Субкультура батярів твердо асоціюється з містом Лева. Ця розвідка не підважує унікальности Львова з його власною історією, ані не ставить під сумнів наукових студій над феноменом (міта) львівського батяра. Натомісць, зазіхає на львівську «монополію» щодо альтернативного життєвого стилю міських марґіналів, що їх зазвичай називають «батя́ри» (хоч ця назва далеко не єдина). Автор спробує показати, чому в ті часи, з їх певною/обмеженою мобільністю населення, рівнем освічености тощо, це слово і його синоніми вживали навіть далеко поза головним містом австрійської й польської Східної Галичини. Чому моя покійна бабця, живучи за 40 км від Тернополя, називала часом мене малого бáтяр тернопільський. Чому в сільському фольку, на відміну від міського, батяр донедавна був майже всуціль неґативним персонажем. І чому дотепер широко вживають, уже в «позитивному» сенсі, тотожному з ідеалізованим батяром, инших означень, передовсім вар’яти (звідси: вар’ювати — веселитися), махабунди тощо.
Саме поняття «батяр» — доволі синкретичне: це й марґінально-люмпенська субкультура; інтеліґентська стилізація часів моди на люмпенів зламу ХІХ–ХХ ст.; а також чинник творення національних мітів — конкурентних польського й українського — в контексті державо- й націє-творення. Внаслідок цього, масова культура витворила вже у міжвоєнній Галичині, а згодом в еміґрації (як польській, так і українській) цей міт[1]. Це аж ніяк не означає, що батярство — штучний феномен, котрого «в реальності» не було. Це тільки показує, що міт батяра суттєво відбігає від реальної марґінальної субкультури міського люмпена. Його неідеалізований образ є майже невловним і складним для дослідження.
Чи не першою спробувала виокремити міт батяра, створений журналістами, літераторами й мемуаристами-еміґрантами, польська дослідниця Уршуля Якубовска[2]. Рецензію на її працю написав, додавши своїх — уже українських розмислів — сучасний український історик зі Львова Ігор Чорновол[3]. Чи не найбільше на фольклористичному і антропологічному рівнях заглибився в наукові студії над стереотипними образами й мітом батярства наш сучасник львів’янин Роман Голик[4]. Узагальнений погляд на батярів дав у Енциклопедії Львова Андрій Козицький[5]. Про існування українського варіянту батярства в наші часи першою серед учених заговорила, щоправда лише з прив’язкою до Львова, фольклористка Ольга Харчишин. Вона спробувала показати батярство в народній сміховій культурі українців і його трансмісію крізь совєтську епоху в сучасність[6]. Зараз у вітчизняних наукових дослідженнях панують фольклористичний і діялектологічний напрямки[7]. На популярному рівні, не позбавленому елементу свідомої мітологізації (з ціллю творення нового міту батярства), його цікаво осмислювали українці Ю. Винничук, Н. Космолінська і Ю. Охріменко, поляк В. Шольґіня та инші[8]. Так у тестах — крізь діяктологічну товщу — починає пробиватися реальне батярство.
На наукове осмислення феномена батярів і зміну образу цієї субкультури суспільством упливає тривала мітологізація, що її зазнало батярство як у польській, так і в новітній українській суспільних свідомостях. Існує батярський і необатярський фольк, поп-виконавці більш чи менш вдало стилізували і стилізують батярську тему в своїй творчості (наприклад, батярський цикл у Віктора Морозова з батяр-бендом Галичина), у Львові проводять День батяра, уявні елементи батярського стилю знайшли своє місце в ретро-стилі галицьких кнайп. Є чимало адептів цього феномена, які «записують» себе до (нео)батярської субкультури. Хоч доводиться констатувати, що новітнє батярство, на (західно-)українському ґрунті, є продуктом, витвореним передовсім Андрієм Панчишином, Юрієм Винничуком та Віктором Морозовим із вкрапленнями з суміжних субкультур[9].
Початків феномена батярів слід шукати десь у ХІХ столітті, й пов’язано це з соціокультурними процесами австрійської Галичини, котрі впливали на міські соціюми й на реґіон у цілому. Цікаві не стільки корені батярів, як те, коли батяри стали не просто ізгоями (позичу це колоритне слово з нашої давнішої історії), а ізгоями добровільними, або з вибору. Тоді коли на них звернули увагу инші, а батяри набули для них романтичного серпанку, що його хотілося (і боялося) торкнутися, і можна було пристосувати під себе, творити з нього культурний міт.
Суспільні автсайдери були завжди. В окреслений час їх очевидно стало більше, більше стало й марґінальних життєвих стилів, з’явився вибір ролей суспільного автсайдерства. До таких ролей, які можна було обрати, в суперечливому суспільстві стрімких трансформацій, належали: волоцюги й жебраки; міські божевільні — сьвірки, або варіяти; дрібні й не дуже злочинці; богема; бунтарі-революціонери, перейняті новими ідеями (крайні вияви соціялізму, анархізму) та инші[10]. Все залежало від культурного бекґраунду, життєвих обставин тощо.
Замість «реконструювати» батярську субкультуру чи детально з’ясовувати як саме творився міт батярства, спробуймо з’ясувати український і льокальні вияви батярського альтернативного життєвого стилю, в т.ч. й поза межами Львова, про що лише побіжно згадував один із авторів, український історик (більш відомий із своїх воєнно-історичних студій) і письменник Юрко Тис (Крохмалюк), а вслід за ним, у публічній лекції, Юрій Винничук[11]. Джерелами до цієї розвідки слугують різні тексти — від фольклору до мемуаристики і літературних творів, писаних на матеріялах спогадів (Б. Нижанківський, І. Керницький, Е. Загачевський та ин.)[12]. Переважно це матеріял український, на який мало звертали увагу польські дослідники.
З’ясування таких варіянтів можливо покаже дещо спільне, виопуклить його й дозволить наблизитися до розуміння суті безсумнівного соціокультурного феномена батярства, і того, чому та як засвоєння елементів стилю суспільних марґіналів/люмпенів (у тому числі й домислених) було одним із ресурсів для витворення контркультури в літературно-мистецькому житті та в побуті, а в ширшому сенсі — для урбаністичної культури галичан.
Етимологія й еволюція. Від «бетяра» до «батяра»
Батяр — слово иншомовного походження, і виникло воно, скоріш усього, таки у Львові. Здебільшого вважають, що воно походить від угорського betyar— негідник; волоцюга; розбишака; той, хто перебуває поза законом. Encyclopedia Britannica своїм трактуванням цього поняття з’ясовує важливі питання його походження: «Betyár, множина betyárok, розбійник в Угорщині ХІХ століття. Слово іранського походження і прийшло в угорську мову через турецьку й сербську; його первісний зміст був “молодий бакалавр” або “парубок”. У той час як більшість betyárok спочатку були пастухи, чиє становище в сільському суспільстві було марґінальне, багато з них були армійські дезертири або молоді люди, котрі уникали призову на військову службу». Бетяри вперше згадані в правових документах близько 1800 року. Угорські розбійники, на відміну від їх балканських колєґ, були більш відособлені. Чисельність людей у банді сягала 6–7. Розбійники їздили верхи на коні, в той час як у Задунав’ї пересувалися пішки або в украдених каретах. Останніх частіше називали «волоцюгами» або «неробами». Їх жертвами, зазвичай, були люди середнього достатку (орендарі, багаті селяни, мандрівні крамарі, священики), рідше бетяри нападали на шляхетські садиби. Пік бетярської злочинности сягав середини 1830-х–1848 рр. і ще десятиліття після 1867 р. під орудою Шандора Рожі. Потім рух занепав, остаточно — із запровадженням сільської поліції в 1881 році. Бетяри були героями як популярної белетристики, так і народної творчости (бетярських баляд), у яких вони представлені як підступні, нещасливі шанувальники волі, зі своїм власним своєрідним кодексом чести, який конфліктував із писаними законами, звідси угорський термін betyárbecsület (чесність бетяра)[13].
Не вдаючись в огляд гіпотез і теорій походження батярів, найбільш ймовірними можна вважати два джерела цього слова: балканське і угорське. Зиґмунт Мілковський (Теодор Томаш Єж) перший у 1861 р. описав сербських батярів, що за способом життя були вельми схожі з пізнішими батярами Галичини, і це є перший відомий опис батярів у літературі:
Навіть у Сербії не так, як у деяких цивілізованих країнах, щоб людина, що ходить по країні без роботи і без грошей мала б конечно померти з голоду. Там ви можете не робити нічого, нічого не мати, і, незважаючи на це, жити. Навіть серби мають вроджену гидливість працювати — воліють бавитися торгівлею — і кому гендель не йде, той воліє ходити, тратячи час на байки <…>, але до роботи його не намовиш. Така поведінка настільки поширена, що в Сербії витворилася окрема кляса так званих бетярів (волоцюг), що живуть з-дня-на-день, без завтра і швидкі до заворушень у країні. У 1848 році уряд позбувся їх у хитрий спосіб, намовивши до участи в угорській війні <…>, а коли війна скінчилася, кордон обставили сильною прикордонною сторожею і не давали їм повернутися назад. Однак це не дуже допомогло, позаяк бетяри помножилися[14].
На українському фольклорному матеріялі можна правдоподібно реконструювати шляхи запозичення цього слова-поняття. З Угорщини в Галичину батяра очевидно принесли роми (на той час загально звані циганами), і можливо угорські військові чи жандарми. Леся Мушкетик у своєму дослідженні фольклору українсько-угорського порубіжжя наводить чимало фактів присутности у фольклорі Закарпаття бетяра. В рекрутських піснях хлопець зветься, окрім леґінь, також бетяр, або бітяр. Це слово присутнє тут у двох значеннях: чи як в угорській мові із семантичним значенням betyár — розбійник, або просто парубок, часто хвацький, запальний, заводій: «Ой я іду у катуни, та й буду капралом, / Та не буду й у селі великим бітяром»[15]. Семантика українського слова бетяр практично тотожна угорському — воно означає (за Л. Мушкетик): 1. Розбійник; 2. Хлопець-заводій, бешкетник, джиґун; 3. Благородний розбійник, опришок. Наприклад, у останньому значенні в народній пісні: «Бетяр им був, бетяр, та вже добетярив / Імили, побили, та в тюрму забили». Семантично близьким до бетяр (розбійник) було слово толвай (основне значення: злодій, крадій). Також у пісенному фольклорі присутня дівчина батяра — фраїрка, або навіть бетяр-діўка[16]. Бетяр часто не в ладах із законом, тому й зазнає переслідувань влади: «Ой били ня жандарики, били ня мадярські, / А вни били, збитковали кучері бетярські. Ей ріді-ріді, шіді-ріді, дайна»[17].
Таким чином, ймовірне угорське походження бетяра, яке в Галичині наприкінці ХІХ ст. трансформувалося в батяра і обросло иншою галицькою лексикою, має вагомі фольклористичні арґументи. До того ж і батяр галицький за семантичними значеннями близький до закарпатського бетяра. Принагідно слід зауважити вплив закарпатської лексики в Галичині. Це, зокрема, запозичення з угорської мови, які також прижилися, чи не одночасно з бетяром-батяром. Серед таких слів: фраїр/фраєр, бунда (кожух), шваґер та инші. Очевидно, був і вплив пісенної творчости, наприклад елементи ріді-ріді і т.п. властиві й галицьким «батярським» пісням.
Хоч і назва батяр існувала в ХІХ ст., вона ще не була тоді сталою і загальновживаною щодо людей категорії міських напівкримінальних бешкетників. Слово мало неґативні конотації нарівні з иншими синонімами в значеннях: негідник, міське шумовиння, вуличник. Ще наприкінці ХІХ ст. досить поширеною була первісна форма «бетяр» (betyár). Так, як в Івана Франка у віршованому перекладі/стилізації циганської пісні: «Скрізь мене бетяром лають / Із-за простої марниці: / Сидів тиждень я в в’язниці, — / А за що і не питають. / А я, бідний, і не думав / Ніщо красти в нічний час, / Тільки в божу білу днину / Взяв без грошей п’ять ковбас»[18].
У деяких мемуарах, які стосуються 1880-х і пізніших років, батяри згадуються звичайно в неґативних конотаціях. Таким було ставлення інтеліґентних родин, які віддаючи дітей на навчання в инше місто побоювалися, що без родинної опіки вони можуть підпасти під впливи міського шумовиння, здеморалізуватися й піти на батяра, або зійти на батяра[19].
«Добатярські» люмпени Голиції і Голодомерії
Батяр на означення суспільних марґіналів, люмпенізованих бешкетників, хуліґанів не був першою назвою, принаймні довший час не переважував тотожні поняття. Хронологічно типові батяра в Галичині передували андрус/яндрус, антек, можливо махабунда/макабунда.
Чому батяр у нинішньому «звичному» (читай: масовому), значенні ще не існував у ХІХ ст.? Чи не тому, що ним тоді ще не зацікавилися інтеліґенти й богема, журналісти й письменники, які й змінили образ міських люмпенів і створили його більш привабливий поп-культ-продукт? До того ж остаточно приклеїли до нього цю назву. Сліди цього процесу можна спостерігати в творчості найпродуктивнішого галицького автора того часу Івана Франка.
Твори І. Франка кінця 1880–1890-х років ще не знають назви «батяр», хоч і описують типаж львівського вуличника з тим-таки (в основному) арґо, що й у клясичного (для нас) батяра. В цих творах Франко подає иншу, очевидно найпоширенішу в Львові того часу, назву, — «Я́ндруси» (див. однойменне оповідання, пов’язану з ним повість польською і українською мовами Lelum i Polelum / Лель і Полель, оповідання Панталаха та деякі инші[20]). Власне в тих творах здибаємо клясичні «батярські» слова чи вислови (їх значення подав сам Франко двома мовами): споневіряти фронт — набити по пиці; закобзати по під щеблі — наштурхати попід ребра; заїхати їм між липки, щоб їм аж Войтко закапував — ударити їх межи очі, щоб їм аж місяць засвітив; намухрати — накрасти; кляво шпанувати — добре глядіти; може кимати жлоб — може лежати хлоп; бухацькі — злодійські; зашіврає ж(о)лоб — говоритиме хлоп; отсим майхром я розфалатав йому руку, як полядвицю — оцим ножем я розпанахав йому руку, як полядвицю; кобзнув його маківкою під щеблі — ударив його головою попід ребра[21]. Між иншим, деякі слова, що зустрічаються тут, як жлоб (поль. żłob) у значенні селянин, або цувакс (порівняти з сучасним чувак) — новоприбулий арештант (з нім. Zuwachs), значно поширилися й отримали (чи не за галицьким посередництвом) міцну «прописку» в марґінальних жарґонах українських і російських земель уже в радянський період.
Найвищою похвалою серед юних люмпенів було: кляві яндруси/klawe jandrusy. В різних варіянтах сам Франко тлумачить їх українською й польською мовами як: славні хлопці/dzielnechłopcy. Синонімічно в цьому ряду вживається: козаки/zuchy, а іронічно — голота/hołota. Ці назви в І. Франка, гадаю, невипадкові. Добре обізнаний з українською і польською історією Франко наче апелює до инших соціокультурних течій: козаків (можливо й козакофілів початку ХІХ ст.[22]), балаґулів з їх самоназвою зухи[23] і марґіналізованих безземельних шляхтичів часів Речі Посполитої, щодо яких й уживали назву голóта (і як варіянт, фольклорний марґінальний тип козака-шляхтича — козак Голота)[24].
Очевидно назва яндрус була похідною від андрус, яку знали в усій Галичині, зокрема в Кракові, й навіть поза краєм, у Варшаві, ще задовго до поширення «батяра» — принаймні наприкінці XVIII – поч. XIX ст. Із утворення у 1785 р. в’язниці Бриґідки її основними клієнтами були злодії. Історик Галичини Станіслав Шнюр-Пепловскі писав, що постійні мешканці цього будинку, злочинці за професією або залежністю, крім инших особливостей мали свою власну говірку, якої найдавнішим слідом була пісенька про «поважного» злодія Андруся. Вона починалася зі слів: «Andrus, Andrus, jaki ty ubogi, / Kiedy ci dziagają manele na nogi!», при чому Шнюр-Пепловскі вважав доцільним пояснити, що dziagać manele означає зачіпляти кайдани, хоч можна побачити й схожість першого слова з українським вдягати[25]. Натомісць, Ігор Чорновол слушно завважив, що цитовані вище слова сильно нагадують українську народну пісню: «Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо, — ведуть тебе до пана, сам не знаєш нащо. Тоді будеш знати, як будуть карати: і на руки, і на ноги диби одягати»[26]. Знаний бібліограф Кароль Естрайхер і ксьондз Генрик Фельштиньскі досліджували мову галицьких злочинців ще у 50- і 60-х рр. ХІХ ст., доводячи що до того часу рівнозначними означеннями для дрібних злочинців були бухач, босан і деякі инші[27].
Загалом же андрус мав повсюдне ходіння у Ґаліції та був стійко пов’язаний з кримінальним світом. Андрус яко злодій, дрібний кримінальник, продовжував існувати в Кракові ще й тоді, коли у Львові вже був батяр (укладач словника львівської злодійської мови Анджей Курка зазначував у 1896 р., що андрус уживається тільки в Західній Галичині[28]). Як бетяр став батяром, так і андрус став яндрусом, як українізований стихійно варіянт. Принагідно варто звернути увагу на те, що в Галичині існує й така форма імени Андрій — Яндрух. Доказом цього є деякі приповідки та инший лінгвістичний фольклорний матеріял. Так само й вандрус — білоруський варіянт цього арґотизма. Кримінальне ходіння андруса поза межі Ґаліції потвержує російський етимологічний словник А. Є. Анікіна. Там таки є й инші кримінальні арґотизми, що були й частиною міщанської говірки в Галичині, як наприклад андрон, андрона подпускать тощо. В такому, географічно розширеному, потрактуванні áндрус — це приятель, брат у арґо злочинців, тобто злодій, хуліґан. Можливо походить від грецького άνδρας — людина, чоловік[29]. Можна припустити, що слово андрус походить із часів Речі Посполитої, звідси його поширення в Білорусі й Польщі. Побутувало слово андрус/яндрус (у значенні брат), як і слова, що пізніше фіксувалися в злодійському й батярському арґо, й у таємній мові лірників і шаповалів, згідно досліджень В. Боржковського, В. Гнатюка, К. Студинського й О. Горбача[30].
Наступним попередником батяра, чия назва побіч із яндрусом уживалася й пізніше і відома завдяки мемуаристиці, був антек. Так, у споминах знаного в міжвоєнний період педагога та громадського діяча Степана Шаха, знаємо, що в 1900–1910-х роках активно вживалася, імовірно й переважала, назва áнтек або антик (антко?), у множині — антки. Манери і фольклор львівських антків засвоювали зокрема «львівські діти», які приносили їх до навчальних закладів. На хвилі зацікавлення гумористичною культурою, проникали в їх середовище й міські люмпенські пісні. В Академічній гімназії на високому рівні стояла вокально-хорова культура. Там існували хори, учні самі співали різні пісні різними мовами, найбільше — українські народні, а також німецькі, латинські, італійські, болгарські, чеські, російські, польські. Коли репертуар вичерпувався, але була охота ще співати й жартувати, тоді львівські діти з пролетарських родин пописувалися чисто льокальними львівськими піснями. Степан Шах вважав, що то були пісні польською мовою, але личаківським чи замарстинівським діялектами, з відповідною комічною мімікою та з ритмічними рухами львівських антків. Мемуарист зацитував фраґмент пісні «по-личаківськи»: «Antekna harmonji gra, — tra-ra-ra, / On przebierać klawo zna, — tra-ra-ra, / Ciesz się, bracie, póki czas, / Skoroś tutaj na zabawe właź…»[31]. У цій цитаті може критися одне з пояснень значення слова «антек» — від чоловічого імени Антек, тобто Антон, Антін, Антоній, яке було особливо поширене на львівському Личакові, позаяк там була парафія св. Антонія[32]. До того ж зустрічалося й слово тóнько (також форма імени Антон) — зухвалий, відважний хлопець, який більшість часу проводить на вулиці в товаристві приятелів; хуліґан, розбишака. Існувала й жіноча форма цього поняття — тонька[33]. Попри можливе личаківське походження це слово було відоме по всій Галичині як злодій, вуличник, хуліґан.
Очевидно з поширенням назви батяр або инших, слово «антек» змінило своє значення. У міжвоєнний період антками українці уже називали поляків, зокрема вояків. Синонімами до антека (янтека, янтика) були: вацек, йонтек, лєшек, мазур, пшек, янцьо[34]. У Тернополі 1980-х польських туристів, які продавали в місті свій крам, називали янеками (ходило й слово пшеки). Втім слід зазначити й що антек (янтек) продовжувало вживатися в значенні синонімічному з батяром: хуліґан, розбишака, вуличник, а також шахрай (видридушник). Що ж до характеризування андрусів/яндрусів і антків/янтків, бачимо в джерелах виразний дрібно-кримінальний зміст цих назв.
Щойно в 1910-х рр. назва батяр, а з нею й поверхове й спотворене уявлення про батярів, поширилися в Галичині завдяки польській гумористично-сатиричній пресі (у виданнях 1880–1900-х згадок про батярів ще немає). Головним творцем популярного образу батяра був польський журнал Pocięgel, в якому у 1911 р. з’явилися перші популярні герої-батяри: Юзько Цюхрай і Сташко (згодом — Марцін) Заливайко. Вслід за ними з’явилися подібні персонажі й у инших подібних виданнях: Heca, Błazeń, Kabaret[35]. За понад два десятиліття ці та инші видання неабияк популяризували і відточили поп-образ батяра. Водночас вийшли друком кілька видань львівських «вуличних» і передміських пісень. Від видання до видання, і їх перевидань, зростала кількість «батярських» пісень-співанок і їх варіянтів, й — не виключено — стилізацій. Передміський фольклор батярів не міг не бути спотворений у місті, де вже витворювалося своє, маскультове уявлення про батяра.
Крім того «батяр» з’явився в белетристиці, й невдовзі почав витворюватися міт про «батярів», як про учасників боїв за Львів проти українців у листопаді 1918 р. Цю мітотворчість започаткував Мірослав Безлуда (Фридерик Ноймаєр) у творах про «типового» батяра Юзька Куліка. Така кон’юнктурна заанґажованість в державну політику пам’яти сприяла польській приватизації й ідеалізації цього типажа. Незаполітизований і більш розважальний, але також ідеалізований, образ батяра витворювали на радіо, в мега-популярній На веселій львівській хвилі. Це були комічні діялоги Щепка і Тонька (Казімєж Вайда і Генрик Фоґельфанґер), які писав Віктор Будзиньський. У другій половині 1930-х Щепцьо і Тонько з’явилися в кіно. Власне пісня TylkoweLwowie (українська адаптація Тільку ві Львові), яка тепер чомусь вважається ледве не гимном батярів, насправді є популярною піснею до фільму Волоцюги (1938)[36].
Воднораз більш іронічно й мистецько обіграно батяра в кабаретковій культурі. Прикладом може бути Pieśń o lwowskim Rafaelu (Пісня про львівського Рафаеля) Тадеуша Бой-Желєньського (1907) — схоже, одна з перших стилізацій[37]. Вийнятковою, на фоні подальших спрощень, була одна з перших художніх інтерпретацій батяра знаменитою Ґабрієлою Запольською. В оповіданні Смерть Феліціяна Здульського вона ще 1911 р. дотепно характеризувала батяра:
У передпокої чекає новий сторож. Виразний тип личаківського бандита [шибеника, горлоріза] <rzezimieszka>. У Парижі, цей вид молоді називається апаші [апачі], по-нашому, як національний продукт, — польський брат, по личаківсько-львівському — Батяр. Їх спільні риси: спання під голим небом і ніж за халявою. Иноді, щоб сховатися від поліції — зайняття посади каналізаційного працівника [асенізатора, «золотаря»] або сторожа у власниць, які все ще перебувають в розгубленості щодо поняття рівности прав так званих людей…[38].
А тим часом у фольклорі, а також у мемуарах, знаходимо більш критичне й адекватне ставлення до батярів з боку суспільства, його різних груп. Показово, що одна з найдавніших пісень, в яких зустрічається «батяр» — це співанка-хроніка про вбивство цісаревої Єлизавети, або Сісі (дружини Франца-Йосифа) знаним «анархістом» Луккені 10 вересня 1898 р.: «Наша пані цісарева, цісарського роду / Поїхала сі купати на карльсбадську воду». Незважаючи на сентиментальність, а в инших варіянтах — і цинічність, ця співанка все таки неґативно оцінює батяра-убивцю: «Якийсь батяр нехрещений, / В Парижі роджений, / Запхав пані цісаревій / Шпіндель затруєний». Инший варіянт співанки оповідає так: Лукин-батєр затрацений, в Паридзу зродзений, / Запхав пані цісаревій шпіндель затруєний. / Запхав шпіндель в саме серце, кровця сі полила, / Не минуло цвай секундлі, ганц духа спустила…». Варіянти зі словом «батяр» були записані в різних місцевостях Галичини, зокрема на теперішній Львіщині (Старосамбірський район) й Тернопільщині (Підволочиський район), починаючи з 1900-х рр.[39].
Неґативними є й оцінки «своїх» місцевих батярів з недалеких міст у сільському фольклорі. Це частково потверджує ідею, що ідеалізації батярів передувала їх неґативна характеристика, котра надовго збереглася в сільській місцевості. Як, для прикладу, у пісні записаній на Тернопільщині в 1977 р.: «Сама-с собі, дівчинонько, / Жалю наробила. / Як ти знала, що я батяр, / Нащо-с мя любила? / Як ти знала, що я батяр, / Та ще батярочок, / Треба було шанувати / Зелений віночок»[40].
Рівнобіжно з польською ідеалізацією і необхідною українською реакцією («во́йна за батяра»?) в мемуарній літературі можемо побачити куди приземленіший, і не такий романтизований образ батяра. Прикладом цього є мемуари знаного футболіста Олександра Скоценя:
Баторівка теж знана була із назви Батярівка, тому що тут жило багато, як тоді у Львові називали деяку частину міського населення, так званих батярів. Був це елемент, що на протязі цілого свого життя жив з колізії з правом, поліцією. Жили вони у злиденних домах-халупах на периферіях міста, або в декількох міських робітничих дільницях, таких як Замарстинів, Клепарів, Личаків, Горішня Городецька та почасти в середмістях. Їм були властиві всякі веселощі, пустоти, безжурність. Жили, щоб фраєра, жлоба обкантувати, кажучи на їхній мові — жили, щоб обдурити людину не з їхнього середовища. Не гордили і крадіжкою; були між ними: шніцяжи, доліняжи, пайонкажи. — На ґранду не ходили, ні мокрої роботи не виконували. Час від часу один другого пошнітував, а як треба було — безжалісно пхав лезо ножа під ребро в серце і наступала дінтойра (смерть). У списку їх характерних прикмет знайдете такі чесноти: безстрашна аж до безумства відвага, сміливість, показна, неудавана хоробрість, амбіція і честолюбство. Не легко є визначити й чітко окреслити слово «батяр», бо між ними були теж і справді чесні люди, які лише із-за довкілля привикли до тої ферайни, до їхньої мови, якої не так то було легко розуміти[41].
Після такої характеристики Скоцень, якого самого опісля не раз називали «батяром» (частіше недоброзичливі спортивно-політичні конкуренти і натовп правої орієнтації)[42], переповідає історію, коли батяри хотіли пограбувати його сім’ю, що поверталася з весілля:
Вмить обскочили нас чотири типи так званих небесних птичок, чи то пак батярів, що не сіють, не орють, а збирають... Один з них гаркнув: «Віддавайте все дорогоцінне, що у вас є, як ні — то вам макітри порозбиваєм» (тобто порозбиваєм вам голови). Моя мати, яка все вміла зберегти рівновагу та не легко впадала в паніку, підійшла до одного з них, піднесла догори його кашкет і промовила: — Ой, пане Бартолетті, як ся маєте? То це ви? Як поживаєте? Вчора я мала нагоду говорити з вашим батьком. Чи він щось вам переказав для нас? Батяр зблід. Він уже не той, вже знітився, та сам не знає на яку ногу ступити. Ледь чутно промовив: «Як це ви, панство, можете такою пізньою порою сюдою ходити, адже всякі люди тут переходять, можна натрапити на біду… Ми вас тільки хотіли налякати, навіть на думці в нас не було, щоб вам кривду зробити. Ми це тільки так для пацалихи, для пуцу[43]. Ми вас проведемо, — вже цілком смирно сказав Бартолетті. — Уклінно дякуємо, ми підем самі, — відповів батько. Так то львівські батяри, мимо своїх пустощів і частого безділля, гордилися своєю готовістю допомогти потребуючому, а навіть коли треба — не шкодувати життя. Зуміли польські займанці використати саме цю львівську «батярню» у 1918 році, й ця «батярня» у великій мірі виборола їм владу у Львові[44].
Льокальні різновиди «батярства»
Марґінально-люмпенський життєвий стиль звісно існував і в инших містах Галичини. Необхідною передумовою для цього було розвинуте міське життя з його інфраструктурою. Аналоги львівських яндрусів/батярів можна прослідкувати принаймні в кількох містах. Таке судження висловив Юрко Тис-Крохмалюк (1904–1994), який був сином ґімназіяльного професора і мешкав у дитинстві в Тернополі, Збаражі, Заліщиках і Станиславові, де й закінчив гімназію та працював. Потім жив у Львові, а перебуваючи в еміґрації в Арґентині Юрко Тис писав, що батяри існували в кількох містах: «Були батяри в Коломиї, Тернополі і Бориславі», — й тут таки автор зазначає, — «але найкращі типи, найбільш “расові” були таки у Львові. Не тому, що вони до певної міри “столичні” батяри, а тому, що з них промінювала завадіяцька енерґія і непересічний гумор. Найбільш трагічні події брали вони все з веселої сторони, домішуючи до того легкий, тихий сентимент, і ці свої душевні настрої залишали нам у своїх співанках і жартівливих історіях»[45].
Автор підказує причину, чому львівські батяри стали найбільш відомими, а з часом Львів монополізував право на батярів як суто львівський міт. Причиною є колоритний міський фольклор, зокрема пісні. Окрім того, попервах Львів був одиноким містом східної Галичини, що мав середовище «професійних» вуличників, позаяк був єдиним великим містом реґіону. Однак, наприкінці ХІХ ст. відбувалася активна урбанізація, зростали инші міста. Сприяли цьому прокладення залізниці, поширення освіти, як і зріст організованої злочинности, зокрема й мережі торгівлі людьми. В середовищі цих торговців процвітала своя таємна говірка[46].
Розгляньмо ж окремі різновиди «батярського» стилю галицьких міст. Відомості про них головно містять спогади, фольклор, тобто фактично народна пам’ять. Доказом відмінности цих різновидів від «клясичного» львівського типу батяра, є уживання окремих инакших назв, поряд із «батяр». Однак, із часом, усе більше галицький обшар опановувала й назва «батяр» і похідні від неї.
Одним із льокальних різновидів міських марґіналів були коломийські іванки, або йванки. Як відзначає краєзнавець, журналіст і гуморист із Коломиї Микола Савчук, йванками коломийськими називали селяни на Коломийщині міських хлопців, проте не т.зв. порядних, вихованих, чи з культурних родин, і не гімназистів, а таких собі батярів, волоцюг, шибеників, збиточників, розбишак.
Особливою «шаною» йванки тішилися в селян, котрі приїздили торгувати на ринок до Коломиї. Коломийські іванки любили зачіпати селян, щось у них поцупити, вихопити з рук, чи завдати якоїсь шкоди: «Ото приїде якийсь вуйко з Заболотова чи з Пістиня до Коломиї, а один іванко коломийський йому пах рукою по солом’янці. Вуйко за ним з батогом, а за йванком лиш закурилося. А тимчасом інший іванко вже потягнув у вуйка з возу пару яблук чи яєць або й солонину»[47]. Дослідник йванків М. Савчук відзначає їхню більшу цинічність і приземленість, порівняно з львівськими батярами, «бо львівський батяр любив не лише бійку, але й був романтиком, співав батярські пісні». Звісно, в цій характеристиці бачимо вплив пізнього стереотипу батяра. Львівські батяри, за деякими оцінками, не були аж такими романтично-співочими і навіть на «співочому» Личакові не співали пісень про свою дільницю й щиро дивувалися звідки той фольклор береться. Мабуть, йванки з Коломиї були колишніми слугами або наймитами багатих коломийських євреїв. Може й не випадково у львівському говорі слово (за)йванити означало красти (як і бухати)[48]. Ув’язнення ж — не тільки цюпа, а й Іванова хата.
Можливо, йванки були й жіночого роду, позаяк відома коломийка мала й такий давній варіянт: «Коломия — не помия, Коломия-місто, / В Коломиї такі йванки, як пшеничне тісто». Стале словосполучення іванки коломийські було загальнопоширене аж до 1970-х років[49].
Иншим різновидом подібного до батярів явища були махабунди Тернополя і недалеких від нього міст. У значенні батяра це слово й досі вживають у Тернополі (поряд із батярі почасти вар’ят). Це слово, частіше в формі макабунда, зустрічалося у Львові і в польськомовних текстах. Академічний «Лексикон львівський…» подає значення слова махабунда як нероба, драбуга[50]. Втім є в цьому словнику й слова макабунда і ваґабýнда (наведено й схожу форму лахабунда). Перше з них подане як вуличне, вживане старшими поколіннями й означає бешкетника, зірвиголову, шибеника. Гасло «Ваґабýнда» подано з тим таки значенням, і проілюстровано прикладами. Також наведено синоніми: візус, збиточник (збитошник), лямпарт, псотник, урвіш, халамидник, шайґіц [51].
Натомість, форма махабунда зустрічалася на просторі між Теребовлею, Бережанами і Збаражем. Так у Бережанах 1900-х років гімназистів-бешкетників, які мали свої порахунки з педагогами, називали батярами й махабундами[52]. Із більших міст це слово в подібному значенні зустрічається лише в Тернополі. За мовознавцем і перекладачем, укладачем словника мови Тернопільщини Омеляном Омецінським, «махабунда» значить волоцюга, нероба, ледар, й походить із латини[53]. За видатним українським діялектологом і дослідником арґо Олексою Горбачем, слово «махабунда» походить з перекрученого німецького wagabond (і польського wagabunda), отже є тотожним за значенням із «батяром»[54].
Лексичним доказом тотожности тернопільських махабундів із львівськими батярами є, по-перше, вжиток обидвох слів як синонімів у самому Львові. Ще у 1882 р. в львівській пресі так пояснювали термін makabunda: «Здорове зіллячко, що дозріває на львівськім бруці, і вживане яко двонога образа чести»[55]. Як синонім батяра вживали макабунду й польські довоєнні автори (С. Васілєвскі) і мемуаристи повоєнного часу[56]. По-друге, в тернопільській міській говірці (балаку) зустрічаються слова з арґо злочинців і батярів Львова. Серед таких слів, які О. Омецінський вказував як уживані тільки в Тернополі, були такі арґотизми (які иноді вживалися в иншому значенні): бéнькарт (докучлива дитина, байстрюк), гéца (пор.: ґєц), ґранда, ґрандяр, капусь (аґент поліції або донощик), лепéта (голова), меґати (пор.: меґай, батяр!), мікрус, пасія (лють), плюсква (блощиця, привід до сварки), хатрак (аґент польської таємної поліції), ферáйна (банда), форса (гроші), фраєр (зух), цимес (щось дуже добре), шкут (смаркач), шпанувати (гостро дивитися на), штемп (сором) та ин.[57]
Специфічно тернопільськими були такі слова, що дотепністю не поступаються львівській говірці: біба (пиятика), відзімíсє (витівка), бомок (мешканець тернопільських Гаїв-хуторів), гáведний (незугарний), ґрайфнути (вхопити), кавун (тернопільський міщанин-рільник), кишкоїда (скнара), кобильохи (кулясті сливки), мецíєс (іронічно: щось дуже добре; цимес), мойри (страх, тривога), накáслик (столик), пасіювати (шаленіти), пасіят (злісник, шаленець, маніяк?), патáлах (незґрабна вайлувата людина), пательня, пачка (банда), під хайрем (зовсім певно), пундик (міщанин з Микулинців), пурцель (голуб, напиндючена людина; пор.: пурец), сальцéсон (м’ясна страва; міський поліцай), торéпка (жіноча сумочка), фалювати (ходити), фуньо (шахрай), фýшер (недбалий працівник), хáбаль (розпусник, звідник), цинтóй (смерть), шкраб (нікудишній хлопчина) та ин.[58] Можна припустити, що вищеназвані слова й становили соціолект (арґо) тернопільських махабундів: суміш загальноміської говірки і кримінального/кіндерського арґо.
На Тернопільщині (Тернопільський повіт в Австрійській імперії та міжвоєнній Польській республіці) рідше зустрічалася й форма лахабунда і означало також непривітну або непутящу людину. Крім того, в усному мовленні, на просторі між Тернополем і Підволочиськом, зустрічалися приповідки з цим словом, наприклад ґарундер-махабундер[59].
Спогади старожилів Тарнополя показують, що махабунди були доволі цинічною криміналізованою субкультурою. Пан Юрій (1927 р.н.) згадує кількох махабундів, як відвертих злодіїв, так і т.зв. порядних. Шефом над злодіями був Копестинський, його брат був професійний шулер («картограй»), якому — за переказами — пани програвали цілі фільварки, а третій брат був начальником саночистки і керував відловом собак. Деякі махабунди й працювали в цих службах. Улюбленою забавою шефа махабунд Копестинського і його банди було розважатися на весіллях. Вони приходили без запрошення, пили, їли, бешкетували: «Ті злодії прийшли, позасідали за стіл, п’ють. Тестя, ґосподара хати, посадили в кут коло комина і помастили сажою — він сидить як дідько. А дружки́ не хотіли з ними гуляти, — а куча була деревляна, — загнали до кучі і кучу везли вверх ногами, перевернули з тим гнойом на них…». Серед злодіїв-махабунд були Самборський, Зазуля, Дебельський (з вул. Липової), Мартинцьо, Рудивичі. Поліціянти називали їх «восьма компанія», однак у бешкети махабундів не втручалися[60].
На вулиці Строма (тепер — Стрімка), де жили махабунди, злодії і «діди», мешкав і «порядний махабунда» Різничок, який бив злодіїв по весіллях. Иншими місцями тарнопільських махабундів були вулиці Татарська, район Старого парку (тоді — Новий город), або Кападоція. Окремі махабунди не цуралися сумнівних підробітків, зокрема контрабанди («пачкарства»). За доставку мішка большевицької пропаґандистської літератури з Підволочиськ можна було заробити 60 злотих. Щоб перезимувати, махабунда міг кóпнути поліцая і отримати ув’язнення — притулок і харч — на кілька місяців. Отак заняття махабундів були від гицля і кишеньковця до контрабандиста, крадія й сутенера[61].
Існують згадки про батярів, під цією назвою, й поза Львовом. Серед таких свідчень — Борислав, щоправда вже в часі Другої світової війни[62], Станиславів (тепер — Івано-Франківськ). Коли у 1970-х р. на шпальтах польської еміґраційної преси розгорілася дискусія про походження батярів яко львівського феномена, один із дописувачів-дискутантів Тадеуш Ольха-Новотарскі доводив, що перед Другою світовою війною в Станиславові загальнопоширеним було слово «батяр», особливо під час сварок, серед різних верств міщан. Автор пригадував й жіночу відміну «батяра», що вживалася при таких нагодах: «ти, батярко!»[63]. Відомості про існування в міжвоєнному Станиславові батярів, батярчуків та батярні містять і мемуари, зокрема Володимира Макара. З них видно, що «батярами» називали як власне батярів, так і просто нечемних підлітків, зокрема гімназистів, — тобто діяпазон згадок: від загальнолайливого до вузько конкретного[64]. Цікаво, що Гнат Хоткевич у своєму пізньому романі Довбуш згадує «батяра міського» і «батяра станіславського». Можемо припустити, що автор анахронічно вставив батяра в роман про першу половину XVIII ст., хоч познайомився з цим типажем під час свого тривалого перебування в Галичині 1900–1910-х рр.
Очевидно батяри існували й у Перемишлі довоєнного часу. Під час з’їзду перемишляків 4 липня 1953 р. в Нью-Йорку, «атракцією вечора став виступ Евгeнa Колодія з його спомином “Один день навчання в гімназії”. Спомин про те, як то “перемиський батяр” встає зрана, збирається до школи й тільки тепер заглядає до поділу годин, щоб побачити, що там сьогодні буде, і звичайно, прийшовши до гімназії, збирає “цваєра за цваєром” (двійку за двійкою)». <…> «Ти, Ґеню, з батярами не приставай», — так радив у мініятюрі ґімназійний професор. Судячи з того, що виступ супроводжувався оваціями, тип батяра був добре відомий перемишлякам міжвоєнного періоду[65].
Дуже неоднозначними були оцінки батярів у спогадах про Другу світову війну, зокрема часів німецької окупації. Однак, це тема окремої розвідки.
Таким чином, бачимо кілька батярств. В широкому ж (соборному) фокусі, батярство було: а) соціяльне, чи радше деклясоване, марґінальне, люмпенське й інтернаціональне; б) пролетарське і національно-свідоме; в) свідомо скомпоноване молодою українською літературно-мистецькою богемою й сприйняте інтеліґентами, що їм співчували, та підхоплене молодими студентами і гімназистами (точніше академіками і студентами). В фокусі, розсіяному на льокальні соціюми, бачимо багато батярств різних міст — коломийських, тернопільських, дрогобицьких, станиславівських — із їх льокальним патріотизмом любови до міста, яке знаєш як свої п’ять пальців.
Не лише марґінальні яндрус і антек були прямими предками і ранніми формами батяра. Але й варіят, махабунда, йванко були його рідними братами, кузенами і шваґрами — льокальними різновидами стилю. Сам же батяр, цей батяр єден, батярисько, батярус, батярина, батярка, батярчук і вся батярня, набували й романтизованого присмаку батяруньо злотий, свій батяр, батярик etc. Очевидно, міжвоєнний час із його «палаючою» чи «втраченою» ґенерацією, і з роз-згубленим соціюмом, чи то заздрив безтурботному батяру, чи радше сам вигадував цей типаж. «Батяр», як елемент масової культури остаточно утвердився. «Батяр» навіть стає інтеліґентом. У відповідь на польський виклик «батяр» українізується. В середовищі близькому до міського люмпена українського пролетаря, що отримував елементи базової основної і фахової освіти та національного виховання в тодішніх організаційно-громадських формах, виникає ще один національно-свідомий «батяр», близький до збройного підпілля та стихійних форм націоналістичного хуліґанства. Шовіністичний, зрощений на польському державному міті, натиск був викликом, який таки викликав протиборство: опір і нонконформізм. Контркультура 1930-х в образі літературної богеми також симпатизує цьому типові, і позичає для своєї творчости[66].
Крім того, продовжували існувати (звісно, на марґінесі) й правдиві батяри–яндруси–махабунди–гойраки– …etc. Їх антивладна, антисистемна наставленість, вперте автсайдерство, приваблювали инших незгодних із панівною культурою: правом, політикою, релігією, державною ідеологією, освітою.
Тож, міт батяра повинен бути деконструйований на дрібні складові, щоб краще зрозуміти суспільство, яке породило явного і уявного батяра в його варіянтах та різновидах, і в якому він віртуально і реально існував. Дослідження реальних люмпенів, — батярів, гойраків, махабундів тощо, — у їх динаміці, різновидах, взаємозв’язках усе ще попереду.
Стаття вилонилася (із доповненнями) з версії розвідки 2016 p.Окаринський В. Яндрус, антек, махабунда та инші. Українська і локальні рецепції субкультури батярів на тлі конструювання модерного міту батярів і старої марґінальности (друга половина ХІХ ст. – 1939 р.). Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Володимир Окаринський.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
____________________
Володимир Окаринський – історик, антрополог, кандидат історичних наук (2002), доцент кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка. Основні наукові інтереси охоплюють: контркультурні студії, нонконформізм, альтернативні життєві стилі в Україні модерної доби. Окремі публікації були присвячені локальній історії (Тернополя), молодіжному рухові, долі цивільного населення і неповнолітніх у військових конфліктах. Автор кількох монографій з організованого українського молодіжного руху, співавтор колективної монографії «Тернопіль/Tarnopol: історія міста» (2010; співавтори О. Гаврилюк, І. Крочак та О. Петровський). Живе та працює в Тернополі.
____________________
[1] Голик, Роман. Між різними етнічними світами?: Міський фольклор Львова, арго та міф батяра у 20–30-х рр. ХХ ст. [в:] Народознавчі зошити, 2015, № 4 (124), с. 767–776.
[2] Jakubowska, Urszula. Mit lwowskiego batiara, Warszawa: Instytut Badań Literackich, 1998, 353 s.
[3] Чорновол І. Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, Warszawa: Instytut Badań Literackich, 1998. – 353 s. [в:] Український гуманітарний огляд, 2003, т. 7, с. 254–265; Чорновол, Ігор. Славні львівські батяри [в:] Поступ, 2001, 11–17 січня, №6(664).
[4] Голик Р. Гойрак, яких мало / Hojrak, jakich mało: стереотип львівського батяра в українській і польській культурній традиції [в:] Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, Випуск 16: Ювілейний збірник на пошану Івана Патера, Львів 2008, с. 62–80. Крім двох вище наведених статей, цього автора є й одна, поки що недоступна для нас, монографія: Голик Р. Львів: місто і міф, Львів: ЛА «Піраміда», 2005, 192 с., іл.
[5] Козицький А. Батяри [в:] Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови, т. 1. А–Ґ, Л.: Літопис, 2007, с. 190–192.
[6] Харчишин, Ольга. Батяри українського Львова [в:] Поступ, 2011, № 32 (690), 24–25 лютого.
[7] Підкуймуха Л. М. Батярський жаргон міжвоєнного Львова в соціокультурному аспекті [в:] Наукові записки НДУ ім. М. Гоголя. Філологічні науки, 2013, Кн. 1.
[8] Винничук Ю. Субкультура львівських батярів (Записала Лілія Кузік); Космолінська Н., Охріменко Ю. Homo leopolensi esse [в:] Ї: Незалежний культурологічний часопис, 2004, ч. 36; Szolginia W. Batiar i jego bałak [in:] Lwów i jego mieszkańcy. Wydanie specjalne tygodnika Przekrój, 1991.
[9] Це необатярство має міцне львівське уґрунтування, чи не кожна перша пісня цих авторів має суто львівське забарвлення. Позатим Ю. Винничук є з походження станіславець, а В. Морозов — кременчанин.
[10] Приміром у мемуаристиці чи в художній літературі з того часу не бракує образів ориґіналів, варіятів, сьвірків, пияків та инших подібних типажів.
[11] Тис, Юрій [Крохмалюк]. Симфонія землі, Буенос Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1951, с. 93; Винничук Ю. Субкультура львівських батярів…
[12] Загачевський, Євстахій. Львівська братія, Торонто, 1962; Загачевський Є. Спогади фронтовика: Одисея сірого «коляборанта», Мюнхен: Вид. Братства кол. Вояків I-ої Української Дивізії УНА, 1952, 238 с.; Керницький, Іван. Герой передмістя, Нью Йорк: Видавниче Товариство «Книгоспілка», 1958, 199 с.
[13] Betyar [in:] Encyclopedia Britannica | Britannica.com.
[14] Переклад автора цієї статті. Цит. за: Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, 1998, s. 18.
[15] Мушкетик, Леся. Фольклор українсько-угорського порубіжжя, К.: Укр. письменник, 2013, с. 173.
[16] Там само, с. 212–213.
[17] Там само, с. 173.
[18] Франко І. Зібрання творів, т. 10, с. 441.
[19] Шухевич, Степан. Моє життя. Спогади, Лондон: Українська видавнича спілка, 1991, с. 68, 112.
[20] Як наприклад, Jeden dzień z życia uliczników lwowskich (варіянти 1888, 1889, 1897 рр.). Продовженням Яндрусів було оповідання Цувакси (1894).
[21] Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 17: Повісті та оповідання (1887–1888), К.: Наукова думка, 1979.
[22] Див. мою статтю про козакофільство: Окаринський В. Козакофільство як українсько-польська нонконформістська субкультура першої третини ХІХ століття [в:] Oriens Aliter: Časopis pro kulturu a dějiny střední a východní Evropy / Vedoucí redaktoři: M. Příhoda,M. Junek, I. Cependa; výkonni redaktoři: S. Tumis, M. Bystrzak, N. Kryvoručko, 1/2015, Praha, 2015, с. 50–72.
[24] Франко І. Назв. твір.
[25] Schnür-Pepłowski, Stanisław. Obrazy z przeszłości Galicyi i Krakowa (1772 –1858). Cz. 1. Lwów i Lwowianie, Lwów, 1896, s. 165–166.
[26] Чорновол І. Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, с. 256.
[27] K. E. [Estreicher]. Gwara złoczyńców, Warszawa: Drukarnia Gazety Polskiej, 1867, s. 10; Schnür-Pepłowski S. Op. cit., s. 167–169.
[28] Estreicher, Karol. Szwargot więzienny, Krakow 1903, s. 38.
[29] Аникин А. Е. Русский этимологический словарь, Вып. 1 (а — аяюшка), М, 2007, с. 218–219.
[30] Словник таємної мови лірників та шаповалів.
[31] Шах, Степан. Львів — місто моєї молодости, ч. 3, Мюнхен: Вид-во «Християнський Голос», 1956, с. 267.
[32] Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, s. 160.
[33] Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Меуш-Дидик, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2009, с. 563.
[34] Там само, с. 21, 54.
[35] Козицький А. Батяри [в:] Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови, т. 1. А–Ґ, Л.: Літопис, 2007, с. 191.
[36] Там само.
[37] Boy [Tadeusz Boy-Żeleński]. Słówka. Zbiór wierszy i piosenek, Lwów: Księgarnia Polska B. Połonieckiego, 1913, s. 174.
[38] Zapolska, Gabriela. Śmierć Felicyana Dulskiego, Warszawa: Gebethner i Wolff, 1911.
[39] Співанки-хроніки / Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського; ред. О. І. Дей, К.: Наук. думка, 1972, с. 176, 514–515.
[40] Пісні Тернопільщини: календарно-обрядова та родинно-побутова лірика: пісенник, К.: Музична Україна, 1989, вип. 1, 1989, с. 342. (записано у Хоросткові Гусятинського району)
[41] Пояснення слів за О. Скоценем: «Фраєр — інтеліґент-дурачок, не з їхнього довкілля. «Жлоб» — простюх, з тією різницею, що це слово вживалося на окреслення селянина. «Обкантувати» — обдурити. «Шніцяж» — мешканевий злодій. «Доліняж» — кишеньковий злодій. «Пайонкаж» — злодій, що спеціялізується в крадіжці білизни по стрихах. «Ходити на ґранду» — крадежі ґвалтом, виривання торбинок чи то загрожуючи зброєю когось грабувати. «Мокра робота» — убивство задля наживи. «Пошнітувати» — порізати когось ножем. «Дінтойра» — приречене убивство, смерть. Скоцень, Олександер. З футболом у світ: спомини, Торонто: Basilian Press, 1985, с. 17–18.
[42] Див.: Скоцень, О. Львівський «батяр» у київському «Динамо»: Спомини, К., 1992, 223 с.
[43] «Пацалиха» — жарт, насмішки, а «пуц» — відповідає першому, однак жартується з тим, кого знається (О. Скоцень).
[44] Скоцень, О. З футболом у світ, с. 18–19.
[45] Тис, Ю. Симфонія землі, с. 93.
[46] Лексикон львівський…, с. 34.
[47] Савчук М. Як у нас прозиваються… [в:] Коломия ВЕБ Портал.
[48] Рудницький, Ярослав. Львівський говір [в:] Наш Львів. Ювілейний збірник 1252–1952, Ню Йорк: Червона калина, 1953, с. 181.
[49] Савчук, Микола. Уявні персонажі конкретного міста [в:] Ї: незалежний культурологічний часопис, 2010, ч. 62: Коломия Kolomea Kolomyja קאלאמייא, с. 170–171.
[50] Лексикон львівський…, с. 353.
[51] Лексикон львівський…, с. 346, 100.
[52] Чарнецький, Антін. І це, і те… (Із наших «кавалків» і гумору) [в:] Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник / упоряд. В.Лев. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: комітет «Видавництва Бережани», 1970, с. 353–355.
[53] Омецінський, Омелян. Мова Тернопільщини [в:] Шляхами Золотого Поділля, Т. 2, с. 194.
[54] Горбач, Олекса. Арґо в Україні, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2006, 688 с.
[55] Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, s. 149.
[56] Ibidem, s. 247, 218.
[57] Омецінський, Омелян. Мова Тернопільщини [в:] Шляхами Золотого Поділля, Т. 2, с. 190–199.
[58] Там само.
[59] Записано автором статті від Окаринського М.С., 1940 р.н.
[60] Спогади пана Юрія про довоєнний Тернопіль
[61] Спогади пана Юрія про довоєнний Тернопіль
[62] Стебельський, Іван. Шляхами молодості й боротьби: Спогади, статті, листування, К.: Смолоскипи, 1999, с. 119, 122–123.
[63] Jakubowska U. Mit lwowskiego batiara, s. 30–31.
[64] Макар, Володимир. Пройдений шлях: спомини. Т. 1: Від Бистриці до Бугу (1911–1929). Торонто: Вид. спілка «Гомін України», 1983, с. 55, 82, 123, 132, 155, 157, 170, 214, 220, 224–225, 241, 261.
[65] Перемишль — західний бастіон України / ред. Б. Загайкевич, Нью-Йорк: Америка, 1961, с. 408.
[66] Цій темі автор присвятив ще одну розвідку, з якою при нагоді познайомить зацікавлених читальників.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
