: розглядаючи велику трансформацію, що привела до появи модерної України, немає сенсу розділяти між собою обидві світові війни та міжвоєнну добу. Лібер приймає метафору «кривавих земель», яку запропонував Тимоті Снайдер. Але він не погоджується з тим, що масові вбивства почалися тут 1932 р. На його думку, пролиття крові тут відбулося з 1914 р. Відповідно він уважає, що впродовж 1914–1954 рр. відбулися не дві, а три тотальні війни. Третьою (чи правильніше – другою, якщо говорити у хронологічному порядку) є соціяльна інженерія міжвоєнних років.
Якщо концепція міжвоєнної доби як ще однієї тотальної війни є ориґінальною, сама пропозиція розглядати 1914–1954 рр. як частину одного процесу такою не є: її запропонував Андреа Ґраціозі ще на початку «нульових» років[6]. Але Лібер не претендує на ориґінальність. Йому йдеться радше про те, щоб створити нову синтезу української історії з наголосом на ролі воєнного насильства у творенні української нації. Причому Лібер наголошує, що це насильство водночас і творило, і руйнувало українську націю. Руйнування він розуміє не тільки як людські втрати, але й внутрішні реґіональні поділи. Сумарним балансом творення і руйнування є сучасна Україна, яку він називає pivotal cleft state. Власне, через довгу тінь війни Україна, на його думку, залишається «проєктом у проґресі».
Як і майже кожна синтеза, книжка Лібера маю свою частку помилок і тверджень, які викликають сумнів. Так, коли він говорить (p.11), що у XVI–XVII ст. православна еліта часто виражала відмінність україномовного населення від поляків і росіян, що селянство швидко перейняло цю ідею, він посилається на відому статтю Ігоря Шевченка «Піднесення національної свідомості перед 1900 р.». Насправді ж у цій статті про селянство зовсім не йдеться. Навряд чи напередодні 1939 р. більшість західних українців, розчарувавшись у можливості зовнішніх союзників, покладалася на власні сили (p. 106) – співпраця тривала і перед, і на початку війни. Погроми літа 1941 р. Лібер (припускаю, через неуважність) приписує Центральній і Східній Україні, хоча вони відбулися головно у Західній (р. 215).
Щоб зробити свою синтезу переконливішою, Юрій Лібер мав би більше місця присвятити тому, в який спосіб війна і революція були пов’язані з міжвоєнним періодом. Очевидно, що існували прямі зв’язки: селянськими лідерами часто були ті, хто перейшов через фронти Першої світової війни[7]. Припускаю, що не меншу роль відіграла особиста пам’ять: упродовж 1930–1940-х рр. не лише старше, але й середнє покоління добре пам’ятало Першу світову війну і революцію. Загально знаним фактом є те, що багато воєнних і політичних лідерів під час Другої світової війни брали участь у Першій світовій та у війнах 1918–1920-х років і їхній попередній досвід впливав на рішення, які вони приймали 20-25 років потому[8].
Те саме, але у зворотний спосіб, стосується зв’язку між «Тридцятилітньою війною» і повоєнними десятиліттями, аж до розпаду СРСР. У книжці про ці десятиліття майже нічого не говориться, і виникає враження, що ефект pivotal cleft state є безпосереднім наслідком воєнного насильства – хоча конкуренція між реґіональними радянськими елітами відбувалися й у добу «розвинутого соціялізму»[9]. Так само сильно проситься окремий розділ про те, як пам’ять про дві війни і міжвоєнну добу трансформувалася впродовж 1950–1980-х рр. і зактивізувалася (чи відповідно не зактивізувалася) упродовж незалежности України.
Було би несправедливо, однак, представляти ці зауваження як критику: книжку Юрія Лібера треба оцінювати не за тим, що у ній немає, а за тим, що вона зробила з попередньою історіографією. А вона першою зробила те, що вже висіло у повітрі, але досі не було чітко зартикульоване жодним істориком, який вивчає історію України: показала зв’язок Першої світової війни з пізнішими періодами. Залишається сподіватися, що ця книжка відкрила шлях, яким тепер прямуватимуть інші дослідники.
***
Я не є фахівцем з історії Першої світової війни. Я є історіографом, якого передусім цікавить, як певні концепції, підходи і теорії переходять і трансформуються, переміщуючись з одної статті чи книжки в іншу. Скажімо, не складно здогадатися, звідки з’явилася концепція «pivotal cleft state» у книжці Юрія Лібера (зрештою, він сам у цьому зізнається): вона є складанкою з двох інших концепцій «pivotal state» Збіґнєва Бжезінського і «cleft state» Самюела Гантінґтона. Обидві концепції вживалися у контексті української історії[10], тому як такі не є ориґінальними. Ориґінальність Юрія Лібера полягає в тому, що він поєднав їх в одну.
Книжка Лібера, однак, не присвячена лише Першій світовій війні. Тому для виявлення трансферу концепцій краще звернутися до збірки статтей “Emergence of Ukraine. Self-Determination, Occupation and War in Ukraine, 1917–1922”. Хоча у заголовку немає Першої світової війни, вона наявна, опосередковано чи безпосередньо, у самому розділі. Збірка була початково видана 2011 р. німецькою мовою, а 2015 р. перевидана Канадським інститутом українських студій. За своїм науковим рівнем і характером вона досить нерівна: є статті, які мають характер ориґінальних міні-монографій (статті Петера Лібе та Вольфрама Дорніка), а є такі, які нагадують добрий студентський реферат.
Попри те, що книжка має широкий заголовок, центральною темою є німецька окупація України 1918 р. Дотичні до цієї теми статті переконують, що ця окупація не була «брутальною експлуатацію» України австрійськими і німецькими військами, як у цьому намагалася переконати радянська історіографія. Насправді, австро-угорські і німецькі війська внесли елемент стабільности, створивши коротку паузу у громадянській війні. Справжня катастрофа сталася лише після їх відступу і досягла вершини під час колективізації та голоду 1932–1933 рр.
Що впадає в око під час читання цієї книжки, то це її певна історіографічна герметичність: автори статей іґнорують важливі праці до теми України під час Першої світової війни і революції. І то не лише ті, які заперечують їхні висновки[11], але й ті, які могли би їх посилити[12]. Загалом у цьому нічого поганого не має. Кожен має право цитувати кого хоче, і жанр статті не передбачає всеосяжного огляду історіографії. Інша річ, коли справа доходить до висновків. Так, Вольфрам Дорнік у заключній статті ставить питання, чому Україна не змогла втримати свою незалежність, здобуту в 1917–1918 рр. Його відповідь зводиться до двох чинників: міжнародна ізоляція України після поразки Центральних держав та низька національна свідомість українського селянства.
Перша теза не викликає заперечень. Упродовж останніх десятиліть виник певний консенсус серед істориків, що геополітичний чинник мав вирішальне значення для перемоги чи поразки національних революцій. Натомість друга теза вимагає значних уточнень. Як показують окремі дослідження, війна і революція спричинили трансформацію селянської свідомости – зокрема, до появи серед селян поняття ширшої, ідеологічної батьківщини. Однак їхнє розуміння цієї батьківщини не конче збігалося з поняттям, котре існувало серед освічених класів[13]. Якщо ж говорити про селян з українських губерній, то тут ця відчуженість була сильнішою у тій мірі, в якій ці освічені класи розмовляли іншою мовою або ж – як у випадку більшовиків – виступали проти церкви та місцевих традицій. Тому лозунг самоуправління, тобто вільних Рад без комуністів, в українських обставинах міг набувати форми «Ради без росіян і євреїв», «за незалежну Україну». Ця ж сама тенденція до націоналізації селянських лозунгів в українському випадку була помітна під час повстань 1930 р.[14]. Зрозуміло, це не був націоналізм чи національний рух у розумінні освічених класів – але національний вимір селянських виступів не варто ігнорувати[15].
Інше питання, чи цього виміру селянських повстань вистачило б, щоб втримати українську державу? На це питання неможливо дати однозначну відповідь. Принаймні Роналд Суні, зіставляючи національні рухи 1917–1920 рр., стверджує, що національна мобілізація селянства в українському випадку була сильнішою, аніж у литовському[16]. Факт, що Литві вдалося зберегти незалежність, а Україні – ні, ще раз підтверджує вирішальну важливість геополітичного виміру: якби Центральні держави виграли війну, очевидно, Україна би втрималася як незалежна держава.
Це не підважує головного висновку Вольфрама Дорніка про причини поразки української революції. Але вона принаймні розставляє ці причини у певній ієрархії, як більш і менш важливі. У ширшому ж контексті це породжує сумніви щодо вартости тих інтерпретацій, які ставлять питання перемоги чи поразки у війні та революції залежно від здатности кожної сторони змобілізувати під свої прапори більшість населення.
У кожному випадку рецензована збірка статтей може послужити доброю ілюстрацією того, як історики можуть говорити повз один одного, іґноруючи тези та висновки своїх колеґ, котрі працюють у цій самій ділянці[17]. Можна заризикувати тезою, що ця герметичність найбільше характерна для української історіографії. Інакше важко зрозуміти разючу невідповідність між тими працями, які вийшли поза Україною і які стверджують центральність українського чинника, з одного боку, та роботами українських істориків, які цю тезу не знають або хочуть її обговорювати, з другого. Ба більше: ця герметичність характерна не лише у взаєминах між українською і неукраїнськими історіографіями, але й між тими фаховими підрозділами українського історичного цеху, які займаються сусідніми історичними періодами – зокрема Першою світовою війною, революцією, міжвоєнною добою й Другою світовою війною. За таких обставин українська історія XX ст. і далі виглядає як сукупність disjectamembra, а не entangledhistories, а Перша світова залишається не лише забутою, але й незрозумілою війною.
Первісно цю статтю було опубліковано у журналі “Україна Модерна” – № 23 / 2016: Перша світова: українська перспектива. Тут оприлюднено без змін з дозволу Автора та Редакції видання. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції журналу “Україна Модерна”. © Ярослав Грицак.
__________________________________
Ярослав Грицак – історик, редактор-засновник «України Модерної», професор Українського католицького університету та директор Інституту історичних досліджень Львівського Національного університету ім. І. Франка. Автор статей і книжок із проблем модерної історії України та Центрально-Східної Європи, зокрема синтези «Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX–XX ст.» (Київ: Генеза, 1996; 2006), монографій «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко та його спільнота» (Київ: Критика, 2006), збірок «Життя, смерть та інші неприємності» (Київ: Грані-Т, 2008; 2010) і «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (Київ: Критика, 2011) та інших, упорядник двотомника вибраних праць Івана Лисяка-Рудницького «Історичні есе» (Київ: Основи, 1994). Живе та працює у Львові.
__________________________________
[1] Внаслідок Тріанонського миру (4 червня 1920 р.) Антанта під гаслом «самовизначення націй» позбавила Угорщину 72 % колишніх територій і звела угорську державу майже до етнічного ядра, а поза її межами залишилася чверть від усього угорського населення. З приходом до влади уряд Віктора Орбана запровадив «День памяті Тріанона». На думку багатьох фахівців, «Тріанон» має центральне місце в національній пам’яті Угорщини – див.: Kovács Éva, “Overcoming History through Trauma. The Hungarian Historikerstreit”, in European Review, Volume 24, Issue 4 (October 2016): 523–534.
[2] Зміст виступів відтворюю за записами, які вів під час конференції. Матеріяли конференції були видані пізніше, але я їх не одержав. Короткий звіт про перший день роботи конференції можна знайти на сайті комітету: Az első világháború minden illúziót lerombolt, 11.11.2013.
[3] Статистику див.: Prost Antoine, War Losses, in International Encyclopedia of the First World War (WW1)
[4] Публікація переробленого тексту див.: Hrytsak Yaroslav. Ukraine, 1914–2014: unfinished war // Ilmestieredistorico, No. VII/1 (2015): 7–18.
[5] Тезу про українське питання як одну з головних причин війни висловив раніше Клаус Бахман – див.: Bachmann Klaus, Ein Herd der Feindschaft gegen Rußland: Galizien als Krisenherd in den Beziehungen der Donaumonarchie mit Rußland (1907–1914), (Vienna; Munich: Oldenbourg Verlag, 2001).
[6] Graziosi Andrea, Guerra e rivoluzione in Europa. 1905-1956.Il Mulino, 2001; український переклад: Граціозі Андреа, Війна і революція в Європі, 1905—1956 рр. (К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2005).
[7] У дописі до московської газети «Правда» (номер від 24 січня 1924 року) сільський комуніст з с. Пруньки Житомирського повіту скаржився: «У кожнім селі нашого району є тепер політично розвинена й активна верхівка з “тертих” селян, що за роки війни і революції побували у різних державах, багато дечого чули, читали й читають газети. Ці передовики роблять зауваження й “наводять критику”, іноді самі нас садять у калошу». Цит. за: Киянин, «На Україні», в Нова Україна, Прага (1, 1925), 89.
[8] Тут вистачить двох прикладів, котрі безпосередньо стосуються України. Коли Альфред Розенберґ скаржився на політику Еріха Коха в Україні, Гітлер відповів йому: «Не слід забувати, що під час Першої світової війни українці вбили найбільшого друга українського народу маршала Айхгорна» (цит. за: Alexander Dallin, German Rulein Russia 1941–1945. A Study in Occupation Policies (Boulder, Colo.: Westview Press, 1981), p. 161). Твердження Павла Судоплатова, що Сталін був готовий літом 1941 р. запропонувати Гітлеру новий Брестський мир, віддавши Україну, підтверджуються іншими архівними документами – див.: Петров Никита, «Сталин в 1941 году был готов отдать Гитлеру Прибалтику и Украину» в Новая газета, 17.06.2016.
[9] Про це див.: Smahgliy Kateryna, Patron-Clientelism and Ukrainian Political Elites in the 1960-2000s,Ph.D. Dissertation (Budapest: CEU, Budapest College), 2005.
[10] У Самюеля Гантінґтона Україна фігурує власне як класичний «cleft state». Критику самої концепції, зокрема щодо застосування її до України – див.: Hann Chris, Die Griechisch–Katholische Kirche Heute, Antrittsvorlesung an der Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg, June 30, 2004.
[11] Джоф Ілі, один із провідних істориків Німеччини, вважає, що вплив німецької окупації був «підставово руйнівним». На його думку, вона зупинила демократичні процеси 1917 р. й утворила політичний вакуум, в якому посилилися старі антагонізми і зародилися нові – див.: Eley Geoff, “Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europe, 1914–1923”, in Ukrainian–Jewish Relation sin Historical Perspective, Ed. by H. Aster and P. Potichnyj (Edmonton, 1988), 207.
[12] Mȩdrzecki Włodzimierz, Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku (Warszawa: Wydawnictwo DIG), 2000.
[13] Про це див. дискусію на сторінках журналу “Slavic Review”: Slavic Review: Sanborn Josh, “The Mobilization of 1914 and the Question of the Russian Nation: A Re-Examination”, in Slavic Review 59, no. 2 (Summer 2000): 267–89; Seregny Scott J., “Zemstvos, Peasants and Citizenship: The Russian Adult Education Movement and World War I” in ibid., 290–315; S. A. Smith, “Citizenship and the Russian Nation during World War I: A Comment”, in ibid., 316–29.
[14] Viola Lynn, Peasant rebels under Stalin. Collectivization and the Culture of Peasant Resistance (New York, Oxford: Oxford University Press, 1996), 120, 158–159.
[15] Graziosi Andrea, The Great Soviet Peasant War: Bolsheviks and Peasants, 1917–1933 (Cambridge, Mass.: Distributed by Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute, Harvard University, 1996), 19.
[16] Suny Ronald Grigor, The Revenge of the Past: Nationalism, Revolution, and the Collapse of the Soviet Union (Stanford, CA: Stanford University Press, 1993), 20-83.
[17] Ось кілька прикладів: окрім Василя Расевича, жодний із авторів не цитує багату на матеріял і на висновки книжку Влодзімєжа Менджецького про німецьку окупацію України (див. вище прим. 12). У свою чергу, Расевич в окремому підрозділі про Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного, с. 292–296) жодного разу не згадує біографії цього діяча, яку написав Тимоті Снайдер. Алєксєй Міллер у розділі про українську політику Росії перед 1917 р. іґнорує книжку Клауса Бахмана (див. вище прим. 8). Звичайно, не можна мати особливих претензій до нього у тому, що працюючи з темою, близькою до книжки Лівена, він не бачить центральности українського питання у передвоєнній російській політиці. Але відсутність поклику на Бахмана справляє враження, що Міллер цю тезу свідомо чи несвідомо хоче обійти (до слова, Лівен Бахмана таки цитує!). І, на жаль, усі без винятку автори не беруть до уваги книжки Леоніда Геретца про трансформацію східнохристиянського (білоруського, російського та українського) селянства напередодні й під час Першої світової війни – див.: Heretz Leonid, Russia on the Eve of Modernity Popular Religion and Traditional Culture under the Last Tsars (Cambridge University Press, Cambridge, 2008). Власне, Геретцю належить теза про Першу світову війну як наймасовіше вторгнення модерности у традиційний світ місцевого селянства – теза, яку я використав у своєму будапештському виступі (див. прим. 4). Єдиним істориком, який є чутливим на всі вище наведені тези і який активно їх інтеґрує у свої дослідження, пропонуючи водночас свої ориґінальні інтерпретації, є Марк фон Гаґен. Див. його останню книжку: Hagen von Mark, War in a European Borderland: Occupations and Occupation Plans in Galicia and Ukraine, 1914–1918 (Seattle: University of Washington Press, 2007) та рецензію на неї Сергія Єкельчика у журналі Аb Imperio, 1 (2009): 401–405.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
